ЗАСТІЙНА РЕФОРМА

Неодноразово анонсована зустріч Леоніда Кучми з лідерами парламентських фракцій відбулася. Але, всупереч очікуванням, доля політичної реформи після цієї розмови анітрохи не прояснилася. Як засвідчують учасники бесіди, гарант був не надто емоційний, не надто красномовний і не надто відвертий. Гарант волів слухати інших (що, щиро кажучи, не вельми на нього схоже) та при цьому намагався втримуватися від коментарів.

Як зауважив в інтерв’ю «Українській правді» лідер Соцпартії Олександр Мороз, точка зору, висловлена Леонідом Даниловичем на зустрічі з керівниками депутатських об’єднань, «сама по собі нічого не означає, бо ми знали її, ця позиція була відома ще під час публікації проекту».

На нашу думку, Олександр Олександрович правий лише почасти: Президент під час бесіди справді оперував нормами, закладеними в проект, винесений на всенародне обговорення. Але аж ніяк не є фактом, що саме цей документ ляже в основу президентських пропозицій, які він з дня на день має представити на суд парламенту, а потім і Конституційного суду. Принаймні під час спілкування з народними обранцями глава держави:

— дав зрозуміти, що новий законопроект ще остаточно не готовий;

— не занадто поширювався про суть уже наявних напрацювань;

— відверто не закликав нардепів підтримати певні конкретні пропозиції, а лише пропонував співрозмовникам оцінити доцільність застосування рекомендованих нововведень;

— оголосив про прагнення піти на компроміс із Верховною Радою, але при цьому межі компромісу не окреслив. Зокрема, не визначив, які саме положення майбутнього проекту, на його думку, не підлягають обговоренню;

— був не особливо конкретний, коли йшлося про результати всенародного обговорення. А тому залишив учасників полілогу в невіданні щодо того, наскільки побажання населення будуть враховані Президентом при остаточному утрясанні законопроекту. Не зрозуміло, приміром, чи готовий він пожертвувати волею народу заради досягнення компромісу з парламентом;

— висловив певну подобу готовності зістикувати свої напрацювання з проектом змін Конституції, підготовленим днями спеціальною парламентською комісією. Проте з його слів не було цілком зрозуміло, чи йдеться про єдиний, узгоджений документ. А якщо так, то хто саме координуватиме таку нелегку роботу;

— ані словом не обмовився, до яких дій має намір вдатися в тому разі, якщо законопроект (законопроекти?) не збере на цій сесії 226 голосів, необхідних для відправки документа до Конституційного суду. Або якщо КС не встигне в строк зробити необхідний висновок? Або якщо Верховна Рада не зможе (не встигне, не побажає) до закінчення роботи нинішньої сесії ВР, тобто до 11 липня, схвалити нову редакцію Основного Закону?

Як відомо, у будь-якому з трьох описаних випадків, процес реформування Конституції доведеться починати з самого початку. І вже до чергових президентських виборів депутатському корпусу тоді точно не встигнути з реалізацією політичної реформи. Тим часом Кучма неодноразово підкреслював (і під час зустрічі повторив знову), що зміни політичної системи мають бути здійснені не пізніше наступного року — а то, на думку Президента, вони втрачають практичний сенс.

А чи мало практичний сенс побачення верховного арбітра з вождями депутатських осередків? Перефразуючи Мороза, насмілимося припустити: висловлені парламентаріями думки Кучму особливо не цікавили й самі по собі нічого для нього не значили, бо він їх знав заздалегідь. Для нього, гадаємо, були принципово важливі дві речі. По-перше, Леонід Данилович демонстрував громадськості свою демократичність, свою готовність до компромісу. Зустріч із депутатами була логічним продовженням всенародного обговорення, черговим етапом рекламної акції «Країна змінює Конституцію під проводом Президента».

Навпроти цієї графи в своєму плані лідер країни сміливо може ставити жирну «галочку». У лідерів руху за повалення режиму є привід порадіти: коли ще в них з’явилася б можливість з’явитися на екранах центральних телеканалів із такими тривалими синхронами. І є такий самий вагомий привід засмутитися: у непідготовленого глядача цілком могло скластися враження, що особливо серйозних протиріч у високих договірних сторін немає, і досягнення консенсусу — лише справа часу. Кому варто за це дякувати — талановитим «нарізникам» із телебачення чи «талановитим» ораторам із опозиції, їй-богу, не знаю.

