Сто днів самотності. Реквієм до першого урядового ювілею

Кожен уряд — тимчасовий.

Уїнстон Черчілль

Із важкою цікавістю і легким подивом спостерігав я офіційне святкування ювілейних ста днів чинного уряду. Подив викликала не зовсім адекватна непростому становищу країни пафосність і ейфорія, що пронизували урядові реляції про власні досягнення й успіхи. А цікавість провокувала незрозуміла наполегливість, з якою цей черговий уряд сакралізував невиразну дату «сто днів», перетворюючи її на якийсь рубікон, знакову точку відліку і помпезний привід для підбиття підсумків.

Свого часу я провів чимало годин у роздумах, намагаючись зрозуміти цю стійку і фетишистську віру багатьох урядів у магію «сотки». Зрештою в мене залишилося тільки дві версії. До першої підштовхнули мемуари академіка Ландау, в яких він писав, що алкоголь з організму людини виводиться протягом тільки ста днів. Якщо його теорію взяти за основу, то, певне, кожний уряд через сто днів після пишного святкування свого приходу до влади намагається уперше тверезо поглянути на плоди своєї діяльності.

Друга версія пов’язана з тим, що, зважаючи на закони фізіології, кров в організмі людини повністю змінюється саме за цей період. Оскільки ж уряд — це теж живий організм, то через сто днів у нього є привід оцінити, наскільки він зміг обновити власну кров. А, як відомо, кров’ю уряду є його кадри.

Одразу скажу, що перший ювілей нинішнього уряду не підтвердив ні повної тверезості його самооцінки, ні радикального оновлення кадрових кровотоків. Тому я з великим нетерпінням очікував яких-небудь висловлювань із цього приводу президента країни. Як відомо, наш президент, спростовуючи відоме прислів’я «слово — срібло, мовчання — золото», у своїх іноді кострубатих висловлюваннях завжди глибший і мудріший, ніж у своєму багатозначному мовчанні. Так, пригадую, рік тому на святкуванні року Майдану він назвав ці торжества «роковинами». Його намагалися делікатно поправити, мовляв, — «річниця!», але він одразу гнівно й, як згодом виявилося, передбачливо мудро, підтвердив: «Роковини!»

Відповідно, я очікував, що і цього разу він дасть потрібний вербальний ключ до розшифровування прихованого змісту подій, що відбуваються, але чомусь не склалося. Тому доведеться спробувати зробити це самостійно.

Отже, що ж ховається, на мій погляд, за цим дивакуватим ювілеєм?

Соціальне тло

Щоб зрозуміти суть і адекватність будь-якого ювілею, завжди дуже важливо відчути соціальне тло, що його супроводжує.

Якщо вірити своїм суб’єктивним відчуттям, нашим об’єктивним соціологам і нещодавнім виборам в одному з обласних центрів України, на які прийшло менше ніж 30% виборців, то глобальним соціальним і психологічним тлом урядової ювілейної дати виступила всеосяжна і всепроникна самотність. Неймовірно самотнім почуває себе український народ.

Нещодавно я був присутній на одній величезній європейській конференції, присвяченій сучасним тенденціям демократії. Там говорилося, що світова демократія, зробивши історичне коло, по спіралі знову повернулася до вихідної точки. Але вже в принципово новій якості. Раніше починалося з того, що народ збирався на площі й безпосередньо сам вирішував усі свої найважливіші справи. А нині, завдяки новітнім технічним засобам, дедалі досконалішим технологіям багатостороннього і багаторівневого контакту влади зі своїми виборцями, можна практично миттєво збирати і максимально повно реалізовувати думку народу. Для цього використовуються численні референдуми, плебісцити, різного роду опитування, колосальні інтернет-можливості, що дозволяє багатьом європейським урядам постійно бути фактичним продовженням прямого народного волевиявлення.

Але в нас якось усе виходить навпаки, усупереч цій тенденції. Відразу після виборів про народ забувають, залишаючи його в гордій самотині і навіть не закладаючи в урядові програми, кошториси, концепції ніякі форми взаємодії влади і простих людей, ніякі сучасні засоби зворотного зв’язку. І саме тому, очевидно, в усіх соцопитуваннях, де питається, які політичні сили ви нині підтримуєте, найшвидше росте позиція «ніякі».

