Сухий залишок обіцянок, або як бердянців на воді розвели

Цього року нарешті здійснилася заповітна мрія місцевої влади Бердянська — місту присвоєно статус курорту державного значення. Таке рішення Верховна Рада прийняла 11 січня 348 голосами. Хоча, власне, і без цієї резолюції місто на березі Азовського моря здавна вважається курортним з огляду на бальнеологічні особливості краю, розгалужену мережу санаторно-оздоровчих закладів і традиційне визнання відпочиваючих. Досить лише сказати, що в літній сезон населення 140-тисячного Бердянська за рахунок курортників збільшується втричі.

Однак поняття «курортне місто» і «місто-курорт» далеко не рівнозначні. І одного лише палкого бажання отримати звання курорту державного значення, на жаль, недостатньо. Потрібні ще й передумови, які б свідчили про належний рівень розвитку інфраструктури.

Слід зауважити: місцева влада в цьому плані зробила багато. Якісно змінився центр міста, з’явилися нові й реконструйовано чимало з існуючих здравниць, котрі за рівнем комфорту відповідають найвищим вимогам. Нарешті, Бердянськ став традиційним місцем проведення різноманітних міжнародних і всеукраїнських фестивалів. Водночас у місті існує серйозна побутова проблема, без вирішення якої про офіційний статус курорту говорити якось недоречно. Вся річ у тім, що так звана питна вода міського водогону навіть після очищення з великою натяжкою відповідає параметрам технічної. Для пиття і господарсько-побутових потреб вона абсолютно не придатна, більше того — становить епідемічну небезпеку.

Так тривало протягом чотирьох десятиріч. І тільки 1 вересня минулого року з введенням в експлуатацію 175-кілометрового водоводу в місто прийшла довгождана дніпровська вода...

Як не без гордості зауважили комунальники, «сотні тисяч людей можуть пити смачну і якісну воду, що відповідає всім сучасним вимогам». До речі, саме це стало однією з головних підстав для надання Бердянську статусу міста-курорту.

Те, що пуск водоводу було названо історичною подією, яка дала додатковий імпульс для розвитку приморського міста, у принципі, не перебільшення. Особливо коли врахувати більш як віковий процес розвитку бердянського водогону.

Перша згадка про нього пов’язана з пуском у грудні 1898 року залізничної станції. Паралельно з цим здали в експлуатацію і водогінну систему. Щоправда, її потужність уже тоді не відповідала потребам міста, котре продовжували постачати переважно водою, привезеною в бочках з артезіанських свердловин.

Спробу кардинально вирішити питання водопостачання Бердянська було зроблено 1956 року, коли місцевий завод «Азовкабель» виступив замовником спорудження комплексу водопостачання для потреб міста і власного виробництва. До комплексу увійшли водосховище на річці Берда площею 35 кв. км і два 25-кілометрові водоводи щодобовою потужністю 28—30 тис. кубометрів. Будівництво кошторисною вартістю понад 5 млн. крб. було завершено 1963-го. Та не минуло й десяти років, як проблема знову нагадала про себе. Причому з такою гостротою, що власті змушені були приймати рішення про завезення води в місто залізничними цистернами, аби запобігти виникненню надзвичайної ситуації.

І знову довелося вкладати кошти в нарощування потужностей бердянського водогону. У 1972 і 1986 роках стали до ладу дві черги водозабору з артезіанських свердловин у сусідньому селі Луначарське сумарною потужністю до 10 тис. кубометрів на добу. Але цей обсяг задовольняв потреби міста всього лише на 12%. Основним же джерелом водопостачання залишалося Бердянське водосховище, звідки 1984 року провели другу чергу водоводу потужністю 42 тис. кубометрів на добу.

На жаль, спроби вирішити завдання кількості відсували на другий план найгострішу проблему якості водопостачання. Більше того, з кожним роком вона поглиблювалася. Відповідно до висновків спеціалістів, вода з Бердянського водосховища не відповідає вимогам Держстандарту щодо твердості, перевищуючи норму в п’ять-шість разів, і сухого залишку (перевищення в 4,5 разу). Вміст хлоридів, сульфатів, фтору й інших шкідливих речовин також більший за допустимий. Це вкрай негативно позначається на здоров’ї городян.

