Ви отримали спадщину…

Ви отримали спадщину… Тобто майже отримали. Найщедрішу у світі. Ось тільки у свідоцтві про спадщину ваші прізвище й адреса написані з помилками, печатка ледь помітна, будинок названо сараєм, ділянка має іншу площу й конфігурацію, а бланк свідоцтва пахне смаженими пиріжками з капустою. І ще: помічник нотаріуса, котрий минулого тижня власноручно виписував це свідоцтво, сьогодні став важливим експертом, який переконливо й привселюдно доводить вам, чому саме ви не зможете отримати спадщину. Тільки, на відміну від нього, у вас прямо протилежне завдання…

Оголошену 21 рік тому земельну реформу було спрямовано насамперед на реалізацію споконвічної української мрії - повернення землі людям, подолання комуністичного вірусу «нічийності», від­чуженості землі від людей і, як наслідок, безгосподарного ставлення до неї. Землекористування посту­пово ставало платним - мати великі площі й не використовувати їх ефективно стало невигідно. Гро­мадяни почали одержувати у власність свої присадибні, дачні, садові ділянки. Підприємці зайнялися викупом ділянок під об’єкти ко­мерційної нерухомості. Бюджети всіх рівнів відчули значне підживлення з нових, раніше невідомих джерел.

У середині 90-х у реформуванні земельної сфери домінуючим став аграрний вектор: колгоспи реорганізували в КСП, буквально на колінах намалювавши їм державні акти на право колективної власності. Потім усе це дрібно нарізали на два-три десятки мільйонів клаптів, перемішали й роздали людям, очікуючи від них бурхливого зростання аграрного виробництва… Жаль лише, що автори й виконавці цього захоплюючого дійства трохи забули традиції колись най­кращої у світі радянської геодезичної школи: роздача земель відбувалася без проведення їх інвентаризації і створення єдиної електрон­ної бази кадастру; геодезична зйомка ділянок якщо й велася, то (з благословення найвищих чиновників) із прив’язкою не до пунктів єдиної державної геодезичної мережі, а до найближчого стовпа. План по валу, звісно, при цьому виконувався, ось тільки про наслідки й масштаби тієї павутини проблем, якою обплутували земельну сферу професійні земле­впорядники 90-х, мало хто замислювався. Загалом, хотіли як ліпше, а зробили як змогли. Але немає лиха без добра: адже, на відміну від ваучерної приватизації державного майна, люди отримали на руки не безглузді папірці, а реальну землю, яку пронозливі ділки не зможуть відібрати в них через різні корпоративні схеми. І це, звісно, незаперечний плюс земельної реформи.

Бурхливе зростання законодавчої бази земельної реформи у 2001-2003 роках, на жаль, не допомогло поліпшити ситуацію. Закони «Про землеустрій» і «Про охорону земель» виявилися пустими й малокорисними, а Закон «Про розмежування земель державної й комунальної власності» - пов­ністю недієздатним. Заганяючи бюджети всіх рівнів на шлях астрономічних витрат, за сім років
своєї дії він зміг забезпечити роз­межування лише 0,6% державних земель. До того ж небагатьох сміливців, які зважилися на цей витратний захід, «на виході» чекав ще один подарунок від авторів закону: витративши купу бюджетних грошей і дійшовши до кінця, «щасливчик» опинявся у правовому глухому куті, зіштовхнувшись із юридичною неможливістю оформити плоди своїх недешевих трудів у вигляді як слід зареєстрованого права комунальної власності. Починаючи з 2008 року, сумнозвісний закон «Про державний бюджет на 2008 рік» повністю загнав процес передачі в оренду вільних земель у тінь: закон вимагав їх надавати виключно на конкурентних засадах (через аукціони), а про механізми проведення потрібних для цього земельних торгів тодішня влада подбати не змогла.

Довгі роки поза увагою залишалася тематика створення нормативної бази й побудови сучасної системи електронного кадастру. Прий­няту 1997 року програму його автоматизації провалили, а регіональні електронні бази створили з нуля лише 2003 року без об’єднання в єдину систему і не маючи єдиного для всієї країни програмного забезпечення. Чи слід говорити, що якість внесених у ці бази кадастрових даних далеко не завжди була прийнятною.

