З усіх старих назв Азовського моря (а знали його в різні часи як Синє, Сурозьке, Саксинське, Фракійське, Кіммерійське, Каффське), мабуть, найточнішим була Балик-денгіз. Що в перекладі з татарської означає «рибне море». Кілька століть тому континентальне море планети і справді було поза конкуренцією за рибними запасами. До 40-х років минулого століття Азов забезпечував п’яту частину союзного улову — 300 тис. тонн на рік, із яких 160 тис. — риби цінних порід. Урожайність кожного гектара азовської акваторії в шість-вісім разів перевищувала продуктивність Каспію і Балтики, у 25 — Чорного моря.
Відтоді улови в Азовському морі скоротилися в кілька разів. Насамперед через збідніння рибних запасів. Тільки з 1986-го по 1996 рік вони скоротилися більш як утроє. Якийсь час на Азові забороняли навіть аматорський вилов бичка. Того самого годувальника, якого по праву увічнили пам’ятником у Бердянську.
Нині, за твердженням учених, у морі є всього два більш-менш благополучні види риб, інші ж або мають обмежену популяцію, або деградують. Висновки фахівців Кримської асоціації «Екологія і світ» геть невтішні: екосистемі Азова загрожує зникнення. І це при тому, що рівень біологічної продуктивності моря, як і раніше, поза конкуренцією завдяки дарованим природою кліматичним і географічним властивостям.
Характерна ознака азовських берегів — намивні піщані коси, що відокремлюють від моря мілководні затоки та лимани. Вони становлять дев’яту частину акваторії Азова.
Одним із великих прибережних азовських водойм є Молочний лиман, що поблизу курортної Кирилівки. Ця пригирлова територія річок Молочна, Джекельня і Тащенак площею 168 кв. км вирізняється великим видовим розмаїттям біологічних ресурсів і належить до найцінніших водно-болотних угідь Приазов’я. Лиман включено до Міжнародного кадастру Рамсарських територій і визнано гідрологічним заказником державного значення. Тут зосереджено безліч «червоно-
книжних» рослин, а також пташиних гніздівель. Крім того, Молочний лиман цінний і як потужний рекреаційний об’єкт (на його берегах побудовано кілька десятків дитячих оздоровчих установ), і як місце нересту й нагулу прісноводних та морських риб.
На жаль, останнім часом лиман почав стрімко втрачати такі чудові властивості. Далися взнаки зарегульованість річок, втрата сполучення з морем через протоку (вимоїну, гирло) на косі Пересип.
Наприкінці 1974 року цю проблему спробували розв’язати. Причому, як тоді вважалося, раз і назавжди. Постановою Радміну гідрологічний заказник «Молочний лиман» передали в постійне і безстрокове користування місцевому рибальському колгоспу «Сини моря». Господарство перебрало на себе природоохоронні зобов’язання із забезпечення належного гідрологічного режиму. Простіше кажучи, рибкол-
госп був зобов’язаний розчищати промоїну.
Із цим завданням промисловики справлялися успішно, одночасно зайнявшись відтворенням рибних запасів. І не на рівні самодіяльності, а всерйоз, заручившись допомогою вчених. Так, на Пересипу обладнали лабораторію морської аквакультури Азовського відділення Південного НДІ рибного господарства та океанографії, яку очолила кандидат біологічних наук Любов Семененко.
Ідею «заселити» Азов далекосхідною кефаллю (піленгасом) — аборигеном Японського моря — багато хто тоді сприйняв скептично. Хоча ніхто не заперечував промислового значення риби як цінного дієтичного продукту, що практично не накопичує ні радіонуклідів, ні солей важких металів. І для поліпшення екології моря піленгас був дуже доречний. Адже Азов хронічно потерпає від заморних явищ, спричинених гниттям органічного мулу. Роль санітара почасти виконують місцеві кефалі, але вони, на жаль, нечисленні.
Теоретичне обгрунтування акліматизації піленгаса в Азово-Чорноморському басейні було розроблене давно. Проте риба, переселена з одного моря в інше, на новому місці розмножуватися не стала.
Досконально вивчивши біологічні особливості піленгаса ще під час роботи на Далекому Сході, пані Семененко запропонувала оригінальне рішення поетапної акліматизації далекосхідної кефалі з урахуванням гідрохімічних особливостей Азова.
