Так звані робочі місця на ринку праці

Одним із найвагоміших досягнень минулого року запорізька влада вважає створення в області близько 47 тис. нових робочих місць. Що це за місця і як їх вдалося створити — про це трохи пізніше. Поки ж мова про те, що спроба реформувати вітчизняний ринок праці — не місцева ініціатива, а складова загальнодержавної програми з організації 5 млн. нових робочих місць.

Чому саме 5, а не 9 чи 3 млн.? Найпростіше пояснення: з урахуванням п’ятирічного терміну президентського правління виходить ефектний показник — щорічний мільйонний приріст. Однак, як вважають спеціалісти, річ не тільки в передвиборному піарі. За приблизними підрахунками, саме цією цифрою визначалася кількість українських гастарбайтерів. Хоча, кажуть, їх уже стало близько 7 млн., і такий прогрес, звісно, зовсім не свідчить про успіхи в реалізації вітчизняної політики в сфері зайнятості населення.

Задля справедливості слід зауважити, що міграція робочої сили властива не тільки Україні. Наприклад, чимало поляків воліють трудитися у Франції, а португальці — виїжджати на заробітки до Німеччини. Основний спонукальний мотив у них точнісінько такий само, як і в наших гастарбайтерів, — за кордоном є можливість заробити більше. І якщо, наприклад, у Португалії тямущому українському будівельнику платять щомісяця 1—1,6 тис. дол., йому складно уникнути спокуси застосувати свою майстерність на чужині, знаючи, що за ту ж роботу на батьківщині він одержить не більш як 200 дол.

Що вдієш, так уже влаштована людина — шукає, де краще. Тому спроби запорізьких роботодавців залучити робітників високої кваліфікації, як правило, залишаються безрезультатними. Складно знайти бажаючих працювати за мінімальну зарплату (350 грн.) чи меншу від прожиткового мінімуму (483 грн.).

На жаль, на цю обставину воліють не звертати уваги. А коли так, то проблема зайнятості у нас вирішується (як би це м’якіше висловитися)... своєрідно. Особливо наочно це видно на прикладі міста Запоріжжя, де, до речі, один із найвищих по країні рівнів працевлаштування — 56,4% проти 38,1 по області і 36,4% по країні.

За великим рахунком, проблема безробіття для міста неактуальна. Більш-менш стабільно працюють провідні промислові підприємства, які становлять левову частку економічного потенціалу регіону. Та й служба зайнятості не сидить склавши руки. Традиційно проводяться ярмарки вакансій, налагоджено тісну взаємодію й обмін інформацією з кадровими службами.

Нарешті, до процесів на ринку праці аж ніяк небайдужа місцева влада. Одне зі свідчень цього — щорічне прийняття міських програм зайнятості, реалізація яких дає змогу мінімізувати розвиток несприятливих тенденцій. Так було, наприклад, торік, коли стало відомо про заплановане скорочення понад 9 тис. працівників на підприємствах і в організаціях міста. Тоді в програмі передбачили створення в різних галузях близько 8 тис. робочих місць. На щастя, фактична кількість запоріжців, які втратили роботу, не перевищила 3,2 тис. У результаті рівень зареєстрованого в Запоріжжі безробіття до початку цього року становив 0,8% — майже вчетверо нижче, ніж у середньому по області.

Однак місто не залишилося осторонь реалізації загальнодержавної програми зі щорічного мільйонного приросту робочих місць. А відбувалося це так.

Відповідно до доведеної з центру вересневої рознарядки, в області 2005 року мали створити 39 тис. нових робочих місць. Судячи з усього, ця цифра — похідна від елементарної арифметичної дії, коли загальнодержавний плановий показник ділиться на кількість регіонів. Але оскільки поставлені завдання навряд чи викликали ентузіазм в усіх без винятку місцевих керівників, дехто з них вчасно зорієнтувався, зумівши скостити планову цифру. Зрозуміло, за рахунок інших регіонів. Таких, зокрема, як запорізький, котрий за уточненими даними мусив створити вже 44 тис. робочих місць.

Приблизно в тому ж дусі діяла і сесія облради, яка визначила для Запоріжжя планову цифру на рівні 17,5 тис. Цікаво, що кількість поставлених у місті на облік безробітних усього лише 4,1 тис., отже, створення 13,4 тис. робочих місць просто не мало сенсу. Але, як то кажуть, сперечатися з начальством — собі дорожче. Якщо наказано створювати — створимо. І що найкумедніше — «створили».

За офіційними даними, річний план і область у цілому, і місто зокрема перевиконали на 9,2%. Щоправда, з невеликим застереженням — створено було так звані робочі місця. У Запоріжжі, наприклад, із 19,1 звітної тисячі тільки близько 3 тис. — нові робочі місця в промисловості та будівництві, а решта припадають на сфери торгівлі та послуг. Здавалося б, теж непогано. Можливо. Але, як відверто зізнаються працівники служби зайнятості, «основну частину новостворених робочих місць (12089, або 62,7% від загальної кількості по місту) становить реєстрація трудових договорів між фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності і найманими працівниками, а також реєстрація фізичних осіб-підприємців».

