«ЗУБНА ЩІТКА» ДЛЯ ВЛАДИ

«Частиною 6 статті 89 Конституції України визначено, що організація та порядок діяльності тимчасових слідчих комісій установлюється законом, але на даний час такий закон не прийнято. Таким чином надання відомостей про хід попереднього слідства в справі є порушенням вимог кримінально- процесуального законодавства...»

Наведений вище уривок - стандартний зразок відписки на численні запити тимчасової слідчої комісії (ТСК), керованої народним депутатом Олександром Лавриновичем. Нагадаємо, цьому органу (створеному 21 вересня спеціальним рішенням Верховної Ради) ставилося в обов’язки прояснити ситуацію з ходом розслідування десятка резонансних кримінальних справ і, насамперед, справи про зникнення Георгія Гонгадзе. Теоретично комісія Лавриновича мала перебувати в постійному контакті з правоохоронними органами. На практиці ж співробітництво спеціального парламентського органу й силових структур звелося до нудотного і безглуздого листування.

А ти, хто такий?

Більше того, якщо вірити депутатським «слідчим», із ними «силовики» спілкуються куди менш охоче, ніж із пресою. Голова тимчасової комісії, минулої п’ятниці інформуючи колег про виконану за два місяці роботу, делікатно назве подібні дії охоронців законності непослідовністю. «З одного боку - доречне посилання на заборону розголошення відомостей про хід попереднього слідства, з іншого - розголошення окремих відомостей про хід цього слідства в засобах масової інформації. Так, наприклад, на запит комісії про встановлення осіб, що стежили за Гонгадзе, і тих, хто збирав інформацію про нього в сусідів і рідних, інформації ми не одержали. Хоча водночас розголошуються окремі факти, як от: лікування після поранення в госпіталі Тбілісі, автомобільна аварія в Туреччині, купівля квитків на прізвище Гонгадзе в Москві, повідомлення про появу в одному з барів або у вагоні поїзда зниклого журналіста, що, безумовно, формує певну громадську думку».

«Неув’язка» виходить. Але біда в тім, що сама комісія Лавриновича - насправді жертва юридичної «неув’язки». 89-а стаття Конституції дозволяє парламенту створювати тимчасові слідчі комісії «для проведення розслідування з питань, що представляють суспільний інтерес». Але (як уже говорилося вище) щоб наділити подібний орган правами й обов’язками, потрібен спеціальний закон. А його немає.

Документ, що регулює діяльність тимчасових слідчих і спеціальних комісій Верховної Ради, прийнято українським парламентом майже півтора року тому, 15 липня 1999 року. Вже через два дні (просто небувала для взаємин гаранта Конституції й вищого законотворчого органу оперативність) послідувала офіційна реакція - зауваження глави держави, котрий вимагав закон ліквідувати й написати новий. Рада розглянула документ повторно, але президентське вето перебороти не змогла. Закон «повис».

Те, що документу буде уготована нелегка доля, прогнозувалося багатьма. Почнемо з того, що набуття чинності подібним нормативним актом не могло не дратувати силові структури, причому всі без винятку - закон наділяв би парламентських слідчих правом практично необмеженого доступу до інформації. ТСК, відповідно до статті 3 запропонованого депутатами закону, дозволялося вимагати інформацію від будь-яких органів і організацій усіх форм власності. Знайомитися з відомостями, що мають навіть опосередковане відношення до розслідуваної справи. У разі потреби одержувати оригінали документів. Викликати для подання пояснень будь-яку особу окрім Президента й суддів.

