ФАП і школа з… електропідігрівом

Якщо все це правда, то навіщо нам газ? Так емоційно зреагувала 2000 року тоді ще віце-прем’єр Юлія Тимошенко, вислухавши двох подолян — голову правління ЗАТ «Інформаційно-маркетингова служба» (ІМС) Віктора Кшановського з Кам’янця-Подільського та заступника голови Деражнянської райдержадміністрації, теж із Хмельниччини, Богдана Петришина. Нарешті пробившись до самих верхів, вони розповіли про «Електропік» — нову систему опалення приміщень, просту й економну. Настільки просту, що й не вірилося: невже таке можливе? Але цей метод уже пройшов апробацію в десятках бюджетних закладів на Деражнянщині і довів свою ефективність.

Юлія Володимирівна тоді так палко перейнялася винаходом, що в державний бюджет було закладено 25 млн. грн. на енергозбереження, 2 млн. з яких мали піти саме на впровадження «Електропіка». Та влада вкотре помінялась, і з обіцяних мільйонів на програму залишили тільки 300 тис. А після 2004 року про неї взагалі всі наче забули. Згадали аж зараз, коли газ так подорожчав, що в країні знову заговорили про енергозбереження.

Що ж це таке — «Електропік»?

Про п’яних кочегарів, розморожені батареї і рятівника

Під новий 1997 рік у Шпичинцях Деражнянського району розморозилася школа. Що вдієш: кочегари — теж люди, так зустрічали Новий рік, що результат не забарився.

У районі, звичайно, всі стали на вуха. Заввідділом районної освіти Шевцов згадав тоді про винахід Кшановського з Кам’янця — де він про нього почув, історія мовчить. Говорить лише про те, що протягом трьох тижнів тут була змонтована принципово нова система опалення, після чого школярі у вічно прохолодній узимку школі почали почуватись, як серед літа, — в теплі і добрі. А в області на нарадах почало лунати слово, від якого аж пахкало жаром: «Електропік». Так автор назвав саме ту нову систему опалення, яка серед зими врятувала Шпичинецьку школу.

«Електропік» народився на заклик Держінофонду пропонувати винаходи в галузі енергозберігаючих технологій. Віктор Кшановський запропонував систему автоматично регульованих супертонких (він на цьому наголошує: «Переріз у наших нагрівачів у п’ять-шість разів тонший, ніж у конкурентів, — і це надзвичайно важливо») кабельних електронагрівачів, умонтованих у стіни (під штукатурку) або підлогу. Розміщення в підлозі забезпечує більшу комфортність за рахунок рівномірного прогрівання всього об’єму приміщення. Та перевага надається стінам: це економічно вигідніше. Система вмикається вночі, в час так званого нічного провалу навантаження, коли споживання електроенергії різко зменшується, і вона продається за набагато нижчою — пільговою — ціною. Стіни нагріваються, наче піч, а потім протягом дня поступово розряджаються, як теплоакумулятор. Це стабілізує роботу єдиної енергосистеми України, вирівнюючи її навантаження протягом доби.

Основні переваги системи перед традиційними — енерго- та теплоакумулююча здатність «Електропіка»; безпечність — електрична, пожежна й екологічна; економічність, довговічність і надійність; високий ступінь автоматизації, можливість плавного регулювання, автономність у роботі.

Були, щоправда, й недоліки. Спочатку виникали електромагнітні поля, рівень яких перевищував допустимі норми. Тоді винахідники створили апаратуру, яка автоматично вимикала систему, коли в приміщенні з’являлися люди. Протягом апробації система постійно вдосконалювалася: за цей час подано 18 заявок на винаходи, отримано дев’ять патентів та одне рішення про видачу патенту. І все ж залишається певна нестабільність температури в приміщенні: вночі воно перегрівається, а вдень охолоджується. Тому найбільше ця система придатна для офісних приміщень. Тобто в умовах села, де немає централізованого водяного опалення, насамперед для бюджетних установ: освітніх, медичних, культосвітніх.

Утім, у 1997-му все це ще належало дослідити. І щастя, що винахідник Віктор Кшановський зустрів тоді такого ж ентузіаста, як сам, — Богдана Петришина. Богдан Михайлович за ці роки змінював керівні посади та райони (нині він очолює Деражнянську рай­раду), але незмінним залишалося його прагнення забезпечити бюджетні установи простим у використанні та економічно вигід­ним опалювальним пристроєм.

