На яку модель аграрного сектора має орієнтуватися Україна у стратегічній перспективі?

Останнім часом у певних урядових і наукових колах розгорнуто роботу з підготовки проекту Стратегії розвитку аграрного сектора економіки на період до 2020 р. Очолює цю роботу Міністерство аграрної політики і продовольства України. У вузькому і традиційному значенні стратегія - це певний задум, загальний план дій, у широкому - це комплекс інтелектуальних зусиль і рішень, які дають змогу оптимізувати перехід із сьогодення в бажане майбутнє. В обох сенсах стратегія мала б окреслити передусім майбутню модель аграрного сектора України. Саме це є основним призначенням розроблюваного документа і саме це викликає найбільше непорозумінь і викривлених тлумачень. З цього приводу автори частково вже висловлювали свою точку зору на сторінках DT.UA ("Яка модель агросектора потрібна Україні?", №18 від 18 травня 2012 р.). Тут же вона подається у більш концентрованому вигляді з тим, щоб привернути увагу до необхідності науково обґрунтованого та суспільно орієнтованого визначення стратегічних перспектив розвитку вітчизняного сільського господарства і села.

Методологічною основою формування стратегій для аграрного сектора в Європейському Союзі та розвинених країнах світу є концепція багатофункціональності сільського господарства (ця галузь є серцевиною агросектора). Вона виходить із того, що сільське господарство як вид економічної діяльності продукує не лише товари, а й незамінні суспільні блага (послуги) нетоварного характеру, найважливіші з яких - продовольча безпека, економічні умови існування сільського населення, відтворення селянства, підтримання екологічної рівноваги, збереження біорізноманіття тощо. Власне, продукування згаданих та інших суспільних благ (послуг) служить підставою для надання суб'єктам господарювання у сільському господарстві державної підтримки.

Вітчизняна ж модель аграрного виробництва, сформована упродовж двох останніх десятиліть, не забезпечує виконання ним його багатофункціональної місії. Вона лише дає змогу нарощувати виробничий й експортний потенціал та отримувати вагомі фінансові результати певному колу виробників, тобто є структурно розбалансованою. Такий підхід до розвитку галузі зародився у радянський період і за інерцією продовжує культивуватися нині. Намагання контролювати виробничу діяльність у сільському господарстві і керувати нею призвело до створення системи показників, які зводили всю економічну діяльність до єдиної міри - валового виробництва сільськогосподарської продукції.

Задовільні показники обсягів виробництва, а згодом і експорту продукції стали сприйматися як синонім успішності галузі, добробуту села і стандарт, яким вимірювався рівень розвитку сільської місцевості. Прагнення до зростання сільськогосподарського виробництва та його експортного потенціалу витіснило прагнення до поліпшення добробуту селян. За такого підходу суспільні блага, що повинні створюватися у процесі сільськогосподарського виробництва, продукуються недостатньо, а сімейний тип господарювання, який найповніше орієнтований на створення цих благ та запобігання бідності у сільському середовищі, не отримує належного сприяння розвитку. Формування ж великотоварних виробничих структур не стало ні необхідною, ні достатньою умовою усунення бідності на селі, рівень якої можна значно знизити й при помірних обсягах виробництва, якщо зробити це стратегічним політичним пріоритетом.

Отже, існуюча модель аграрного виробництва потребує переорієнтації та всебічної модернізації. Це необхідно зафіксувати в формуванні мети стратегії, визначивши її як створення організаційно-економічних умов для ефективного розвитку аграрного сектора на основі єдності економічних, соціальних та екологічних інтересів суспільства для задоволення його потреб не лише у якісному та безпечному продовольстві та сільськогосподарській сировині, а також у суспільних послугах нетоварного характеру. Останнє зобов'язує до посилення аспектів сільського розвитку у викладі стратегічних цілей аграрного сектора.

Водночас варто наголосити, що у стратегічній перспективі аграрний сектор слід формувати як цілісну систему, що органічно поєднує різних за формами організації та розмірами виробників сільськогосподарської продукції та функціонує на засадах сталості. Досягнення такого стану передбачає формалізацію існуючого аграрного устрою, який наразі представлений чотирма групами сільськогосподарських виробників, а саме:

а) агропромисловими корпораціями як вертикально інтегрованими структурами (агрохолдинги);

б) корпоративними фермами (господарські товариства, приватно-орендні підприємства, виробничі кооперативи і деякі фермерські господарства, які створено як приватно-орендні підприємства на основі оренди землі та майна колишніх КСП);

в) сімейними господарствами (фермерські та особисті селянські господарства товарного та напівтоварного типу);

г) споживчими (соціальними) господарствами населення.