Декілька днів тому мені потрапили на очі результати міжнародного порівняльного дослідження пострадянських країн, у якому вимірювався саме рівень політичної відчуженості, соціальної апатії й психологічної самотності жителів цих країн. Україна, попри всі наші демократичні завоювання, чомусь відстає не тільки від країн благополучної Балтії, але і сонячного Казахстану. Більш того, рівень психологічного комфорту в простих людей набагато вищий і в бацькіній Білорусі. Може, нашим славнозвісним реформаторам не треба так часто згадувати всує цю країну доти, доки ми не досягнемо хоча б рівня оптимізму її жителів.

На самоті виявився і сам уряд. Уряд, котрий має рейтинг довіри і підтримки близько 5%, виглядає надзвичайно самотнім. Зазвичай із таким рейтингом безславно закінчують свою кар’єру уряди, котрі називають антинародними або колабораціоністськими, але ніколи не починають уряди, які називають себе народними або хоча б коаліційними.

Розгублено самотніми виглядають сьогодні багато політичних лідерів. Одні з них не розуміють, як жити без влади, інші достоту не знають, що з владою робити. І ті, й інші разом не розуміють, що робити з рейтингом їхніх партій, який обвалюється, оскільки вже зараз зрозуміло, що три з нинішніх п’яти парламентських партій як реальні політичні сили не доживуть навіть до наступних виборів.

Трагічно самотнім виглядає наш президент. Він вкрай розчарований якостями і здібностями свого оточення і вкрай розчарував дві третини своїх палких симпатиків. Апофеозом цього розчарування стало те, що замість з’їзду «Нашої України» Віктор Андрійович, недовго вибираючи, пішов на зустріч із Тото Кутуньо. Правильний вибір! Напевно, поруч із літнім спокійним шансоньє він почувається все-таки менш самотньо, ніж поруч із вічно молодими, невгамовними у своїх амбіціях і у своїх взаємних претензіях соратниками.

Однак трагедія навіть не в цьому. Трагедія в тому, що він примудрився останнім часом розгубити не лише своїх друзів, а й своїх ворогів. А останнє справді для лідера страшно. Недавні дослідження онтопсихології на рівні постулату довели обернено пропорційний вплив на зростання політичного лідера його друзів і прямо пропорційний вплив ворогів. (Але це так, до слова, про закони онтопсихології ліпше почитати в її засновника Антоніо Монегетті).

Забуто самотніми виглядають сьогодні провінції, які, схоже, надовго застряли у часі між холодною (особливо перед зимою) байдужістю центру та відсутністю власних прав і можливостей для вирішення своїх проблем. Про це свідчить і ситуація після повені у Поліссі, і НП зі зневоднюванням Севастополя, коли місцеві громади залишилися сам на сам зі своїми проблемами.

Неприкаяно самотніми виглядають кияни. Столиця дедалі більше перетворюється на заїжджий двір, яким розв’язно і хазяйновито дефілює захожий політичний люд, котрий із точністю до цента знає вартість «квадрата» на Хрещатику або в «Царському селі», але з точністю до століття не уявляє, якого року Київ отримав Магдебурзьке право...

Коротше, якась дивна й тоскна, навіть для глухої осені, зневіра панує в душах багатьох людей — і з горезвісної еліти, і з реального простого люду, як зі столиці, так і з провінції.

Схоже, не переймається тугою і самотністю лише знаменитий київський мер, який не випадково, напевно, дістав від киян псевдо Льоня-Космос. Він справді літає собі на недосяжній висоті над усіма осоружними і банальними мирськими проблемами. Так космічно високо, що вже не розрізняє окремих киян, хіба що вихоплює орлиним поглядом київські земельні наділи, та й то не менш як один га за площею корисної забудови. Але це окрема історія.

Кадри, які нічого не вирішують

Розсудливій людині, звичайно, абсолютно зрозуміло, що жодний уряд ні за горезвісні сто, ні навіть за двісті днів не здатний отримати якийсь значущий системний результат. Тому, загалом кажучи, марно в цей період ініціювати якісь звіти, підбивати якісь системні результати. За цей період будь-який уряд може і мусить дати лише два свої показники, або, як нині модно казати, меседжі суспільству. І перший з них зветься казенним словом «кадри».

Саме за кадровим складом, за його добором, якостями відразу стає зрозуміло, на що здатний новий уряд, на що він не на словах, а на ділі орієнтований і коли і чим він закінчить.