Ось дані медичної статистики. З 14 «сигнальних» нозологічних форм, які залежать від навколишнього середовища, шість перевищують багаторічний середній рівень. До таких, зокрема, належать новоутворення, хвороби крові та кровотворних органів, гастрити й дуоденіти, уроджені аномалії, виразка шлунка. Однією з причин захворюваності органів кровотворення у населення, вважають лікарі, є підвищена мінералізація води, зокрема її твердість.

Однак навіть цієї непридатної до вживання «питної» води в дуже недалекому майбутньому місто може не отримувати. Внаслідок непродуманої господарської діяльності було розорано береги малих річок, схили балок, що спричинило прискорене замулювання Бердянського водосховища. За останні чотири десятиріччя експлуатації його об’єм скоротився на третину. У результаті разюче змінився хімічний склад води: мінімальні показники загальної твердості збільшилися більш як утричі, по хлоридах — майже удвічі, по сульфатах — більш як у чотири рази. Бердянська вода просто перестала відповідати вимогам, які висувають до джерела водопостачання. А очисні споруди міського водогону нездатні довести її до рівня нормативних показників.

Звісно, можна було б докорінно реконструювати, але навряд чи ця ідея буде успішною. По-перше, відповідні технології занадто дорогі. А по-друге, навіть якщо абстрагуватися від надмірної витратності проекту, все одно від його реалізації не буде нічого путнього. Відповідно до висновків учених ростовського інституту «ЮжГИпроводхоз», до остаточного замулювання Бердянського водосховища залишилося максимум 45 років. Строк же можливого використання водойми для питних і господарсько-побутових потреб ще менший — 25 років.

З урахуванням цих особливостей найбільш прийнятним варіантом вирішення проблеми приморського міста було визначено проект водоводу з Каховського магістрального каналу Р-9. Таке рішення прийняла Рада міністрів СРСР ще в травні 1985 року. Комплекс, окрім 175-кілометрової траси і 10 км міських мереж, передбачав спорудження трьох насосних станцій потужністю 100 тис. кубометрів води на добу і реконструкцію очисних споруд Бердянська. Кошторисна вартість будівництва становила 50 млн. карбованців. Джерелом фінансування було визначено союзний бюджет.

Будівництво водоводу розпочали 1988 року і вели його дуже інтенсивно. Проте з початку 90-х виникли серйозні перебої з фінансуванням. І хоча проект було виконано більш як на 80%, через відсутність коштів 1996 року роботи припинили, а об’єкт законсервували.

Відтоді Бердянський водовід став предметом нескінченних розмов і політичних торгів. 1999 року Запорізька облдержадміністрація затвердила проект добудови водоводу, котрий передбачає щодобову подачу Бердянську 25—30 тис. кубометрів води. Справа лишалася за «малим» — знайти 14,8 млн. грн. для виконання необхідного обсягу робіт. З’явилися обнадійливі офіційні прогнози щодо здавання водоводу в експлуатацію до кінця 2003 року. Але потім дату пуску стільки разів переносили з посиланням на відсутність коштів, що бердянці перестали вірити в можливість реалізації проекту. Хоча, цілком імовірно, безгрішшя, на котре затято ремствували чиновники, насправді було зовсім не головною причиною.

На думку нардепа Івана Бастриги, у недавньому минулому — довіреної особи кандидата в президенти В.Януковича, «чиновники всіх рівнів і винахідливі підприємці, котрі зробили воду об’єктом спекуляцій і засобом наживи, усіма способами протидіяли завершенню будівництва водоводу».

Думка, звісно, цікава, хоча не така вже й бездоганна у плані щирості. Особливо, коли вдатися до нескладних підрахунків. Отже, за твердженням спеціалістів облводоканалу, комерсанти продають бердянцям привізну воду по 15 грн. за кубометр. З урахуванням того, що один кубічний метр, як відомо, дорівнює 1000 літрам, ціна виходить цілком прийнятна — 1,5 коп. за літр. Для порівняння: 19-літровий бутель «Ордани» в Запоріжжі коштує 14 грн. Отже, якщо вже й вести мову про спекуляцію, то дещо іншого роду...

