Скільки можна залишатися дешевою робочою силою?

Організований Інститутом демографії та соціальних досліджень НАН України круглий стіл на нудну, на перший погляд, тему: «Вартість робочої сили: тенденції змін у контексті зростання конкурентоспроможності національної економіки», виявився в результаті на подив жвавим і цікавим. Думки учасників збігалися в головному: необхідно відмовитися від парадигми дешевої робочої сили як конкурентної переваги, якою зараз користується Україна. У країні необхідна комплексна реформа оплати праці.

Однак чи зможе дискусія вийти за межі суто теоретичної? Адже поки що ні вчені, ні чиновники, ні представники громадських організацій так і не змогли відповісти на ключове запитання — де взяти ресурси для такої витратної реформи.

У зустрічі за круглим столом брали участь віце-прем’єр Дмитро Табачник, міністр праці і соціальної політики Михайло Папієв, перший заступник міністра економіки Анатолій Максюта, заступник голови Федерації профспілок Григорій Осовий, виконавчий віце-президент Конфедерації роботодавців Олексій Мірошниченко, директор Інституту економіки і прогнозування НАНУ Валерій Геєць, головний консультант Світового банку Марк Райзер, мер Запоріжжя Євген Карташов і багато інших. І кожен принаймні спробував донести своє бачення ситуації, відстояти свою точку зору.

Головні тези було озвучено у вступному слові директора Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ Сергія Пирожкова.

Штучне заниження вартості робочої сили успадковане сучасною Україною від адміністративно-планової економічної системи з її низьким рівнем заробітної плати. Але там воно компенсувалося високими обсягами споживання, які розподілялися через так звані суспільні фонди, шляхом дотацій на житлово-комунальні і санаторно-курортні послуги, значну частину споживчих товарів, безкоштовної медичної допомоги й освіти. Низькій зарплаті відповідали такі самі низькі, жорстко регульовані ціни на товари і послуги.

Перехід до ринкової економіки зруйнував систему дотацій і, значною мірою, суспільні фонди споживання. Але прагнення витримати конкуренцію на світовому ринку в умовах високої енергоємності і матеріаломісткості призвело до консервації низької вартості робочої сили. І зараз це важливий чинник конкурентоспроможності українських товарів. Проте не можна не бачити, що низька вартість робочої сили ще більшою мірою є непереборним бар’єром для зростання продуктивності праці і провокує відплив найактивніших верств громадян за кордон.

Без високої заробітної плати не може бути і високих соціальних трансфертів. Отже, низький її рівень є чинником бідності не лише працюючого населення, а й непрацездатних його верств. Усе це стримує розвиток внутрішнього ринку.

Аргументи вчених начебто знаходять розуміння у високопосадовців. Міністр праці і соціальної політики Михайло Папієв визнав існування перелічених вище проблем, назвавши їхнє розв’язання пріоритетним для вітчизняної економіки. У світі є дві моделі: одна з них базується на дешевизні робочої сили, інша — на високій якості продукції і високій продуктивності праці. І Україні справді вже час визначатися, яким із шляхів рухатися далі.

За нинішніх інтеграційних процесів ми не зможемо втримати усередині країни кваліфіковану робочу силу, кардинально не підвищивши заробітної плати. Котра і має стати головною мотивацією до праці.

За словами пана Папієва, певна робота в цьому напрямі вже проводиться. Підготовлено цілий ряд проектів законодавчих і нормативних актів. Серед них — законопроект про єдину систему обліку і єдиний соціальний внесок, який покликаний дати можливість, не збільшуючи навантаження на фонд оплати праці для роботодавців, запровадити загальнообов’язкове державне медичне страхування. Також ставиться мета забезпечити участь громадян України в другому рівні пенсійного забезпечення, для чого в парламент подано законопроект про загальнообов’язкову накопичувальну систему. Законопроект про обов’язкову професійну систему покликаний знизити навантаження на солідарну систему зі сплати з Пенсійного фонду пільгових пенсій.

Особливу увагу пан Папієв пропонує приділяти питанню створення недержавних пенсійних фондів. Оскільки у разі серйозного підвищення заробітної плати (дай Боже!) вагому його частину роботодавцям краще направити на виплату внесків для майбутніх пенсій своїх працівників. Це — і дуже серйозний додатковий стимул для працівника, і довгострокові заощадження, а отже — інвестиційний ресурс економіки.

Одним із не тільки найбільш емоційних, а й змістовних був виступ заступника директора Інституту демографії і соціальних досліджень, члена-кореспондента НАНУ Елли Лібанової.

