Заручники. Задача з одним невідомим

Отже, умова задачі: об’єм української влади. Об’єм української влади дорівнює рівно трьом «обхватам». Пещених, манжетно-чистих рук Ющенка, чіпких лялькових ручок Тимошенко і кремезних, дублених «крабів» Януковича цілком вистачає, аби, спільно взявшись за руки, повністю обхопити все древо української влади, приблизно так, як діточки, міряючи, обхоплюють старезні сорочинські дуби.

Умова задачі: якість української влади. Відверто кажучи, якість невисока. Сьогодні українська влада у своїй серцевині трухлява і крихка. Це навіть не дубова «кучмівська» влада. Вона гнила й за своїм агрегатним станом перебуває значно ближче до біологічних відходів життєдіяльності людей, ніж до їхніх біологічних потреб. Вона була б ідеальною сировиною хіба що для біогазу, якби для нього не було в надлишку іншого вихідного матеріалу.

Умова задачі: незважаючи на низьку якість влади, кожен із вищеназваних «заручників» найближчим часом намагатиметься «обхопити» її повністю самотужки. Чому ніхто з них не робив цього раніше? Може, тому, що саме сьогодні кожен із учасників «великої трійки» відчув можливості й нагоду це зробити. А може, тому, що політичний, а особливо — геополітичний час настільки прискорився, що треба або самому брати владу, або відмовлятися від неї на користь іншого. А може, і тому, що всі фігуранти відчувають, як стрімко їх покидає особистий фізіологічний час. Крім того, є просте пояснення, чому кожен із потенційних претендентів на абсолютну українську владу — навіть розуміючи всі складнощі, плату й ризики прагнення до її максимального об’єму, навіть усвідомлюючи, що власних рук, ручок або «крабів» може забракнути для її повного охоплення і величезні шматки просто випадуть з оберемка і будуть моментально розібрані, розхапані, заковтнуті челяддю, васалами та охоронцями, — все одно прагнутимуть «освоїти» владу монопольно.

Річ у тому, що логіка влади підпорядковується логіці грошей. І якщо проблема завжди не в грошах, а в їх кількості, то й проблема завжди не у владі, а в її кількості. Бо тільки максимальною кількістю влади в наших умовах можна «покривати» завершені економічні цикли.

Модно казати, що в нас влада зрослася з бізнесом. Це правда, але не вся. А вся правда полягає в тому, що різні частини влади («гілки», так би мовити) зрослися з різними бізнес-фазами. Візьмімо простий дитячий приклад. Будь-який юний технік-початківець (чи «хімік»)-бізнесмен починає складати найелементарніший, навіть можна сказати — первинний ланцюжок зі стандартного українського конструктора — вугілля, кокс, штрипс. Він відразу виявить, що цей коротенький ланцюжок розірваний зонами впливу всіх владних суб’єктів. А саме: газ для ланцюжка залежить від президентської влади — бо це традиційно президентський бізнес, об’єкти власності — теж, тому що — держмайно, туди ж прокурорські перевірки і т.ін.; а ось податки, ПДВ, повернення, «відкоти», держзамовлення, кредити — це вже Кабмін; різноманітні особливі зони — пільги, преференції, законодавчі «дірки» — це вже парламентська більшість. Саме тому юний технік-бізнесмен розвішує маржу на всіх «гілках». І саме тому жоден із суб’єктів влади не контролює в країні основних бізнес-ланцюжків, бізнес-циклів у повному обсязі.

Інша річ, якби такий контроль виник. Як, наприклад, у сусідній державі. Де єдиний суб’єкт нерозірваної й неподільної влади контролює всі фази, всі цикли, всі аспекти й елементи бізнесу. Так, там є дуже багаті люди, і живеться їм незле. В обмін на політичну лояльність їм навіть інколи дозволяють бачитися і гратися зі своїми «дітьми» — породженими ними банками, нафтопромислами чи футбольними клубами. Можливо, таке буде і в нас. І тоді єдиний суб’єкт монопольної влади, звісно ж, дозволятиме, скажімо, Рінату Леонідовичу утримувати «Шахтар», але запрошувати на ігри на його власний стадіон, швидше за все, він сподобиться раз на рік — скажімо, на День шахтаря, чи на День енергетика, чи на Медовий спас.