Хтось, здається із «нашоукраїнців», спробував яскраво і влучно назвати нинішній уряд спілкою комуністів і капіталістів. Вийшло яскраво, але не влучно.

Бодай тому, що в Україні сьогодні, на жаль, немає реальної комуністичної партії, або, ширше кажучи, нових лівих, які вміли б, реально могли і хотіли б справді захищати споконвічні права найманих робітників, пролетарів, знедолених і т.ін. Є, щоправда, посткомуністична номенклатура, яка ситно та привільно існує за рахунок паразитування на ще популярному бренді і ще реальній ностальгії.

Також в Україні немає поки що і «капіталістів», або, інакше кажучи, справжньої правої політичної сили, котра вміла б, реально могла і хотіла б справді захищати споконвічні права роботодавців, бізнесменів, банкірів та ін. Адже суттю цивілізованого капіталу є не експлуатація чи розкрадання, а постійне підвищення капіталізації і свого підприємства, і всієї країни в цілому. Тобто в нас поки що склалася передкапіталістична номенклатура, яка ситно і привільно існує (за невеликим винятком) за рахунок перерозподілу колишньої держвласності, але не економічними, а основними політичними методами.

Тож дай Боже нам дожити до союзу комуністів і капіталістів. Це був би найкращий уряд у світі, і саме тому він, у принципі, неможливий.

Нинішній уряд за своєю суттю не політичний. Якщо американські шерифи наприкінці фільму, підбиваючи підсумки своїх розбірок зі злодіями, вимовляють сакральну фразу «нічого особистого», то деміург нинішнього уряду, складаючи його список, певне, бурмотів про себе: «нічого політичного, тільки особисте».

Є така відома приказка: птахи однієї масті тримаються купи. Саме ця нехитра формула, певне, й лягла в основу формування нового «уряду». Загальна психологічна «масть» — давні особисті стосунки, єдиний соціальний досвід, спільний дискурс, зрощення бізнес-інтересів, втаємниченість у «схеми», єдиний провінційний гедонізм тощо — ось що стало універсальним цементом Кабміну, а не якісь там химерні партійні програми.

Віктор Федорович, у житті, до речі, досвідчений кінолог-селекціонер, створюючи свого урядового бастарда, сміливо схрещував, злучав, здавалося б, найнеймовірніших і політично несумісних партнерів. Він не побоявся замішати в нову породу і жваву посередницько-комсомольську кров есдеків, і тягучу нафтоподібну лімфу республіканців, і монолітну мерцаловську кров рідної партії, і ріденьку, водянисту, не збагачену живильними речовинами кров лівих. І результат вийшов дивовижно органічним і впізнаваним.

Споглядаючи іконостас нинішнього уряду, я особисто захоплююся цілісністю візуального образу, який вдалося створити: єдина директорська монументальність, однакові чванливі лицьові складки, спільний важкий погляд з-під важких-таки надбрівних дуг, однакова, нібито демократична, а насправді іронічна поблажливість щодо «молодших»... Коротше, подібну стилістику та подібну цілісність я бачив, мабуть, лише в епоху телевізійних трансляцій із засідання Політбюро.

У своїй психологічній монолітності та естетичній схожості це справді неслабкий уряд. Я сказав би, це уряд бувалих і сильних. І це лякає. Згадую, колись у президента Форда запитали, чому він підбирає на міністерські посади відверто слабких людей. Він відповів: «Сильний уряд, здатний багато дати своїй країні, ще більше здатний у неї забрати».

Отож, я абсолютно вірю, що наш уряд сьогодні настільки сильний, що здатний забрати у країни дуже й дуже багато. (Це вам не попередній пропрезидентський уряд, який був настільки відверто слабким і бездарним, що не вмів як слід ні давати, ні забирати). Правда, питання нині не про те, що і скільки він може забрати, а про те, що і скільки він може дати. І якщо урядову потужність і здатність відбирати я оцінюю цілком оптимістично, то стосовно здатності давати я відвертий песиміст.

А річ у тім, що, як співають у популярній пісні, «есть пять причин», через які він не зможе працювати в режимі державної, суспільної, національної віддачі.

Перша причина. Якщо придивитися пильніше, стане зрозуміло, що всі світові прецеденти ефективних урядів створювали комплектаційним способом. Це коли в уряд запрошують кращих представників усіх існуючих у країні професійних і регіональних еліт. У старій Європі важко уявити нормальний уряд, у якому не представлені не лише політичні й бізнесові, а й інтелектуальні, військові, релігійні еліти, з одного боку, і кращі представники місцевих еліт — з іншого.