Тож причини, з яких «силовики» не хотіли б пускати у свої «засіки» чужаків, були очевидні. З одного боку, причащання депутатських контролерів до скарбниці конфіденційних таємниць теоретично створює умови для ймовірного тиску на слідство і гіпотетично може перешкоджати об’єктивному розгляду. Особливо в тих випадках, коли справа стосується особистих, політичних і підприємницьких інтересів когось із парламентарів. Крім того, сумлінні представники правоохоронних органів можуть побоюватися, що деякі відомості можуть стати дуже ефективним інструментом лобіювання чи шантажу. Якщо потраплять не в ті руки. А не дуже чисті на руку співробітники тих же каральних органів (якщо припустити, що такі існують) мають підстави бути незадоволеними тим, що їх можуть позбавити ексклюзивних дилерських прав по збуту закритої інформації. Не слід забувати й про те, що в умовах жорсткої опіки, «силовикам» буде набагато важче «зливати компромат» пресі і «запускати дезу» в су- спільство.

Є в керівництва прокуратури, МВС, СБУ, ДПАУ (і деяких інших специфічних державних служб) й інші резони противитися появі описаного закону. Не секрет, що ці відомства тією чи іншою мірою конкурують між собою, а перші особи даних організацій ведуть перманентну люту боротьбу за право стояти якнайближче до тіла монарха. Поява ще однієї сили може серйозно порушити вже сформований відносний баланс, а це невигідно всім і кожному окремо. По-перше, будь-хто із верховних «силовиків» усвідомлює: чим більше сторонніх людей влазитиме в справи його «контори», тим більше службових таємниць витікатиме в «контору» конкуруючу. По-друге, «силові» начальники не люблять, коли хтось зазіхає на їхні права. Особливо, коли йдеться про те право, котре дозволило їм досягти сьогоднішнього дуже й дуже впливового становища - права на збирання, збереження й використання будь-якої інформації. А також право на її дозування. Для всієї країни взагалі і для Президента зокрема.

З частиною аргументів можна було б, напевно, погодитися. Хто поручиться, що колись член якоїсь тимчасової слідчої комісії з простоти щиросердечної (чи задля користі) не видасть комусь якусь таємницю? Що в деяких випадках комісії не будуть створюватися для зведення рахунків із конкретною особою чи для цькування певної структури?

Але чи обов’язково людина з депутатським значком має бути «рознощиком секретів»? І хто поручиться, що таких немає серед людей у погонах? І хіба деякі міністерства, відомства й служби в нас не використовуються для боротьби з бізнесовими й політичним конкурентами? І чи можна в нашій країні винайти якийсь інший дієвий механізм громадського контролю за «силовиками», крім парламентського? І наскільки ефективним варто вважати парламентський контроль за слідством, якщо матеріали слідства парламентаріям недоступні?

Смішно думати, що під пильним наглядом парламентських «чекістів», усі резонансні справи благополучно уникнуть незавидної долі «глухарів». Але хіба не резонно припустити, що, скажімо, по тій же «справі Гонгадзе» у громадськості було б на порядок менше запитань до правоохоронних органів, коли б останніх зобов’язали інформувати про свої дії членів комісії Лавриновича?

Один депутат, який попрацював відразу в декількох ТСК, поділився дещо несподіваною думкою - із його точки зору робота парламентських слідчих сприятливо позначається на атмосфері усередині правоохоронних. Співрозмовник кореспондента «ДТ» стверджував, що і на Різницькій, і на Богомольця, і на Володимирській серед співробітників нижньої та середньої ланки (усупереч існуючій думці) не так уже мало людей, котрі вболівають за державу і, головне, володіють достатньою інформацією про тих, хто цій державі шкодить. Але з огляду на ряд обставин ці соціально активні громадяни не мають можливості повною мірою реалізувати свої фахові навички й щиросердечні пориви. І тому в депутатах- слідчих вони вбачають радше союзників, аніж конкурентів і вже тим більше не вбачають ворогів. За словами цього депутата, подібні «підпільні патріоти» добровільно приносять у дзьобі необхідні відомості (а частіше за все, точні вказівки, де можна роздобути необхідні дані). Причому не задля користі, а токмо волею совісті, котра їх послала. Єдина умова - «таємниця внеску»...

