Рудне дежа вю, або Про необхідність першочергового забезпечення трьох меткомбінатів сировиною за рахунок гірничорудної галузі

Гегелю належить геніальна фраза про те, що перший раз історія повторюється у вигляді великої трагедії, другий — у вигляді жалюгідного фарсу.

Нещодавно уряд України одержав вельми чудове послання. Відповідно до нього, «роботу Алчевського металургійного комбінату зупинено... А через день-другий така сама доля спіткає і меткомбінат ім. Ілліча, і Дніпровський меткомбінат ім. Дзержинського. Соціальні наслідки важко навіть передбачити, цей процес зачепить економічні інтереси понад 100 тисяч сімей».

Винних у такому розвитку ситуації позначено чітко. Це... власники гірничо-збагачувальних комбінатів, зокрема Інгулецького і Південного ГЗК.

Далі йде гнівне викриття «злочинців», основна провина яких полягає в тому, що 12 жовтня 2006 року в Дніпропетровську відбулася нарада, на якій, о жах, «відкрито обговорювалася доцільність підвищення цін на руду». Було навіть визначено окремі параметри. Так, для ММК ім. Ілліча ціну тонни концентрату, що його виробляє ІнГЗК, запропоновано підвищити з 260 до 310 грн., тобто на 10 дол.

Мабуть, за версією авторів звернення, саме ці десять доларів і стали тим чинником, який може на корені розорити відразу три металургійні комбінати і не лише приректи на злидні їхніх працівників, а й зруйнувати всю економіку України.

Яким чином це станеться, якщо ціни на прокат починаються з 500 дол., запитання, звісно, цікаве. Однак адресувати його загалом-то треба власникам металургійних заводів. Алчевський і Дніпровський ім.Дзержинського належать ІСД, а завод ім. Ілліча беззмінно очолює Володимир Бойко.

Втратити три меткомбінати було б дуже прикро, але, на щастя для усіх, нічого жахливого не станеться. Чиниться банальний тиск на партнерів.

Більш того, усе, що відбувається, лишає почуття дуже глибокого дежа вю. Наприкінці 2004 року ті самі учасники вже говорили абсолютно те саме. Тоді іллічівці теж кричали про нехороших рударів, які розоряють чудових металургів. Тоді депутатами Бойком і Матвієнковим, його соратником по ММК, вносився до Верховної Ради законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про ціни і ціноутворення». Суть його полягала в тому, щоб наділити уряд правом (за узгодженням із парламентом) установлювати мораторій на зростання цін на ресурси, які значно впливають на загальний рівень і динаміку цін на товари і послуги, що мають важливе соціальне значення.

Ще точніше цей законопроект можна було б назвати «Про першочергове забезпечення металургійного комбінату імені Ілліча залізорудним концентратом за рахунок підприємств гірничорудної галузі». Адже заодно ГЗК пропонувалося обмежити експорт.

Щоправда, запропоновані зміни виявилися бурею в склянці і були тихо забуті всіма, включно з ініціаторами. Та й нині про цей законопроект не згадали, пропонуючи малювати страшні картини апокаліпсису самим трудовим колективам.

До речі, крім власників наших ГЗК, від авторів звернення перепало і росіянам. З’ясувалося, що «власники зазначених гірничо-збагачувальних комбінатів увійшли в змову з виробниками руди сусідніх з Україною областей РФ із метою не допустити поставок сировини з Росії».

Як вони собі уявляють блокування сусідніми ГЗК закупівель на інших російських підприємствах, ми навіть не обговорюємо. Адже такі самі філіппіки звучали й 2004 року — і нічого, руда йшла і далі...

Зате з цього пасажу побічно випливає визнання, що ціну на руду, виявляється, підвищують не лише в нас. З липня Михайловський і Лебединський ГЗК (очевидно, саме їх мали на увазі) підвищили ціну на свою продукцію на 25—30%. Захоплення у Росії це не викликало, публічних протестів — теж.

Рударям потрібні були гроші на модернізацію, але й тамтешні меткомбінати, у яких від початку року гарячекатаний прокат подорожчав майже на 60%, холоднокатаний — більш як на 30%, якось вижили. У нас натомість «десятидоларове» підвищення цін чомусь намагаються зробити проблемою.

Ціни на руду почали зростати не вчора. За останні два роки вони підвищилися у світі на 205%, і ніхто не розорився. Навпаки, усі говорять про золотий час металургів.

А українські ГЗК навіть не встигали слідом за світовою кон’юнктурою змінювати ціни. До цього звикли і, складаючи обвинувальні висновки, уже давно не враховують того факту, що партнери у виробничому ланцюжку — ГЗК — не менше за улюблений меткомбінат потребують капвкладень. Їм теж необхідно розвиватися.