Одне слово, інстинкт до максимальної влади вже закладено в умові задачі, і питання не в тому, чи прагнутимуть Ющенко, Тимошенко або Янукович до її максималізації, — питання в тому, що буде, якщо хтось із них усе-таки якимось дивом обхопить владу одноосібно.

Історія грайлива. А інколи навіть глумлива. Може, тому вона зібрала в одному місці в один час, а саме — в нинішній Україні, трьох головних персонажів, кожен із яких репрезентує зовсім відмінні, цілком інакші від інших шлях, модель, сценарій розвитку країни. Кожен із них, перемігши одноосібно й повністю, постарається створити свою власну «красиву Україну», яка практично не має нічого спільного — крім, звичайно, краси — з варіантами своїх візаві. Тому, безумовно, цікаво уявити собі, якою буде країна на випадок перемоги того чи іншого персонажа. Ну й заодно визначити шанси кожного з них.

ВАЮ

(Я спеціально використав абревіатуру — не від неповаги до президента, а тому, що кожен із членів «великої трійки» давно став певним брендом, якоюсь мірою відірваним від свого фізичного носія й навіть не завжди йому підконтрольним). І ставитися до нього під час аналізу краще як до бренда, щоб мінімізувати свої особисті уподобання, антипатії та стосунки. )

Отже, якою була б країна, якби в ній переміг ВАЮ повністю та остаточно?

Економіка. З трьох типових для сучасного світу базових моделей економічного розвитку йому найближча модель, яку можна було б назвати сателітно-сервісною. Якщо дуже коротко, то цей варіант передбачає калькування та обслуговування економічних процесів, інститутів і нюансів західних економік. Тобто наша економіка просто вбудовується як додатковий елемент функціонування західного господарського агрегату. У такому разі ми не винаходимо нічого нового і самобутнього, не йдемо в жодні прориви та відриви, а просто статечно і лояльно виконуємо всі поради, інструкції та розпорядження цивілізованих сусідів. Тобто їхній «обком» бере на себе вирішення всіх наших задавнених болячок — корупцію, технологічну відсталість, олігархізацію... Сценарій, безумовно, привабливий відносно низькими ризиками (якщо раптом «завалимося», то хіба що з усією західною економікою), своїм високим комфортом (ніякої особливої нервової напруги і креативного виснаження) і своїми невисокими, але гарантованими прибутками (два-чотири середньоєвропейських типових відсотки зростання, живемо бідненько, але чистенько, одне слово — «як у Польщі»).

Політика. З трьох базових видів влади акцент, безумовно, робиться на владу теократичну. Тобто свого роду владу Батька, засновану й побудовану на повчаннях, політичних молитвах, моралізуванні й переконуваннях із сакральним ухилом. Політика-теократа завжди видає сама атмосфера, якою він себе оточує. Це завжди не атмосфера «скляного» модернового робочого офісу, це не футуристичний дизайн сучасного менеджера, а ваговита музейно-храмова «упаковка», із вкрапленнями ніби домашнього побуту — ікони, власноручні вироби, фальшива позолота, історичні артефакти та їх сучасні підробки. Інакше кажучи, глава держави бачить себе й постає у вигляді такого собі головного жерця чи місіонера, духовного і навіть теософського патріарха. Тільки він здатний проникати у приховану суть речей, тільки він знає істинні мету і шлях руху нації, а тому має моральне право, коли необхідно, не враховувати думку політичних опонентів і навіть чинити всупереч бажанню та волі нерозумної народної більшості.

Геополітика. Оскільки геополітика як наука, що тільки-но відродилася, ще не має напрацьованого сучасного понятійного апарату, позначу модель ВАЮ таким власним терміном, як лихварська.

