Юрій БОБЧЕНКО: «Ми не домагаємося повернення попереднього власника. ми просто не в захопленні від нинішнього»

Цього тижня країна трохи відчула різницю між тим, як це роблять у нас і як те ж саме відбувається в Європі.

Коли 27 січня Mittal Steel запропонував купити Arcelor за 18,6 млрд. євро, у відповідь прозвучали зовсім не захоплені вигуки. Представники європейських держав кваліфікували пропозицію Міттала як спробу «недружнього поглинання». І підстави для таких обвинувачень, за українськими мірками, просто сміховинні: перш ніж оприлюднити пропозицію, Міттал не провів із Arcelor переговори.

Профспілки ЄС узагалі мають намір боротися проти спроб Mittal поглинути Arcelor. Це спільне рішення бельгійських, французьких, німецьких, іспанських і люксембурзьких профспілкових лідерів. Причина? Після того, як буде куплений, Arcelor може скоротити до 40 тис. робітників на європейських заводах. Крім того, профспілки побоюються також зміни режиму роботи, культури відносин між роботодавцями та профспілками, зниження соціальної захищеності робітників.

Зауважте, поки що жодних скорочень, жодних знижень вартості робочої сили ніхто навіть не анонсував, а реакція вже пішла. І, що дивно, її враховують.

Ще недавно уявити таке в Україні було складно. Проте, схоже, часи змінюються. Про що й свідчить наша сьогоднішня розмова з головою профспілкового комітету ВАТ «Криворіжсталь»» Юрієм БОБЧЕНКОМ.

Юрій Вікторович Бобченко — голова профспілкового комітету ВАТ «Криворіжсталь»». На комбінаті — з березня 1979-го. Десять років пропрацював у цеху зв’язку.

З 1989 року по нинішній час — на профспілковій роботі: заступник голови, а потім голова профкому підприємства.

Закінчив два вузи, має кваліфікацію економіста та інженера-електрика.

Заслужений працівник соціальної сфери України.

— 23 грудня минулого року профспілка «Криворіжсталі»» провела акцію протесту з вимогою виконання новим власником узятих на себе зобов’язань. Ви домоглися якогось результату? Чи стала ця акція уроком для інвестора?

— Я думаю, що ця акція стала не уроком для них, а іспитом для нас. На спроможність до подальшої боротьби. Тому що на багатьох підприємствах компанії «Міттал-Стіл» такі акції були, і такі вимоги, як наші, компанія чує не вперше. А ось ми до акцій протесту не вдавалися давно.

Дечого домогтися нам вдалося. Після акції був ще один раунд переговорів у кабінеті директора, три години ми обговорювали основні пункти фіксованих зобов’язань. Наступного дня керівник підприємства підписав наказ про підвищення заробітної плати, відповідно до якого тариф першого розряду має бути не нижчим прожиткового мінімуму.

— Тобто підвищення зарплати ви домоглися. Скільки це відсотків?

— Чотири відсотки. Компанія тримається вперто. Грудневий тариф ми відвоювали. А тепер уже січень настав. І прожитковий мінімум на 30 гривень підвищився. Отож ми вже надіслали лист керівництву про новий перегляд тарифу. Це ми робитимемо й далі, тому що у квітні прожитковий мінімум для працівників становитиме 496, а в жовтні — 505 гривень, і цей пункт має, я підкреслюю, обов’язково має бути знову переглянутий.

Рівень заробітної плати повинен бути не нижчим за галузевий мінімальний стандарт. Галузевий мінімальний стандарт — тема, не висмоктана з пальця, не придумана профкомом чи центральним комітетом. Галузевий стандарт затверджений усією профспілкою гірників і металургів на четвертому з’їзді в травні минулого року. Розрахунок цього стандарту проводиться на основі прожиткового мінімуму, і, відповідно до нього, наприкінці року зарплата на «Криворіжсталі» має збільшитися на 12%. Отож поки що ми лише надолужуємо згаяне.

— Як складаються відносини профспілки з новим інвестором?