Впровадження цієї технології у 1997—2001 роках у 24 бюджетних установах Деражнян­ського району загальною встановленою потужністю 1,6 мегавата зменшило споживання вугілля для опалення на 2 тис. тонн за рік. Виявилося, що з «Електропіком» витрати енергії на опалення за інших однакових умов на 25—35% менші, ніж при використанні інших технологій. Крім того, за рахунок використання запатентованих способів регулювання температури в приміщенні протягом доби витрати зменшуються ще на 20—30%. У результаті витрати енергії на опалення зменшуються більш як удвічі порівняно з нормативами Держжитлокомунгоспу. А завдяки споживанню дешевої нічної електроенергії витрати бюджетних коштів на її придбання на 40% менші, ніж витрати на придбання вугілля чи газу.

Під час опалювального сезону 2007/2008 на Хмельниччині експлуатувалися 52 системи «Електропік». Ними опалювалися 29 шкіл, ФАПи, сільрада, відділ та управління райдержадміністрації, будинок престарілих. Загальна потужність системи опалення становила 4,4 мегавата. Вони були змонтовані в закладах, що раніше опалювалися вугіллям, тож їх використання зекономило 3 тис. тонн вугілля вартістю 1,3 млн. гривень та 0,6 млн. гривень на зарплату кочегарів. При цьому на опалення закладів було витрачено 4,3 млн. кіловат-годин електроенергії загальною вартістю 0,6 млн. гривень. Тобто — ще раз погляньте на цифри: вартість опалення електроенергією дорівнює зар­платі кочегарів. А вартість вугілля повністю економиться.

Якби ці системи були змонтовані в установах, що раніше опалювалися газом, то їхнє використання зменшило б його споживання на 1,7 млн. кубометрів за опалювальний сезон.

Системи опалення вводилися в експлуатацію в різний час. На кінець опалювального сезону 2007/2008 вони встигли відпрацювати від трьох до семи опалювальних сезонів, у середньому — 6,5. За такої кількості відпрацьованого часу економія бюджетних коштів, отримана в результаті їхньої експлуатації, становить
8,3 млн. гривень. Враховуючи, що обсяг капіталовкладень у будівництво цих систем опалення становить (з урахуванням інфляції) 3,3 млн. гривень, можна стверджувати, що капіталовкладення в систему теплоакумулюючого панельно-променевого електроопалення за технологією «Електропік» за шість з половиною опалювальних сезонів окупилися два з половиною рази. Витрати бюджетних коштів на опалення цих закладів зменшилися на 38,9%.

Непереможний марш

Здавалося б, із такими показниками «Електропік» з руками й ногами відриватимуть — і бюджетники, і приватники. Аби ж то. Експериментально-виробнича дільниця ЗАТ «ІМС» завантажена лише один місяць на рік. Держава настільки було охолола до енергозбереження, переймаючись лише суперечками про ціну газу, що майже забула про фінан­сування на Хмельниччині енергозберігаючого проекту «Програма «Електропік», спрямованого на впровадження енергоакумулюючого електроопалення в сільських бюджетних закладах замість капітальних ремонтів їх зношених систем опалення.

Програма вижила лише завдяки зусиллям обласної та місцевих адміністрацій, які на практиці бачили та на рівні бюджетних витрат відчували доцільність її здійснення. Пройнявся перспективами й активно сприяв впровадженню заступник голови обласної адміністрації з питань економіки Олександр Ступарик. Намагався зробити програму масовою його наступник на посаді Іван Гладуняк (нині він —голова обласної ради). Проте їхні можливості були далеко не безмежними.

Згадайте: на Хмельниччині обладнані цією системою опалення лише 52 заклади (ще менше — на Львівщині, Тернопіллі, Волині та Сумщині, котрі теж зацікавилися «Електропіком», але все ще недовірливо придивляються до нього). А в селах області — 900 шкіл, 1270 фельдшерсько-акушерських пунктів та дільничних лікарень і 777 закла­дів культури. Саме ці установи насамперед потребують модернізації систем опалення. І замість капітальних ремонтів морально застарілих та економічно неефективних систем, кот­рі й після повторного введення в експлуатацію сучаснішими не стають, варто було б встановлювати якісно інше обладнання. Проте консерватизм, інерція мислення гальмують, а то й підрізують на корені впровадження нових технологій. Котель­ня — екологічно небезпечна, економічно невигідна, марнотратна — продовжує отруювати атмосферу більшості сіл. Нетрадиційні технології теплопостачання з трудом пробивають собі дорогу.