А в нас, як завжди, панує не комплектаційний, а ротаційний спосіб. Коли помаранчеві прийшли до влади, вони виганяли всіх психологічно чужих, навіть тих, хто був абсолютно необхідний для створення системного професійного урядового комплекту та повноти регіонального представництва. Тоді кумівська провінційна психологія перемогла цивілізовану системну технологію. Біло-сині роблять сьогодні практично те саме, забуваючи, що будь-який уряд, що прийшов і сформувався ротаційним способом, ніде у світі не проіснував бодай відносно довго.

Друга причина. Еліти в будь-якій державі та суспільстві діляться не лише за горизонтальною — фаховою та регіональною ознаками. Різняться вони і за вертикальною — тимчасовою ознакою. Наша країна сьогодні перебуває, за тимчасовою класифікацією, на початку індустріальної фази, на відміну від передових країн, які вже ввійшли в постіндустріальну — інформаційну фазу, і навіть думають про постінформаційний період. Однак в Україні співіснують на лідерських і управлінських позиціях люди і з доіндустріальним, і з індустріальним, і з постіндустріальним типом мислення.

До нинішнього уряду, певне, не було призову представників постіндустріальної, інформаційної переделіти. Власне, до нього не ввійшли навіть найбільш просунуті представники сучасної індустрії. Його кістяк — це ще міцні лідери старогосподарської, партійно-бізнесової школи. Це хазяйновиті «здоровані», ті, хто звик управляти не стільки інформаційними і навіть фінансовими, скільки матеріальними потоками; хто на сировині й напівфабрикатах розуміється набагато краще, ніж на високих технологіях; хто знає, як нагнути підлеглого волею, а не зацікавленістю, матом, а не репутацією; хто телефоном володіє на порядок краще, ніж «милом»; хто вміє наказувати і підкорятися, але не розмірковувати. Цей уряд, мислення якого у своїй еволюції пройшло ланцюжком вугілля — кокс — метал, піднявся навіть до рівня штрипсів та слябів і уперся в стелю своєї компетентності. Вище я назвав цей уряд альянсом сильних і бувалих, але ще більшою мірою це альянс колишніх...

Згадалося... Колись дві фірми, що спеціалізувалися на виробництві карет і каретних аксесуарів, отримали урядове замовлення на збільшення швидкості поштових диліжансів. Одна з них винайшла дуже потужний, дуже довгий і різкий батіг, за допомогою якого можна було дістати в упряжці будь-якого лінивого коня. А інша фірма винайшла на базі диліжанса бензиновий автомобіль.

Гадаю, що нинішній уряд, маючи сильну господарську закваску й при цьому архаїчне вчорашнє мислення, новий батіг, звичайно, винайде, і навіть не один, але от винайти автомобіль йому явно не до снаги (це не на особистих «бентлі» розсікати). Недарма все-таки він сам себе називає стабілізаційним. Стабілізація має своїм паліативом поняття «консервація». І уряд справді надійно консервує — минулий час, колишні уявлення, поняття, що віджили своє, усе те, що в сумі називається старим світоглядом.

Третя причина. Будь-який, навіть морально застарілий, уряд (ширше кажучи — правляча еліта) усе ж здатен зробити щось корисне і конструктивне, якщо він націлений на цей конструктив хоча б суспільними, політичними традиціями, міжелітними правилами гри та ритуалами. Нинішній же уряд, а точніше сила, що його породила, — антикризова коаліція прийшла до влади з явною індульгенцією на протиправний, деконструктивний спосіб дії та технологій. І цю індульгенцію виписала йому, хай як дивно, парламентська демократична більшість, що передувала антикризовикам.

Лідери-демократи в парламенті ніяк не виконають роботи над власними помилками. Вони, звісно, праві (вони завжди праві), що демократи програли перший тайм у парламенті, бо їх підвели свої ж рядові депутати: мляво штовхалися біля трибуни спітнілими животами з антидемократичними опонентами і не надто завзято дули в дудки. Я сам у цьому брав участь і тому каюся: узяв би я своєю дудкою на півоктави вище, і тепер, швидше за все, у нас був би інший і найчудовіший уряд народної довіри. Так, це ми, «рядові», підвели своїх командирів — чи то соціального темпераменту забракло, чи то неправильною для «роботи біля трибуни» виявилася базова освіта.