Зрозуміло, були свої підстави для неприйняття закону про тимчасові слідчі комісії ВР і в Президента. Ну, по-перше, він, схоже, ні з ким не збирається ділити право контролю (хай навіть опосередкованого) хоч би за ким то було, і вже тим більше за «силовиками». По-друге, йому немає резону множити знання своїх численних політичних супротивників. Особливо з числа «друзів»- олігархів. По-третє, збільшення числа втаємничених у різноманітні таємниці утрудняє можливість спустити деякі справи на гальмах. Або притримати до пори до часу. У інтересах держави, звісно...

Ну і, нарешті, був у законі розділ, одне нагадування про який псувало гаранту Конституції настрій, - «Особливості статусу спеціальної тимчасової слідчої комісії для проведення розслідування в справі про усунення Президента України з посади в порядку імпічменту».

Чотири дні одного року

Отож, закон було приречено. Але «справа Гонгадзе» зайвий раз змусила про нього згадати. Гучна назва комісії є слабкою розрадою в умовах повної відсутності хоч би яких юридичних прав. Про це 17 листопада нагадав колегам Олександр Лавринович. Секретар парламентського комітету переконаний, що «зарізаний» рік тому закон необхідно реанімувати. І зробити кілька «щеплень» - передбачити, зокрема: що може, що повинна і чого не має права комісія в тому випадку, коли вона займається розслідуванням самостійно і який обсяг її повноважень, якщо справою вже займається конкретна силова структура.

Більш того, ситуація навколо «справи Гонгадзе» (і не тільки навколо нього) багатьох народних обранців переконує в необхідності не тільки приймати закон про ТСК, а й вносити зміни в інші законодавчі акти. Не одного Лавриновича турбує, наприклад, що в нашій країні прокуратура має право порушувати кримінальну справу, вести попереднє слідство, здійснювати нагляд за проведенням оперативно-пошукової діяльності, дізнання і досудового слідства, підтримувати державне обвинувачення і представляти інтереси держави в суді, а після розгляду справи - опротестувати вирок.

Хай не ображається орган, котрий настільки багато зробив для країни й Президента, але повноважень явно забагато. І це не думка автора (крий Боже), це - буква Конституції. У 9-му пункті перехідних положень Основного Закону зазначається, що функції нагляду й попереднього слідства не закріплено за прокуратурою довічно. Їй дозволяється їх виконувати. Поки. Поки не сформується нова, струнка система досудового слідства. Поки не буде визначено перелік держорганів, які контролюють дотримання законності і не буде чітко розписано їхні функції. І поки не набудуть чинності закони, котрі закріплюють перерозподіл повноважень. Відомо, що категорично проти подібної «зміни декорацій» виступає теперішній генпрокурор. Немає сумнівів, що і його спадкоємець підтримає свого попередника - тим більше, що виконувати побажання Конституції народні обранці, судячи з усього, візьмуться не скоро.

На жаль, поки немає певності і з тим, коли до порядку денного буде в черговий раз внесено проект закону про тимчасові слідчі комісії. У будь-якому разі перший заступник голови парламентського комітету з питань правової політики Ігор Коліушко повідомив, що з конкретними термінами його колеги поки ще не визначилися. Більш-менш ясно лише одне: щоб закон мав хоча б маленький шанс на подолання чергового президентського вето (у тому, що воно обов’язково буде, сумніватися не доводиться) і зустрів розуміння з боку членів Конституційного суду (а варіант відправки тексту в КС цілком можливий) документ необхідно зважувати на аптекарських терезах.

Для початку звернемося до двох документів - власне закону, відхиленого главою держави, і спеціального послання Президента, у якому він аргументував свою позицію.