Друга причина, з якої Президент міг бути зацікавлений у зустрічі з законодавцями парламентських мод, також очевидна. Кучмі не важливо було почути карбовані формулювання нових статей Конституції — йому було важливо подивитися в депутатські очі, відчути їхній настрій. Помацати їхні мускули чи переконатися у відсутності таких. Причому головного реформатора могли однаково цікавити як існуючий ступінь боєготовності «ворожих» фракцій, так і рівень потенційної норовливості фракцій «більшості». Наскільки успішним виявився подібний «зондаж грунту», відомо лише самому спостерігачеві.

До речі, незрозумілості висловлювань антипрезидентських політиків (якщо така справді була, і річ зовсім не в телевізійних дивах) є пояснення — з ними могла зіграти злий жарт банальна розгубленість. Вони, судячи з усього, готувалися ознайомитися з новою редакцією президентського законопроекту, а натомість опинилися на «оглядинах». Нарешті, їх цілком очевидно вибила з колії рішучість, із якою Президент повідомив про те, що чергові президентські вибори відбудуться вчасно.

Відзначимо, що про це Кучма говорив і раніше. Але тепер він заявив це опозиції в очі. На зустрічі, присвяченій конституційній реформі. З погано приховуваним відтінком роздратування. Таку категоричність співрозмовники оцінили по-різному. Одні подумали, що господар Банкової присипляє пильність. Інші вирішили, що він поставив хрест на пролонгації (а заодно й на політичній реформі взагалі) і нарешті обзавівся наступником. Треті запідозрили, що всенародно обраний, саме навпаки, всерйоз стурбований модернізацією системи державного управління. І розраховує з її допомогою залишитися при верховній владі, але вже у статусі прем’єра або спікера. Четверті знайшли підтвердження своїм припущенням, що вища посадова особа готова на будь-які антиконституційні кроки і у світлі цього відверта неправда не видається їй таким уже страшним гріхом.

Одне слово, жодна з версій, що існували доти, не була ні підтверджена, ні спростована — занадто мало інформації для роздумів отримали ті, хто побував на «протокольній» зустрічі. Коли сплюсувати факти, отримані від безпосередніх учасників розмови (до того ж ними й осмислені), то бачення Президентом політичної реформи видається на сьогодні таким:

— Леонід Данилович вважає за припустиме «виставити на торг» пропозиції про запровадження бікамералізму, скорочення кількості народних обранців, ухвалення законів на всеукраїнському референдумі;

— глава держави вважає вкрай неприйнятним запровадження пропорційної виборчої моделі;

— гарант Конституції вбачає гостру необхідність у тому, щоб вибори Президента, парламенту й органів місцевого самоврядування проходили в один рік;

— вища посадова особа висловила крайню зацікавленість у тому, щоб Президент призначав силовиків на власний розсуд, не вдаючись до поради прем’єра або до рекомендацій Верховної Ради;

— офіційний лідер країни окреслив власне бачення змін у системі судової влади: він за позбавлення суддів довічного статусу, за збільшення вікового цензу для членів Верховного і Конституційного судів, а також за надання останнім права переобиратися на другий термін;

— Кучма підтримує ідею представників депутатського корпусу про позбавлення мандатів тих парламентаріїв, які:

а) вчасно не позбулися статусу «сумісників»;

б) висловили намір зрадити політичну силу, за списками якої вони потрапили до Ради;

в) тривалий час без поважних причин були відсутні на пленарних засіданнях.

Навіть якщо припустити, що питання про двопалатність і «всенародне законодавство» відпали, приводів для серйозних протиріч між Президентом та значною частиною депутатів ще предосить. Далеко не всі переконані, що законодавчі збори мають спокійно дивитися на те, як Леонід Данилович відверто «стимулює» суддів Конституційного суду. Хоча й тих, хто не особливо поривається псувати стосунки з членами КС, також чимало. Не подобається законотворцям (особливо тим, хто побоюється появи наступника й боїться пролонгації) прагнення Кучми застовпити за Президентом право одноосібно призначати й відправляти у відставку силовиків. Ще менше захоплення викликає бажання гаранта провести вибори всієї вітчизняної влади в один рік.