Вперше мальків піленгаса завезли на Пересип 1978 року. З них треба було виростити в рибниках ремонтно-маткове стадо. Робота була виснажливою: поки рибу не перевели на штучні корми, доводилося вручну збирати з дна мул, забезпечуючи «переселенцям» дієту. І лише через шість років удалося вивести першу молодь, яку випустили в Молочний лиман.
Спочатку кількість рибопосадкового матеріалу була мізерною — всього 3 тис. екземплярів, потім лік пішов на десятки, сотні тисяч. Нарешті, щорічний обсяг виробництва рибзаводу сягнув 3 млн. штук. Утім, завод — це занадто голосно сказано про невеликий хисткий сарайчик, збудований самотужки. Устаткування в ньому було вкрай примітивним, а персонал — ті ж таки співробітники лабораторії.
Воістину викликають захоплення працьовитість, терпіння та віра в успіх невеличкого наукового колективу. Адже остаточно переконатися в успіху іхтіологи змогли лише 1989 року, коли почалося масове природне розмноження піленгаса. Тільки в Молочному лимані врожайність тоді становила приблизно 9 млрд. мальків. Та навіть це не переконало скептиків і злостивців.
Вченим закидали те, що риба-«новосел» знищує одвічних мешканців Азова. Обвинувачення, звичайно, неуцьке, одначе довелося доводити, що піленгас харчується лише донними органічними залишками. А потім надійшла вказівка згорнути наукову діяльність на Пересипу. На аргументи про те, що спалахи популяції в 1992 і 1994 роках ще не свідчать про остаточне впровадження «новосела» в екосистему, що йому потрібна штучна підтримка, просто не зважали. Упертість обійшлася Любові Іванівні в квартальну премію й тринадцяту зарплату, проте рибзавод на Пересипу вдалося відстояти.
Єдиними надійними союзниками вчених залишалися рибалки, хоча й своїх проблем у них вистачало.
Тоді рибколгосп очолював Валерій Лапотанов. Пам’ятаю нашу розмову в середині 90-х.
— Змінити психологію людини дуже складно, — розмірковував Валерій Пантелейович. — Ось дивіться, чотири роки тому ми добули 18 тонн риби, минулого року — 120. Так що ж, можна заспокоїтися й про завтрашній день не думати? Аж ніяк! Одним лише сподіванням на удачу ситий не будеш. Треба вдосконалювати знаряддя лову, підвищувати фахову майстерність. Скажімо, освоїти цілорічний промисел піленгаса. Він зимує в Молочному лимані, збиваючись у величезні стада. А щільність риби має бути оптимальною, інакше неминучий замор. Починаєш пояснювати це чиновникам — як горохом об стінку. Часом до безглуздя доходить. Кілька років тому й рибалки, й учені доводили, що треба відкрити промисловий видобуток піленгаса. Його вже тоді розвелося в Азові стільки, що риба почала себе пригнічувати як вид. Проте відповіді були незмінними: промисловий вилов піленгаса заборонено. Отямилися лише після того, як стало відомо, що турецькі рибалки успішно добувають у Чорному морі сотні тонн вирощеної в нас риби. Хіба це по-хазяйськи?!
…Нещодавно до нас приїжджали французи, хотіли укласти контракт на поставку піленгаса. Ціну запропонували вигідну. Ми відмовилися. Поки не забезпечимо власний ринок, за кордон не продаватимемо.
І слова в Лапотанова не розходилися з ділом. Рибколгосп почав будувати консервний цех, компресорну станцію, складські приміщення, готельний комплекс... У перспективі планувалося відкрити завод з розведення осетрів.
— Аби риби було вдосталь, треба займатися її відтворенням, — наполягав голова. — Хоча мене постійно намагаються переконати в тому, що вченим тут уже робити нічого. Мовляв, розвели піленгаса — й до побачення. Але ж це неправильно! Наука тут буде постійно. Без неї наша робота позбавлена сенсу.
На жаль, цю думку поділяли далеко не всі. От і довелося «Синам моря» стикнутися з абсолютно надуманою проблемою.
Територія, яку держава виділила рибколгоспу в постійне і безстрокове користування, несподівано стала предметом суперечки. Доки це були непридатні землі, охочих тут господарювати не знаходилося. Інша річ, коли на Пересипу з’явилися рибзавод та обловно-пропускна споруда на місці промоїни, яку постійно заносило піском. Та найголовніше — Молочний лиман став унікальним у Європі морегосподарством, що має велику промислову цінність. З’явилася можливість без особливих витрат примітивними дифонами (сітками-волокушами) щодня виловлювати поблизу промоїни до 15 тонн піленгаса.
