Земля і люди: роздуми неаграрного економіста

Україна стоїть на порозі чергового критичного моменту своєї історії - земельної реформи. Чимало країн у різний час спіткнулися об цю проблему, аж до революцій і громадянських воєн. Чого лише варте есерівське "Земля - селянам!", без якого не бачити б більшовикам влади...

Земельне питання традиційно фокусує всі конфлікти і проблеми суспільних відносин, у ньому як у краплині води відбиваються всі протиріччя. Тому воно цілком може послужити як колискою позитивних змін, так і детонатором соціального вибуху, особливо в тій точці, де нині перебуває Україна, коли стільки різних зовнішніх і внутрішніх викликів зійшлися воєдино.

Що ж у цьому ресурсі такого особливого? І як нашій країні все ж таки пройти небезпечний рубіж?

Сільськогосподарська земля завжди розглядалася в економіці як специфічний актив. З одного боку, її пропозиція обмежена: з періоду Великих географічних відкриттів нових земель майже не додалося. З іншого - землю може вбити недбайливе використання, зате вона не старіє і не амортизується. Тому особливого значення набуває ефективний розподіл на користь ефективних власників і тривалий інтерес: щоб підтримувати родючість, потрібно увесь час інвестувати.

Окрім того, землю не можна сконцентрувати в одному зручному місці, тому на повний зріст працюють закони економічної географії. А будь-який актив, як відомо, приносить прибуток лише в поєднанні з працею. Тому відомий неприємний наслідок протяжності землі - підвищені труднощі управління всередині компанії. Тут проблема навіть не в кількості підлеглих, а в їхній віддаленості. Якщо на конвеєрі (де контроль вважається найефективнішим) бригадир легко може бачити всіх своїх підлеглих одночасно, а контроль якості негайно виявить брак і халтуру, то в аграрному бізнесі все значно складніше: тракторист оре далеке поле один на один із землею, а результат його праці буде видно тільки через півроку. Та й залежить він від стількох чинників, що винуватого не знайти. Врятувати може хіба що століттями відпрацьована культура робити все на совість, щоб не підвести колектив, - але її-то якраз колгоспи посилено знищували. Або ж власний інтерес господаря-фермера.

Це не єдина причина, через яку, на відміну від інших видів основних засобів, землю обробляти можуть краще за всіх ті, хто на ній живе: решті просто занадто далеко їздити. Щоправда, за радянських часів і цей економічний закон намагалися гвалтувати... Але навіть тоді робочу силу зазвичай вивозили в колгосп надовго, просто на час перетворюючи городян на сільськогосподарських робітників. Втім, привезти зі сторони робітників можна хоча б у принципі (хоча й дорого), а от для жителів села власник околишньої землі - зазвичай єдиний роботодавець, якщо, звісно, поруч нема міста. Як будь-який монополіст, він може диктувати свої умови, хоча, як показує досвід, у певних межах. Тому, попри те, що з кріпацтвом давно покінчено, проблему землі не можна вирішувати - і неможливо вирішити - у відриві від проблеми людей, які на ній живуть.

Головна проблема в тому, що ці люди так само мало схожі на homo economicus, як земля, котру вони орють, - на Інтернет. Років десять тому на цьому спіткнувся просунутий російський агрохолдинг, який раптом виявив, що нормальні способи трудової мотивації не працюють для селян Бєлгородської області. Бізнесмени підійшли до справи серйозно і найняли професійних соціологів для розв'язання проблеми. Виявилося, що, всупереч усім звичайним уявленням, бідні селяни, яким, здавалося б, бракує найнеобхіднішого... не прагнули заробити і засуджували тих, хто цього прагнув! По-справжньому вони цінували лише взаємини з односельцями, але при цьому вважали, що геть не соромно красти в усіх інших. Не вдаючись у здогадки про походження подібного світогляду, його доводиться приймати як даність.

Хочеться сподіватися, що в Україні підприємливих селян трохи більше. Але навіть якщо так, то більша частина землі на сьогодні перебуває в руках, які часто навіть фізично не здатні її обробляти просто через вік. Адже молодь як більш заповзятлива частина населення в основному залишила села. Та й Голодомор, на жаль, не минув безслідно, і велика частина найздібніших - уже городяни в другому поколінні.

Тому ринок землі начебто необхідний, щоб земля потрапила в хороші руки. І отут і відбувається зіткнення світів, котре загрожує катастрофою. Річ у тому, що з економічної точки зору "хороші руки" означає не просто "добрі і дбайливі", а, радше, вмілі, розважливі, які отримали землю надовго. Тому, якщо прагнути до максимальної продуктивності, то потрібно дозволити вільний продаж кому завгодно і на будь-яких умовах, з мінімальними обмеженнями. Україна - одна з не настільки багатьох країн світу, де сільське господарство може - і мусить - бути прибутковим бізнесом. Гріх не реалізувати такий потенціал!

Однак висока продуктивність у нас традиційно асоціюється з величезними агрохолдингами, які їхні недоброзичливці порівнюють з латиноамериканськими латифундіями. У них не було б нічого поганого, якби не політико-економічний момент, на який звернули увагу Асемоглу та Робінсон: війни і революції, які руйнують заводи і будинки та зводять до нуля капіталізацію, землі байдуже. Тому власники землі бояться тільки самого переділу і не так уже й зацікавлені (на відміну від власників більш вразливих активів) у демократії як гарантії від масового насильства. А через політичну монополію вони встановлюють і економічну - як на ринку продукції, так і, що найгірше, на ринку робочої сили, користуючись тим, що аграрне виробництво прив'язує людей до землі. Земля, котра була головним активом за часів феодалізму, якось сама собою тягне в ті часи... І саме в позбавленні від такої спадщини кріпацтва полягало завдання аграрної реформи, наприклад, в Аргентині.