Але, за всієї правоти наших лідерів, їм, швидше за все, колись доведеться визнати, що і вони в чомусь дали маху. Насамперед у тому, що не зрозуміли: з маленького шахрайства не виростає велика демократія, а виростає тільки шахрайство велике.

Чи не з наївного «мухлювання» з парламентським порядком денним симпатяги Катеринчука в тимчасовій президії виросло махрове й безпардонне маніпулювання регламентом його абсолютного антипода Мартинюка?

Чи не з дрібного жлобства демократичної тоді більшості, яка відмовляла антидемократичній тоді коаліції в керівництві трьома комітетами, виросла ненаситна й нестримна кадрова, політична й економічна ненажерливість антикризовиків?

Чи не з разової антиконституційної спроби демократів протягти через голосування в одному пакеті і прем’єра, і спікера виникло системне антиконституційне рейдерство правлячої коаліції, яка плотолюбно нишпорить по всьому конституційному полю в пошуках слабких місць, щілин і законодавчих проріх?

Напевно, про це не пізно говорити і тепер, щоб зрозуміти: у політиці, як і в комп’ютерних іграх, перемагають часто не своєю зброєю, а зброєю, вирваною в опонента. І коли оголюєш свій меч, завжди треба пам’ятати, що він може опинитися в руках твого ж ворога... Загалом, як співається в згаданій пісні, «третья причина — это ложь. Кто прав, кто виноват — не разберешь».

Четверта причина. Колись трохи вже забутий нині Маркс слабкість жінки назвав її головною силою. У політиці ж часом буває, що головною слабкістю виявляється сила. Нинішня сила уряду, яка полягає в психологічній уніфікації та однорідності, незабаром неминуче стане головною його слабкістю. Річ у тім, що психологічно уніфіковані інститути, стійкі до зовнішнього впливу, неймовірно вразливі до протиріч усередині. Один з великих психологів казав, що найшвидше розпадаються не ті колективи, що складаються з різних людей, а ті, що складаються з людей однакових. Відсутність взаємного інтересу, взаємодоповнюваності, однакові претензії та амбіції неминуче виллються спочатку у внутрішню напругу, згодом — у внутрішнє протистояння, внутрішню заздрість, а потім — і у внутрішні війни.

П’ята причина. Не хочеться переходити на особистості, але про це я дуже коротко. В антикризовому альянсі, крім проблем системних, загальноелітних, соціально-генетичних, є одна особистісна проблемна ланка на ім’я Мороз Олександр Олександрович. Багато років тому, за пріснопам’ятних кучмівських часів, мені як політологу довелося брати участь у телевізійному діалозі із Сан Саничем. Я тоді, пам’ятаю, з усім своїм професійним цинізмом порадив йому бути менш порядним і більш прагматичним у його політичних протистояннях із президентом, опонентами і конкурентами. Я тоді палко говорив: «Сан Саничу, не бійтеся іноді використовувати їхні ж методи...» На що мудрий політик мені відповів: «Я краще піду з політики з чистими методами, ніж прийду до влади з брудними».

Відтоді минуло чимало часу і наш спікер досить помітно виріс у, м’яко кажучи, прагматичному ставленні до політики. Сильно виріс. Надто виріс...

У японців є загадкове прислів’я. У найм’якішому варіанті воно звучить приблизно так: якщо зріла людина надто спритно танцює, отже, вона... нехороша людина. Напевно, надмірна спритність як у танцях, так і в політиці, є штукою досить підступною як для самого суб’єкта, так і для його партнерів. Можливо, у танцях і в політиці небезпечні не так погані танцюристи, котрим вічно заважає, бачте, їхнє достоїнство, як надто спритні й хороші танцюристи, котрим уже геть нічого не заважає. Зокрема й у виборі партнерів... Ой, «пятая причина — это боль оттого, что умерла любовь»…

Отже, підсумовуючи цей блок роздумів, можна сказати, що кадровий потенціал нинішньої урядової коаліції і її Кабінету міністрів через сто днів після створення є настільки сильним, що ці кадри вирішують усе. Звісно, для себе. І ці кадри, певне, нічого не вирішать для інших. Принаймні не вирішать нічого з того, що виходить за межі їхніх особистих інтересів і специфічних уявлень.