Тему завершення будівництва Бердянського водоводу сповна поексплуатували в ході виборчих кампаній 1998 і 1999 років. У черговий раз до неї звернулися в березні 2002-го. Під час робочої поїздки в область Президент Л.Кучма доручив тодішнім прем’єр-міністру Анатолію Кінаху та голові обладміністрації Євгену Карташову вирішити питання фінансування. Результат — аналогічний попереднім.

У лютому минулого року естафету підхопив прем’єр-міністр В.Янукович. Цього разу позитивні зрушення все ж намітилися. І хоча урядова щедрість вимірювалася аж ніяк не потрібними 14,8 млн. грн., до вересня обласне комунальне підприємство «Запоріжжяводоканал» рапортувало про успішне закінчення робіт. Неважко догадатися, що на торжества з нагоди пуску водоводу прибув сам прем’єр-кандидат, якому лаври благодійника в ході виборчої кампанії були аж ніяк не зайві.

Щоправда, атмосферу загальної радості дещо псували окремі неприємні обставини, котрі навіть за дуже великого бажання ніяк не можна було замовчати.

Як виявилося, дніпровська вода подавалася за так званою спрощеною, або тимчасовою, схемою. Інакше кажучи, об’єкт прийняли в експлуатацію зі значними недоробками на суму 5,3 млн. грн. Тому високий гість змушений був заявити: «Що стосується уряду, ми забезпечимо цю роботу тією частиною бюджетного фінансування, яку намітили в цьому проекті. Завершальні роботи по водоводу буде профінансовано на 100% і в строк. Спеціалісти можуть спокійно продовжувати роботу»...

Був ще один делікатний момент, який потребував відповідних роз’яснень. За три місяці до пуску водоводу керівництво міськводоканалу ошелешило бердянців неприємною звісткою: із приходом у місто дніпровської води тариф на неї зросте мінімум удвічі. Цю заяву жителі сприйняли, м’яко кажучи, негативно, оскільки ціна була й без того високою — 98 копійок за кубометр. Звісно, городянам значно приємніше було почути запевняння прем’єра в тому, що хоча вартість води стала значно вищою, власті «продумали вже комплекс заходів, які дадуть змогу нам знизити ціну цієї комунальної послуги для жителів Бердянська і для промислових підприємств». А коли так, то «жителі Бердянська повинні знати, що ціна на воду не зросте». «Ми реально дивимося на життя і не займаємося популізмом. Усе, що ми говоримо, що обіцяємо, ми виконуємо», — підсумував Віктор Федорович, аби остаточно розвіяти сумніви.

Обіцяних грошей на добудування водоводу, як і слід було очікувати, Бердянськ так і не одержав. Щоправда, поки вирували передвиборні пристрасті, тариф на воду в місті залишався незмінним. Але оскільки компенсувати витрати комунальникам теж ніхто не спромігся, перспективу працювати собі на збиток вони вважали неприйнятною і з нового року підвищили тариф майже в 2,6 разу. А бердянці знову залишилися, як то кажуть, при своїх інтересах.

Хоча нові розцінки міськводоканалу значно нижчі за вартість привізної води в роздрібній торгівлі, це анітрохи не втішає городян. Адже на розлив пропонують дійсно питну воду, а з кранів у квартирах пригощають трикомпонентним коктейлем сумнівної якості з Дніпра, луначарських свердловин і Бердянського водосховища.

Правда, є ще Закон «Про питну воду і питне водопостачання», який дає право на доступ до безпечної та якісної питної води на рівні не нижче від мінімальних соціальних потреб незалежно від місця проживання. Причому цю норму підкріплено державними гарантіями. Але, швидше за все, на це звернуть увагу не раніше наступного року. Коли стартує чергова виборча кампанія...