— З ініціативи профкому, ми зустрічалися з Лакшмі Мітталом ще до купівлі, коли він знайомився з «Криворіжсталлю». Про включення в інвестиційні зобов’язання соціальних зобов’язань йому було відомо до придбання комбінату. І коли нам його підлеглі почали розповідати, що соціальні зобов’язання мають «рекомендаційний характер», що неможливо підвищити заробітну плату, інакше компанія не матиме прибутку, — ми поставили запитання: невже вони не знайомилися з інвестзобов’язаннями перед купівлею?

— І що ж вам відповіли?

— Нічого не відповідають. Тільки торгуються.

— Проте пакет зобов’язань був узгоджений із Фондом держмайна і прийняття його мало бути включене в умови конкурсу?

— Ми своєчасно подали від профспілки свій «соціальний пакет», і, наскільки нам відомо, його схвалили ФДМ і Кабінет міністрів. Я, як депутат міськради, виносив обговорення пакета на сесію міської ради, і депутати його теж схвалили більшістю голосів. Тобто ми постаралися максимально захистити його з усіх боків. Тому інвестор не міг не ознайомитися з ним. Якби в нього були запитання, які виникають сьогодні, ми б розшифрували йому в повному обсязі. І його нинішні заяви про відстрочку виконання...

— Відстрочку?

— Інвестор заявив, що компанія не відмовляється від зобов’язань, проте обіцяє виконати всі умови до 2010 року. А що робити чотири роки людям? Інфляція може з’їсти практично все...

Ось і Семенюк казала, що рівень заробітної плати – 2 692 гривні – для вальцювальника п’ятого розряду буде досягнутий. Але, знову-таки, — до 2010 року. А нинішній стандарт — це рівень відліку від 2004 року. Але ж усі шість наступних років має відбуватися його поетапне підвищення. А цього не враховують.

— До речі, а ФДМ виконання цих зобов’язань хоч якось контролює?

— Про невиконання фіксованих умов інвестором ми їм повідомили — письмово. Отримуємо й відповіді, читаючи які, можна подумати, що Валентині Петрівні просто підсовують документи, і вона підписує їх не дивлячись.

Фонд досі так і не розібрався навіть із поняттям мінімального галузевого стандарту.

Що ж до контролю за виконанням інвестзобов’язань, то я сам їздив у ФДМ, щоб попросити включити нас у комісію з відстеження і віддати відповідний лист із рук в руки. У Фонді тільки пообіцяли, що в разі якихось змін чи пропозицій, або внесення доповнень, або змін у пакет інвестзобов’язань профспілковий комітет обов’язково проінформують.

— Чи часто профспілка зустрічається із власниками?

— Раніше я щодня, а то й двічі на день бачився з уповноваженим представником власника в особі голови правління. Притому що всі зобов’язання, які брав на себе той власник, виконувалися в повному обсязі, зокрема колективний договір. А сьогодні ми домагаємося зустрічі з новим власником, тому що розмови з його представниками залишаються практично безрезультатними.

— Тобто соціальних зобов’язань інвестор усе-таки не виконує?

— Не зовсім так. Звичайні, не «зарплатні», зобов’язання щодо соціальної сфери, швидше за все, будуть виконані. Буквально сьогодні нам мають подати, у відповідь на наш лист, кошторис із фонду соціального розвитку. Це основний документ, який ввійде як додаток у колективний договір. З цього питання компанії немає сенсу торгуватися. Це витрати, про які йдеться лише в річній звітності, і на тлі загальних обсягів одержуваного прибутку вони не дуже великі. А ось заробітна плата — це так. Це щомісячні виплати, і тут компанії хитрувати вже вигідно.

— На мітингу говорили про якісь приховані звільнення. Що це таке? І взагалі, чи планується офіційне скорочення кількості робочих місць?

— Приховане — це коли, наприклад, після того, як хтось пішов на пенсію, вакансію просто закривають, розподіливши обов’язки між іншими. Зараз я нічого певного сказати не можу, думаю, ми повернемося до цього питання десь через два місяці, коли зможемо зробити аналіз, скільки чоловік остаточно розрахувалися з комбінатом (це ж постійний процес) і як це позначилося на тому чи іншому колективі або бригаді.

