Жінки, гламур і політика

Хочу признатися у двох не те щоб ганебних, але, скажімо так, незручних для мене речах.

Спочатку — в тому, що моя перша в житті стаття, опублікована 8 березня n-ного року в газеті «Комсомольское знамя», або знаменитій «Козі», мала моторошну, навіть на ті вдавано пафосні часи, назву: «Жінка під прапором». І присвячувалася вона міжнародній солідарності всіх жінок, які борються з клятим капіталізмом в ім’я торжества рівності і справедливості. Я довго носився з вирізкою цієї статті, показуючи всім своїм знайомим, поки один із них не вгамував моєї ейфорії, сказавши, що навіть із торбою жінка виглядає органічніше, ніж із прапором. Щоправда, потім він додав, що все ж таки краще померти під прапором, ніж під парканом.

Крім того, признаюся, що мені належить розтиражована потім фраза, яка, втім, абсолютно не відповідає українським реаліям, про те, що «коли чоловік входить у політику, він залишає на порозі свої принципи, а коли жінка входить у політику — вона залишає за порогом свою стать».

Ця фраза народилася з мого багаторазового ходіння повз будинок Бундестагу в місті Бонн, коли воно ще було столицею Німеччини. А я перебував у цій столиці як запрошений професор і щодня ходив на роботу саме повз абсолютно прозорі, які символізують собою цілковиту транспарентність законодавчої влади, стіни німецького парламенту. Заглядаючи всередину крізь ці кришталеві стіни, я бачив незліченну кількість мишкоподібних політичних індивідів, напевне колись жіночої статі, у стандартних сірих спідницях невизначеної довжини, із зачісками невизначеної форми, в окулярах невизначених брендів і думав: «Де ж вони, нещасні, загубили чи залишили свою стать?».

Потім ця думка тимчасово в мені ще більше закоренилася, коли вже якось в Україні моїм опонентом у теледискусії виявилася дуже відомий тоді політик — кумир «хрущовок», спальних районів і передмість. Коли вона сказала, відповідаючи на запитання ведучого — франтуватого Вересня, що вдягається на «модному троєщинському ринку», із напоїв віддає перевагу хорошій домашній горілці власного виробництва, а з закуски — маринованому часничку, я зрозумів, що телевізійну полеміку з нею я програв остаточно. Річ у тому, що будь-яку суперечку, полеміку можна виграти, лише чітко ідентифікуючи політика за статтю і політичним спектром.

Але часи дивним чином змінюються, дивним чином змінюються політика і люди, які у ній беруть участь. І ось нині, сам опинившись якоюсь мірою всере­дині політичної ойкумени, я розумію, наскільки неадекватна і неправильна моя знаменита колись фраза стосовно сучасної генерації політичних супервумен.

За всієї своєї зовнішньої, стилістичної і тим більше ідеологічної несхожості блискуча плеяда сучасних українських політичних «жіночок», котрі дедалі більше відсувають «незграбних» представників статевої більшості на узбіччя процесу, має базову спільну якість.

Річ у тому, що вони вже нічого не залишають ні за порогом, ні під порогом, ні на порозі великої політики, забираючи в неї з собою все своє (і не тільки своє). Причому стать — у першу чергу. За порогом не залишається геть нічого — від простеньких сережок, які демонструють близькість до народу, до вторинних статевих ознак, які демонструють прекрасну українську генетичну базу.

Споглядаючи в українському парламенті вигадливі рюші, напівпрозорі гіпюрові блузочки, приголомшливі аксесуари, а іноді й просто пікантні жіночі шортики, що їх у Європі досі називають «гарячі брюки», з огляду на їхню здатність засліплювати погляд поціновувачів, іноді ловиш себе на тому, що виникає відчуття чи то балу, чи то світ­ської вечірки, чи то кастингу, а подеколи й того ж таки «модного троєщинського ринку», на який принесли для продажу «усе, що маємо».

Проте я дедалі більше переконуюся, що це не простий ярмарок марнославства і за кожним кокетливим рюшем криється явно не естетичний, а таємний і сакральний політичний зміст. Проте про все своєю чергою.

Колись замолоду мене просто-таки вразила фраза Ліона Фейхтвангера про те, що, усупереч поширеним помилкам, увесь світ складається не із запитань, а з відповідей, потрібно тільки здогадатися, на що конкретно вони відповідають. Тому, коли дві найбільші фракції в українському парламенті очолили дві чарівні жінки, я відразу почав шукати запитання під цю вже готову відповідь. Запитання я знайшов у своєму глибокому дитинстві, коли безперестанку запитував у батьків: «хто сильніший — тигр чи лев? леопард чи пантера?».

Отже, «лідерки» найбільших фракцій — це наша коротка відповідь на їхнє довге академічне запитання: «За існуючих світових тенденцій еволюції політичного процесу який тип характеру, психомоторики і статевої соматики краще пристосований для відповіді на актуальні політичні виклики — чоловічий чи жіночий?».