ВАЮ розуміє, що країни, які не претендують на те, щоб стати полюсом сучасного світу, рано чи пізно здають свій суверенітет «на збереження» тому чи іншому «полюсу». Міркуючи як банкір, він намагається здати його туди, де менший ризик, вища безпека збереження, коректніше обслуговування. Приблизно так він міркував, коли був головним банкіром країни, вкладаючи банківські активи, скажімо, не у високоприбуткові цінні папери «азіатських тигрів», а в європейські депозити з високою надійністю й незначною прибутковістю. І таким, тільки тепер уже геополітичним, банком, куди можна «здати на збереження» країну, йому бачиться насамперед Північноатлантичний альянс. А стосовно невисоких дивідендів за такого підходу, то це вторинне. Консервативний й банкір, і політик, вибираючи між максималізацією прибутку і мінімізацією ризиків, завжди вибирає друге. Що, до речі, означає не тільки мінімізацію ризиків, а й мінімізацію відповідальності. Це як надійний комплекс С-300. Тільки там принцип «натиснув-забув», а тут — «здав-забув»; забув принаймні багато своїх страхів за майбутнє й тривоги за сьогодення своєї країни. Така логіка, напевне, змусила ВАЮ так радикально і навіть заповзято захищати Грузію й засуджувати Росію в конфлікті, що стався. Йому, очевидно, здалося, що в цій форс-мажорній ситуації північноатлантичний «банк» відкриється для активного клієнта раніше, ніж передбачалося.

А тепер про можливості ВАЮ у святому українському ділі — монополізації влади. Два роки тому його вже один раз списували як політичного гравця в «запас», коли уряд «регіонів» почав стрімко перехоплювати всі його владні повноваження. Пам’ятаю, тодішній його глава секретаріату сказав мені: «Зарано його списувати. Шеф — риба за гороскопом, а в риби інстинкт завжди перемагає страхи». Тобто, коли у ВАЮ пробуджується інстинкт влади, жодні обмеження, жодні побоювання — чи то закон, громадська думка, мир у країні й, тим більше, чиїсь особисті долі — не є непереборними перепонами. Безмірно впевнений у своєму особливому призначенні, гранично егоцентричний, він не те, що не боїться, він просто не бачить перепон, коли йдеться про владу, хіба що за винятком однієї, ім’я якої ЮВТ. Тільки вона одна лякає його такою ж самою невтримною й непереборною тягою до влади.

Крім того, його патріархальну «трипільську душу» безмежно дратує її невмотивована, на його погляд, негайна реактивність і навіть гіперактивність, яка аж ніяк не збігається з його ритмікою політичного, історичного й біологічного буття. Дратує її «нелюдська» працездатність, на тлі якої решта політиків видаються тюхтіями й обломовими. «Пасивний утопіст» ВАЮ тут явно програє «активному популістові» ЮВТ. А ще його безмежно дратує її невловимість. Його пафосне однозначне мислення в кожному її висловленні бачить прихований зміст, сповнений глузувань і навіть знущань, невловимих і ядучиих, як той біогаз. Біогазова принцеса не вміщається у світ його однолінійних персонажів — любих друзів, заклятих ворогів, кумів і підлеглих — і тому вона для нього найбільш загрозлива загадка, не розгадавши якої, марно сподіватися не тільки здобути абсолютну владу, а й загалом залишитися в політиці. А може, й просто на волі.

Проте нині він, мабуть, єдиний політик, котрий не боїться безвихідних ситуацій. Більш того, свідомо заганяє країну в безви­хідні ситуації. Можливо, він щось чув про знамениту фразу Льва Шестова: «Єдиний вихід там, де для людського розуму немає виходу. Інакше навіщо нам Бог?»

ЮВТ

Тепер подивімося, точніше, уявімо, яку «гарну» країну будуватиме цей неординарний персонаж.

Економіка. Тип господарської організації, безумовно, буде «мобілізаційно-ручним». Цей тип, мабуть, найліпше описаний у геніальному романі Платонова «Котлован». Трудоголік, а точніше, трудофіл за своєю природою, ЮВТ, безумовно, діставала б не просто економічне, а й навіть естетичне задоволення, якби вся країна під її керівництвом безупинно виконувала якусь видиму й відчутну роботу: рила котловани, канали, прокладала по дну морів газопроводи, боролася зі стихіями, проводила наради й вуличні мітинги, — коротше, безупинно була б у дії й у «прориві». Її просто дратує будь-який лібералізм з його культом розкоші, комфорту, «разслабону» і з філософією, що людина працює тільки аби забезпечити собі гідний відпочинок. Вона ж переконана: людина відпочиває (змушена, на жаль, іноді відпочивати) лише для того, щоб мобілізувати себе до напруженої роботи.

