Морквина з виставки

Перманентний характер продовольчої кризи стає дедалі очевиднішим. Мабуть, першим сигналом стало різке подорожчання хліба після неврожаю 2003 року. Нині ціни трохи знизилися, але не досягли й, напевно, уже не досягнуть колишніх величин.

Слідом за хлібом настала черга м’ясних продуктів. Через те, що остання хвиля подорожчань збіглася з передвиборною кампанією, їй приділяється особлива увага, а заходи боротьби далеко не завжди є ринковими. Із владних кабінетів грізно зазвучало напівзабуте слово «спекулянти».

Негаразди з найважливішими продуктами харчування відсунули на другий план ситуацію з овочами. Тим часом у цьому секторі, який за волею чиновників потрапив у розряд неконтрольованих, відданих на відкуп приватникам, становище анітрохи не краще.

У зачарованому колі

У Київській області, яка оточує столицю й, отже, має чудовий ринок збуту, овочі важко віднести до пріоритетних культур. Скажімо, нинішнього року з загальних посівних площ в області, що дорівнюють 1,1 млн. га, вони зайняли лише 21,1 тис. га. Причому овочева галузь у сільгосппідприємствах тримається на 3,3 тис. га. Інші 17,8 тис. га — у господарствах населення.

Такий перекіс спричиняє те, що міські базари, не вміщуючи всіх бажаючих збути свою продукцію, вихлюпують натовпи продавців на вулиці, часто — в найбільш непідходящі місця, включаючи підходи до метро, підземні переходи. Протистояти стихії — справа безнадійна. У цьому неодноразово переконувалися представники міліції: через півгодини після проведення чергової акції все знову входить у звичне річище. Одним треба продати свій товар, іншим — купити подешевше. Дрібні виробники, котрі діють на свій страх і ризик, породжують ось такий рівень торгівлі.

Не зайве підкреслити: овочівництво в основному сконцентроване в найближчих до столиці господарствах. Стосовно глибинки, то там вітчизняний овоч перейшов у категорію пасинка. Під час однієї з виставок у Національному комплексі «Експоцентр України» всі бажаючі могли помилуватися вітринами з великою кількістю моркви, буряків, цибулі й інших овочів. На превеликий жаль, якщо для таких потужних районів Київщини, як, приміром, Білоцерківський, таке багатство — констатація факту, то для деяких районів — лише виставочний варіант. Із бесід із представниками Таращанського, Тетіївського районів з’ясувалося: більшість сільгосппідприємств овочами не торгує, виробляючи їх тільки для своїх потреб, та ще на виставку. Водночас співрозмовники — городники, агрономи — розповіли, що в минулі роки овочівництвом займалися всі господарства й вирощували не лише для себе, а й на продаж.

Ланка, що випала

Зимова ціна пересічного продукту місцевого виробництва, приміром, яблук, уже досягла вартості бананів. Здавалося б, одне лише це має підштовхнути підприємства, котрі перебувають у ринковому плаванні, а також підприємців-індивідуалів виявити підприємливість. Та ба. Завалити споживачів дарами полів намагався не один ентузіаст, особливо з числа фермерів, але, зібравши врожай, наражався на нездоланну перешкоду: вирощене нікуди збути. Так, зібрані на власному городі піввідра огірків можна продати на сходинках підземного переходу чи на ринку. Але що робити з тоннами швидкопсувної продукції?

У радянські часи принаймні діяла система заготівлі овочів, яка включала величезні склади, овочеві бази, магазини. Нині овочесховища залишилися хіба що в столиці й у вигляді окремих осколків — в інших містах.