Безальтернативність відмови від нинішньої, «хибної» моделі конкурентоспроможності вона аргументувала тим, що низьку вартість робочої сили можливо використовувати лише в умовах глибокої кризи і на початкових етапах формування ринкової економіки. Надалі ж це безперспективно: практично жодна держава не досягла за рахунок її використання серйозних успіхів у підвищенні добробуту нації.

Розрив за цим параметром між країнами, які використовують «дешеву» і «дорогу» моделі, лише збільшується. Не ставлячи під сумнів тезу про необхідність синхронізації підвищення зарплат із темпами зростання продуктивності праці, пані Лібанова зазначила, що цей критерій усе-таки не можна використовувати бездумно. Йдеться про те, що, серйозно поступаючись за показниками ВВП на одного зайнятого (продуктивності праці) країнам Центральної і Східної Європи, за рівнем оплати праці ми відстаємо ще більше. Тобто той показник, який за радянських часів називався рівнем експлуатації найманого працівника, в Україні сьогодні значно вищий, ніж у всіх сусідів. За винятком Болгарії.

За розрахунками вчених, частка оплати праці в собівартості вітчизняної продукції — навіть з урахуванням соціальних нарахувань на ФОП — сьогодні становить трохи більше 8%. А збільшення зарплат на 30% приведе до збільшення цієї частки усього на 2%. Тобто навіть у разі зростання зарплат у кілька разів, переконана Елла Марленівна, ніякої економічної катастрофи не станеться.

Також вона звернула увагу на ще один цікавий факт: у вітчизняних центрах зайнятості сьогодні понад 2 млн. незаповнених вакансій, а реально їх ще більше (при цьому кількість зареєстрованих безробітних становить усього 700 тис. осіб.). Правда, лише в 5% випадків на вакантних місцях пропонується зарплата понад тисячу гривень, а в 70% — менше 500.

«Ці вакансії ніколи не стануть заповненими робочими місцями, тому що люди цілком обгрунтовано не йдуть працювати за такі копійки, — стверджує пані Лібанова. — В Україні сьогодні немає проблеми безробіття в традиційному для благополучних країн розумінні, а є проблема низької та неадекватної зайнятості. Проблема безробіття в нас нівелюється і трансформується в абсолютно убогу і недостойну людини заробітну плату».

Тільки в 2002 році середня зарплата по країні досягла прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а мінімальна не може дотягтися до нього і досі. У результаті виходить фантастична річ: ризик бідності фактично не залежить від наявності чи відсутності працюючих у сім’ї. У 85% бідних сімей є хоча б один працюючий. Тобто зайнятість не є гарантією проти бідності.

Результат очевидний: значна частина населення прагне будь-якими шляхами виїхати за межі України, а кількість осіб із вищою освітою серед молоді знижується. На міжнародному тлі за показниками освіченості населення ми ще маємо пристойний вигляд, але тільки за рахунок старших вікових груп. У структурі зайнятості впевнено зростає лише частка найпростіших професій, а частка більшості видів кваліфікованішої робочої сили (за винятком хіба що працівників торгівлі, вищих держслужбовців і керівників) — неухильно знижується.

Дешевизна робочої сили утне з нами ще один злий жарт: у роботодавців відсутня мотивація впровадження нових технологій. А навіщо, коли дешевше найняти кількох нових робітників?

Пані Лібанова позначила й основні напрями державного впливу на рівень оплати праці. Серед них — підвищення рівня оплати працівників бюджетної сфери з упровадженням повномасштабної тарифної сітки (можливо, з одночасним розширенням соціального пакета); участь у соціальному діалозі на рівні переговорів про укладання галузевих тарифних угод і колективних договорів; компенсація роботодавцю витрат на цільову підготовку кваліфікованої робочої сили, будівництво тимчасового житла.

Тож пошук шляхів розв’язання проблеми нібито й розпочато. Головне, як дуже резонно зауважив віце-прем’єр Дмитро Табачник, що у представників різних органів влади і громадськості з’явилася спільна переконаність у необхідності якісного підвищення оплати праці як засобу підвищення конкурентоспроможності економіки і поліпшення добробуту нації, і відмови від традиційних екстенсивних методів, таких, як, наприклад, збільшення соціальних виплат.

Важко було відмовити віце-прем’єру в логіці, коли він «приземлив» дискусію, нагадавши, що залишилося невирішеним і найголовніше питання — джерела обговорюваного збільшення рівня зарплат. Без них усі подібні дискусії зрештою приречені. Так само, як і надії розв’язати «зарплатну» проблему, не провівши кардинальної ревізії нинішньої системи соціальних пільг і гарантій.

Ця «дрібниця», як відомо, от уже півтора десятка років є непереборною перешкодою на шляху заявлених соціальних реформ. Невже цього разу може бути інакше?