ЖИТИ НА ОДНУ ЗАРПЛАТУ — НЕ ПРОКЛЯТТЯ, А ВИРОК

Десять літ становлення незалежної України, без сумніву, збагатили її фольклор новими прислів’ями і приказками, що влучно характеризують реалії непростого нинішнього життя. Найбільше говориться про те, що найдужче зачіпає людину, — тож не дивно, що багато придуманих народом афоризмів стосуються грошей, котрих в епоху первісного нагромадження капіталів стало в когось густо, а в когось — пусто. «Ось тобі гривня, і ні в чому собі не відмовляй», «Хай зарплата мала, аби вчасно була» — ці та інші вислови не просто вправляння в дотепності, а сувора реальність наших буднів.

Тому точнісінько «в десятку» потрапили науковці Технологічного університету Поділля, зініціювавши проведення в стінах свого вузу третьої міжнародної науково-практичної конференції «Оплата праці та доходи в ринковій економіці: проблеми, досягнення та перспективи розвитку». Тим більше, що Хмельниччина, хоч як це прикро, останнім часом стабільно входить до областей з найнижчою оплатою праці в Україні. Це ще раз підтвердили дані, наведені в доповіді на конференції директором Міністерства праці та соціальної політики України Олександром Товстенком. «Середня зарплата на Тернопіллі — 150 гривень, на Волині — 160, на Хмельниччині — 168. Тоді як у Києві — 409, на Донбасі — 368 гривень».

Не дуже радісною залишається картина доходів по всій країні. 72% працездатного населення держави отримує заробітну плату, нижчу від прожиткового мінімуму. А він, як відомо, становить сьогодні 331 гривню і, на глибоке переконання заступника голови Федерації профспілок України Григорія Осового, стартова ціна робочої сили ні за яких обставин не може бути меншою. Та факти свідчать про інше: 22% працюючих громадян отримують платню, нижчу від рівня виживання. Та й суму середньоукраїнського заробітку — 264 гривні — навряд чи можна сприймати як серйозний стимул до праці. А тим паче оплату в аграрному секторі — 102 гривні, у бюджетній сфері — 126 гривень, працівникам культури — 130 гривень.

На цьому тлі більш-менш забезпеченими видаються хіба що атомники, у яких середньостатистичний заробіток складає 895 гривень, працівники фінансово-банківських установ — 719 гривень, нафтової промисловості — 690, газової — 602 гривні. Однак ці суми, що викликають заздрість у працівників інших галузей всередині країни, не є чимось вражаючим на тлі заробітків громадян не те що в далекому зарубіжжі, а й навіть в інших країнах СНД. Адже середній заробіток казахів сягає майже 105 доларів, росіян — 96,4, білорусів — 70,4, азербайджанців — 51 долар. А середньостатистичний українець, відомий своєю працьовитістю, ніяк не спроможеться заробити більше 46 доларів. Ситуація на Хмельниччині, де нараховується нині 67 тисяч малозабезпечених сімей, яскраво ілюструє загальноукраїнські тенденції.

А вони такі. Протягом останнього десятиліття в Україні при зменшенні валового внутрішнього продукту в 2,5 разу реальна зарплата внаслідок інфляції знизилась у 3,6 разу, тобто падіння ВВП відбувалося значно повільніше, ніж зниження зарплати. Минулого року сталися позитивні зміни: реальний заробіток зріс майже на один відсоток. Але ВВП зріс аж на 6%. Отже, улюблена соціалістична теза про експлуатацію найманих працівників власниками навіч демонструється сучасною українською реальністю. Невже за таких умов можна всерйоз говорити про стимулюючий вплив зарплати? Тим паче, що середня зарплата, як ми вже відзначали, нижча від реального прожиткового мінімуму; фактично зруйновано тарифну систему, нормування праці, співвідношення основної та додаткової зарплати; рівень оплати праці керівної ланки десятикратно переважає середній показник на підприємстві. Немає ефективного механізму індексації зарплат, компенсації працівникам її частки в зв’язку з затримкою виплати, не переглянуто умови оплати праці в бюджетній сфері...

80% працюючих вважають заробіток основним у своїй роботі. Тож ці проблеми болять практично кожному. Вченим же, котрі займаються вивченням питань оплати праці, вони не просто болять — постійно триває пошук шляхів виходу з ситуації, які б найбільш відповідали інтересам працюючих. «Тема конференції настільки зачепила її учасників, що на секційних засіданнях розгорілися справжні наукові баталії, — каже член оргкомітету, декан факультету бізнесу та права Технологічного університету Поділля Лідія Торгова. — Рекомендації акумулювали в собі аналіз та висновки серйозних учених і досвід практиків, і тому до них варто не просто прислухатися — їх необхідно використовувати в реальній дійсності нашої сьогоднішньої держави».

Що ж учені вважають за можливе зробити в сьогоднішній скруті? Щоб реформувати оплату праці, доцільно розробити і впровадити науково обґрунтовану модель державного регулювання оплати праці. Для цього необхідно: вдосконалити методику обрахування величини мінімальної зарплати (місячної та погодинної) і законодавчо визначити процедуру та механізм її перегляду; розробити та застосувати ефективний механізм індексації доходів громадян, вдосконаливши перед цим методику та порядок індексації зарплати; здійснити комплекс заходів з поліпшення системи оподаткування і насамперед фонду оплати праці підприємств і зарплат найманих працівників. Для зростання мотивації праці зарплата повинна бути ціною робочої сили, що формується на зовнішньому для підприємства ринку праці...

Усе це правильно, все чудово, однак аналогічні розумні й потрібні заходи ще минулої зими покладено в основу концепції реформування оплати праці в Україні. І цю концепцію затверджено на найвищому державному рівні. Однак справа так і не зрушила з місця. Виходить, мізерна заробітна плата пересічного працівника влаштовує всіх — і власників підприємств, і високих державних чиновників?