Овочебази перетворилися на ВАТ і комунальні торговельно-закупівельні підприємства. І виявилися досить затребуваними не лише тому, що сприяють стабілізації цін на продукцію в зимовий період. Не менш важливо, що такі централізовані заготівлі дозволяють встановити контроль над якістю. За словами завідуючою лабораторією ВАТ «Плодоовоч» Оболонського району столиці Надії Панаріної, близько 20% овочів, які надходять на бази, бракуються. Як небезпечні для здоров’я. Якби закупівлі здійснювалися на неорганізованих ринках, то ці овочі (з перевищенням рівня нітратів та іншими шкідливими «добавками») потрапляли б до споживача з усіма неприємними для шлунка наслідками.

Але сказане не означає — підприємства з колишньої заготівельної системи розв’язують проблеми оптової торгівлі. Нинішні господарі овочебаз в основному займаються переробкою заготовленого: засолюванням, виготовленням різноманітних закусок. І в меншому ступені — оптовою торгівлею. Складські приміщення, що звільнилися, виявилися дуже до речі для збереження й нагромадження бананів, апельсинів, лимонів. Причому в багатьох містах, де вітчизняні овочі відсунуто на периферію торгівлі, овочебази, за неофіційними даними, зайняті імпортною продукцією більш як на половину.

Існування вітчизняної овочівницької галузі підтримується переважно спеціалізованими господарствами. На Київщині це агрокомбінати «Пуща-Водиця», «Тарасівський», агрофірма «Білогородка», сільгосппідприємства «Плосківський», «Русанівський». За деяких відмінностей в асортименті, кількості зібраного їх об’єднує близькість до столиці.

Ну, а фермери? Можливо, вони здатні розв’язати проблему? Лише в одному з близьких до столиці районів — Бориспільському — майже десяток фермерських господарств займаються вирощуванням овочів. Є в них свої напрацювання. Одні фермери, аби не залежати від заготівників, купують невеличкі консервні заводики і вже виробляють не швидкопсувні овочі, а консерви. Інші використовують місце розташування своїх ділянок і поставляють у київські супермаркети ранні овочі.

Але заповнити утворену в системі постачання овочами нішу фермери не можуть. Тільки третина фермерських господарств тією чи іншою мірою займаються овочами: не вигідно.

— Я гадаю, більшість фермерів зайнялося б цією справою. Але збут вирощеного не налагоджено. Недостатня розвиненість оптової торгівлі не дозволяє сподіватися на гарантований продаж і розширювати обсяги виробництва, — каже виконуючий обов’язки голови обласної асоціації фермерів Олександр Кріштов.

Усюди імпорт, панове?

В українському селі зникають галузі, які раніше забезпечували левову частку робочих місць. Але якщо скорочення тваринництва супроводжується гучними обговореннями й розробкою бодай часткових заходів для виправлення становища, то овочівництво тихо занепадає. Коли ситуацію не змінити, незабаром великі сільгосппідприємства займатимуться виключно виробництвом зерна й соняшнику. А оскільки ці галузі потребують більше тракторів, комбайнів і солярки, то сільські трудівники незабаром і взагалі залишаться без роботи в КСП. Тільки й лишатиметься, що трудитися на власному обійсті.

У столичній області зникли сотні городніх бригад, припинили роботу дрібні переробні заводики, які давали заробіток селянам і продукцію містам. На наших ринках дедалі більше імпортних продуктів і дедалі менше — вітчизняних. Причому це стосується не лише завізних екзотів, котрі не ростуть на нашій землі. Приміром, оператори ринку зафіксували появу партій польської цибулі...

Осінні ярмарки — хороша разова підмога для споживачів, але не розв’язання овочевої проблеми в цілому. Бо люди купують продукти не один чи два рази на рік, а щодня, незалежно від сезону.

Країна, де ніяк не навчаться заготовлювати й берегти вирощені на її родючому грунті овочі та фрукти, милуватиметься вітчизняною морквиною чи бурячком на виставці, а торгуватиме чужими. З усіма наслідками, що звідси випливають: втратою робочих місць як у селах, так і в містах, дорожнечею ходового товару на внутрішньому ринку, величезними сезонними коливаннями цін.