Чи означає все це, що знамениті українські чорноземи - це наш різновид "ресурсного прокляття", який прирікає країну на неофеодалізм? На щастя, ні.

По-перше, корені нашого виду "обмеженого доступу" - зовсім не аграрні, та й серед основних його стовпів-"олігархів" аграрії в кращому разі на другому-третьому плані.

По-друге, як показує точніший аналіз, виконаний професором Київської школи економіки Денисом Нізаловим, значення розміру в даному разі дуже перебільшене. Агрохолдинги безумовно продуктивніші, аніж традиційні господарства, але не завдяки своїм масштабам, а, радше, всупереч. Що справді важливо - це їхня успішна підприємницька культура, капітал і нові технології, які вони приносять. Великі власники або орендарі не завжди успішніші за середніх, якщо акуратно враховувати всі чинники. А от нові - практично завжди успішніші за попередників. Це, до речі, зовсім не обов'язково прийшлі підприємці, хоча, враховуючи дефіцит ініціативних "місцевих", вони більш ніж необхідні. Але й фермери, які висуваються з тих же селян, і навіть часом іноземці - всі вони дають нашій землі найголовніше добриво, за яким вона знудьгувалася за сотню років: підприємницький талант.

Та простий розрахунок показує, що навіть коли всі підприємці країни займуться виключно сільським господарством, на кожного припаде близько 200 га - але ж успішний фермер має бути більше, ніж просто підприємцем. Тому обмеження на розміри ділянки, а тим більше на місце проживання покупців підуть на шкоду ефективності. Ринок однозначно потрібен, тим більше що його відсутність не завадила сформуватися потенційним "латифундіям" - тобто мораторій своєї ролі не виконав. Напевно, на щастя, - аграрний сектор зростає чудовими темпами.

Тож хороша новина полягає в тому, що для швидкого підйому аграрного виробництва досить, схоже, лише дати ринку робити свою роботу. При цьому субсидії можна і потрібно скасувати, а податком обкладати простіше й ефективніше за все - так і економічно правильніше - саму землю як рідкісний і при цьому не амортизований ресурс.

Та, на жаль економістів, доведеться нагадати, що земля - не зовсім звичайний ресурс. Як бути з тими, хто ставиться до неї трепетно і сакрально, як до матері-годувальниці? Як зберегти село - носій національних традицій та інших неекономічних, але важливих для суспільства аспектів його існування? Як вирішити проблему з мільйонами людей, для яких ця земля - не стільки актив, скільки місце їхнього традиційного життя? Дехто з них навіть розуміє, що в сучасному агробізнесі не потрібно стільки робочих рук, тим більше зіпсованих колгоспною мораллю. Але це розуміння не проявляється у конструктивних діях. "Не желаем жить по-другому!", як співали розбійники у "Бременських музикантах", - і гори воно все вогнем! А розуміючи в глибині душі свою непотрібність і, ніде правди діти, часто й нікчемність, найагресивніші вигадують теорії про вселенські змови з метою нібито звільнити українські землі від людей. І головним доказом своєї правоти вважають те, що "селу не дають грошей". При цьому люди ж часто хороші... Тож успіх України як "аграрного тигра" зав'язаний на вирішення цієї соціальної проблеми.

Втім, проблема значно ширша. Хіба такі настрої популярні лише на селі? За даними соціології, не менш як третина наших співгромадян сповідують подібні ідеї та відповідну мораль. Звісно, можна дивитися на них як на просто баласт, політекономічні кайдани для економіки країни. Але з моральної точки зору, вони такі ж люди, котрі мають право на життя і свою думку. А з практичної - різкі рухи в бік лібералізації, які, по ідеї, мали б створити стимули працювати і пристосовуватися, на таких людей діють навпаки. Адже вони щиро вважають, що їхнє життя залежить від обставин, а не від них самих. А обставини, у свою чергу, навмисно створюють якісь злі сили - ну, приблизно як Нептун у гніві викликає шторм. Тому, не відчуваючи в собі сил і не маючи бажання змінюватися самим, вони обертають свій гнів на тих, кого оголосять "злою силою": буржуїв і куркулів, інородців та іновірців - кого тільки робили цапами-відбувайлами! У будь-якому разі, ця гримуча суміш загрожує бунтом.

Тому, якщо ми хочемо рухатися вперед, із патерналістами доведеться якось домовлятися на умовах такого собі "відкупу". Але зробити це буде непросто. З одного боку, такий суспільний договір має бути переконливим для обох сторін, щоб кожна із них була впевнена в тому, що іншій не вигідно його порушити ні сьогодні, ні завтра. А, як відомо, у завданні перерозподілу нема стійкої рівноваги: що вхопить один - не дістанеться іншому, і навпаки. З іншого боку, деякі європейські країни наочно показують, як "відкуп" може перетворюватися на справжні кайдани, до того ж здатні розростатися. Як утримати цей процес, особливо коли утриманці спочатку в більшості, - кошмар, яким зараз лякають американців?

Земельне питання - на самісінькому вістрі цієї глобальної проблеми. Саме там може скластися зачаток такого нового суспільного договору, але там же й може спалахнути гніт до соціального фугасу небаченої сили у разі, якщо згоди досягти не вдасться. Це тонкий і делікатний процес. Добре, хоч нинішня влада вчасно усвідомила небезпеку ігор з вогнем на пороховому складі...