Противники цієї ідеї наводять розумний аргумент: як бути в тому разі, якщо Президент розпустить парламент або парламент достроково відправить Президента у відставку шляхом імпічменту? Адже в Конституції буде записано, що всі виборчі кампанії проходять практично одночасно й на цьому будуватиметься нова система взаємозалежності й наступності влади. Що ж тоді робити — знову проводити одночасні дострокові вибори всіх владних інститутів, включно з органами місцевого самоврядування? Яка вже тут стабільність системи державного управління? А саме ж вона, за словами Президента, є однією з головних цілей задуманої реформи.

Певна річ, ризик форс-мажорів невеликий, однак він залишається. Тим паче що Кучмі ніколи не бракувало бажання розігнати Раду, але він не мав приводу. А Рада мала приводи, та їй бракувало сміливості. Хоча охочих (поклавши руку на серце) часом було більше, ніж вимагає Конституція. До речі, кількість прибічників позапланового припинення повноважень діючого глави держави велика і в суспільстві. Як свідчать результати останнього дослідження Центру Разумкова, на запитання «Чи підтримуєте ви ідею дострокового усунення від влади (імпічменту) Президента України Леоніда Кумчи?» позитивно відповіла майже половина опитаних — 49,5%. Рішуче проти висловилося менше — 36,3%.

Ще красномовніші відповіді на інше запитання дослідження, проведеного УЦЕПД із 1 по 8 червня в усіх регіонах країни (кількість опитаних — 2011 чоловік, похибка вибірки — 2,3%). Отож, 84,7% респондентів зі схваленням сприйняли пропозицію скоротити чисельність апарату адміністрації Президента й Кабінету міністрів до 200 чоловік (для кожного органу влади). Не підтримали зазначену ідею лише 4,8% . Гадаємо, ці результати могли б служити вагомим контраргументом, якби влада зважилася спекулювати висловленим під час всенародного обговорення бажанням населення «обрізати» кількість парламентаріїв. Не любить наш народ небожителів, незалежно від того, на якій гілці влади вони гніздяться. І, напевно, народ має на це право.

Але влада (як і передбачало «ДТ» ще до початку обговорення президентських ініціатив) вигадала дивовижні конституційні нововведення лише для того, аби було чим торгуватися з депутатами. Як ми вже писали вище, під час зустрічі з народними обранцями Леонід Кучма висловив готовність відмовитися від бікамералізму та скорочення чисельного складу найвищого законодавчого органу. А вчора цей намір мегареформатор підтвердив уже під час зустрічі з народом, а, якщо бути точним, під час спілкування з жителями Кузнецовська Рівненської області. Обмовившись при цьому, що, як і раніше, залишається «гарячим прибічником двопалатного парламенту». І зазначивши, що «нам потрібні не лише сильні парламент та уряд, а й сильний Президент». Чим ще більше підігрів бажання нарешті побачити його доленосний проект. І чим остаточно заплутав депутатів, котрі втратили надію що-небудь зрозуміти і яким, на відміну від Леоніда Даниловича, є чим похвалитися. Проект конституційної парламентської спецкомісії було схвалено ще тиждень тому, і в ньому якраз акценти розставлено чітко — посилення ролі парламенту й ваги уряду за рахунок скорочення повноважень Президента.

Відповідно до проекту, підготовленого групою конституційних «старателів» під проводом Олександра Мороза, глава Кабінету має призначатися Верховною Радою за поданням глави держави. Причому право першої «прем’єрської ночі» повинен мати представник політичної сили з максимальною кількістю депутатських багнетів. У разі, якщо претендент №1 і фракція, що стоїть за ним, добровільно відмовляються від наданих їм привілеїв (або якщо здобувач не знаходить підтримку в своїх колег), на його місце заступає представник другого за чисельністю депутатського загону. Якщо й кандидат №2 зазнає невдачі, наступним у черзі виявляється парламентська коаліція, якщо таку сформовано та якщо вона налічує не менш як 226 нардепів. Саме коаліція, формалізована й об’єднана на основі угоди політичних сил, що входять до неї. А не вельми улюблена Леонідом Даниловичем і нічим не регульована абстрактна «постійно діюча більшість».