Мало хто пам’ятає, що ЮВТ хоча поки й не професор, але кан­дидат економічних наук. Культо­вим для себе вчителем вона вважає трохи забутого нині економіста позаминулого сторіччя Генріха Пеша. І боготворить настільки, що навіть його базову ідеологему «економічний солідаризм» зробила офіційною ідеологією своєї партії. Як, до речі, й Уго Чавес. Суть же його вчення, коли висловити гранично коротко й максимально спрощено, зводиться до того, що прості люди мають солідарно, безупинно й дуже напружено працювати, а монопольно розподіляти плоди їх­ньої праці має мудрий і справедливий лідер. У принципі їй це підходить, і в неї це виходить. Там, де йдеться про «розподілити», конкурентів у неї просто немає.

Політика. Із трьох базових типів влади найбільш бажаною для неї є влада вождистська. Вона Керманич за натурою, за темпераментом, а останнім часом і за переконаннями. ЮВТ й усвідомлено, й інтуїтивно розуміє (до речі кажучи, єдина серед українських політиків), що суть вождя й сила вождя полягає в його здатності проектно мислити. Справжній вождь той, хто пропонує суспільству, нації, країні специфічний проект розвитку (або принаймні прожект розвитку, як у нашому випадку). Вождь майже байдужий до минулого: минуле — це цвинтар чужих проектів; він гірко іронічний до нинішнього: нинішнє — це спаскудження твоїх проектів чужим впливом, втручанням і саботажем; і він спрямований у майбутнє: там, де безроздільно панують твої власні проекти. Тому ЮВТ так дратує будь-яке інакомислення — люди просто не розуміють, що своїми суперечками, помилковими поглядами (а кожна думка, яка не збігається з думкою вождя, безперечно, помилкова) самі себе гальмують на марші в прекрасне майбутнє.

Крім того, ЮВТ завжди тяжіє до головного вождистського інструменту — навіювання, манкіруючи ключовим інструментом «батькової» влади — переконанням.

Геополітика. Геополітичну модель ЮВТ можна позначити як посередницьку. На відміну від ВАЮ, котрий відбувся в житті як банкір, ЮВТ відбулася в житті насамперед як бізнесмен-посередник. А це зовсім різні життєві стратегії, різна філософія й різна психологія. Як бізнесмен-посередник ЮВТ не з чуток знає солодкість величезних і миттєвих прибутків, коли ти вчасно опиняєшся між покупцем і продавцем, особливо, коли покупець і продавець вороги. При цьому її абсолютно не лякають, а лише збуджують і підохочують супутні ризики.

Таку філософію ЮВТ сміливо перенесла в геополітику, декларувавши нейтральний, позаблоковий, а по суті посередницький геополітичний статус України. «Грузинський» конфлікт між Росією й Заходом, очевидно, вона уявляє колосальним «вікном можливостей». Не зіпсувавши остаточно відносини з Росією й зберігши невиразно-доброзичливі відносини з Заходом, Україна в контексті логіки ЮВТ здобуває просто неймовірні перспективи, бо стає вперше не об’єктом, а суб’єктом і геоекономіки, й геополітики. А якщо при цьому вдасться непомітно нацьковувати ці дві сторони, підтримуючи високу напруженість між ними, то перспективи взагалі дух захоплюють. Звідси, напевне, й тривале мовчання ЮВТ під час «п’ятиденної війни», звідси її пильна увага до геополітики, до якої вона раніше була доволі байдужою. Не для того ЮВТ переносила тяготи лідера опозиції, не для того спробувала гіркого хліба політлімітчиці, щоб прогаяти можливість, ставши президентом, водночас виявитись епіцентром найбільших геополітичних і геоекономічних процесів. Її аж ніяк не влаштовує нинішня перспектива бути на узбіччі процесів і задовольнятися роллю геополітичного рантьє й нахлібника.