А для цього треба гроші. Тому логічно, якщо за умов нинішніх високих світових цін на металопродукцію частина прибутку металургів діставатиметься їхнім суміжникам. У тому числі і рударям.

Між іншим, питання про підвищення ціни на залізорудну сировину виникло зовсім не в жовтні. Ще влітку представники ГЗК почали переговори з металургійними підприємствами країни на цю тему. Причиною стали як підвищення цін на світових ринках, так і зростання виробничих витрат.

Заклик «відновити рух товарних потоків між ГЗК і меткомбінатами» нагадує спробу вломитися у відчинені двері. А що, є якісь проблеми з надходженням руди? Торік ГЗК потерпали швидше від затоварення складів.

А пункт про те, що «після нормалізації поставок сировини на меткомбінати було б доцільним провести розширену нараду за участі металургів і гірників для врегулювання всіх накопичених у взаємовідносинах проблем і досягнення ринкового паритету цін», узагалі виглядає дивним. Адже саме про це і йшлося на нараді 12 жовтня.

До речі кажучи, у листопаді українські рударі почнуть переговори про рівень цін із сталеливарними комбінатами. Причому усі ГЗК мають намір домагатися їхнього коригування — саме для «досягнення ринкового паритету».

Видобування руди — це такий самий бізнес, як металургія, і його метою також є одержання прибутку. Більш того, у робітників гірничо-збагачувальних комбінатів теж є і сім’ї, і соцсфера. На балансі Інгулецького ГЗК фактично «висить» ціле місто.

Звичайно, рахувати чужі доходи цікаво, але є така річ, як практика. Коли Володимир Бойко сам одержав гірничорудний актив, Комсомольське рудоуправління, раптом з’ясувалося, що дати йому лад і модернізувати, м’яко кажучи, непросто.

За чотири роки фінансовий результат під управлінням іллічівців становив 35 млн. дол. збитків. Причому торік збитковість рудоуправління становила 54%. До речі, не допомагали і такі розрекламовані прямі контракти. Навряд чи пан Бойко погодиться з тим, що він неефективно управляє рудоуправлінням. А от інші — це будь ласка.

Приміром, на тому самому ІнГЗК (основному постачальнику Маріупольського меткомбінату) зростання цін за рік становило від 35% (дизельне паливо) до 50% (електроенергія). Подвоїлися податки на геологорозвідувальні роботи, зросли екологічні тарифи. Власне, усе це іллічівці знають і самі: на Комсомольському абсолютно аналогічна ситуація. Просто для ММК це не основний вид діяльності.

Тим часом рударі дуже обережно ставилися до підвищення тарифів і часто йшли на поступки, нерідко просто кредитуючи металургів. За даними ІнГЗК, заборгованість ММК імені Ілліча за поставлений концентрат становить майже 20 млн. дол., причому близько 30% цієї суми — прострочені борги. Гроші чималі, вважають на гірничо-збагачувальному комбінаті, але хороші стосунки зі споживачем дорожчі.

Навряд чи виникне ситуація, коли ціни на метал будуть високими, а ціни постачальників залишаться на колишньому рівні. Принаймні у світі такого точно не відбувається. І в тому ж таки ІСД із його зарубіжними активами це чудово знають.

Торік світові ціни на залізорудну сировину зросли на 71,5%, із початку 2006-го — ще на 19. Більш того, наступного року очікується їхній приріст ще на 10%. За розрахунками фахівців, ще мінімум два роки ринок відчуватиме дефіцит поставок, який, можливо, подолають тільки до 2009-го.

До речі кажучи, якщо до того часу наші рударі не здійснять модернізації, у них будуть серйозні неприємності. Вони це чудово розуміють і розширюють інвестпрограми. От лише чудес не буває — на модернізацію потрібні гроші, які, зрештою, сплачують саме споживачі.

Якщо ж нічого не вкладати у виробництво, купуватимемо імпортну руду. Тоді питання з її ціноутворенням відпаде саме по собі — буде так, як у світі. З частковою передоплатою і санкціями за прострочення. Не думаю, що власники меткомбінатів цього дуже прагнуть...

У принципі зрозуміло, що вся ця метушня з гнівними заявами через тиждень-другий припиниться. Сторони домовляться, підпишуть контракти і працюватимуть далі. Але осад залишиться.

А що ж стосується побоювань працівників, що на нас чекає холодна зима і соціальні допомоги, то в цьому разі проблему можна розв’язати. Вимагайте від власників своїх виробництв увімкнути опалення і запустити домну. Так, це набагато складніше, ніж сварити напівабстрактного чужого дядька з ГЗК. Зате набагато ефективніше.