Плани, яких немає

Вище я зазначив, що кожен молодий, стоденної витримки, уряд усе-таки можна об’єктивно оцінити за двома чинниками. Перший ми вже розглянули — це його кадри. А другий — це його плани.

Стабілізаційний уряд ще не презентував суспільству масштабного документа — стратегію, «дорожню карту» або щось таке. Проте вже є проект бюджету, за яким можна з високим ступенем точності поставити діагноз щодо загального світогляду, потенціалу й орієнтованості уряду.

Відразу скажу, що цей стос статей, новел, параграфів і цифр, котрий презентується як «бюджет країни», таким поки що може називатися в Україні, але не в сучасній цивілізованій країні, яка мріє здійснити соціальний, економічний і політичний ривок. І біда не в тім, що в цьому бюджеті якісь цифри погані. Біда в тім, що в ньому погана базова методологія. Погана, архаїчна і неефективна.

Річ у тім, що цей бюджет, як і багато попередніх, пропонує ділити кошти країни між суб’єктами. Тобто між регіонами, між тими чи іншими соціальними верствами, між працюючими і пенсіонерами, між відомствами тощо. Тоді як країні з великими європейськими амбіціями необхідний бюджет, котрий розподіляв би кошти між цілями.

Однак цього не сталося, оскільки базові цілі наш уряд зовсім не формулює. Він узагалі не мислить такими поняттями і категоріями, як «базові суспільні цілі».

На цьому можна було б поставити крапку, якби не бажання трохи поімпровізувати або навіть пофантазувати на цю тему — тему формування оптимального бюджету країни оптимальним урядом. Тому присвячу цьому ще кілька абзаців.

Отже, ефективний, системний і комплектаційно підібраний із справді сучасних і перспективних постсучасних еліт уряд, напевно, спочатку б визначив свою головну тактичну мету. Ретельно зваживши для цього можливості країни, її традиції, ресурси, ментальність і виробничі навички, він визначив би тоді точку прориву, точку зростання, вкладення в яку дають країні максимальний прибуток і дозволяють майбутні бюджети країни робити не на відсотки, а на порядки більшими. Понад те, ця головна урядова мета, узгоджена з усім громадянським суспільством через його традиційні інститути, стає потім і колосальним загальнонаціональним об’єднавчим елементом.

Колись один із реформаторських урядів Японії скрупульозно підрахував, куди треба вкласти кілограм чорного металу і грам кольорового, щоб одержувати для країни, для її бюджету максимальні прибутки. Для Японії це виявилося не суднобудування, хоча вона вже виробляла величезні танкери, не літакобудування, хоча вона про це теж подумувала, а електроніка й автомобілебудування. Тому через методи держрегулювання основні потужності Японії було переорієнтовано в цьому напрямі. Мудрі нащадки самураїв, при всій їхній амбіційності, усвідомили, що не може середня за розмірами країна (у якої бюджет лише разів у 500 більший, ніж український) виробляти одночасно і хороші автомобілі, і хороші комп’ютери, і хороші судна, і хороші літаки разом із хорошими ракетами. А світовий ринок можна завоювати лише дійсно найкращим продуктом. Японці так і зробили. А ми?

Я, правда, не рахував, скільки пріоритетів розвитку закладено в документах нинішнього уряду, гадаю, за традицією, пріоритетів 100—200. Хоча пріоритет — це іменник, що не має множини. Пріоритет — це та головна мета, заради якої жертвують усіма іншими, оскільки вона найвигідніша і найперспективніша.

Це до питання про тактику. А є ще й цілі стратегічні.

У будинку Кабінету міністрів, у коридорі Мінфіну кілька років тому з’явилася галерея портретів українських міністрів фінансів. Першим у цій галереї висить портрет великого Туган-Барановського. Не знаю, чи читав нинішній міністр фінансів його праці, тому про усяк випадок дещо нагадаю. Людина, яка була українським міністром фінансів у далекому 1918 році, є одним із фундаментальних основоположників сучасної світової економічної теорії. З його робіт виросли і лауреати Нобелівської премії з економіки, на кшталт академіка Леонтьєва, і державні економіки найбільш розвинутих і «просунутих» країн. Природно, сам він помер з голоду і, природно, похований невідомо де під Одесою. Але не про це зараз мова.

Отож цей найбільший, не за українськими, а світовими мірками, економіст, фінансист, філософ, історик і соціолог говорив, що стратегічною метою і економіки, і політики є дві очевидні речі. Перша — добробут простої людини. Друга — її культура.