Років дев’ять тому як гриби після дощу почали з’являтися численні проекти закону «Про ринок земель». Кожна влада хотіла мати такий закон. І саме під час її каденції. Ось тільки широкого народного обговорення ці законопроекти зазвичай не проходили. На відміну від нинішнього законопроекту, що пройшов крізь стрій якнайширшого й жорсткого публічного обговорення й виніс із нього десятки цінних і врахованих у процесі його доробки пропозицій. Дивно спостерігати, як деякі опозиційні лідери рвуть на собі сорочку, намагаючись представити впровадження ринку земель масштабною національною катастрофою. Вони чомусь забули, що попередню сорочку порвали в запалі пропаганди того ж таки ринку землі, з однією лише різницею: умови впровадження «того» ринку ніхто з народом обговорювати не збирався.

Чого ж бракувало земельним реформаторам попередніх років? Досвідчених землевпорядників, кваліфікованих кадастровиків, високочолих учених? Усе це начебто було. Та якось згодом перевелося, розчинилося, випарувалося, затягнулося трясовиною тотальної корупції, розкладанням. Та й суто професійних досягнень, якісних управлінських рішень було зовсім небагато. Можливо, системі бракувало відкритості, цілеспрямованості, системної єдності задумів і дій, ефективного професійного менеджменту?

Найменше хотілося б нарікати на попередників і багатіти заднім умом. Ситуація така, яка є, і шукати шляхи виходу з неї нам потрібно сьогодні. Свій варіант вирішення наболілих проблем ми бачимо у повній публічній відкритості головного земельного відомства України для громадян, професійних співтовариств і ЗМІ, залученні до вирішення найбільш гострих і складних проблем найкращих фахівців-практиків з усіх куточків країни, народних депутатів і нормопроектувальників із Верховної Ради, інтелектуальних лідерів професійних об’єд­нань, талановитих учених, які не відірвалися від розуміння життєвих реалій. Перший досвід публічної відкритості вже почав давати досить позитивні результати: ефективно функціонує суспільна комісія з участю представників провідних ЗМІ, яка контролює погашення заборгованості з видачі державних актів у регіонах, розроблено й ухвалено інноваційний за змістом закон «Про державний земельний кадастр», розробляється підзаконна нормативна база його функціонування, врегульовано порядок розробки проектів організації сівозмін та впорядкування угідь, розроблено й передано на розгляд Верховній Раді законопроекти про спрощення порядку надання земельних ділянок, спрощення порядку встановлення меж населених пунктів, кардинальну зміну (спрощення) порядку розмежування земель державної та комунальної власності. Виконано колосальну роботу з розробки, широкого громадського, професійного обговорення й доопрацювання законо­проекту «Про ринок земель», завершується створення сучасного програмно-апаратного комплексу ведення державного земельного кадастру…

Правда, така відкритість Держ­земагентства приводить і до певних курйозів: поряд з небайдужими громадянами та чесними професіоналами з’явилася і плеяда паніковських, які то нав’язливо просять мільйончик на нову наукоподібну літературну творчість, то пропонують за п’ять мільярдів (!) бюджетних гривень перерахувати координати всіх земельних ділянок у нову, раніше пролобійовану ними систему. Я ставлюся до таких людей з іронією. Просто вони все не можуть звикнути, що колишні часи вільних розпилів бюджетних коштів у Держземагентстві безповоротно минули.

Нинішня ситуація в земельній сфері характеризується ще однією, продиктованою часом особливістю: галузь уже неможливо розвивати як річ у собі, створюючи мистецтво заради мистецтва. Держава чекає від «земельників» насамперед двох простих речей: земельна сфера має стати потужним важелем, ліфтом усієї національної економіки та фінансів. Керівництво і фахівці Держзем­агентства нині тру­дяться над виконанням цього завдання.

Нам, нинішнім українцям, і нашим нащадкам заповідане найбільше багатство - найродючіша у світі земля. З «паперами» на неї накопичилося чимало труднощів, якнайшвидше подолання яких потребує передусім ефективного земельного менеджменту.

Нині ми змінюємо саму методологію та інструментарій реформ: замість того, щоб реалізувати бюджето­ємні фантасмагорії, вибираємо прості й зрозумілі як фахівцям-практикам, так і простим людям управлінські рішення.

А що залишається? Робити на своєму робочому місці реальну, зрозумілу тобі справу чи… поповнювати армію компетентних політиків і авторитетних експертів.