Взагалі ЮВТ останнім часом явно «підсіла» на геополітику. Раніше її міжнародна діяльність зводилася до поодиноких ритуальних зустрічей із закордонними політиками чи таємних «перетирань» із ніби закордонними бізнесменами на кшталт Григоришина, Алік­перова чи Євтушенкова. Нині ж вона щосили намагається освоїти весь геополітичний простір. Вона миттєво розкусила західний «геополітичний дрес-код», усі його «фішки, тріщинки». Вона знає, із якою ритмікою і з якими придихами промовляти в західних парламентах базову мантру — «демократія, європейські цінності, європейські цінності, демократія, демократія...», — аби піднімати на ноги парламентські зали й зривати євроовації. Вона й дідуся Чейні може змусити дві години танцювати ледь не навприсядки навколо себе. Хоча для неї, майстра елегантної вульгарності та вишуканої непристойності, котра римує все і всіх на «-єць», напевно, нуднуваті й пріснуваті всі ці до смерт­ної туги політкоректні та стерильно-правильні європейські політичні каплуни, які живуть непорушними правилами, непохитними традиціями та узаконеними ритуалами. Справжній азарт вона, звичайно, відчуває в ризикованій грі з північно-східними політичними хижаками. Це її справжня стихія: боротьба без правил, закон — тайга, ведмідь — хазяїн. Дике північне полювання на ведмедів, звичайно, в сто разів азартніше, прибутковіше та більш трофейне, ніж західна спортивна стрілянина по домашніх голубах. Щоправда, ризики несумірні, але вона готова до цих ризиків, оскільки сюди вплітається ще й елемент особистого виклику. Вона знає, що зло­пам’ятний чекіст Путін досі не забув їй смертельну образу, коли вона під час першого свого пре­м’єрства зустріч із ним в останній момент проміняла на зустріч із душевним другом Саакашвілі. Вона здогадується, що професорський синок Медведєв ставиться до неї з прихованою іронією, як до напівосвіченої політеси минулого. Тому для неї вже справа честі подолати це холодно-байдуже ставлення й укотре причарувати, «розвести» залізних імперців.

Якщо говорити про шанси ЮВТ стати монопольним реалізатором власних проектів, то вони майже абсолютні. У неї є дві риси, які роблять її практично непереможною в українській політичній боротьбі, а в майбутньому, можливо, і у світовій політиці, якщо вона вирветься на геополітичний простір.

Перша, на мій погляд, це відсутність ідеологічної, а, якщо потрібно, й моральної пам’яті. Останнім часом, зокрема, є популярними обвинувачення ЮВТ у тому, що колись вона, мовляв, сказала, що співробітничати з «регіонами» стане лише в тому разі, якщо космічні прибульці позбавлять її пам’яті. Сміховинне, прямо сказати, обвинувачення. Адже якщо ще раз використати іхтіологічні порівняння, ЮВТ — «золота рибка». Ця чудова істота знаменита тим, що кожні п’ять секунд повністю стирає свою пам’ять. Вона, скажімо, готова фліртувати з усією свіжістю почуттів і новизни з партнером, навіть якщо в них рівно шість секунд тому вже був романтичний контакт. ЮВТ також легко й природно повністю стирає з пам’яті те, що в ній було умовних шість секунд тому. Вже, безперечно, стерті всі її полум’яні переконання й одкровення про те, що всі «регіонали» бандити, злодії та вбивці, з якими співробітництво є неможливим. Безперечно, стертий і потішний випадок, коли на політраді фракції перезбуджений Губський закричав: «Регіоналів не можна допускати до влади, адже в них на всіх одна звивина!», а ЮВТ кивала головою й повторювала своє улюблене слово: «Абсолютно! Абсолютно!». Абсолютно все це стерто. І є хвилююча новизна нових можливостей, пов’язаних із новим, ніби з чистого аркуша, партнером. «Дама в білому» швидше «стирає» свою пам’ять, ніж «люди в чорному» — чужу. І ця чудова здатність ЮВТ вибірково прощати, а точніше, «стирати» всі образи й приниження, що їх вона завдала іншим, а попутно «стирати» й пам’ять про ідеологічні та моральні розбіжності, роблять її практично непереможною в будь-яких політичних війнах.

