«ПТАШКА ХВОСТОМ УПЕРЕД (СЕБТО, ДАРУЙТЕ, ЗАДОМ) НЕ ЛІТАЄ…» ЧЕРЕЗ ПІВТОРА РОКУ ЦЕНТРАЛЬНА ЕНЕРГОМИТНИЦЯ «РУКАМИ» ПРОКУРАТУРИ Й АРБІТРАЖУ МАЄ НАМІР ВИТИСНУТИ-ТАКИ З АЗОТРЕЙДЕРІВ ДОДАТКОВІ 2% МИТНОГО ЗБОРУ

Якби хоч рік тому імпортери, у тому числі імпортери газу, знали, що в лютому 2000 року ТОВ «Акватон» зрештою програє арбітражний спір з Кабміном про ті злощасні 2% митного збору, від якого більшість газотрейдерів успішно відбилися ще 1999 року, вони, напевно, у складчину оплатили б послуги адвоката, щоб не створювати прецеденту, котрий навесні вже нинішнього року спровокував цілу лавину нових арбітражних розглядів з усе тієї ж проблеми...

Хоча свого часу історію про «+2%» ніби-то вирішили, хоча й не одразу, однак цілком спокійно. Принаймні були всі підстави вважати, що конфлікт інтересів, який виник, успішно вирішено. І на цілком законних підставах чимало імпортерів різноманітної продукції, яких у другому півріччі 1999 року уряд «обклав» додатковою «митною даниною», включаючи «газових» імпортерів, спокійно продовжували свій бізнес. Але в Центральній енергетичній митниці, очевидно, міркували інакше. І тепер, схоже, вирішили «підсобити» уряду Віктора Ющенка знайти додаткові кошти «на нужди стражденних», які так і не зміг 1999-го року зібрати уряд Валерія Пустовойтенка — заднім, як то кажуть, числом. Краще пізно, аніж ніколи?..

«Два відсотки як із куща…»

А почалася вся ця катавасія ще до того моменту, як тодішній прем’єр завізував постанову Кабміну № 840 «Про внесення змін у постанову Кабінету міністрів України від 27 січня 1997 року
№ 65». Документ цей містив три нехитрі абзаци, не рахуючи традиційної «мотивувальної» частини (ну прямо як у рішеннях і постановах судів): «З метою вишукання додаткових джерел для своєчасної виплати заробітної плати, стипендій, пенсій та інших соціальних виплат…»

Саме у перерахованих вище цілях Кабмін і ухвалив, що: «…на період з 1 липня до 31 грудня 1999 року до митного збору за митне оформлення товарів, які імпортуються на митну територію України, додатково включається збір у розмірі 2% митної вартості товарів із спрямуванням одержаних коштів до Державного бюджету України».

Скільки тоді, по гарячих, як то кажуть, постановочних слідах, згнило імпортних бананів, ананасів, а також зіпсувалося ліків й іншого імпортного добра, — знають лише власники тих імпортних товарів… А шановні читачі «ДТ», напевно, згадають або можуть погортати хоча б інтернет-архіви газет за травень-червень 1999 року: практично всі ЗМІ тоді рясніли помітними заголовками на тему «Два з плюсом». Імпортери ж різноманітних товарів (хто на що спромігся) намагалися відбитися від додаткового податку.

І треба сказати, підстави в них були вагомі. По-перше, уряд (хоч як би йому цього хотілося) не має, відповідно до законодавства, права встановлювати (а тим більше в середині року — цього навіть парламент не може собі дозволити, — якщо, звісно, все робити за законом) нові види податків і зборів, якими по суті і є ті ж «додаткові 2%». (Але тут ще Кабмін міг спробувати відбитися: мовляв, це не новий збір, а нова ставка митного збору, котру, відповідно до статті 76 Митного кодексу України, встановлює таки уряд...) По-друге, вище процитована, так звана мотивувальна, частина постанови №840 — це вже точно — повне беззаконня, бо митні збори, як це сказано в статті 80 Митного кодексу України, — суть «бюджету Держмитної служби» і можуть спрямовуватись винятково на «розвиток системи митних органів України».

