Історія однієї труби

Висновок про те, що велика кількість річок і озер аж ніяк не свідчить про достатню забезпеченість прісною водою, на жаль, має безпосередній стосунок до нашої країни, де на кожного жителя припадає близько 1000 кубометрів на рік. Обсяг, м’яко кажучи, скромний: середньостатистичний європеєць споживає майже вп’ятеро більше. До того ж дві третини української води поставляється населенню з відкритих водойм і водотоків, що з урахуванням неблагополучної екології, зношеності очисних споруд і мереж робить її малопридатною для вживання. За даними державного НДІ «УкрВОДГЕО», 69% питної води в країні не відповідає санітарним нормам — за хімічним і бактеріальним станом вона класифікується як забруднена і брудна (IV—V клас).

Для Запорізької області ця проблема особливо актуальна, бо питна вода в регіоні оцінюється як дуже брудна (VI клас якості). Але й ця, по суті, технічна вода з відхиленням від норми часом до 80% для багатьох — дефіцит.

Як стверджують в облдержадміністрації, жителі практично половини із 918 сіл регіону не забезпечені водопостачанням і користуються привізною питною водою. Ці дані залишаються незмінними от уже кілька років поспіль. У середньому на жителя області припадає 120—400 кубометрів питної води, що незрівнянно менше, аніж у західних регіонах країни.

Спроби змінити ситуацію в області робляться настільки ж давно, як і безуспішно. Про це, зокрема, свідчить незавидна доля програми «Питна вода в Запорізькій області на 2007—2020 роки». Через відсутність фінансування вона залишається всього лише декларацією.

Протягом останнього десятиріччя будівництво водогінних мереж у регіоні щороку становить лічені кілометри. Винятком став лише 2004 рік, коли область відрапортувала про спорудження
135 км водогонів. А діло було так…

Ще 1980 року було введено в експлуатацію майже 130-кілометровий Каховський магістральний канал Р-9, який подав дніпровську воду на Запоріжжя і Херсонщину. Однак сам по собі він не розв’язував проблеми водопостачання. Треба було ще створити необхідну інфраструктуру — очисні споруди, мережі. Тому через п’ять років було прийнято відповідне рішення Радміну СРСР, і 1986 року почалося спорудження комплексу водопостачання Бердянська. Окрім найдовшого водоводу в Європі (175 км діаметром 1200 мм), він включав три насосні станції потужністю 100 тис. кубометрів води на добу та очисні споруди. Кошторисна вартість будівництва на кошти союзного бюджету обчислювалася в 50 млн. карбованців.

Із розпадом Союзу почалися перебої з фінансуванням, темпи робіт знизилися. І хоча до 1996 року обсяг вкладень перевищив кошторис майже вчетверо, ступінь готовності об’єкта становила близько 80%. Залишившись без коштів, обласна влада законсервувала будівництво.

Через три роки Запорізька облдержадміністрація затвердила проект добудовування водоводу, та оскільки необхідних для цього 14,8 млн. грн. знайти не вдавалося, строк здавання в експлуатацію відкладався. Навіть попри те, що тема закінчення будівництва активно експлуатувалася в ході виборчих кампаній 1998-го і 1999 рр., а в березні 2002-го президент Л.Кучма доручив тодішнім прем’єр-міністру А.Кінаху і голові обладміністрації Є.Карташову вирішити питання фінансування.

У лютому 2004 року естафету підхопив прем’єр-міністр В.Янукович — хай там як, але президентські вибори на носі, і лаври благодійника 300 тис. жителів південних районів області були дуже доречними. Цього разу з держбюджету все ж таки виділили 3,5 млн. грн., і на вересень обласне комунальне підприємство «Запоріжжяводоканал» прозвітувало про успішне завершення робіт.

На урочистості з нагоди пуску під гаслом «Бердянці вдячні прем’єр-міністру України Віктору Федоровичу Януковичу за дніпровську воду!» прибув сам прем’єр — кандидат у президенти. Щоправда, атмосферу загального тріумфування дещо затьмарювали принаймні дві обставини.

По-перше, для остаточного здавання об’єкта в експлуатацію було потрібно 14,8 млн. грн. Тому подачу дніпровської води в Бердянськ здійснили за так званою спрощеною, або тимчасовою, схемою. Інакше кажучи, водовід запустили зі значними недоробками. Як мінімум на 5,3 млн. грн. Однак високий гість запевнив: «Що стосується уряду, ми забезпечимо цю роботу тією частиною бюджетного фінансування, яку намітили в цьому проекті. Залишок робіт по водоводу буде профінансовано на 100% і в строк. Спеціалісти можуть спокійно продовжувати роботу».

