Забута мелодія для заїждженої платівки

Днями спілкувався з одним політиком, котрий має репутацію всезнайка. За його власними словами, йому невідомі відповіді на три запитання. Перше: від кого походить людина — від мавпи чи від Адама? Друге: хто вбив президента Кеннеді? І, нарешті, третє: скільки років триватимуть переговори про створення широкої коаліції?

Процес пошуку спільних точок дотику між «Нашою Україною» й Партією регіонів тривав непристойно довго, але цього тижня начебто увінчався остаточним і безповоротним розривом. Принаймні саме такий висновок можна було зробити з категоричних висловлювань лідера пропрезидентської фракції Романа Безсмертного. Коментуючи пресі рішення «НУ» про перехід в опозицію, він заявив: «Ми завершили переговори з антикризовою коаліцією, тепер розпочинаються переговори з представниками опозиційних сил. Я вже говорив 29 березня, що ми другі (за кількістю набраних на виборах голосів) і ми чекаємо пропозицій...» Промовивши цю фразу, Роман Петрович зайшовся нервовим сміхом. Такий вияв емоцій оточуючі зустріли з розумінням: убити понад півроку на розмови, аби повернутися на вихідні позиції, — що може бути смішніше?

На цьому «жарти» політиків не закінчилися. Спікер Мороз і прем’єр Янукович спішно оповістили громадськість, що говорити про завершення переговорного процесу зарано і можливості сформувати жадану коаліцію все ще зберігаються. Обережні натяки деяких авторитетних представників «Нашої України» цю версію побічно підтвердили. Нарешті слово взяв президент і (за традицією) заплутав ситуацію остаточно. «Як президент України я переконаний, що сьогодні сторони, котрі беруть участь у перемовинах, усе-таки мають шанс домовитися про ключові речі (...) Я звертаю увагу на необхідність повернення до конструктивного діалогу (...) Розійтися — це не оригінально (...) Я не вважаю вичерпаним переговорний процес...», — оголосив глава держави позавчора під час спілкування з представниками мас-медіа.

То закінчився чи не закінчився? Складається враження, що розшифрувати таємницю походження роду людського й розгадати загадку даласького вбивства буде простіше, ніж дати виразну відповідь на це запитання.

Одне слово, все було б смішно, якби не було так сумно.

То що ж сталося?

Найпотішніше, що, за великим рахунком, нічого. Аби переконатися в цьому, необхідно бодай побіжно пригадати події останніх місяців. Відразу після виборів була спроба сформувати так звану демократичну коаліцію. Планувалося, що до неї ввійдуть представники БЮТ, «Нашої України» та СПУ — чисельності зазначених фракцій акурат вистачало для створення більшості. Дискусія закінчилася нічим з огляду на безліч причин. Перелічимо основні:

— бажання Тимошенко стати прем’єром і небажання Ющенка (з товаришами) задовольнити таку вимогу;

— бажання Мороза стати спікером і неготовність президента (і частини його команди) піти на таку жертву;

— таємні і явні взаємні образи Ющенка й Тимошенко;

— об’єктивні та суб’єктивні суперечності між переговірниками (передусім між БЮТ і «Нашою Україною»);

— відверте прагнення частини «НУ» налагодити співпрацю з «Регіонами», із розумінням зустрінуте керівництвом цієї політичної сили;

— готовність СПУ ввійти в альянс із тими, хто більше запропонує.

Під час тривалої і безрезультатної дискусії виникло безліч проблем, які так і не були вирішені. Наскільки нам відомо, у цьому переліку не значилися такі поняття, як «соборність», «євроатлантична інтеграція» або «мовне питання».

Ці гасла було піднято на щит набагато пізніше, коли в «Нашій Україні» зрозуміли, що їх переграли, як діток, і шанс стати партією влади втрачено остаточно. А в опозицію так не хотілося.

Отоді й виникли пріснопам’ятний круглий стіл і горезвісний Універсал. Зазначений документ дозволяв «НУ» та президентові отримати бодай якісь посади у виконавчій владі і бодай якийсь вплив на діяльність Кабінету й парламенту.

