Приватизація в ПЕК: чи потрібно розділяти «сіамських близнюків» — енергетику і вуглепром?

Наша газета вже писала (№25 від 8 липня 2011 року) про затверджений Фондом державного майна України графік, відповідно до якого протягом серпня-жовтня цього року заплановано приватизувати держпакети акцій 11 енергогенеруючих та енергопостачальних компаній.

Як повідомив днями заступник міністра енергетики та вугільної промисловості України Володимир Макуха, Кабінет міністрів вніс до цього списку ще два об’єкти - ПАТ «Мико­лаїв­обленерго» і ПАТ «Хмель­ниць­кобленерго». «Ці компанії доповнили перелік, який був затверджений 11 квітня. Йдеться про ті ж умови - блокуючий пакет у розмірі 25% +1 акція залишається у держави, а решта йде на продаж», - наголосив заступник міністра.

Комплексне питання

Критики процесу реформ по-українськи взагалі і адмінреформи зокрема, природно, мають досить прикладів, які живлять їхню точку зору, але задля справедливості треба зазначити: об’єднання відомств, які курирують ПЕК і вуглепром, чи не вперше за роки незалежності змусило державну машину підійти до проблем двох галузей комплексно. Йдеться про розгляд процесу приватизації в енергетиці в нерозривному зв’язку із завданням відродження шахтного промислу.

Ні для кого не секрет, що наявний в Україні в надлишку енергоносій - вугілля - давно перестав задовольняти внутрішні потреби. Оскільки мова йде про ціну (видобуте кар’єрним способом імпортне вугілля навіть із урахуванням транспортних витрат дешевше від українського глибокого залягання), якість (застаріле обладнання не може знизити зольність, наявність породи і домішок) тощо. Якщо казати про енергетичне вугілля для ТЕС, то існують три спо­со­би покриття його дефіциту: нарощування вітчизняного вуглевидобутку, імпорт і заміщення дорогим і теж імпортним газом.

Як відомо, 7 з 14 великих українських ТЕС працюють са­ме на газовому вугіллі (решта спалюють антрацитове, дефіциту якого поки що нема). У числі перших - усі три станції виставленого Фондом держмайна на продаж ПАТ «Західенерго» і станція ПАТ «Дніпроенерго», яке теж включене до списку ФДМ. До речі, зокрема і через дефіцит палива компанія «За­хіденерго» - найбільш приваблива з точки зору експортних можливостей - перебуває в найгіршому фінансовому становищі.

Синхронний розвиток

Коло замкнулося. Шахти не можуть дати вугілля більше і якіснішого, тому що потребують модернізації вироб­ництва. Об’єк­ти енергетики, приватизовані передусім саме для того, щоб інвестор вклав гроші в їхню модернізацію, не можуть купувати вітчизняне вугілля в тому обсязі, який допоміг би знайти кошти на оновлення основних фондів вуглепрому. А якщо об’єднати процеси?

«Сьогодні кожна друга шахта у нас працює понад 50 ро­ків. У тому числі 35 шахт (а це 26%) експлуатуються понад 70 років і лише 10% шахт - менш як 30 років», - констатував на недавньому плену­мі Профспілки працівників вугільної промисловості (ППВП) перший заступник міністра енергетики та вугільної промисловості Ігор По­пович.

Однак, за його словами, міністерство очікує за підсумками півріччя результат у 19,16 млн. тонн видобутого вугілля, що на 1,97 млн. тонн перевищує аналогічний показник минулого року. При цьому чиновники визнають: середній рівень використання виробничих потужностей на приватизованих вугільних підприємствах становить 119%, а на державних - лише 66%.

У принципі, в енергетичному секторі та ж картина - зношені потужності, низький ккд тощо. Прихід інвестора має її змінити (у будь-якому разі прибічники приватизації на це розраховують). У вуглепромі дещо інша специфіка.
І навіть якщо настільки ж радикально оголосити приватизацію, моментальний ефект неможливий - потрібні довші інвестиції великого обсягу; і якщо в енергетиці мова не йде про закриття об’єктів, то тут потрібно буде рішуче закривати хоча б ті ж 70-річні шахти.

