Пільга, якої немає

Критика вітчизняного законодавства за недосконалість найчастіше слушна, проте не завжди заслужена. Один із доказів — ухвалений ще в листопаді 2004 року Закон «Про забезпечення молоді, яка здобула вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем із наданням дотації роботодавцеві».

Те, що такий закон потрібен, не викликає сумнівів. Поряд із жінками, молодь на ринку праці найменш захищена. Наприклад, у Запоріжжі з 25 тисяч безробітних, яким міський центр зайнятості щороку допомагає у працевлаштуванні, понад третину становлять особи віком до 35 років. Причому кожен десятий із них — випускник вищого або середнього технічного навчального закладу. Причина проста. Більшість роботодавців віддають перевагу досвідченим фахівцям, не бажаючи витрачати час і кошти на фахову підготовку вчорашнього студента або учня. Цю особливість саме й враховує закон, передбачаючи фінансову дотацію за умови, що за півріччя на виробництві не було скорочення кількості працюючих за професією, на яку влаштовується молодий фахівець. Простіше кажучи, протягом двох років держава зобов’язується платити йому зар­плату, а підприємству — компенсувати внески на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Органом, що забезпечує молодь першим робочим місцем із наданням дотації роботодавцеві, визначено державну службу зайнятості. Фінансове забезпечення покладено на державний бюджет, у якому щороку мають передбачати компенсацію витрат Фонду соцстрахування.

Саме тому в означений термін (із 1 січня 2006 року) закон не запрацював. Профільний парламентський комітет, захопившись економією витрат скарбниці, не виділив у держбюджеті коштів і переніс вступ закону в дію на наступний рік. Потім, до речі, ще на рік. Паралельно з цим не були законослухняними й три склади уряду, попри чітке розпорядження в шестимісячний термін із дня опублікування закону забезпечити прийняття нормативно-правових актів, конче потрібних для його реалізації. Тобто затвердити перелік професій і спеціальностей, за якими може надаватися дотація.

Нинішнього року діло, здавалося б, зрушило з місця. На реалізацію закону в держбюджеті запланували 32 млн. грн., а постановою Кабміну «Деякі питання надання роботодавцям дотації для забезпечення молоді першим робочим місцем» затверджено перелік професій і спеціальностей. Та, на жаль, змін на краще на ринку праці це не передвіщає. Принаймні у Запорізькій області, де виділені на працевлаштування випускників близько 1,5 млн. грн. освоїти практично неможливо.

Перша перешкода — суто формальна. Кожній із восьми професій і трьох спеціальностей кабмінівського переліку присвоєно індивідуальний цифровий код, наприклад, професії муляра — 7122.2. Але річ у тім, що профтехучилища давно готують фахівців ширшого профілю: не просто мулярів, а мулярів-плиточників. Природно, цій професії присвоєно вже інший код. А коли так, то працевлаштування випускника з наданням дотації роботодавцеві буде розцінено не інакше, як пряме порушення закону.

Та навіть з усуненням цього наслідку елементарної неузгодженості в роботі двох міністерств (праці й освіти) закон усе одно фактично приречений на бездіяльність. Як стверджують працівники центру зайнятості, в галузі лише в п’яти випускників, які опанували зазначені в переліку професії, можуть виникнути проблеми з працевлаштуванням. Попит на цих фахівців такий високий, що навчальні заклади просто не в змозі готувати їх у достатній кількості. І це, до слова, не єдина значна зміна, що позначилася останнім часом на ринку праці.

Як зазначають фахівці, кількість тих, хто шукає роботу в Запоріжжі, щорічно зменшується на 4—6 тисяч. Значною мірою це — наслідок відпливу кадрів із регіону. Нині рівень безробіття в місті становить 0,55%. Іншими словами, майже на 4 тисячі запорізьких безробітних припадає понад 5 тисяч вакансій. Тому найбільша проблема зводиться вже не стільки до пошуку, скільки до заповнення вільних робочих місць, і соціальна значущість проблеми зайнятості дедалі більше поступається економічній.

Із урахуванням цього, претензія роботодавців на сприяння держави в забезпеченні трудовими ресурсами цілком обгрунтована. Недаремно ж їхні відрахування до фонду зайнятості становлять 1,3% від фонду заробітної плати. А зі зростанням зар­плати (її середній розмір у Запоріжжі перевищує 1,8 тис. грн.) збільшуються і надходження до фонду зайнятості. 2006 року міський внесок становив
88 млн., а минулого — вже 140 млн. грн. І це при тому, що спостерігається чітка тенденція скорочення видаткової частини на виконання програм, які діють у сфері зайнятості. Таких, наприклад, як організація громадських робіт, виділення одноразових допомог у зв’язку з безробіттям для заняття підприємницькою діяльністю, достроковий вихід на пенсію. Може, ця економія зумовлена накопиченням коштів на реалізацію небаченого досі проекту? Припустимо, такого, що передбачає створення нових підприємств, які дадуть нові робочі місця, забезпечать розвиток і зростання економіки. На жаль, усе набагато простіше й банальніше. Наприкінці року невикористані кошти фонду зайнятості автоматично вилучаються до бюджету.

Тоді закономірним є запитання: чи справді брак коштів є причиною дворічної відстрочки введення в дію закону про дотаційні робочі місця для молоді?

Особливо дивно виглядає цей «дефіцит», якщо врахувати, що два роки тому в офісі Державного центру зайнятості було 16 відділів, а тепер — 24. Така орієнтація притаманна й регіональному рівню. Тільки масштаби скромніші. В обласному центрі зайнятості додалося всього два відділи. Зате в кожному — п’ять-шість співробітників, начальник і заступник. До слова, оклад останнього вищий, ніж у директора районного центру зайнятості — структури, що безпосередньо займається реалізацією державної політики на ринку праці. Зокрема й наданням першого робочого місця молоді, відповідно до закону, який за усіх своїх безсумнівних достоїнств і досі не діє.