До того ж у неї в запасі є ще одна не менш важлива риса. Це абсолютна легкість світоглядного буття, надзвичайна поверховість у підході до будь-яких питань. Вона ніколи не заглиблюється в метафізичну суть проблеми. Їй не цікаві будь-які глибинні сутнісні процеси. Вона завжди ковзає поверхнею, як глісер, що миттєво обганяє низько посаджені великовантажні баржі. Вона легко й блискуче імітує будь-яку форму чи явище — від діаспорського придиху до донбаського «гекання», від економічних реформ до військової модернізації, при цьому не заглиблюючись у суть, у смисл, у приховані механізми. У цьому плані вона справжня чарівниця, справжній Хоттабич. (Пам’ятаєте, він за мить міг створити годинник чи телефон? Щоправда, вони не працювали, оскільки він імітував тільки форму, не вміючи проникнути поглядом у сутність механізму.) Такі самі дива вміє творити ЮВТ, розуміючи, що заради форми влади можна не те що не створювати, а навіть знищити залишки її змісту. Коротко кажучи, шанси її — «абсолютні». Щоправда, є одне невеличке «але». Це ВАЮ. ЮВТ багато років вчилася ставитися до нього з презирством, але в глибині душі його ще побоюється. Напевно, річ у тому, що вона до кінця не розуміє мотивів його дивних учинків, не розуміє його шахідської готовності міняти шанси на принципи. А те, що незрозуміло, завжди викликає страх. Опонента, до якого ти ставишся з презирством, ти переможеш завжди, а от якого боїшся... Тут можуть виникнути проблеми.

ЯВФ

Нелегко далася його абревіатура. Це свідчить про те, що він, на відміну від двох перших персонажів, ще повністю не «забрендився».

Економіка. Тут ЯВФ беззастережний прибічник інерційно-торованої моделі. Він любить усе, що ворушиться (в економіці, природно). І не заважає цій справі. У ньому живе велика й світла віра в процес самоорганізації суспільства. Він як широкий спеціаліст, зокрема, і в питаннях замкнутих просторів, знає велику таємницю: будь-яка замкнута система, якщо їй не заважати, сама знаходить і способи свого розвитку, і зростання, і еволюції. Тому, якщо щось в економіці працює, то й «нехай» працює — тільки б приносило прибуток, користь, дивіденди. Він переконаний, що радянські господарські комплекси, структури та інститути, «відтюнінговані» приватним інтересом, ще довго годуватимуть своїх власників, а попутно й країну. Проте лише за двох умов: якщо їх часто не перебудовувати і часто не передавати з рук у руки. Одне слово — «колея ты моя, колея...».

Політика. Можливо, хтось сміятиметься, але ЯВФ є явним і таємним прибічником класичної нормативної влади. Символом і втіленням такої влади вважається Суддя. Певне, колись у юності ЯВФ відчував побожний жах перед величчю й безмежними можливостями Судді вирішувати людські долі. ЯВФ розуміє, що цей тип влади за швидкістю та прямолінійністю впливу на людину і суспільство не має рівних і конкурентів ні у вигляді теософської, ні у вигляді навіть вождистської форми влади. Тому, хоч як це комусь видається дивним, із усіх названих персон ЯВФ є найбільшим законником — у позитивному сенсі цього слова. Він, безперечно, хоче, щоб усе в країні розвивалося за законами, правилами, зрештою за поняттями. До речі, якщо полічити кількість випадків, коли він, будучи прем’єром і лідером опозиції, ішов на явні порушення законів, то їх на порядок менше, ніж у його візаві. При цьому в нього, звісно ж, є природне для політика бажання самому бути на чолі закону, самому встановлювати правила, а якщо й треба — «розводити» кого треба «за поняттями». У цьому плані, хай як це дивно, ЯВФ на сьогодні є найбільшим прибічником так часто артикульованої «правової держави». Він і його оточення в принципі вийшли вже з фази «первинного накопичення», і тепер у них стійке соціальне замовлення на політичну систему, яка завадить відбирати в них те, що колись вони відбирали в інших.

Геополітика. Тут ЯВФ явний прихильник цивілізаційної євразійської моделі, хоча, можливо, і сам про це не здогадується. Він інтуїтивно відчуває, що ніколи не тільки не стане «європейським політиком», а й не буде прийнятий у цьому середовищі на рівних. Якось один із європейських лідерів у приватній розмові сказав: «Може, Янукович і добрий спеціаліст, і хороша людина, але він за духом, за світоглядом не європеєць, і ніколи не буде визнаний нами в цьому статусі». ЯВФ, як сильний інтуїтивіст, відчуває це ставлення. Він чесно намагався робити над собою зусилля в цьому напрямі — читати, наприклад, у європейських країнах євроцентриські тексти, написані таємним атлантистом Грищенком, але сам відчуває, що в нього це виходить украй зле. Схоже, тепер він на цю справу «забив». Він повернувся туди, де вільготно його широкій донбаській душі — у цивілізаційний світ слов’янського роздолля і молодецтва, у благоліпність, урочистість і сакральність канонічного православ’я.

