Збройовий PR

Здається, тема збройових скандалів надійно посіла місце підручних інструментів політичної реклами і PR в Україні. Після кольчужної історії стало зрозуміло, наскільки безпрограшна й ефективна тема нелегальної торгівлі озброєннями. Навіть коли обвинувачення не підтвердяться, осад усе одно залишиться. Ось і останній випадок із черговою «сенсацією» від лідера українських комуністів викликав широкий резонанс, а отже, і безплатне мелькання на телеканалах, у газетах, Інтернеті творців історії про погану Україну, яка нелегально продає зброю поганій Грузії. До речі, на думку ряду експертів, заява Петра Симоненка є прямим продовженням теми збройового протистояння президента і прем’єр-міністра.

По секрету — всьому світу

Взагалі, робити експертні оцінки й аналізувати заяви П.Симоненка — марна річ, бо аналізувати, власне, нічого. Так, Україна продає зброю Грузії. Продає відкрито, легально і в рамках внутрішнього й міжнародного права. На сайті ООН кожен охочий розслідувати ці «нелегальні» поставки може ознайомитися з інформацією про те, скільки, коли й куди Україна поставила військової техніки. Якби постачальники зброї хотіли таємно поставити танки в Грузію, то хіба вони інформували б про це Організацію Об’єднаних Націй? Сумніваюся.

Відповідно до тих-таки анналів ООН, Україна у 2004—2005 рр. продала Грузії 16 танків Т-72, 40 бойових машин піхоти БМП-2, 23 бронетранспортери БТР-80, 12 самохідних артилерійських установок 2С3, 6 ударних вертольотів Мі-24, два багатоцільові вертольоти Мі-8MT. Крім того, револьверів і пістолетів — 940 одиниць, гвинтівок і карабінів — 396, автоматів і пістолетів-кулеметів — 4724, легких кулеметів — 204, ручних, підствольних і станкових гранатометів — 500 одиниць.

Переконливо. Тільки на перший погляд. Грузія — далеко не найбільший імпортер зброї і навіть далеко не найбільший покупець української зброї. Нічого кримінального, нелегального й таємного у цих поставках немає. Обидві держави — незалежні. Грузія не є суб’єктом жодних міжнародних ембарго на поставки озброєнь, військової техніки чи товарів подвійного призначення. Тому Україна як член усіх існуючих режимів експортного контролю може спокійно реалізовувати своє суверенне право на військово-технічне співробітництво зі своїм стратегічним партнером, яким, поза сумнівом, є Грузія.

Принаймні можна говорити про два мотиви, які спонукають нашу країну активно працювати з Грузією у «збройовій» сфері. Перший із них — політичний. Грузія — партнер України по ГУАМ, СНД. Обидві держави відзначилися демократичними революціями і випереджають інші пострадянські країни за соціальними перетвореннями. Другий мотив — економічний. Торгівля зброєю — це, як відомо, великі гроші. І з боку Києва було б просто нерозумно відмовлятися від ділової пропозиції Тбілісі купити солідну партію озброєнь. Крім того, Грузія з Україною пов’язані прагненням забезпечити свою енергетичну безпеку. Читай: побудувати нові трубопроводи, альтернативні російським.

До речі, українсько-грузинська військово-технічна співпраця має вже свою певною мірою виняткову історію. Так, ще 1999 року Україна безплатно передала партнерові по ВТС ракетний корабель «Конотоп» (і нехай тепер хтось скаже, що ВТС — просто збройовий бізнес). Але ВТС із Грузією не завжди було безхмарним. Фахівці пам’ятають проблеми з українськими БМП-2, які під час навчань сухопутних військ ВС Грузії чомусь виходили з ладу. Чи то Україна їх поставила несправними, чи то грузинські військові їх неправильно експлуатували, досі до кінця незрозуміло. Але інформація про цей випадок широко обговорювалася у ЗМІ і, головне, не вплинула на роками сформоване партнерство.

«Эх раз, да еще раз…»

Мабуть, не всі пам’ятають, що КПУ вже звинувачувала президента й міністра оборони у незаконних поставках зброї Тбілісі. Було це зовсім недавно — у липні нинішнього року. Тоді комуністи говорили про незаконну «військову допомогу», яку уряд України надав Грузії та Іраку, безоплатно передаючи їм озброєння й військову техніку без дозволу Верховної Ради. Оцінюючи цю інформацію, експерти ЦДАКР дійшли однозначного висновку: ця передача здійснювалася в рамках чинного законодавства України.