З урахуванням останньої обставини нинішні спроби Центральної енергетичної митниці України за активного сприяння прокуратури й арбітражу набувають, на мій погляд, геть іншого «забарвлення»: цілком імовірно, що, спровокувавши перегляд колись виграних імпортерами товарів арбітражних позовів проти «додаткових + 2%», ця сама енергомитниця елементарно сподівається поповнити власні збіднілі засіки, а вже ніяк не допомогти уряду В.Ющенка зібрати гроші в держбюджет для подальшої їх виплати бідолашним пенсіонерам й іншим бюджетникам. Адже якщо вже справу буде переглянуто знову, то не помітити колізію з тим, куди мають — відповідно до закону — направлятися кошти, — це чимало треба докласти зусиль...

До того ж, у такої категорії імпортерів, як імпортери газу, крім вище перелічених аргументів (і всі — на їхню користь) на той час були (і, хоч як дивно, досі залишаються) ще вагоміші аргументи. Попри те, що після злощасної постанови № 840 з’явилася постанова Кабміну від 4 жовтня 1999 року «Про деякі питання митного оформлення природного газу», котра стосується їх і містить докладну інструкцію щодо механізму стягування з газотрейдерів додаткових 2%, — отож навіть при цьому ніхто не скасовував більш ранніх документів на ту ж тему.

Йдеться про постанову Кабміну №425 від 16 травня 1995 року (спробуйте згадати, хто тоді очолював Кабмін… — Євген Марчук, а Валерій Пустовойтенко був міністром Кабміну. Але це так, між іншим…), у якій саме й обумовили, що митне декларування природного газу, імпортованого в Україну, здійснюється без сплати митних зборів. До того ж, якщо пам’ятаєте, такий імпортний товар, як природний газ, в Україні є товаром критичного імпорту і практично звільнявся від усяких «додаткових» мит і податків.

«...І нелогічно, і незаконно!»

(Лейтмотив першого вердикту Вищого арбітражу)

Відбиваючись від непередбаченого додаткового податку, деякі газотрейдери спочатку офіційно попросили в Міністерства юстиції України роз’яснень. Ви будете сміятися, але Мін’юст (наприклад, 4 серпня 1999 року, коли в самому розпалі були позови на тему «+2%» чи все ж таки ні) так прямо і дуже навіть офіційно відповів газотрейдерам: «…згідно з постановою Кабінету міністрів України від 16 червня 1995 року №425 «Про декларування та митне оформлення природного газу, що надходить в Україну», митне оформлення, у тому числі декларування природного газу, який надходить в Україну за імпортом, здійснюється без справлення митних зборів.

Таким чином, питання щодо митного оформлення природного газу, який імпортується в Україну, має вирішуватись у відповідності з постановою Кабінету міністрів України від 16 червня 1995 року №425, яка регламентує особливості його митного оформлення».

Озброївшись такими аргументами (логічність яких і сьогодні важко спростувати) і покладаючись на здоровий глузд, імпортери, котрі не побажали сліпо «відстібати + 2%» додаткового митного збору, звернулися в арбітражні суди України. І, слід зауважити, «арбітражна кампанія-99» здебільшого закінчилася на користь імпортерів. У всякому разі, газотрейдери, котрі не полінувалися побігати по судах, цілком законно злощасні «+ 2%» додаткового митного збору в 1999 році так і не стали сплачувати.

Так само збиралося вчинити і згадане на початку статті виробниче підприємство ТОВ «Акватон». Маючи на те законні підстави: 14 вересня 1999 року Вищий арбітражний суд України визнав недійсною постанову Кабміну №840 від 19 травня 1999 року і зобов’язав уряд опублікувати це рішення і навіть компенсувати позивачу 85 грн. (витрати на сплату держмита).