По-друге, з урахуванням витрат на транспортування вартість води мала зрости мінімум удвічі. Знаючи про це, міська влада спробувала запобігти неминучому соціальному невдоволенню. Під час громадських слухань фахівці довели, що з приходом дорожчої дніпровської води витрати населення не зростуть, а навпаки, знизяться. Адже місцева вода з Бердянського водосховища і свердловин навіть після очищення з великою натяжкою відповідає параметрам технічної. Вона більш жорстка, перенасичена сульфатами і солями, а отже — потребує більших витрат миючих засобів, скорочує строк служби побутової техніки, не кажучи вже про її епідемічну небезпеку і шкоду для здоров’я.

Наведені докази бердянців начебто переконали. Але під час урочистого заходу з приводу пуску водоводу хтось із присутніх усе ж таки поскаржився на майбутню дорожнечу. Тоді прем’єр візьми, та й скажи: «Жителі Бердянська мусять знати, що ціна на воду не зросте», бо передбачено «комплекс заходів, які дадуть нам можливість знизити ціну на цю комунальну послугу для жителів Бердянська і для промислових підприємств». А щоб зовсім розвіяти сумніви, додав: «Ми реально дивимося на життя і не займаємося популізмом. Усе, що ми говоримо, що обіцяємо, ми виконуємо».

Поки вирували передвиборні пристрасті, тариф на воду справді не змінювався. Проте зовсім не через реалізацію «комплексу заходів», яких ніхто й не збирався передбачати. Просто в розпал виборчої кампанії з обласного бюджету про всяк випадок виділили 3 млн. грн. для компенсації збитків. Та вже з наступного року тариф на воду в Бердянську зріс майже втричі. Саме собою зрозуміло, кошти на добудовування водоводу не надійшли. Тож бердянській владі мимоволі довелося самостійно зайнятися порятунком свого водоканалу.

Вибір варіантів, як зазвичай, був не надто великим. Включення в тариф інвестиційної складової порахували неприйнятним. До перспективи кредиту Світового банку теж поставилися без ентузіазму. Наприкінці 2006 року на сесії міськради вирішили передати водоканал у концесію, розпочавши переговори з потенційним претендентом — ТОВ «Чиста вода — Бердянськ».

Однак у справу знову втрутилися вибори. Спочатку — позачергові парламентські, потім — міського голови, оскільки Валерія Баранова, котрий обіймав цю посаду, було обрано народним депутатом України. Наступник і давній опонент міського голови Євген Шаповалов виступав категорично проти концесії. Можливо, з цієї причини у фірми-претендента змінилися засновники. Словом, усе йшло до того, що ідею концесії чекає забуття — якщо не всерйоз, то принаймні надовго.

Тим більш несподіваною стала звістка про те, що наприкінці 2008 року Є.Шаповалов підписав договір про передачу водоканалу в концесію ТОВ «Чиста вода — Бердянськ» на 30 років. Причому зробив це одноосібно, не завдавши собі клопоту поцікавитися думкою ні городян, ні депутатів. А позачергова сесія міськради схвалила це рішення більшістю голосів.

Зізнаємося, такий поворот подій мимоволі наштовхує на думку, що посадовці в дитинстві наслухалися казок настільки, що навіть у зрілому віці продовжують сподіватися на щуче веління, вернигору і вернидуба та інших добрих чарівників. Інакше як пояснити схильність наділених владою людей до віри в те, що з передачею комунального підприємства в концесію тарифи не підвищаться протягом року, буде погашена кредиторська заборгованість у сумі понад 8 млн. грн. і надійде не менш як 120 млн. інвестицій? Особливо коли врахувати, що статутний фонд фірми-концесіонера обмежується 40 тис. грн., а балансова вартість об’єкта — майже 82 млн.

Бердянський договір концесії викликав, м’яко кажучи, здивування в Міністерстві з питань житлово-комунального господарства. «Окрім того, що в документі чітко не прописані всі гарантії, у ньому ще немає ніякої мети», — зауважив перший заступник міністра Олександр Мазурчак. Ну, коли вважати випадковістю, що незабаром після підписання договору у міського голови з’явився Cadillac Escalade (вартість у базовій комплектації від 80 тис. дол.), то мета, мабуть, і справді не проглядалася...

Хай там як, але з квітня минулого року концесіонер приступив до управління Бердянським міськводоканалом. Подальший розвиток подій вийшов жвавим, але недоладним.

Усього через півтора місяця з подачі першого заступника міського голови Бердянська Сергія Ткаченка сесія міськради розриває договір концесії. Приводом було припинення подачі в місто дніпровської води, а також непогашення концесіонером старих і нарощування нових боргів. Ці претензії незабаром підтвердила і житлово-комунальна інспекція Міністерства ЖКГ. Як з’ясувалося, управляти водоканалом концесіонер примудрився гірше від попередника — комунального підприємства. Поточні борги облводоканалу за поставлену в Бердянськ воду сягнули майже 7 млн. грн., собівартість виробництва зросла, модернізація устаткування не здійснювалася.

