Смерть із запахом мигдалю на руїнах імперії

Те, що незалежна Україна не зуміла зберегти унікальні підприємства, які залишилися з радянських часів, — прикро, але не смертельно. Зрештою, це не більш ніж предмет для роздумів про рівень управлінських кадрів. А от те, що занедбані «осколки імперії» постійно загрожують життю і здоров’ю українських громадян, — це вже по-справжньому страшно. Люди, по суті, стали заручниками як індустріальної машини, створеної попередніми поколіннями, так і нинішньої влади, яка не бажає витрачатися на порятунок свого електорату від небезпечної спадщини радянської епохи.

У Горлівці Донецької області екологи і влада досить довго приховували від жителів регіону правду про справжні масштаби небезпеки, яку становить нині зупинений казенний хімічний завод. Тільки коли стало остаточно зрозуміло, що уряд вважає за краще «не помічати» складу хімічних відходів на підприємстві (це те, що залишилося від заводу сьогодні) і відповідальність за можливу катастрофу буде покладено на місцеву владу, тутешні чиновники вирішили вийти з інформаційного підпілля і порушити діючий дотепер режим таємності на колишньому підприємстві радянського ВПК. На закриту територію за запрошенням обласної адміністрації змогли потрапити і журналісти. «Тут — вибухові речовини і мононітрохлорбензол (МНХБ), поруч — «Стірол», де знаходяться ємності з аміаком. У разі непередбачених обставин і влучання осколків у ці ємності — ні Горлівки, ні Дзержинського, ні Єнакієвого через дванадцять хвилин не буде», — вичерпно описав ситуацію представникам мас-медіа начальник управління економіки, промисловості, транспорту і зв’язку Горлівської міської ради Юрій Трунов.

При цьому на заводі немає навіть власної аварійної бригади, тому реагувати на позаштатні ситуації нікому. Ніякої аварійної сигналізації у вигляді датчиків або індикаторів теж немає. Максимум, що можуть зробити працівники заводу, — повідомити в МНС. Та й то лише в тому разі, якщо витік станеться протягом робочого дня.

Горлівський казенний хімічний завод колись був підприємством світового значення. Саме тут 1971 року вперше у світі було налагоджено великотоннажне виробництво мононітрохлорбензолу. Крім замовлень «незламної і легендарної» Радянської армії, на заводі з використанням цієї речовини вироблялося 432 найменування «мирної» хімічної продукції: барвники, пестициди, гербіциди, засоби проти старіння гуми, медикаменти...

Цех з виробництва мононітро­хлорбензолу остаточно припинив роботу 8 лютого 1995 року. Небезпечну речовину вивантажили в звичайні металеві цистерни. Стінки ємностей спочатку були десятиміліметрової товщини, проте під впливом шкідливої «начинки» стоншилися до трьох-чотирьох міліметрів.

Від восьмитисячного колективу сьогодні залишилося трохи більше ста тридцяти співробітників, котрі займаються виключно тим, що спостерігають за ліквідацією рідного підприємства, — із 2004 року тут відбувається процедура санації. Крім хіміків, навколо заводського паркану прогулюються солдати, котрих за давньою звичкою відряджають на охорону заводу, який і досі вважається режимним об’єктом. Час від часу нудьгу охоронців розвіюють пікети місцевих екологічних організацій.

«Спочатку ви відчуваєте запах гіркого мигдалю — приємний запах. Але коли з’явиться солодкий присмак на губах, вважайте, що це перша ознака отруєння мононітрохлорбензолом. У результаті змінюється формула крові, різко знижується рівень гемоглобіну. Виникають порушення в центральній нервовій і серцево-судинній системах. У принципі, під удар потрапляє весь організм людини», — пояснює головний інженер з питань охорони природного навколишнього середовища Горлівського казенного хімічного заводу Тетяна Даниленко.

Колись на цьому заводі відбувся трагічний інцидент — молода лаборантка вирішила накласти на себе руки і прийняла відміряний на лабораторних вагах міліграм мононітрохлорбензолу. Лікарі боролися за її життя п’ять діб. У реанімації було зроблено пов­не переливання крові. Усе виявилося марним.

Сьогодні отруєння цією небезпечною речовиною загрожує тисячам людей, котрі не збираються зводити рахунки з життям. «Час минає, зволікати не можна. Через точкову корозію може в будь-який час і в будь-якому місці з’явитися теча, потім потрапляння в грунт і по вододілу — у бік Єнакієвого, і далі по Каль­міусу — в Азовське море», — стверджує Юрій Трунов.

Прецеденти витоків уже були: у грудні 1989 року аварія на цьому підприємстві призвела до потрапляння хлорбензолів у вугільні пласти шахти «Олек­сандр-Захід». Результат — масове отруєння шахтарів, до яких так і не змогли дістатися викликані з Європи рятувальники, тому що навіть їхні «круті» спецкостюми бурхливо корозіювали від продукції радянського хімпрому.