Претензії Леоніда Даниловича озвучував на парламентському засіданні заступник міністра юстиції Микола Хандурін. Треба зауважити, що Микола Іванович на той час був частим гостем ВР - за тиждень він «відпрацював» чи то шість, чи то сім президентських вето (справа наближалася до головних виборів п’ятирічки, і гарант був особливо «дружелюбно» налаштований стосовно законодавчого органу). Нардепи жартома порадили пану Хандуріну оселитися в будинку Ради, а уїдливий комуніст Сергій Гмиря навіть охрестив його «зіркою в історії вітчизняного ветописання».

Тож в описуваний період української історії «зарубаний» закон був річчю банальною. Однак процес «ламання вето» на закон про ТСК був по-своєму унікальним. Чотири (!) рази - 21-го, 22-го, 23 вересня і 5 жовтня - народні обранці намагалися знайти необхідні за Конституцією три сотні голосів. Якщо вірити стенограмі, за ці чотири дні спікер Олександр Ткаченко піднімав питання на голосування 20 (!!!) разів. Навіть ветерани вітчизняної законотворчості не пригадають, яка ще постанова удостоювалася подібної честі. Не знаю, чи гідне це досягнення Книги рекордів Гіннесса, але на всеукраїнський рекорд, здається, воно потягне сміливо.

Але повернімося до наших баранів. Президентських зауважень до закону було не менше, аніж щедрот у розі достатку, але ми зупинимося на основних і коротенько ознайомимо читачів з аргументацією його парламентських опонентів.

Скажімо, Леонід Кучма вустами Миколи Хандуріна стверджував: повноваження «комісії не можуть мати більш широких повноважень, аніж Верховна Рада, що їх створює». А до сфери повноважень ВР Конституція відносить що? Контроль за виконанням держбюджету, за діяльністю Кабміну, за використанням позик. Логічно?

Даруйте, - парирували депутати, - а як у такому випадку бути з 89-ою статтею Основного Закону, із правом парламенту створювати ТСК у випадках, що представляють «суспільний інтерес»? Норми Конституції - норми прямої дії, виконувати треба, однак...

«Закон чітко не визначив критеріїв того, які питання становлять суспільний інтерес», - відповів Хандурін. Потім ще раз нагадав, що повноваження комісій мають відповідати повноваженням Ради. І чомусь нагадав, що аналогічна історія трапилася з Рахунковою палатою, котра «вилізла» за рамки своїх функціональних прав і обов’язків, на що їй суворо вказав Конституційний суд.

У відповідь на це член «правового» комітету, соціаліст Микола Лавриненко висловив не позбавлене логіки припущення, що розроблювачі «ветошного» документа неуважно читали не тільки обговорюваний закон, а й Конституцію. Оскільки в законі про тимчасові слідчі та спеціальні комісії питання, що становлять суспільний інтерес, перераховано (3-й розділ, 8-а стаття), а критерії цього самого суспільного інтересу і визначати не слід - їх Конституцією визначено. Ну, а щодо Рахункової палати, то це взагалі некоректне порівняння, бо трактування рішень Конституційного суду «за аналогією» законодавство не передбачає.

Крім того, Президент висловлював невдоволення надзвичайно широкими повноваженнями членів комісії, тим більше, що вони могли призвести до порушення прав інших громадян. Йшлося, наприклад, про примусове приведення осіб, які відмовляються являтися для подання пояснень, про застосування відповідальності до тих, хто відмовлявся надавати необхідну інформацію. А хто скасовував право громадян не свідчити проти себе, своїх рідних і близьких? І як чинити співробітникам силових структур і державних органів, які несуть відповідальність за розголошення державної таємниці чи будь- якої іншої спецінформації? Як дотримати гарантоване Конституцією право таємниці листування, таємниці телефонних переговорів? Адже депутати-слідчі, якщо закон набуде чинності, теоретично зможуть абсолютно легально знайомитися з оперативною інформацією, але при цьому, як і раніше, будуть звільнені від відповідальності за розголошення відомостей, не призначених для сторонніх вух. Як бути з численними протиріччями, що існують між запропонованим законом з одного боку, і законами «Про інформацію», «Про державну таємницю», «Про службу безпеки», «Про міліцію» (список можна продовжувати довго) - з іншого?