До речі, у нас ще з радянських часів добробут завжди вважався суто економічною категорією, хоча Туган-Барановський і його послідовники довели, що це більшою мірою все ж таки категорія політична. Один із послідовників Туган-Барановського в 60-ті роки навіть вивів формулу, яка до цього часу є незаперечним постулатом: не можна побудувати справжню, а не бутафорську демократію в країні, де середній прибуток громадянина нижчий за 6000 доларів на рік (це за цінами, відповідно, 60-х років).

Саме тому країни, які мріяли прорватися в майбутнє, у будь-який спосіб підвищували погодинні ставки працівників, зарплату, різного роду доходи, йдучи, за всього свого лібералізму, на будь-які заходи — і обмеження норми прибутку великого капіталу, і встановлення високої ренти на приватну експлуатацію земних надр, і податків на користування великими земельними наділами тощо. (Підраховано, до речі: якби в нашій країні задіяти тільки ці механізми перерозподілу прибутків, одразу можна було б добробут простих громадян підняти на порядок. Поки ж для роздумів наведу тільки одну цифру. Усі наші громадяни отримують за рік приблизно півмільярда прибутків через дивіденди на акції та цінні папери. 92% усіх цих прибутків отримують 50 наших громадян, а 8% — решта 47 мільйонів).

Та що там передові країни. Перед цим я вже згадував про несподівано високий рейтинг психологічного комфорту в Білорусі. Можна було б згадати і про політичну сталість її правлячого режиму, незважаючи на всі викрутаси «бацькі». А річ, напевно, у достатньо високій вартості праці в цій країні. Тому нині у білоруських колгоспах майже чверть робітників — українські селяни, які поїхали до цієї бідної авторитарної країни заради людської оплати своєї праці. Оскільки у своїй, багатій на чорноземи демократичній країні вона просто ганебно мала.

Високий добробут простої людини, гідна оплата її праці — це ж не тільки повний холодильник, це і ємність внутрішнього ринку, і висока громадянська гідність, і високий професіоналізм, і політична компетентність, і конкурентоспроможність країни на світових ринках, і просто висока якість особистості.

(Нагадаю, чим відрізняються архаїчні й злиденні країни доіндустріального та індустріального розливу від багатих і благополучних постіндустріальних. Економіка перших орієнтована на виробництво менш якісних труб великого діаметра, феросплавів, фосфорних добрив... А економіка других підпорядкована головній задачі створення, якщо можна сказати, якісного суб’єкта виробництва, якісних особистостей, якісних громадян. І ті нечисленні країни, у яких це виходить, одразу стають світовими лідерами.)

Один з колишніх міністрів, котрий став дисидентом і втік із певної дуже корумпованої країни, розповідав мені, як формувався бюджет його країни. Першу велику купу коштів правляча еліта інтимно називала «це те, що ми можемо вкрасти». Друга купа, трохи менша, називалася «це те, що потрібно силовикам, які нас охороняють». А третя, найменша, — «народу, щоб не ремствував».

Не хочеться, щоб така логіка пронизувала формування бюджету нашої країни, яка претендує бути цивілізованою та європейською.

Можна було б іще поговорити й про те, чому Туган-Барановський вважав, що країна, яка витрачає на культуру та освіту більше грошей, ніж на оборону та озброєння, у підсумку завжди буде більш захищена, ніж інші країни, зокрема й у військовому сенсі. Але це, певне, тема окремої великої публікації.

Отож коли в бюджеті своєї країни я побачу чітку рельєфну високоприбуткову тактичну мету, коли побачу, як через нього червоною ниткою проходять способи реалізації цілей стратегічних, тоді я, очевидно, зрозумію, що в нас є бюджет, у нас є країна, у нас є уряд.

Замість висновку

Упродовж багатьох років мені доводиться спілкуватися з політиками. Скажу по секрету, що в принципі, за великим рахунком, вони всі майже однакові. Але є все-таки одна фундаментальна відмінність, яка ділить їх на два табори, два класи, два типи, два кластери. Перші мріють побудувати нормальну країну й при цьому попутно непогано заробити. А другі воліють добре заробити й при цьому попутно побудувати нормальну країну. Отож цим другим хотілося б підказати: «попутно» хороші гроші, звичайно, заробити можна. Але «попутно» побудувати нормальну країну — навряд.