Але не так сталося, як гадалося...

«Хвостом уперед!»

Не до сміху було імпортерам, зокрема ТОВ «Акватон», котрий свого часу виграв у арбітражі спір проти уряду України, коли вони дізналися, що судова колегія ВАСУ ухвалила 28 лютого 2000 року, що сплата додаткового митного збору — саме тих оскаржених «+ 2%» — відповідає чинному законодавству.

Хронологія подальших подій у результаті звелася до того, що міська прокуратура Києва наприкінці березня і на початку квітня вже 2001 року (!) ініціювала перегляд усіх (!!!), виграних у минулому імпортерами справ в арбітражному провадженні... За даними «ДТ», на момент написання цього матеріалу київською прокуратурою опротестовано і знаходиться у провадженні різних суддів близько 30 виграних імпортерами арбітражних спорів із Кабміном. У даному випадку йдеться винятково про позови газотрейдерів-імпортерів.

ВАСУ «вбачається»...

Навесні цього року газотрейдерів було поставлено перед фактом того, що, по-перше, прокуратура Києва (прошу читачів звернути увагу на дату — 27 березня 2001 року!!!), висловлюючись неформально, наполегливо порадила арбітражному суду Києва переглянути попередні рішення щодо «+ 2%» додаткового митного збору (заднім числом, як ми тепер розуміємо).

По-друге, той-таки арбітражний суд стольного града Києва вирішив переглянути попередні свої рішення (із подачі київської прокуратури і, як то кажуть, у світлі постанови вищого органу — судової колегії ВАСУ від 28 лютого 2000 року, про що говорилося вище; от тільки «світло» це «осяяло» київських арбітрів більш як через рік — ото халепа...)

Проте, як ви знаєте, чи, можливо, чули, для перегляду будь-якої справи потрібні принаймні підстави. Приміром, нововиявлені (виявлені, встановлені...) обставини.

Ви, певне, знову сміятиметеся, якщо уважно прочитали вищевикладене, бо:

по-перше, нічого іншого, в розумінні — нічого нового, крім «свіжої» постанови судової колеги ВАСУ 2000 року, в арбітражу Києва не знайшлося (скажіть на милість, добродії, а де ж ви були рік тому?!);

по-друге, виявлені, коли можна так сказати, київською прокуратурою і київським арбітражем — новоспечені — обставини, м’яко кажучи, такими за суттю своєю, мабуть, не є.

Оскільки постанова судової колегії ВАСУ (яку й називають «нововиниклими обставинами») — це, скоріш за все, ніякі не «нові обставини», а обставини, що виникли значно пізніше, ніж були ухвалені рішення в арбітражному виробництві на тему «+2%».

З погляду юриспруденції, цей факт істотно змінює «розстановку сил». Висловлюючись більш-менш зрозуміло, це може означати, що...

По-перше, ні прокуратура, ні арбітражний суд стольного града Києва, найімовірніше, не мають досить вагомих підстав, аби санкціонувати перегляд колись виграних імпортерами (як мінімум імпортерами газу) позовів в арбітражному виробництві. І навіть прецедент із ТОВ «Акватон», на який через рік посилаються прокуратура й арбітражний суд Києва, тут ні до чого.

По-друге, процитоване вище резюме Мін’юсту досі легітимне.

А, по-третє, коли вже з кого і «знімуть» — у разі перегляду арбітражних «газових» позовів — сьому «шкурку», то це з Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України».

«Битий небитого везе»?

Левова частка імпортного газу як 1999 року, так і нинішнього, за великим рахунком припадала і припадає саме на НАК «Нафтогаз України». За друге півріччя 1999-го (коли з імпортерів і хотіли «зняти» додаткові «+ 2%» мита) НАКу, можливо, і доведеться заплатити більшу частину того, що Центральна енергомитниця України збирається одержати з імпортерів газу. Приміром, у липні 1999 року в Україну надійшло близько 2,35 млрд. кубометрів імпортного газу. Для більш як трьох десятків газотрейдерів.