Донецькі екологи, за словами начальника управління охорони навколишнього природного середовища Донецької обласної державної адміністрації Сергія Третьякова, намагаються привернути увагу до цієї проблеми з 2001 року. «Ситуація — надзвичайна, але ставлення держави надзвичайного характеру не має. Міністерство промислової політики фактично усунулося від розв’язання цієї проблеми. За ці роки я бачив тут різних міністрів, бачив їхні протокольні доручення, але, на жаль, віз і нині там», — заявляє він.

Віз, якщо бути зовсім точним, час від часу здійснює гарячкові рухи. Торік держава виділила на проектні роботи з утилізації відходів на цьому підприємстві 4,2 млн. грн. Цього року центральна влада обіцяє виділити ще 1,5 млн. грн. на завершення проекту установки з переробки токсичних відходів. Крім того, муніципальна влада за рахунок своїх екологічних фондів профінансувала перевантаження мононітрохлорбензолу в нові пластикові контейнери і запланувала будівництво складу для них. На думку екологів, це відтермінує катастрофу ще на кілька років.

Історію боротьби за урядову участь у вирішенні проблем, пов’язаних із ліквідацією хімзаводу, згадує і нинішній губернатор Донецької області Володимир Логвиненко. «Свого часу нам уда­лося з тодішнім урядом розрядити або звільнити технологічні лінії від тротилу. Зупинка казенного підприємства була позаштатною, звідси всі проблеми. Тротил передали Росії на утилізацію. За­лишився тротил у чанах і повітроводах. Свого часу туди звезли також залишки хімічних добрив, усе це складувалося там. І оце поєднання агресивних хімікатів і вибухових речовин саме і становить серйозну небезпеку», — зазначив нинішній голова Донець­кої облдержадміністрації.

«У грудні (2008 року. — Є.Ш.), коли тут була прем’єр-міністр, губернатор вручив їй листа з проханням про надання допомоги в ліквідації наслідків роботи Горлівського хімзаводу. Розписано було на Мінпром­політики, Мінекономіки, Мінфін і знову ж на Донецьку облдержадміністрацію. Постійне розмивання відповідальності серед міністерств не дає позитивного результату. А ситуація погіршується», — додав начальник управління промисловості Донецької ОДА Віталій Кіжаєв.

Доки тривають усі ці чиновницькі розбірки, жителі Горлівки продовжують тихо вимирати під впливом смертоносних флюїдів, які пливуть містом у спекотну погоду. Із 290 тисяч жителів на диспансерному обліку в медиків перебувають майже 287 тисяч. «Практично, у нас здорових людей немає. У нас смертність перевищує народжуваність удвічі. За двадцять років Горлівка втратила 83,7 тис. осіб. Тобто практично одного району вже немає», — повідомив депутат Горлівської міськради Володимир Ющенко.

На жаль, Горлівський хімзавод — не єдине місце, що загрожує жителям регіону техногенною катастрофою. Раніше в аналогічній ситуації влада регіону не дочекалася допомоги від дер­жави і мусила своїм коштом вивезти відходи жовтого фосфору зі Слов’янська і радіоактивний грунт із Костянтинівки. Але в цьо­му випадку керівництво області говорить, що їм набридло підміняти урядові служби. Ліквідувати «донецький Чорнобиль», як прозвали хімічний завод із його небезпечними запасами в Донбасі, вимагають від дер­жави.

«Як казав наш перший президент, кожен має тягти свого плуга. Я ж не пишу статей — пишете їх ви. І я не вмію розряджати атомні бомби і навіть прості снаряди. Тому держава, маючи цей казенний завод, який свого часу займався виробництвом тротилу, сьогодні має прийняти рішення, що зі своєю власністю робити. Ми як громада Донецької області вимагаємо, щоб держава прийняла рішення стосовно не тільки Горлівського хімічного заводу, а й інших занедбаних дер­жавних підприємств, котрими вона не займається», — пояснив у коментарі «ДТ» голова Донець­кої облради Анатолій Близнюк. На прохання назвати підприємства, які він також вважає джерелами підвищеної небезпеки для жителів регіону, голова облради, трохи подумавши, відповів, що «небезпечні всі шахти, усі металургійні і всі хімічні заводи».

Його слова можна було б вважати перебільшенням, якби через кілька днів після цієї розмови управління МНС міста Краматорська, зокрема, не повідомило, що за результатами перевірки з 11 хімічно небезпечних об’єктів міста загроза техногенної катастрофи існує... на всіх одинадцяти. Потенційна площа зараження становить 70% території міста...

Рано чи пізно Українській дер­жаві усе-таки доведеться «розгрібати» небезпечну, шкідливу для життя і здоров’я людей спадщину, що залишилася від СРСР. Та що раніше це станеться, то більше шансів, що його утилізація розпочнеться не після, а до можливої катастрофи з численними жертвами. А поки що жителі Горлівки з настанням тепла безтурботно виїжджають на пікніки в лісок неподалік хімзаводу і насолоджуються свіжим повітрям... із приємним запахом мигдалю.