Для законодавчого закріплення існуючого статус-кво необхідно ухвалити закон "Про аграрний устрій", в якому чітко визначити критерії, за якими той чи інший суб'єкт господарювання відноситься до однієї з чотирьох груп виробників, з метою запровадження державної політики, диференційованої щодо кожного з них. Нормативно-правове унормування організаційних засад функціонування сучасного сільськогосподарського виробництва вкрай необхідне з огляду на те, що чинні законодавчі акти, які сьогодні служать формальною підставою для реєстрації чи обліку суб'єктів господарювання у сільському господарстві, уже неадекватно відображають їхнє справжнє місце в економічній системі: сільськогосподарські підприємства, що входять до складу агрохолдингів, не є повноцінними, самостійно господарюючими суб'єктами; певний прошарок фермерських господарств функціонує не на сімейних засадах; частина особистих селянських господарств реально займається комерційним сільськогосподарським виробництвом.

Державна політика, диференційована щодо кожної групи господарств, мала б будуватися на таких основних засадах.

Щодо агропромислових корпорацій. Діяльність агропромислових корпорацій за типом вертикально інтегрованих структур (агрохолдингів) підлягає такому ж державному регулюванню, як діяльність корпоративних структур в інших секторах економіки, з обов'язковим веденням і оприлюдненням повноцінної консолідованої звітності, у тому числі й у розрізі підприємств, що входять до їх складу. З метою вилучення до бюджету незаконно привласнених агрохолдингами рентних надприбутків запроваджуються механізми упорядкування рентних відносин у сільському господарстві. Агропромислові корпорації вилучаються з системи пільг і державної підтримки аграрної діяльності.

Щодо корпоративних ферм. Корпоративні ферми (господарські товариства та корпоративні фермерські господарства), які господарюють самостійно (тобто не є учасниками вертикально інтегрованих структур) та мають в обробітку не більше як 10 тис. га сільськогосподарських угідь, функціонують з використанням діючих засобів державної підтримки та податкових пільг.

Щодо сімейних господарств. Сімейним господарствам надається пріоритет у системі державної підтримки за всіма програмами. Основними видами їх оподаткування залишаються фіксований сільськогосподарський податок (для фермерських господарств) і земельний податок (для особистих селянських господарств). Ставки цих податків можуть бути диференційованими залежно від складу та площі сільськогосподарських угідь, продуктової структури виробництва тощо. Водночас у сімейних фермерських і товарних та напівтоварних селянських господарствах вони не повинні істотно відрізнятися.

Щодо споживчих (соціальних) господарств. Сільськогосподарська діяльність домогосподарств з метою продовольчого самозабезпечення є сферою впливу державної аграрної політики. Держава інституційно підтримує цю діяльність, створює сприятливі умови для її здійснення і заохочує господарства споживчого типу до виробництва сільськогосподарської продукції як для власного споживання, так і для локального ринку.

Для того, щоб у період, на який розрахована стратегія, вітчизняний аграрний сектор активно формувався як цілісна система, в ринкові механізми його функціонування мали б реально інтегруватися особисті селянські господарства (насамперед ті, що виробляють товарну продукцію). Це потребує, окрім згаданого вище нормативно-правового оформлення сімейного типу господарювання як невіддільної складової майбутньої моделі аграрного сектора, істотного розширення доступу селянських господарств до засобів державної підтримки та розв'язання проблеми формалізації зайнятості членів селянських господарств і залучення їх до загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Інтеграція селянських господарств у ринкову систему функціонування аграрного сектора має відбуватися виключно через створення сприятливих умов для їх модернізації, нарощування економічного потенціалу і обсягів виробництва та їхню самоідентифікацію як виробників товарної сільськогосподарської продукції та, зрештою, як повноцінних економічних суб'єктів. Успішні приклади такої інтеграції є у різних регіонах країни. Будь-які дії щодо "реформування" нинішніх особистих селянських господарств чи спонукання їх (під тиском) до зміни статусу є неприпустимими: вони зазвичай призводять до згортання сільськогосподарської діяльності домогосподарств або їх втечі у тінь.

Зрозуміло, що нарощування виробництва товарної продукції, формалізація зайнятості та участь у системі соціального страхування потребуватимуть від селянських господарств збільшення витрат не лише на виробничі потреби, а й на сплату податків і соціальних внесків. Отже, господарства повинні мати змогу отримувати достатні для цього доходи, а встановлені для них податкові і соціальні платежі мають бути посильними. У зв'язку із зазначеним слід передбачити створення системи реєстрації товарних селянських господарств і формалізації зайнятості їх членів; запровадження заохочувального механізму участі членів селянських господарств у загальнообов'язковому державному соціальному страхуванні (знижені ставки страхових внесків, диференціація внесків залежно від розміру господарства і характеру діяльності застрахованих осіб, поступовий перехід до повної сплати встановлених внесків тощо).

Таким чином, у стратегічній перспективі слід створити умови для зростання загального рівня продуктивності аграрного сектора на основі гармонійного поєднання різних галузей сільського господарства і типів господарств, коли кожне з них займає найбільш притаманну йому ринкову нішу. А цього неможливо досягти без формування рівних конкурентних умов в аграрному секторі шляхом спеціального режиму регулювання діяльності агропромислових корпорацій і вилучення частини їх надприбутків для вирішення завдань сільського розвитку.