Претензії, погодьтеся, небезпідставні, але на них знайшлися не менш обгрунтовані відповідні докази. Головний контраргумент торік озвучив професор-юрист Василь Сіренко (на той момент голова комітету ВР із питань правової політики), а нинішнього підтвердив професор-юрист Віктор Мусіяка. Він простий і загальноосяжний - на те й законотворчий орган, щоб уніфікувати законодавчу базу. «Миколо Івановичу, - звертався 99-го «законник» Сіренко до «законника» Хандуріна, - ви ж знаєте загальне правило юриспруденції: якщо приймається новий закон, то вносяться поправки у відповідне законодавство...»

Танцювати слід від наріжного каменя - 8-ої статті Конституції, що встановлює принцип верховенства права. Є непогодженість з іншими законами - будуть вноситися поправки в інші закони. Є недомовка в цьому - внесуться в цей. Треба продублювати норму про право громадян не давати свідчення проти себе - продублюємо, хоча ця конституційна норма повторення, за великим рахунком, не потребує. Необхідно передбачити відповідальність за розголошення топ-секретів - упишемо відповідний пасаж у даний текст і належним чином підкоригуємо Закон «Про державну таємницю». Є в Президента зауваження - нехай висловлює, а ми врахуємо. На те йому й дано право вето, а парламенту право повторного розгляду. Але навіщо ж весь закон гробити? Існують підозри, що є в наявності невідповідності Основному Закону - Христа ради, відправляй документ у Конституційний суд, членам якого сам Бог і сама Конституція веліли трактувати головний статут нашого життя, не президентська це справа. Приблизно так народні обранці аргументували свою позицію холодної передвиборної осені 99- го.

Задля справедливості варто зауважити, що послання Президента містило ряд резонних загалом зауважень. Але задля тієї ж справедливості варто сказати, що Рада ладна була значну частину цих зауважень врахувати.

Наприклад, багатьох противників закону, наскільки пам’ятаю, особливо дратував 5-й пункт 11-ї статті, котрий дозволяв слідчим комісіям «подавати в суд заяви про ліквідацію незаконних нормативних актів, рішень або розпоряджень будь-яких органів державної влади». У цьому ряд юристів вбачав пряме порушення Основного Закону. Як і в тому, що відразу в чотирьох статтях законів згадувалося формулювання «рішення», тоді як Конституція дозволяла «комісарам» лише пропозиції й висновки.

Але, наскільки відомо автору цих рядків, деякі з розроблювачів документа самі щиро шкодували про те, що вчасно не зауважили похибку в 11-й статті, а слово «рішення» готові були замінити або на терміни «пропозиції» й «висновки» (там, де це підходило за змістом), або на юридично необразливе словосполучення «протокольне рішення комісії». Цим огріхам автори документа й значення не надавали, бо були фундаментальні 21-ша і 22-га статті, котрі все розставляли на місця. У них усе чітко визначалося - комісія закінчує роботу, готує висновки й пропозиції, відправляє їх голові парламенту, Верховна Рада приймає рішення. Усе в суворій відповідності з Конституцією.

Чимало було тих, хто вважав більш демократичною президентську схему обрання голови тимчасового слідчого парламентського органу - на сесії, а не на засіданні самої комісії, як передбачав закон. Багато хто підтримував й інше зауваження Кучми - про те, що в законі про ТСК не передбачено, як уникнути паралельного розслідування, одночасно проведеного тимчасовою слідчою комісією й уповноваженою силовою структурою. Багато хто поділяє цю думку й зараз - той же Олександр Лавринович вважає подібну «розшифровку» прав і обов’язків у кожному конкретному випадку одним із найпринциповіших моментів у законі.