— Тобто до якихось дій у цьому напрямі власник не вдавався?

— Я думаю, що бажання таке в компанії є, тому що ми неодноразово чули зауваження її представників, що на комбінаті надлишок людей. Вони, правда, можуть заперечити, що йшлося не про промислову групу робітників, тобто тих, чия відсутність на самому виробництві особливо не позначиться, однак непромислова група — це теж люди.

В останні кілька років справи на комбінаті йшли добре, і кількість робочих місць збільшилася майже на вісім тисяч. І хоча на цей час до профспілкового комітету пропозицій про скорочення з боку власника не надходило, я про всяк випадок попереджаю: профспілковий комітет не дасть згоди на звільнення жодного працівника «Криворіжсталі».

— Чи відчуваєте ви, як керівник такої чисельної профспілкової організації, якийсь тиск із боку власника або влади?

— Особливого тиску немає. Законів ми не порушуємо, право проводити будь-який мітинг у нас є. Якщо вас цікавлять причини відмови від рішення проводити мітинг навпроти штаб-квартири інвестора, то я можу вас заспокоїти — це наше власне рішення. Майданчик на тротуарі там маленький, багато людей не збереш, і наш мітинг мав би зовсім не переконливий вигляд, дав би тільки привід для глузувань. На кшталт ваших, журналістських.

— Ви так болісно на них реагуєте? Варто комусь стати публічною особою, як він відразу каже, що ЗМІ його навмисно дискредитують...

— Нічого не можу зробити. Кампанію з дискредитації нашої ініціативи якимись зацікавленими особами вже розгорнуто. Наш протест намагаються звести до якихось особистих конфліктів, амбіцій лідерів. Обвинувачення найчастіше неправдоподібні. Наприклад, нас обвинувачують у махінаціях із металом. Ніхто з профспілки ніколи жодними продажами не займався. Ні тонни, ні кілограма. Ніколи, при жодному з власників.

Що ж стосується службової «Шкоди», то це не лімузин, а цілком прийнятна покупка для профспілки найбільшого сталеливарного підприємства. Складена вона, до речі, в Україні й куплена «у білу». Відповідне рішення приймалося на засіданні комітету, всі документи можна перевірити. Якщо завтра колектив вирішить, що голова повинен виконувати свої обов’язки (а сюди входить відвідування десятків об’єктів по країні), пересуваючись пішки, – що ж, така воля колективу. Я підкорюся.

— Ви згадали про акції протесту на інших підприємствах Лакшмі Міттала. Скажіть, чи зустрічалися ви з представниками профспілок цих заводів?

— Я не можу сказати про всі заводи, але на деякі наші представники їздили. У Казахстан, наприклад, на металургійне підприємство в Теміртау. Ситуація там важка: за 10 років заробітна плата на цьому підприємстві підвищилася тільки на 40%. У нас щорічно підвищувалася на 20—30%, а в них — за 10 років! Скорочення кадрів у цілому на цьому підприємстві за рахунок природного відпливу відбулося на 30%, а якщо взяти непромислову групу – то до 80%.

— А там ніхто не протестує?

— З ряду причин їм протестувати складніше. Точніше, важче домагатися результатів. Проте й там наші колеги вперто домагаються свого. Навіть нам готові допомогти. Ось на мітингу, який ми нещодавно проводили, нас підтримали і робітники Теміртау.

— Навіть так?

— Так. Підтримали нас майже всі ГЗК, і «Азовсталь», і феросплавники. І центральний комітет профспілок. Ми розуміємо, що разом ми — сила. Навіть гасло таке висить у ЦК...

— Одна з місцевих газет днями повідомила, що нібито планується зупинка доменної печі. Чи вам відомо щось про це?

— Ні. Навряд чи «Міттал-Стіл» нині скорочуватиме виробництво. Якби це сталося, то з якихось об’єктивних причин: через зміну вартості сировини, енергоресурсів або ще чогось, що впливає на собівартість нашої продукції. Але вже нинішнього року, згідно з планами компанії, виробництво на підприємстві має зрости на 15%. А видобуток руди має збільшитися на 100%. Однак стільки руди ми, природно, не переробимо. Тому нашу руду вивозитимуть за кордон.