Але ж таки пробивають! Із подорожчанням газу нарешті на державному рівні заговорили про дегазифікацію, поки що бодай часткову, і всього комунального господарства. Серед фахівців набувають поширення ідеї електричного опалення. Тим паче що об’єднана енергосистема України працює успішно, про «віяльні» відімкнення майже забули, електроенергія надходить до кожного споживача практично безперервно. Така ідилія породжує в деяких головах ідеї повального комунального електроопалення, необмеженого в часі й некерованого: його, мовляв, здатна забезпечити загальноукраїнська «котельня» — об’єднана енергосистема України.

Насправді ж енергетичні ресурси, які вона може надати для комунального електроопалення, досить обмежені, і тому використовувати їх слід з максимальною ефективністю. Порівнюючи різні типи опалення, що використовуються в комунальному господарстві України, спеціалісти, знову ж таки, відзначають економічну ефективність «Електропіка». Його можна поєднувати з найпоширенішим сьогодні централізованим водяним опаленням — зменшуючи навантаження на нього. Це збільшує надійність теплозабезпечення і — що наразі надзвичайно актуально — дає можливість впливати на споживачів теплової енергії в разі несплати за спожите тепло. Не вдаючись у технологічні тонкощі, скажемо лише про одну найбільш стимулюючу деталь: за невчасної оплати в квартирі встановлюється температура плюс 8—10 градусів — коли, звісно, жити можна, але важко. Найімовірніше, споживач таки побіжить платити за тепло.

Економічні розрахунки свідчать: комбіноване опалення будинків — навіть без цього ноу-хау в оплаті — вже сьогодні рентабельне. Однак рентабельність зросте в рази, якщо врахувати, що іншим шляхом забезпечення гарантованої оплати послуг є повна реконструкція внутрішніх будинкових систем опалення з установкою теплових лічильників, яка фактично є капремонтом будинку та коштуватиме для кожної квартири кілька тисяч гривень.

Проте це на папері виглядає так просто й легко. А в житті, ясна річ, одразу виникає безліч проблем і перешкод. Наприклад, відносини з обласними енергопостачальними організаціями. Вони, як будь-який монополіст, намагаються не допустити сторонніх на територіальний ринок електроенергії та супутніх послуг. Тому необхідно стимулювати обленерго до вирівнювання графіка навантаження у власних електромережах — тільки це може змусити їх співпрацювати й виявляти незадіяні ресурси електромереж.

Ну, а небажання багатьох керівників комунальних підприємств і переважної більшості споживачів щось змінювати в своїй квартирі, будинку, системі теплопостачання можна перебороти тільки відчутним ціновим стимулюванням. Бо вищий рівень теплопостачання вони зможуть оцінити лише згодом.

Ще — фінансування. Для масового впровадження нових технологій — навіть попри максимальне використання наявних ресурсів — потрібні дуже значні кошти: в масштабах країни — 4,2—4,5 млрд. гривень. Однак шкурка варта вичинки: вони досить швидко повернуться і почнуть уже не спустошувати, як це робить усе зростаюча плата за газ, а поповнювати бюджетні засіки.

«Електропік», звісно, не панацея. Як і будь-яка інша технологія, він не може замінити собою все. Але використовувати його поряд з іншими енергозберігаючими технологіями не просто можна, а й потрібно. Як потрібно, скажімо, споживати як паливо ту ж солому, якою можна було б замінити третину(!) використовуваного нині в країні вугілля. Як потрібно — ба, необхідно! — знаходити й поєднувати нові і традиційні технології опалення. Інакше газовий кран у чужих руках не лише шантажуватиме нашу економіку, а й перекриє нашу свободу.

...Оптимізму додав телефонний дзвінок Віктора Йосиповича Кшановського. «Обласна державна адміністрація замовила розробку третього етапу програми впровадження «Електропіка», — повідомив він. — Цільове призначення — зменшити потреби в майбутній газифікації». — «А які на це виділяються кошти?» — «11,3 мільйона гривень. На 369 об’єктів — 316 ФАПів і 53 школи. Коли вони будуть введені в експлуатацію — нам уже не знадобиться щороку 1,65 млн. кубометрів газу. Загалом же за п’ять років, протягом яких реалізовуватиметься програма, буде зекономлено 3 млн. гривень. Додайте до них 8,3 млн. уже зекономлених — і побачите, що на впровадження програми в області ми повністю заробили».