Гадаю, що депутати пішли б навіть на «вилучення» із тексту болючого розділу про спецкомісію з імпічменту, аби врятувати закон. Але в тому й полягав парадокс, що Президент, схоже, не був налаштований на поступки і не збирався йти на діалог. Його зауваження були обгрунтуванням неприйняття закону, а не закликом поліпшити його якість.

Ця безкомпромісність породила безкомпромісність у відповідь. Члени комітету з питань правової політики дозволили собі на певний час забути про ідеологічні розбіжності й одностайно рекомендували парламенту подолати президентське вето, не вносячи в текст узагалі жодних правок, навіть очевидних. Це був один із рідкісних в історії українського парламентаризму випадків, коли Рада прагнула продемонструвати характер. Сил забракло.

Але прагнення було. За пропозицію Президента (скасувати закон і взятися за розробку нового) проголосували 44 депутати. У одній зі спроб Раді забракло для подолання вето чотирьох голосів. Сесія ніяк не могла доповзти до заповітної «трьохсотки» - 293, 289, 296, 284, 276, 288... Серед голосуючих «за» були комуністи й «трудовики», прогресивні соціалісти й об’єднані есдеки, «Реформи-Конгрес» і «Батьківщина», «Незалежні» й СПУ, «зелені» і позафракційні, костенківський Рух і «Громада»... Мав рацію Хемингуей, політика іноді кладе в одне ліжко дивних партнерів. Особливо, коли набридає перманентне політичне насильство на прокрустовім ложі законодавства...

Розгляд питання про ТСК заслуговує окремої книги. Вже й не знаю, що б це могло бути - підручник з психології, мемуари, детектив? Може фарсова п’єса. Якийсь збирач-упорядник політичного фольклору, напевно, збагатився б, якби мав можливість спостерігати за цим марафоном і терпіння записувати все почуте. Ткаченко (тоді ще не перший, але й не другий) красувався. Ось лише один фрагмент - коментар Олександра Миколайовича до одного з поіменних голосувань: «Народні демократи - 0. Мілкувата фракція - залишилось 18 з 89... Рух... Це перший? Інший... 24 з 24. Спасибі! Соціал-демократи... Зінченко, ваша фракція не голосує! «Відродження регіонів» - 0... От від чого ви відроджуєтесь! Зелені - 6 з 15... Майте на увазі, шановні колеги, якщо ви так будете голосувати, то з 1 листопада не буде кому фінансувати вашу фракцію! Рух... Перший... Нуль... Не будемо плутати, це Рух Удовенка так голосує... Трудова... Трудитися...» Або таке: «Іван Степанович, голосуйте будь ласка, ви ж за демократів... А ми вам допоможемо розпустити «Злагоду»!»

Але ні жарти Ткаченка, ні його досвід, ні його наполегливість (дозволити собі два десятки разів голосувати за одне й те ж питання міг собі дозволити лише він) не допомогли. При цьому спікер не особливо напружувався в процесі пошуку підстав для переголосування - «Катерина Тимофіївна Ващук не встигла. Голосуємо ще раз!», «Не зрозуміли? Депутат Гармаш не зрозумів! Голосуємо!». Не допомогли і постійні заклики Олександра Мороза - «Через три тижні в Україні буде новий Президент... Не догоджайте нинішньому Президенту, це все тимчасове... Цей закон не працюватиме проти нинішнього Президента, він захищатиме демократію в Україні після обрання нового Президента...»

Може, іноді краще говорити, ніж жувати?

Міг допомогти випадок. 2 жовтня сталася подія, котра багато в чому обумовила хід президентської кампанії і яка теоретично могла змусити депутатів усе ж проголосувати за закон про ТСК. Другого дня другого місяця осені 99-го біля будинку культури Інгулецького гірничо- збагачувального комбінату пролунав вибух. Майже відразу ЦГЗ МВС оголосив про причетність до терористичного акту (у результаті якого отримали поранення кілька людей, у тому числі й кандидат у президенти Наталя Вітренко) довіреної особи іншого кандидата - Олександра Мороза. Ще через два дні цю інформацію підтвердив глава міліцейського відомства Юрій Кравченко.