Проблеми зростання

Разом із тим, враховуючи стан енергетики, до 2030 року потреба України у вугіллі становитиме 115 млн. тонн. Цифру взято не зі стелі, а, як сказав Ігор Попович, спрогнозовано вченими НАНУ та експертами Євро­союзу. Із цих 115 млн. тонн комплексного енергетичного вугілля потрібно 75 млн., тоді як сьогодні сукупний видобуток становить 74 млн. тонн загалом по Україні. Для підвищення видобутку до зазначеного обсягу необхідно близько 50 млрд. грн. Де їх узяти?

«Єдиний правильний вихід на сьогодні - це залучення ефективного власника та отримання недержавних інвестицій», - зазначив перший заступник міністра. Якщо починати рахувати, коли недержавні інвестиції надійдуть у галузь, простіше, мабуть, розраховувати на вже завтрашню інвестицію у вигляді гарантованого замовлення на гарантований обсяг палива, який може забезпечити свіжоприватизований об’єкт енергетичного комплексу.

«Я вважаю виключно важливим, щоб у партнерстві кожен розумів свою роль і відповідальність, - підкреслив на червневому пленумі ППВП генеральний ди­ректор ДПЕК Максим Тимченко. - Тру­довий колектив - це насамперед стабільна заробітна плата, соціальна захищеність і впевненість у завтрашньому дні. Держава - зняття напруженості в містах присутності і безпека. Інвестор - ефективне управління, отримання зворотних інвестицій, розвиток бізнесу. І тільки тоді, якщо ми з вами зможемо збалансувати ці інтереси, у нас буде ефективність».

Профспілкові лідери вугільників підрахували, що за 20 років незалежності в Україні було близько 20 спроб впровадження програми реформування галузі. Чим вони закінчилися, знає або здогадується навіть далекий від цього виробництва обиватель. Єдине, чого домоглися, - відсутності традиційних походів гірників до столиці по зарплату.

Ця «перемога» обходиться дорого: величезні державні кошти йдуть на підтримання життя в шахтах, які давно своє відпрацювали, на утримання комплексів соціальної сфери, на виплату зарплат, розмір і кількість яких у підсумку робить неконкурентним вітчизняний продукт порівняно з імпортним дешевим вугіллям. Водночас бракує гро­шей, наприклад, на не менш важливе забезпечення техніки безпеки (тільки з початку цього року на вугільних підприємствах сталося 22 смер­тельні випадки і 941 випадок виробничого травматизму).

Спостерігаючи за процесом приватизації в Україні, європейці вже застерігають
від повторення власних поми­лок. «Під час приватизації в Польщі держава вимагала від інвестора використовувати найдешевше вугілля, а не місцеве, - розповідає депутат Європейського парламенту Богуслав Ліберадські. - У результаті більшу частину вугілля імпортували до Сілезії. Це все одно, що прийти до лісу зі своїми дровами».

Рятувальний круг енергетики

Дуже не хочеться каркати, але нинішня програма порятунку всього ПЕК може виявитися останньою спробою. З урахуванням того, що енергетика тут пов’язана загальною нервовою системою фінансових потоків і кровоносною системою палива з «сіамським близнюком» - вуглепромом, - йдеться про питання рівня національної безпеки.

Як сказав на пленумі ППВП голова профспілки гірників і народний депутат Віктор Турманов, «ми за такі зміни у вугільній промисловості, які, з одного боку, дали б приплив інвестицій підприємствам галузі, підвищили ефективність їхнього управління, з іншого - чітко визначили б відповідальність держави і власників за майбутнє цих підприємств. І при всьому цьому повністю розв’язували б соціальні проблеми».

Після 20 років недореформування звучить, можливо, фантастично. Якби не світовий досвід. І українська практика, яка показала, що національну енергетику врятує аж ніяк не імпортний газ, а вуглевидобуток - аж ніяк не експортери.