Програмна боротьба і позапрограмна бідність

Недавня сесія Запорізької облради мимоволі нагадала старий анекдот про колгоспні збори. Там на порядку денному стояло два питання: про будівництво сараю й побудову комунізму. Та оскільки в господарстві не було ні матеріалів, ні коштів, колгоспники вирішили відразу перейти до розгляду другого питання. І хоча про перспективи побудови в регіоні «світлого майбутнього» на сесії не йшлося, все ж напрошувалася певна асоціація. Особливо якщо взяти до уваги, що головним стояло питання про перебіг виконання обласної програми боротьби з бідністю на 2001—2005 рр.

За офіційною версією, приводом до розробки програми, прийнятої депутатами попереднього скликання в листопаді 2001 року, став аналіз диференціації запоріжців за рівнем доходів. Як з’ясувалося, попри дуже високу середньомісячну зарплатню (другу в країні після столиці), близько половини працюючого населення області мало середньомісячний дохід нижчий від прожиткового мінімуму, а майже чверть його взагалі жило за межею бідності. Ось і вийшло, що прямими або опосередкованими потенційними суб’єктами уваги обласної програми боротьби з бідністю стали близько 800 тисяч жителів, тобто приблизно 40% населення області.

Така невтішна статистика свідчила явно не на користь декларованих економічних досягнень регіону. Благополучна звітність виглядає принаймні безглуздо, якщо значна частина населення області фактично перебуває на межі злиднів. І тут уже не до висновків про те, що економіка регіону орієнтована на вирішення соціальних проблем.

Ініціатором створення програми виступив тодішній голова обладміністрації Євген Карташов, який запропонував скористатися досвідом, нагромадженим за період дипломатичної роботи в Казахстані. На той час запорізька ініціатива не мала аналогів у країні. Понад те, показники програми практично вдвічі перевищували заплановані Кабміном до 2010 року.

Сміливість поставлених завдань анітрохи не бентежила обласне керівництво, яке висловило рішучу впевненість у реальності здійснення накреслених планів. Для цього, на його думку, регіон мав необхідні економічні передумови та сприятливі умови. Серед них, зокрема, була та обставина, що область першою в Україні перевищила основні економічні показники базового 1990 року. Регіон лідирував і за рівнем середньої заробітної платні. Нарешті позначилися тенденції до зниження показників безробіття.

І все ж далеко не всі позитивно оцінили програму. Без певного скепсису не обійшлося. Критичні зауваження викликала методологія вирішення проблеми бідності. На думку опонентів, уже сама постановка питання мала очевидні ознаки безперспективності. Оскільки, замість популізму навколо ідеї боротьби з бідністю, доречніше зосередити зусилля на підвищенні життєвого рівня населення. Інакше ціна програми залишиться на рівні багатьох цільових, комплексних та інших планів, яким так і судилося залишитися лише на папері.

Були й інші, вагоміші аргументи.

Один із них зводився до того, що, за підсумками жовтня 2001 року, практично половина підприємств області зменшила обсяги виробництва. Напружена ситуація склалася і з ліквідацією заборгованості із заробітної плати, сумарний показник якої перевищив 90 млн. грн. Чи варто говорити, що такі стартові умови не обіцяли особливих шансів на успіх. До того ж багато пунктів програми явно грішили декларативністю, вираженою термінами «сприяти», «надавати», «здійснювати», «удосконалити»... А розділ, присвячений упровадженню консолідованої адресної соціальної допомоги та послуг, містив і взагалі анекдотичне формулювання: «Запровадити на місцевих теле- і радіоканалах соціальну рекламу з питань формування здорового способу життя».

Але найвразливішим місцем програми був, мабуть, розділ, який регламентував її матеріальне забезпечення. Фінансова проблема, по суті, обмежувалася набором добрих побажань «додаткової координації всіх джерел фінансування, залучення до виконання державних, регіональних і галузевих соціальних програм. З цією метою будуть додатково вивчені можливості використання коштів нещодавно створених фондів обов’язкового державного соціального страхування. Планується також залучення коштів благодійних недержавних фондів, партій, рухів, громадських і релігійних організацій, окремих громадян».