Проте майже половину цього обсягу було адресовано саме НАК «Нафтогаз України» — 1,11 млрд. кубометрів (переважно це був «газпромівський» газ як плата за транзитні послуги НАКу). У серпні того ж року НАКу адресувалося без малого 1,13 млрд. кубометрів імпортного газу з усього імпортованого (близько 2,4 млрд. кубометрів); у вересні — знову близько 1 млрд. кубометрів (загалом надійшло 2,4 млрд. кубометрів); у жовтні — із 2,1 млрд. кубометрів майже 1 млрд. одержав НАК. Правда, у листопаді та грудні 1999-го НАКу не було призначено ні кубометра імпортного газу; зате інші покупці російського газу в Україні за два останні місяці 1999 року одержали разом близько 3,7 млрд. кубометрів імпортного газу.

А загалом із 1 липня 1999-го до початку 2000 року в Україну надійшло 13,13 млрд. кубометрів імпортного газу. Й імпортери цього обсягу, як тепер вважають київські прокуратура й арбітраж, повинні сплатити плюс до всього 2% додаткового мита. У цілому йдеться про майже 20 млн. доларів додаткових зборів, більша частина яких, очевидно, припадає на НАК «Нафтогаз України».

Можливо, НАК і чинитиме спротив такій перспективі. Можливо. Та навіть коли ні, то в принципі для держбюджету це не змінить суті проблеми: навіть якщо НАК зобов’яжуть в арбітражному порядку заднім числом заплатити «+ 2%» додаткового мита зразка 1999-го, це скоріш за все лише збільшить «картотеку» «Нафтогазу України». А «живих» грошей ні енергомитниця, ні тим паче держбюджет у випадку з НАКом у найближчій перспективі однаково не одержать...

А коли так, то до чого вся ця веремія? Чи тепер, через півтора року, Центральна енергомитниця збирається «вибити» «живі» гроші з інших — трьох десятків компаній, що імпортували газ в Україну 1999-го? На солідній підставі (читайте мотивувальну частину постанови Кабміну №840)...

Та якщо це правда, то доречно буде нагадати, що газ, імпортований 1999 року, споживачі за фактом надходження в Україну використали. І вже переважно оплатили. І якщо тепер тодішнім газотрейдерам несподівано доведеться розкошелитися, то на споживачів газу-99 чекає нелегка доля. Будьте впевнені, газотрейдери подбають, щоб додатковий 2-відсотковий збір із ними «розділили» українські споживачі газу. Іншими словами, значну частину українських споживачів імпортного газу можуть очікувати, якщо ця доля спіткає безпосередніх імпортерів газу, так би мовити, регресні позови.

Усе вищесказане було б напівлихом, якби зачіпало інтереси винятково газотрейдерів. Зрештою, вони не такі нещасні, як ті ж таки українські пенсіонери, котрими, нібито, так опікувався уряд, ухвалюючи горезвісну постанову №840.

Біда в іншому: якщо через півтора-два роки так просто можна змінити тодішні «правила гри» на вітчизняному ринку газу і знову вклепати цей і без того недоладний «сектор газу» у чергові судові баталії, то хто поручиться, що завтра не почнуть оскаржувати і змінювати сьогоднішній порядок і сьогоднішні рішення, хто б їх не ініціював і не ухвалював?!

Проблема в тому, що немає ні наступності виконавчої влади, ні навіть елементарної логіки в діях, зокрема прокуратури й арбітражу. А тому жоден інший сектор економіки України, певне, не застрахований від аналогічних перипетій. І коли так, то на що можуть розраховувати громадяни України, оступачені останніми скандалами в період розгортання безпрецедентної виборної кампанії?..