Що ж, зрештою, виведення працівників із тіньового сектора економіки певною мірою теж досягнення. Нехай навіть за умови, що цього року (так само як і в наступних) повторити «трудовий подвиг» їм навряд чи вдасться. Але ж гірше не стало? У тому-то й річ, що як подивитися...

Бажання догодити начальству гарною роботою саме по собі не гідне осуду. Однак тільки доти, доки за зовні успішними показниками не намагаються приховати істинний стан справ. Адже проблема в тім, що в регіоні простежується стійка тенденція до збільшення кількості сільських жителів, які перебувають на обліку в службі зайнятості. На 11 територіях області рівень безробіття перевищує середньообласний, а у Василівському, Акимівському, Новомиколаївському, Токмацькому, Чернігівському районах він становить від 9 до 20%. І це, до речі, при тому, що за загальносвітовими мірками показник безробіття на рівні 6—7% вважається вже критичним.

Можливо, хтось сподівається, що для розв’язання проблеми зайнятості цілком достатньо палкого бажання, ентузіазму та догідництва підлеглих. Та все ж не слід забувати, що створення одного робочого місця коштує щонайменше 10 тис. дол. Отже, доти, доки в держбюджеті на реалізацію програми зайнятості не передбачать хоча б 50 млрд. гривень, позитивні зміни на вітчизняному ринку праці залишаться на рівні декларацій чи звітного окозамилювання.

Прагнення вирішити проблему зайнятості на державному рівні має в Україні багаторічну традицію. Початок їй було покладено появою 1 березня 1991 року Закону «Про зайнятість населення». Через дев’ять років — 2 березня 2000 року — ухвалили Закон «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування України на випадок безробіття». З урахуванням усталених традицій, чергового закону слід очікувати 3 березня. Можливо, так воно і станеться — все ж до 2009 року ще є час. Тоді, може, на законодавчому рівні нарешті визначать значення терміна «робоче місце». Хоча б для того, щоб визначилися критерії, за якими має реалізовуватися загальнодержавна програма зайнятості.

Та, власне, і в існуючій нормативній базі зовсім не зайво навести елементарний порядок. Оскільки чинне законодавство про працю вже стільки разів змінювали і доповнювали, що іноді навіть фахівцям важко відповісти, якою вимогою слід керуватися — закону чи численних підзаконних актів, які без утоми видають уряд, міністерства, головкоми...

Напевно, неважко здогадатися, що вся ця законотворчість далеко не завжди спрямована на посилення соціального захисту, якого передусім потребують безробітні. Якщо раніше розмір допомоги для них установлювався на рівні 100% від заробітної плати, то віднедавна — тільки 70. А для тих, чий стаж роботи не перевищує п’яти років, то й узагалі 50%. І цим, на жаль, не вичерпується перелік прикладів, коли держава воліє дистанціюватися від проблем людини, котра відчуває матеріальні труднощі в зв’язку з втратою роботи. Скажімо, стаття 28 закону про загальнообов’язкове державне соціальне страхування передбачає виплату матеріальної допомоги безробітним, у яких закінчився строк виплати допомоги, але середньомісячний сукупний дохід на члена родини не перевищує встановленого законом прожиткового мінімуму. Однак із 31 березня минулого року ця норма втратила чинність. Зате положення про те, що мінімальний розмір допомоги у зв’язку з безробіттям має дорівнювати прожитковому мінімуму, досі залишається усього лише декларацією. Так, мінімальна допомога становить усього 108 грн., а середня по місту — тільки близько 380.

Іноді благі на перший погляд наміри чиновників у реальності дають зовсім протилежний ефект. Потрібні приклади? Будь ласка. До 30 березня минулого року розмір відрахувань підприємств і організацій до фонду зайнятості становив 1,9% від фонду заробітної плати. Потім його зменшили до 1,6%, а з початку цього року — до 1,3%. Здавалося б, уряд зробив крок назустріч бізнесу, полегшивши податковий тягар. Щоправда, порівняно з 32-відсотковою ставкою внеску до Пенсійного фонду таке послаблення здається справжньою дрібницею. А от надходження до фонду зайнятості, а отже, і його можливості з надання матеріальної допомоги безробітним скоротилися істотно. Зате роботодавці досі зобов’язані робити відрахування до різних фондів, замість платежу на єдиний рахунок, кошти якого призначалися б для фінансування соціально незахищених верств населення.

Окрім того, що такий порядок дозволить позбутися зайвої звітності, він ще допоможе зміцнити платіжну дисципліну. Поки ж із майже 22 тис. запорізьких підприємств і організацій тільки половина переказує внески у фонд зайнятості, інші під різним приводом цю процедуру ігнорують. Звісно, формально службі зайнятості надано можливість примусового стягнення коштів із недобросовісних платників. Але здійснити його можна тільки в судовому порядку, для чого потрібно поповнити штати юристами і спеціальними структурами для контролю повноти та своєчасності платежів.

До речі, принцип єдиного соціального платежу як експеримент було впроваджено в трьох областях, у тому числі й у Запорізькій. І хоча результати отримано цілком обнадійливі, далі досліду справа так і не пішла.