Помилково вважати ЯВФ проросійським політиком, це те ж саме що вважати його, наприклад, проросійським бізнесменом, яких за визначенням не існує, оскільки кожен із них діє виключно з міркувань власної вигоди. Тобто він діє, завжди відштовхуючись від суто власного інтересу — як матеріального, так і культурологічного. А інтерес йому підказує, що, коли насувається боротьба цивілізацій, краще бути чужим серед своїх, ніж своїм серед чужих. Тому, навіть чітко відчуваючи свою фахову, освітню й таке інше відмінність від лідерів євразійської цивілізації, він усе одно генетично, психологічно, світоглядно там із ногами й головою, як під час купання у водохресній ополонці. Тому навіть у плані релаксу й відпочинку для нього у стократ комфортніші й приємніші «політичні парубочі вечірки» і розгуляйство в алтайських зрубах, ніж мінеральна водичка в палацах Баден-Бадена. Одне слово, ЯВФ повною мірою — і психологічно, і світоглядно, і бізнесово — продукт пострадянської цивілізації і, швидше за все, залишатиметься вірним їй до кінця. Але саме цивілізації, а не якійсь окремо взятій країні.

Тепер про його шанси. Шанси на абсолютне лідерство, прямо сказати, скромні. Так, ЯВФ має більше чеснот, ніж можна з ходу припустити. Він неймовірно виріс останнім часом як особистість і політик. Він багато займався останнім часом самоосвітою, але почав це занадто пізно. Багато політиків сьогодні запізнилися долучилися до фітнесу, бодібилдінгу і сформували досить незграбні фігури, виткані з пізніх грудкуватих, «забитих», нееластичних м’язів. Таке ж грудкувате, «забите» політичне мислення сформувалося у ЯВФ із невчасно переглянутих книжок, запізно отриманих знань і продуманих думок. Ця його ваговитість і незграбність робить його вразливим у політичних дебатах. У торговій Одесі хутко піднята річ не вважається такою, що впала, а в політичному Києві миттєво не розвінчана неправда не вважається обманом. Він же завжди спізнюється і у викритті брехні своїх опонентів, і в створенні власної альтернативної брехні.

Так, він зробив велетенське зусилля над собою, щоб замінити природну запальність, нетерпимість, жорсткість і навіть жорстокість якоюсь подобою політичної коректності й толерантності. Взагалі, він сьогодні у плані своїх політичних поглядів — найкошерніший український персонаж. Маючи певну репутацію, і, можливо, саме завдяки цій репутації, він завжди прагне спокою, показного миролюбства та консенсусу, хай навіть вимученого. До речі, у «великій трійці» він найменше зраджував, обманював, ображав. Мабуть, ЯВФ припускав, що ці напрацьовані риси посилять його як політика, а з’ясувалося, що вони його фатально послабили. Напевно, фаза його розвитку просто не збіглася із фазою розвитку політичної ситуації, де так і не виник попит на перелічені риси. І саме тому два його головних опоненти постійно переграють його, публічно обзиваючи «доном», «хрещеним батьком», але вважаючи при цьо­му «наївняком», провінціалом і «терпилою».

Одне слово, в політиці є, висловлюючись метафорично, «томи сойєри» — «хороші хлопчики», які інколи роблять погані вчинки, і є «гекльберри фінни» — колишні «погані хлопчики», які намагаються робити хороші вчинки. Отож, світ політики, мабуть, дуже несправедливо влаштований, бо «томам сойєрам» прощається все, і, як правило, вони знімають усі призи, а нещасні «фінни» залишаються при своїх.

Ось така історія про три джерела, три складові частини української політики. Ось така задачка, з якої зрозуміло, що буде з країною, коли неподільно переможе кожен із них, але в якій, як і раніше, зберігається головне невідоме: а хто ж із них переможе? Сьогодні вони поки що, у якнайбуквальнішому значенні слова, «заручники» одне одного. Але коли в цій гонці на виживання переможе остаточно хтось один — чи не станемо його «заручниками» всі ми?