Такі обтічні завдання, на жаль, не збігалися з характеристикою програми як «конкретного й безумовного плану дій із чітким визначенням, що потрібно зробити, в які терміни та хто відповідальний за його виконання». Мимоволі напрошувався висновок, що визначальним чинником задуму були близькі чергові парламентські вибори.

Утім, про повну ліквідацію злиднів в області до 2005 року не йшлося. Проте завдання збільшити доходи в половини з тих, хто перебуває за межею бідності, теж, погодьтеся, здавалося значним. Як і прагнення щороку працевлаштовувати, щонайменше, 40 тисяч чоловік і остаточно ліквідувати борги із заробітної плати до кінця 2002-го.

Згодом стало очевидно, що оцінки скептиків мали під собою ґрунт. Хоч планувалося щороку розглядати перебіг реалізації програми на сесії облради, новий депутатський корпус згадав про неї тільки у 2003 році. Як і слід було очікувати, більшість заходів залишилися нереалізованими. А в нинішньому році такого аналізу не подавали взагалі. Очевидно, з тих міркувань, що за шість місяців, які залишилися, надолужити згаяне просто нереально.

Рівень офіційно зареєстрованого безробіття в області не знизився. І це притому, що трудові ресурси зменшилися більш ніж на 80 тисяч чоловік, а кількість зайнятого у сфері економічної діяльності населення — на 25 тисяч. Так стверджує офіційна статистика. Хоча, нічого гріха таїти, її дані далеко не завжди відбивають справжній стан речей.

Якщо, наприклад, на обліку в центрах зайнятості числяться до 38 тисяч запоріжців, то це зовсім не означає, що цією кількістю вичерпується показник безробіття. Виходячи з даних, отриманих за методикою Міжнародної організації праці, безробітних у регіоні налічується понад 70 тисяч чоловік. А для селян ця проблема взагалі як стихійне лихо. Кількість сільських жителів, які працюють у громадському секторі, зменшилася більш ніж удвічі.

Дедалі більшої гостроти набирає так зване сімейне безробіття, коли всі працездатні члени родини не працюють. 2001 року в регіоні налічувалося 1230 таких сімей, нині — приблизно 2 тисячі. І, на жаль, немає підстав сподіватися, що їх стане менше. Хоч упродовж останніх трьох років в області створено 84 тисячі робочих місць замість 20,7 тисячі ліквідованих, це ще не свідчить про позитивні зміни на ринку праці. Адже в нормативно-правових документах, які регламентують питання зайнятості, немає чіткого визначення створеного робочого місця. Отже, є можливість вдаватися до банального статистичного шахрайства. Змінивши вивіску, підприємство декларує створення нових робочих місць, хоча насправді кількість зайнятих громадян від цього не збільшується.

Нині в області є понад 7 тисяч вільних робочих місць, але їхня якість аж ніяк не стимулює безробітних до працевлаштування. Досить сказати, що стосовно майже половини з них пропозиція із заробітної платні фактично не досягає рівня прожиткового мінімуму. Не ліпше становище і в тих, хто має постійну роботу. За офіційними даними, 8,4% запоріжців задовольняються заробітною платнею, нижчою від мінімальної, а 35% — нижчою від прожиткового мінімуму. А в результаті, за висновками фахівців, рівень доходів кожного четвертого жителя області не досягає межі бідності.

Такий, на жаль, невтішний результат майже чотирирічної боротьби з бідністю у рамках програми, яка, хоч і сповнена добрих намірів, але не обтяжена позитивними результатами. Судячи з усього, їх не передбачається і в найближчому майбутньому, оскільки з початку нинішнього року на запорізьких підприємствах базових галузей простежується виразна тенденція зменшення кількості робочих місць. Одна з причин: різке зниження темпів реалізації промислової продукції. І за темпами зростання середньої заробітної плати область уже посідає останнє місце в країні, незважаючи на першість у розробці програми боротьби з бідністю.