Як будь-який нормальний чоловік, я абсолютно нічого не знаю і не розумію в жінках, проте я трохи розуміюся на політиці і тому можу сказати, що сучасна політика, нарешті, визріла до такого стану, коли стали абсолютно затребувані дві головні жіночі риси, якими вони перевершують усіх, навіть найкращих, чоловіків.

Перша полягає в тому, що жінка, котра має природну мудрість і багатовіковий генетичний досвід, ніколи ні в чому не признається, навіть під тиском будь-яких фактів, аргументів і доказів. Я знаю два анекдоти, досить тривіальні й вульгарні, які, однак, чудово розкривають цю жіночу особливість. Перший. Чоловік, як завжди несподівано, повертається з відрядження. Відмикає своїм ключем двері в помешкання і бачить дивну картину: у спальні в його ліжку лежить неодягнений чоловік і читає його журнал. У кухні інший неодягнений чоловік попиває каву з його улюбленої чашки. У ванній третій неодягнений чоловік голиться його улюбленою бритвою. Нарешті у вітальні чоловік знаходить свою улюблену, звісно неодягнену, дружину і здавленим голосом запитує: «Що відбувається?». А дружина, сплеснувши руками, відповідає: «Та це просто жах якийсь!».

Інший анекдот дуже схожий: несподіване повернення чоловіка з відрядження, неодягнена дружина в ліжку з чужим неодягненим чоловіком і невідпорна фраза дружини, яка випереджає будь-які вигуки і слова чоловіка: «І що, тепер знову підуть якісь натяки, підозри?».

Тобто, будь-яка нормальна жінка скоріше дасть себе колесувати або спалити за підозрою в чаклунстві, ніж признається не те що в гріху, а в найменшому грішку, провині, та й просто в елементарній помилці. Будь-яка нормальна жінка за визначенням безгрішна, праведна, непомильна. А жінка-політик до того ж має чудовий дар свої гріхи перетворювати на чужі, а у своїх випадкових помилках системно звинуватити весь світ. Тому мені смішно, коли чоловіки-політики намагаються опонувати нашим супервумен у теледебатах, у парламенті, та й просто в реальному побутовому політичному житті.

Ви звертали увагу, із якою легкою, невловно презирливою посмішкою наші незворушні амазонки витирають підошви своїх туфельок, а іноді й чобіт об цих мужланів, які вічно виправдовуються, постійно рефлексують, котрих невтомний Савік Шустер постачає їм на заклання цілими юрбами? Ці чоловіки ще намагаються щось там читати, когось там розумного цитувати, болісно готуватися, не розуміючи, що ерудиція і підготовка тут ні до чого, оскільки в будь-якому разі все це розіб’ється, як ваза об підлогу, об опуклі особливості протилежної статі.

Тепер, власне, повернімося до рюшів, а точніше — до інших суто жіночих особливостей, які роблять наших героїнь абсолютно непереможними.

Виявляється, ще задовго до геніального Пелевіна саме наші українські жінки-політики зрозуміли велику просту істину про те, що гламур і політика — це майже те саме. Різниця між цими поняттями зовсім незначна і полягає тільки в тому, що гламур — це перебільшене споживання, а політика — це перебільшені обіцянки. Тому бути справжнім політиком, тобто органічно, природно, а головне — пафосно обіцяти, може тільки той, хто вміє органічно, природно, а головне — пафосно споживати.

Ну який політик, скажімо, з відомого соціаліста-аграрія, чия споживча фантазія вивершується мішкуватою і дико-смугастою піджачною парою? Що він може сказати цим своїм лохуватим кроєм і цим жлобським малюнком — те, що мінімалку піднімуть на 20 гривень? А от із майже голої вуалево-гіпюрової жіночої спинки може раптом постати і нова геополітична концепція субрегіонального лідерства, і споживчий кошик «пересічного» розміром як «шестисотий»...

Якось я сидів у літаку поруч із політвумен із сусідньої демократичної фракції. І коли вона вийняла неймовірно гламурну золоту, прикрашену брюликами газову запальничку, я зрозумів, що ця чуйна і добра до народу жінка своїм пафосним і співочим сердечком інтуїтивно краще розуміє проблеми диверсифікації поставок природного газу, ніж самий Метт Рафф, котрий п’ять років витратив на написання бестселера «Газ. Каналізація. Електрика».

Отож що там казати! Вони нас перемогли, вони нас переграли, тому що вони кращі за нас, досконаліші і таємничіші. Дивлячись на наших жінок у парламенті, я згадую ще одну свою нещодавню фразу. Я стверджував, що для чоловіків політика є не бізнесом, не заняттям, а якимось філософським каменем, котрий дозволяє зупинити неймовірно швидкоплинний час. Наші ж жінки політику перетворили на надфілософський камінь, оскільки, якщо судити з їхніх зовнішніх змін, вони навчилися з допомогою політики не тільки зупиняти час, а й повертати його назад.

Колись, здається Рокфеллер, сказав, що байдуже, про що говорять чоловіки, — усе одно це розмова про гроші. Але він не знав продовження цієї думки. А полягає воно в тому, що коли чоловіки, закінчивши розмову про гроші, все ж таки починають щось там робити, вони все одно роблять це для жінок. І, за великим рахунком, це справедливо.