У відповідь концесіонер стверджував, що інвестиції в міськводоканал перевищили 12 млн. грн., хоча йому всіляко заважають працювати і намагаються вижити з міста.

Останнє твердження є зовсім не голослівним. Торік у жовтні Бердянська міськрада знову проголосувала за розірвання договору концесії, а заодно скасувала затверджене міськвиконкомом рішення про підвищення тарифу на воду. Однак і від повторної «денонсації» користі було небагато. Концесіонер звернувся до господарського суду, який заборонив виконкому і міськраді Бердянська, а також «іншим особам здійснювати дії з одностороннього розірвання договору концесії». Які перспективи розв’язання спору, нікому не відомо. Та навряд чи хтось сумнівається, що розбірки затягнуться всерйоз і надовго.

Втім, концесіонеру це зовсім не обіцяє безхмарної перспективи. Комунальне підприємство «Бердянський міськводоканал» хоч і втратило штат у зв’язку з його переведенням у ТОВ «Чиста вода — Бердянськ», але статусу юридичної особи все ж не позбулося. Тобто у міської влади збереглися можливості для обхідного маневру. І торік восени вона нею скористалася. Працівникам міськводоканалу стали наполегливо рекомендувати писати заяви про повернення в КП, хоча всього півроку тому їх агітували за працевлаштування в ТОВ. Незговірливих настрахали статусом безробітних. Тим більше що гендиректор облводоканалу Микола Нікулін категорично відмовився від співробітництва з ТОВ «Чиста вода — Бердянськ».

«Ми бачимо лише одну перспективу — укладання договору з комунальним підприємством «Міськводоканал». Якщо цього не станеться, я буду змушений осушити водовід. Чи вдасться його запустити навесні — невідомо», — заявив М.Нікулін. А незабаром його заступник Владислав Черних повідомив, що перспектива стала реальністю: між обл- і міськводоканалом підписано річний договір на поставку в Бердянськ дніпровської води.

Пристрасті вдалося вгамувати лише під кінець року після втручання облдержадміністрації. Домовленостей про поновлення поставок у Бердянськ дніпровської води було досягнуто, але за умови, що концесіонер буде щодня переказувати 60 тис. грн. поточних платежів.

З настанням нового року тональність висловлювань керівництва облводоканалу радикально змінилася. Мовляв, відносини з концесіонером нормалізувалися, бердянці одержують і будуть одержувати дніпровську воду. Можливо, знову позначився вплив виборів або ж укотре прийняли на віру обіцянку про погашення заборгованості. Хоча, за великим рахунком, це й не суть важливо порівняно з небажанням принципово розв’язувати проблему, котра не піддається лікуванню ситуативними домовленостями господарюючих суб’єктів.

Власником Бердянського водоводу є комунальне підприємство «Облводоканал». І хоча, по ідеї, магістраль має постачати питною водою кілька міст і районів півдня області, фактично єдиним споживачем виступає місто Бердянськ, щодобові потреби якого обмежуються 43 тис. кубометрів. Та й то тільки в літній період. У курортне міжсезоння попит скорочується більш як удвічі. Тоді як проектна потужність водоводу становить 100 тис. кубометрів. Але її так жодного разу і не досягли. Почасти тому, що об’єкт, як відомо, ввели в експлуатацію за тимчасовою схемою, тим самим обмеживши можливість реалізації води іншим споживачам.

А ті, хто здатен одержувати дніпровську воду, свідомо від неї відмовляються. Наприклад Мелітополь, потенційні запити котрого влітку становлять близько 10 тис. кубометрів на добу. Однак черешневу столицю не влаштовує зависока ціна на воду. Як, утім, і Бердянськ. Але, на відміну від Мелітополя, там нема відносно якісних артезіанських джерел. А коли так, то місту-курорту не уникнути дедалі суттєвішого цінового диктату постачальника. Досить сказати, що за минулі чотири роки вартість дніпровської води для міськводоканалу зросла майже в 2,5 разу — із 0,92 до 2,26 грн. за кубометр. А для кінцевого споживача ціна визначена в 4,67 грн.

Такий високий тариф лише почасти зумовлений 40-відсотковими втратами води в міських мережах. Основна причина закладена в технологічній схемі водоводу, відповідно до якої очисні споруди розташовані на початку магістралі. Тому цілком закономірно, що, подолавши майже 170-кілометрову відстань, у Бердянськ надходить вода, яку вважають питною лише за ціною, але зовсім не за якістю. Вона потребує повторного очищення, а отже, додаткових витрат.

Напевно, неважко здогадатися, що за такого принципу водопостачання найдовший водовід Європи просто приречений на незатребуваність. І тут уже ніяка казка про концесію не допоможе. Швидше за все, діло обернеться суворою бувальщиною про рибалку-невдаху і золоту рибку. Її, може, й пам’ятають із дитинства, але вона явно не пішла на користь…