Зокрема військову техніку зі складу українського миротворчого контингенту було передано іракській армії на основі урядової постанови з дотриманням усіх необхідних процедур. Так само було реалізовано й поставку техніки в Грузію. При цьому з’ясувалося, що в українському законодавстві в зазначеному питанні існує правовий вакуум. У ст. 85, п. 23 Основного Закону, на яку посилалися комуністи, йдеться про схвалення Верховною Радою рішення про надання «військової допомоги» іноземним державам, тоді як в українському законодавстві немає тлумачення самого поняття «військова допомога».

Єдине місце, де згадується категорія «військова допомога», — ст. 6 Закону України «Про порядок направлення підрозділів Збройних сил України до інших держав». При цьому «військова допомога» співвідноситься виключно з направленням українських підрозділів ВС до інших держав. Тому посилання на Конституцію України у випадку з передачею озброєнь Іраку і Грузії невиправдане.

З іншого боку, спираючись на міжнародний досвід, будь-яка передача військової техніки іноземним державам (продаж, передача на безоплатній основі, з використанням офсетних схем тощо) є формою ВТС. Передаючи техніку вищезгаданим країнам, Україна тим самим створила умови для розвитку співпраці з ними й формування позитивного клімату для подальшого просування спільних економічних і військово-технічних інтересів держави.

Напевно, висновки фахівців справді були певною мірою справедливими, оскільки в липні інформаційно-збройова атака комуністів швидко зійшла нанівець.

…Той замовляє музику

Ще одна маленька деталь, на яку не звернули уваги. За тиждень до заяви П.Симоненка про нелегальні поставки Україною зброї у Грузію в російському Інтернеті з’явилася стаття, як дві краплі води схожа на текст заяви українських комуністів. І називалася вона колоритно: «Україна—Грузія: лукаве військове співробітництво». Отож 10 жовтня російське інтернет-видання пише про 40 танків Т-72, про які вже 16 жовтня заявить лідер українських комуністів. Випадковість? Можливо...

У російській статті також наводяться цифри, які досі ніде не публікувалися. Цитую: «У 2006 р., за даними, опублікованими різними ЗМІ, український військово-промисловий комплекс збагатив ВС Грузії ударними вертольотами Мі-24 і багатоцільовими Мі-8 у кількості 13 штук, наземними станціями корекції артилерійського вогню та броньованими мостоукладачами. Для посилення контролю над своїм повітряним простором грузинська сторона закупила дві радіолокаційні станції 36Д6-М. І зовсім недавно (наприкінці літа нинішнього року) стало відомо, що сухопутні війська Грузії поповнилися 40 танками Т-72».

Далі — більше. Саме в російському Інтернеті українсько-грузинський «збройовий скандал» активно поширюється, а звідти вже потрапляє в Україну. Понад те, припущення невідомих аналітиків, буцімто указ В.Ющенка про скасування постанови Кабміну щодо «Укрспецекспорту» безпосередньо пов’язаний із «нелегальними потоками зброї з України в Грузію», народилося також у Рунеті.

Не хочеться робити банальних припущень про «інформаційні операції» та «сплановані акції», але логічне пояснення цим «випадковим» збігам знайти важко. Хоча, можливо, й не було жодних «інформаційних воєн»? Просто люблять у нас «підмарафетити» політичний імідж за рахунок авторитету країни.

Це також уже не нове. Ще 1998 року тимчасова слідча комісія Верховної Ради під керівництвом Олександра Ігнатенка оприлюднила звіт, відповідно до якого Україна продала зброї на більш як 32 мільярди доларів. Порушивши при цьому все, що можна порушити. Чи варто говорити, що приголомшливі результати роботи горезвісної парламентської комісії вкрай негативно позначилися на іміджі України як постачальника озброєнь і військової техніки. Якби так було насправді, країна опинилася б якщо не на першому місці у світі, то щонайменше на другому після США, які тоді щорічно реалізовували озброєнь і військової техніки на 18—20 млрд. дол.