Чим, питається, не привід пред’явити претензію стосовно необгрунтованої передачі лиману «Синам моря»? Тим більше що було це ще за Союзу. Та й узагалі, за свідченням старожилів, гирло Молочного лиману нібито було в іншому місці — на території сусіднього Приазовського, а не Якимівського району. Тому, мовляв, для відновлення історичної справедливості на косі треба створити ще одну промоїну. А ще ліпше — кілька. Щоб ніхто не ображався...
Учені виступили категорично проти. І зовсім не із солідарності з рибколгоспом. Причина була вагоміша: потрібно регулювати не тільки рівень води в лимані, а й гідрохімічний режим.
Однією з головних передумов забезпечення діяльності морегосподарства була й залишається підтримка солоності води в межах 17—20 проміле. Тоді ікра піленгаса зависає на певній глибині, одержуючи потрібні умови для розвитку. Додаткові ж канали створять безконтрольний доступ морської води — більш прісної, ніж лиманна. У результаті ікра впаде на дно, й природне розмноження піленгаса припиниться.
Ставлення обласної влади до конфлікту, що дійшов до арбітражного суду, формально було нейтральним. Принаймні влаштувати земельний переділ вольовим порядком вона не наважилася. Хоча таке бажання, кажуть, було. Як-не-як союзником приазовського керівництва виступав комбінат «Запоріжсталь», який будував на території району свій пансіонат.
Невідомо, як довго тривала б суперечка і чим би закінчилася, якби не випадок. Семененко злягла в лікарню з інсультом, і лабораторію аквакультури з Пересипу одразу ж прибрали. Незабаром із посади голови «пішли» Лапотанова, а рибколгосп розформували...
Тепер Любов Іванівна на заслуженому відпочинку. Про її роботу, як і раніше, з повагою відгукуються за кордоном — у Польщі, Бельгії, Ізраїлі... Що, на жаль, не характерно для рідної країни. В активі вченого — дев’ять авторських свідоцтв, проте самих документів їй так і не вручили. І докторську дисертацію захистити не вдалося — не знайшлося грошей, аби перекласти текст українською мовою.
Наукове подвижництво та, без перебільшення, трудовий героїзм, що приніс країні мільйонні прибутки, держава вирішила відзначити званням заслуженого працівника промисловості. Це — додаткові 70 грн. до пенсії.
Зате ті, хто обвинувачував Семененко в авантюризмі й шкідництві, тепер не проти примірити на себе лаври авторів акліматизації піленгаса. Втім, вона не ображається. Гірко лише, що справу, якій віддано 20 років життя, прибрали до рук нездари.
Перше важке випробування випало на долю Молочного лиману 2001 року. Занесену піском промоїну ніхто не розчистив, і піленгас, який зайшов на нерест, уже не міг вибратися в море. З такою кількістю риби навіть браконьєри не змогли впоратися, вона гинула тоннами. Влада ж не вигадала нічого ліпшого, як витратити 150 тис. грн. з екофонду на проект нового каналу... у Приазовському районі. Потім почали шукати інвестора.
Якась комерційна структура начебто виявила бажання зайнятися лиманом, але, дізнавшись, що там треба працювати, швиденько ретирувалася. Нетривалим виявився інтерес і в «Запоріжсталі». Від металургів ініціатива перейшла до машинобудівників. Правонаступником ліквідованого рибколгоспу оголосили ТОВ «Сини моря» — «Мотор Січ». І хоча назва підприємства начебто свідчила про намір продовжити справу попередників, новоявлені «діти» виявилися, м’яко кажучи, нетямущими.
Виконанням природоохоронних зобов’язань, що дісталися в спадок, ТОВ себе не обтяжувало. Як стверджують в Якимівській райдержадміністрації, попри масову загибель риби та занесених до Червоної книги рослин, «Сини моря» — «Мотор Січ» лише імітували розчищення промоїни, займаючись продажем піску і браконьєрством. Особливо наочно це виявилося торік.