Обумовлено також, що персональний склад Кабінету призначається Радою після відповідного подання прем’єра. При цьому кандидатури «силовиків» (міністрів внутрішніх справ, оборони та з питань надзвичайних ситуацій), а також керівника зовнішньополітичного відомства має пропонувати після попереднього узгодження з Президентом глава КМ. А ось пропонувати керівників ДПАУ, ФДМ і Держкоммитниці він може самостійно, не радячись із главою держави. Кадрові повноваження Президента обмежені правом вибору на розсуд керівників СБУ, Держкомкордону, Антимонопольного комітету й Держкомітету з телебачення та радіомовлення.

Позбавили Президента додаткових можливостей і в законотворчій сфері. А точніше — зобов’язали його дотримуватися Конституції. Якщо проект комісії стане законом, а закон — частиною Закону Основного, Президент не зможе манкірувати своїм обов’язком підписувати в строк нормативні акти. Бо це за нього зробить спікер. Крім того, пропонується позбавити главу держави права вето на законопроекти стосовно змін Конституції. Один з авторів описуваного законопроекту назвав цю норму «страхувальною». Під це ж таки визначення підпадає ще одне нововведення, відповідно до якого повноваження Верховної Ради не можуть бути достроково припинені протягом одного року після ініціювання й розгляду парламентом питання про усунення Президента від влади шляхом імпічменту.

Це ноу-хау, наскільки відомо, було з розумінням зустрінуте переважною більшістю депутатів, незалежно від фракційної приналежності. А ось із приводу правок щодо сфери діяльності прокуратури суперечки розгорілися не на жарт. Консенсусу не знайшли, а результатом компромісу стали два принципові рішення: право ВР призначати та знімати генпрокурора та право ГПУ «здійснювати нагляд за дотриманням прав і свобод людини та громадянина, а також за дотриманням законів органами виконавчої влади й місцевого самоврядування» (віддамо належне лобістським зусиллям Геннадія Васильєва). Тобто старання Святослава Піскуна та його попередника Михайла Потебенька не були марні: Генеральній прокуратурі повернули наглядові функції, але при цьому в самої ГПУ «наглядач» замінився — ці повноваження, по суті, переходять від Президента до парламенту.

Загалом у Конституцію запропоновано внести понад три десятки поправок, які змінюють зміст десяти статей Основного Закону. Більшість істотних нововведень ми описали, і тому звернемо вашу увагу лише на два-три. Проект спецкомісії розширює:

— права громадянина, котрого віднині можна буде затримувати лише на 48 годин, а не на 72, як було раніш;

— повноваження Верховної Ради, якій дозволятиметься тлумачити закони;

— вагу спікера, котрому може випасти нагода порулити державою в разі дострокової відставки Президента.

А ось права Президента проект жорсткіше регулює іще в одному питанні: передбачається, що надалі державні нагороди він роздаватиме відповідно до законодавства, а не до власних вподобань.

Цікаво, образиться Президент на цю пропозицію чи ні? І образиться він чи ні, якщо ВР ризикне відправити свій проект до Конституційного суду без узгодження з Президентом? На пропозицію заступника голови Ради Геннадія Васильєва відправити текст на Банкову, йому резонно відповіли: «А нам Президент свій надішле?» Питання зависло в повітрі.

Зависла й реформа. Цілком очевидно: без узгоджень позицій двох провідних політичних гравців — парламенту та Президента — реформи не буде. Але так само очевидно, що зістикувати два проекти буде вкрай складно. Якщо взагалі можливо.

Один політик поділився цікавим спостереженням: він зазначив, що нинішня ситуація нагадує йому часи кінця застою: «Відчувається, що все невдовзі розвалиться, але незрозуміло, хто розвалить. І не зрозуміло, кого придавить першого...»