Ні для кого не секрет, що для держави значно розумніше не боротися за тотальну зайнятість, а створювати такі умови, за яких рівень безробіття зводиться до мінімуму. Однак це завдання просто неможливо вирішити, покладаючись тільки на службу зайнятості. Тут явно не обійтися без партнерства з іншими соціальними інституціями, для яких проблеми ринку праці теж, за ідеєю, не повинні бути далекими. А на ділі ні громадські організації, ні профспілки фактично не цікавить, хто і з яких причин став безробітним. Навчальним закладам практично байдуже, скільки їхніх випускників і з яких спеціальностей змушені звертатися по допомогу в центри зайнятості, які професії затребувані на ринку праці. От і виходить, що юристів, економістів, педагогів, медиків у нас хоч греблю гати, а інженери-механіки, технологи, програмісти та кваліфіковані робітники в явному дефіциті. Словом, термін «профорієнтація» у країні ніби ще й існує, але явище, котре позначає його, відсутнє практично повністю.

У зв’язку з цим мимоволі згадується візит минулого літа на одне, без усякого перебільшення, унікальне підприємство. На заводі із ще морально не застарілим імпортним устаткуванням мені вперше випало побачити токарські верстати з ЧПУ, які дають змогу виготовити деталі, діаметр яких вимірюється не дюймами, не сантиметрами, а метрами. І це устаткування (на щастя, поки не розкрадене) не діє вже не один рік: колишні економічні зв’язки зруйновано, а на внутрішньому ринку на цей вид продукції немає попиту.

Та навіть якщо станеться диво і з’являться замовлення, відновити роботу підприємства не вдасться не те що за місяць, а, мабуть, і за рік. Оскільки працювати за верстатами просто нікому. Адже на підготовку токаря, здатного упоратися із заготовкою вагою в кілька тонн (про те, щоб її «запороти», самі розумієте, не може бути й мови), знадобиться не три-чотири місяці, як зараз пропонується, а приблизно стільки ж років. І то — як мінімум. У цьому, до речі, переконалися на Запорізькому судоремзаводі, який отримав перспективні замовлення, а тямущих зварювальників знаходить із труднощами. Навіть попри те, що пропонується відносно пристойний заробіток — до 2 тис. грн.

Навряд чи варто очікувати швидких змін на краще, якщо, скажімо, досі туманними є перспективи набуття чинності вже ухваленим парламентом і підписаним попереднім президентом Законом «Про забезпечення молоді, яка здобула вищу чи професійно-технічну освіту, першим робочим місцем із наданням дотації роботодавцю». Уряду залишалося тільки затвердити перелік професій і спеціальностей, які входять до сфери дії цього закону. Однак замість цього доблесний профільний комітет ВР, захопившись економією бюджетних коштів, переніс вступ закону в дію на наступний рік. У результаті сотні мільйонів гривень, може, і зберегли. Паралельно уготовивши кільком тисячам випускників статус безробітного. То невже найвищою цінністю соціальної політики є цифри, а не людські долі?

Можливо, така постановка питання комусь видасться занадто різкою. Тоді хотілося б почути, з яких міркувань у грудні минулого року внесено зміну до порядку надання одноразової допомоги безробітному, котрий побажав зайнятися підприємницькою діяльністю? Раніше ця сума становила розмір належної на рік виплати. Коли врахувати, що розмір середньомісячної допомоги у зв’язку з безробіттям у Запоріжжі становив 380 грн., а максимальної — 960, потенційний обсяг стартового капіталу виходив досить скромним, а тепер і зовсім став незначним. Бо на одноразову допомогу вправі претендувати лише той безробітний, який не працевлаштований протягом трьох місяців через відсутність на ринку праці підхожої роботи. Відповідно, і виплата йому «світить» вже не за 12, а за 9 місяців.

Більш того, 111-ю статтею закону про держбюджет на цей рік передбачене повернення коштів, виплачених як разова допомога для організації безробітним підприємницької діяльності, якщо така діяльність не почалася протягом шести календарних місяців із дня отримання «підйомних». Що й казати, це суто по-нашому...

Єдине, що хотілося б, то це поспостерігати за перебігом експерименту. Суть його гранично проста. Треба ініціаторам цього нововведення видати нехай навіть не 3420, а по максимуму — 8640 грн. з умовою організувати на ці гроші за півроку власний бізнес. Нехай продемонструють, наскільки це можливо. А якщо не вийде, застосувати санкцію — бодай би в десятиразовому розмірі. Може, хоч тоді фантазію чиновників буде спрямовано в конструктивне русло, а у людей, які волею долі виявилися незатребуваними на ринку праці, з’явиться можливість на додаток до мізерної виплати отримати, наприклад, пільговий кредит для забезпечення себе роботою. Хоч як сумно, але за рік, протягом якого держава гарантує виплату допомоги у зв’язку з безробіттям, вирішити проблему працевлаштування вдасться не кожному. А єдиний вид матеріальної допомоги у вигляді виділення родині коштів на поховання, погодьтеся, оптимізму не додає...