За оцінками експертів, навесні до Молочного лиману зайшло на нерест близько 300 тис. дорослих особин піленгаса. Як стверджують іхтіологи, на світ мало з’явитися 500 млн. мальків. Наскільки цей прогноз був точним, невідомо. Проте в Запорізької обласної прокуратури з’явився привід для порушення кримінальної справи щодо посадових осіб ТОВ «Сини моря» — «Мотор Січ». Їм висунуто обвинувачення в загибелі риби та рослинності в акваторії гідрологічного заказника «Молочний лиман». Заподіяні збитки оцінювали в 200 тис. грн.
То був далеко не єдиний випадок уваги влади до проблем лиману. Та щоразу їхня турбота виявлялася своєрідною, точніше — традиційною. Наприклад, у листопаді 2006 року Кабмін доручив профільним міністерствам невідкладно «врегулювати критичну ситуацію». Що з цього вийшло, наочно продемонстрували торішні події. Зате за формальними ознаками (листами, доповідними записками, грізними розпорядженнями) чиновники трудилися в поті чола. Минуло 30 років з моменту створення гідрологічного заказника, аж поки влада днями таки визначилася з площею Молочного лиману. А от наради, присвячені його станові, відбуваються на диво регулярно. Висновки практично однотипні: ситуація критична, держоргани не діють, відповідальні за виконання природоохоронних зобов’язань поводяться безкарно.
Дивно, якби було інакше. Адже на нараду під егідою першого заступника голови облдержадміністрації керівництво ТОВ «Сини моря» — «Мотор Січ» делегувало... юриста. Причому ця посадова особа поводиться аж надто впевнено. Мовляв, видобуток піску не ведеться. Та й не пісок це зовсім, а мулова маса й черепашково-піщана суміш, які природними копалинами не вважаються. І найголовніше — на підприємство покладено зобов’язання з охорони, а не зі створення гідрологічного режиму. Словом, коли дасте грошей, тоді й працюватимемо.
Одразу видно — ділові люди. Це рибколгосп міг на промоїні горбатитися за свої кревні, а сучасним бізнесменам державні кошти подавай. Тим більше що ставлення до екології в регіоні своєрідне.
Якщо, припустимо, справа стосується національного природного парку «Приазовський», то з цією ідеєю носяться четвертий рік. Його створення передбачено в рамках загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі. Ймовірна площа парку — 79 тис. га, куди має ввійти й Молочний лиман. Здавалося б, якщо питома вага природно-заповідного фонду на Запоріжжі становить усього 2,6% території (а європейський показник перевищує 10%), хіба можуть бути сумніви? Та де там. Проект парку готовий, усі потрібні погодження отримано, а облрада наполягає на експертизі економічної доцільності й наданні містобудівної документації.
Яка педантичність! Це на звалювання сміття в море під виглядом берегоукріплення (був такий випадок торік) депутати виділили кошти з бюджету без зволікань та експертиз. А на порятунок водойми, де з’являється на світ дві третини азовського піленгаса, виходить, грошей немає.
Справді, звідки їм узятися? 2001 року на проект нового каналу 150 тис. грн. витратили, а нині на його коригування ще приблизно 800 тис. одержати бажають. Хоча на розчищення промоїни 200 тис. грн. на рік цілком вистачило б. Не така вже й фантастична сума, якщо врахувати, що за право на вилов тонни піленгаса треба сплатити 114,8 грн., а річна квота на промисел становить 12 тис. тонн.
Інакше кажучи, щороку понад 1,3 млн. грн. ідуть невідомо куди. Тобто до бюджету, за рахунок якого й утримуються всілякі природоохоронні установи. Такі, наприклад, як Державна екологічна інспекція Азовського моря.
Якщо послухати керівництво інспекції, так про стан лиману вони піклуються і вдень і вночі. За водоймою закріплено два інспектори, котрі ведуть постійне спостереження. От тільки матеріальне забезпечення в них, кажуть, слабке, зарплати мізерні. Тому кадровий голод доводиться задовольняти тільки за рахунок справжніх захисників природи. Недавно на конкурсній основі штат інспекторів поповнився паном Алієвим, у миру — засновником ТОВ «Сини моря» — «Мотор Січ»...
А тим часом Молочний лиман позбувся третини своєї акваторії. Для відпочинку й оздоровлення минулого сезону він уже став непридатний. На черзі — цілковита втрата рибогосподарського значення. Принаймні, як стверджують учені, піленгас намагається знайти нові нерестовища. Та це він, швидше, від безвиході. Адже для риби що парасолька, що колишня слава Балик-денгіза — все одно. Достатньо інстинкту.