До речі, наскільки я знаю ситуацію, вже сьогодні вугілля до нас іде не з Донбасу, а з Казахстану. Українські вуглярі залишаються без замовлень. Таким чином, реприватизація нашого підприємства вже додала Україні безробітних.

Плюс до цього, ми знаємо, що всі контракти з іншими підрядчиками, які працюють із комбінатом, переглядаються. Я не виключаю, що багато підрядних організацій можуть опинитися без діла. Однак отримати точну інформацію зможу тільки через міську організацію профспілки, в якій підрядчики стоять на обліку. Буквально через місяць – два ми вже розумітимемо ситуацію.

— Підприємство встигло побувати і в держвласності, попрацювати з українським інвестором, а тепер ви – фактично, іноземна компанія. Яка форма власності краща, з погляду трудового колективу?

— Коли ми перестали бути державними й перейшли до ІМС, ні профком, ні трудовий колектив не відчули особливої різниці. Ні в питаннях соціальних, ні в питаннях заробітної плати, ні в питаннях мікроклімату. Було в душі побоювання — що він, цей інвестор, придумає, але він виконував усі умови колективного договору. У повному обсязі.

Мене часто запитують: чому профспілковий комітет не виводив людей на мітинги тоді? Відповідь на це запитання дуже проста — тому що попередні власники і в особі держави, і в особі попередньої компанії — всі вони виконували взяті на себе зобов’язання. Проти чого нам було протестувати? А тепер — є проти чого.

— Тобто «Криворіжсталь» була елітним підприємством? Час на нього за конкурсом наймати.

— Даремно смієтеся, так, між іншим, найчастіше й бувало. Ось наш соціальний пакет, що складається сьогодні з 19 пунктів, у якому відбито основні моменти. В ньому — заробітна плата, ми про неї вже багато говорили, збереження робочих місць, збереження фактичної чисельності за станом на 1 січня 2005 року, збереження всіх об’єктів соціальної сфери тощо. Це недержавний пенсійний фонд, це недопущення заборгованості з заробітної плати. Не хочу вживати слово «пишатися», його можна буде сказати тоді, коли все по документу виконуватиметься, — але такого соціального пакета, який сьогодні складено, ми не знайдемо в історії України на жодному підприємстві нашої країни.

— Цей пакет — заслуга інвестора?

— За соціальним пакетом — заслуга трудового колективу, профспілкового комітету і ЦК ПМГУ. Тому що нам ніхто не допомагав його складати, ми його створювали самі, погоджуючи з вищою профспілковою організацією, щоб нічого не упустити. Ми розуміли, що може прийти будь-який інвестор, зокрема й транснаціональний, як це й сталося, тому нам просто необхідно було з усіх боків захистити наших людей, які не тільки працюють на комбінаті, а й живуть у нашому місті і в нас, в Україні.

Я хочу підкреслити: профком сьогодні не просить більше, ніж те, що взяв на себе власник як фіксовану умову інвестзобов’язання. Була б це компанія СКМ, чи «Арселор» разом із ІСД, чи держава, чи «Міталл-Стіл» — нам однаково, але ми в кожному разі чинили б так само, якби не виконувалися зобов’язання. Я маю на увазі – вели б жорсткі переговори, вимагали й не відступали б ні на крок.

— Що ви робитимете, якщо не досягнете результатів на переговорах?

— Якщо зобов’язання, як і раніше, виконуватися не будуть, ми плануємо через Фонд держмайна ініціювати розгляд прав Міттала на підприємство — аж до подачі в суд позову про розірвання контракту. Не для того, щоб повернулася власник-держава, не для того, щоб повернувся попередній інвестор, а для того, щоб кожен із них пам’ятав про необхідність виконувати взяті на себе зобов’язання. Вкотре повторюю: ми не домагаємося повернення попереднього власника, ми просто не в захопленні від нинішнього.