Верховна Рада відреагувала на події створенням чергової тимчасової слідчої комісії. 5 листопада в порядок денний знову було внесено питання про подолання президентського вето на закон ТСК. У прибічників закону з’явилася надія, що депутати, котрі вагаються, під враженням інгулецьких подій, усе ж наважаться проголосувати «за». Що побоювання гніву Банкової заглушить страх за власну безпеку, за власне життя.

Через три дні після вибуху в Інгульці, Олександр Ткаченко, звертаючись до колег скаже: «Те, що сталося, ви розумієте, органи МВС і СБУ розслідують так, як це їм треба. Нам необхідно, щоб справу розслідували кваліфіковані народні депутати, котрі мають необхідну фахову приналежність... Те, що це було замовлено, всім зрозуміло на 110 відсотків... Прошу проголосувати й подолати вето». Пропозицію спікера з парламентської трибуни підтримали комуніст Сіренко, прогресивний соціаліст Чародєєв, рухівець Косів, представник НДП Ємець. 278, 279, 280... 230. Вето встояло. Про закон забули. Поки не зник Георгій. Комісія зі «справи Гонгадзе» виявилася такою ж безправною, як і комісія з «інгулецької справи». Як і всі попередні й наступні.

Що робити тепер? Хто писатиме новий закон? Хто буде пробивати? І чи потрібний він? Можна погодитися з аргументами Віктора Мусіяки, що резоннішими були б повноваження, передбачені для ТСК, делегувати постійним парламентським комітетам, чітко виписавши у відповідних документах, у яких випадках можливе їхнє використання і чітко окресливши рамки застосування. Це, із точки зору Віктора Лаврентійовича, не тільки підвищило б статус комітетів, а й більше відповідало б світовій юридичній практиці. Можна дослухатися резонів Ігоря Коліушка: ТСК цілком могли б «оселитися» у законі про комітети ВР, місця вистачило б на всіх. Але обидва погоджуються з тим, що дані пропозиції носять теоретичний характер. Нагадування про ТСК і про закон, що регулює їхній статус, міститься в 89-й статті Конституції. А 8-а стаття Основного Закону говорить: «Норми Конституції є нормами прямої дії... Закони й інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції й повинні відповідати їй».

Закон варто приймати. Але як і коли? Ігор Коліушко припускає, що комітет із питань правової політики займеться даним питанням у найближчий час. Він також не виключає, що «комітетчики» можуть пожертвувати розділом про спеціальну комісію з імпічменту задля збереження закону. А для спецкомісії, спецпрокурора та спецслідчих «виділять» окремий закон. Тим більше, що проект уже є - його давно й безуспішно намагається внести до порядку денного голова комітету з питань боротьби з організованою злочинністю й корупцією Юрій Кармазін. Але мало хто вірить у те, що Президент оцінить подібну жертву. Майже всі сходяться на думці, що закон про ТСК був приречений на смерть, ще не народившись. Бо ще не народився в цій країні небожитель, який добровільно погодився б поділитися навіть дещицею контролю...

В одній байці якийсь американець, балотуючись до місцевого владного органу, зробив головним гаслом своєї кампанії такий слоган: «Голосуючи за мене, ви обираєте людину, котра не боїться поділитися з вами своєю зубною щіткою. І якій ви можете сміливо довірити свою». У такий спосіб дотепний американець хотів підкреслити свою близькість до виборців, свою відкритість і свою охайність.

Українська влада не поспішає ділитися своєю «зубною щіткою» ні з ким. Соромиться зізнатися, що не завжди «чистить зуби»?