Обставлено все це досить грубо. Аргументація Банкової не витримувала жодної критики. По-перше, президентська команда намагалася переконати громадськість, що поява Універсалу рятує країну від парламентської й політичної криз. Насправді все було навпаки: криза існувала до того. БЮТ, «Наша Україна» та СПУ не могли домовитися між собою, а це не дозволяло створити коаліцію і сформувати уряд. Коли вищий законодавчий орган не діє, а центральний виконавчий орган не функціонує — це і є ознаки кризи.

На момент виникнення «миротворчих» ініціатив президента кризу якраз і подолали: коаліцію було сформовано, персональний склад Кабінету, а також персону майбутнього прем’єра нова більшість узгодила. Передумови для нової кризи створював саме президент. Він не цілком обгрунтовано відмовлявся виносити на суд Ради кандидатуру глави уряду. І ще необгрунтованіше погрожував ВР розпуском.

Другий аргумент — «соборність» — був так само безпомічний. Необхідність об’єднати країну виникла аж ніяк не влітку 2006-го. На цей час значно очевиднішим фактом стала роз’єднаність «помаранчевих», про яку раніше багато виборців могли лише здогадуватися. За півтора року влада, маючи всі необхідні інструменти, не зробила жодного упевненого стібка для зшивання країни. Позбавившись левової частини повноважень, Ющенко раптом почав клопотатися про збереження соборності.

Переговорний процес не тільки оголив суперечності між БЮТ і «НУ», він підкреслив суперечності між «НУ» й «Регіонами». Формулювання всіх найбільш спірних пунктів Універсалу в остаточний текст було вписане в редакції, що влаштовувала «регіоналів». Підсумкова версія документа залишала Януковичу та компанії можливість не брати на себе одних зобов’язань і не виконувати інші. Ющенко на це пішов, Універсал підписав, кандидатуру Януковича вніс, крихтами в Кабміні не погребував. Це могло означати тільки одне: соборність і національна єдність його цікавили не так сильно, як він про це казав.

Більшість тверезомислячих людей висловлювали переконаність, що Ющенку потрібно було:

— або навесні за будь-яку ціну домовлятися з Тимошенко та Морозом;

— або влітку негайно йти в опозицію.

Невходження до коаліції не звільняло «Нашу Україну» від відповідальності за дії уряду, оскільки в ньому перебували її представники. Але представництво «НУ» у Кабміні невелике, і далеко не всі посади, які обіймають «жовтогарячі», можна назвати ключовими. Отож впливати на рішення ключового виконавчого органу пропрезидентська партія не могла. Виходить, послуговуючись мовою піарників, «перебирала чужий негатив».

Точно так само президент «перебирав чужий негатив» — прем’єрський. Він благословив його на прем’єрство, але не міг впливати на його позицію. Він приневолив його підписати Універсал, але не міг змусити його підписати.

У цій ситуації «Наша Україна» та президент просто приречені були опонувати «Регіонам» і прем’єру. Бо ідеологічно вони були супротивниками й такими залишаться. Отож де-факто «НУ» перебувала в опозиції ПР завжди. Просто з цього тижня вона перейшла в опозицію де-юре.

Отже, у цьому сенсі нічого не змінилося. І це перший висновок.

Висновок другий. Формальний перехід «Нашої України» в опозицію однаково не звільняє її від тяжкої повинності зі «збирання чужого негативу». Бо міністри від «НУ» однаково залишаються в уряді. Принаймні на даний момент ніхто з них не висловив готовності покинути Кабінет. Виправдання на кшталт «я не все зробив, що міг», «це в інтересах держави» або «я вважаю себе членом команди президента» хтось може зрозуміти, хтось — навіть прийняти. Але суті того, що відбувається, вони не змінюють. Ти можеш вважати себе ким завгодно. Але з юридичного погляду, ти — член Кабінету Януковича, сформованого «антикризовою коаліцією». І при цьому ти член політичної сили, яка перебуває в опозиції до «антикризової коаліції» й Кабінету Януковича. Маячня, чи не так? Стратегічна причина цього — у незавершеності політреформи. Тактична — у хронічному невмінні Ющенка та його повірників розпорядитися владою і (водночас) у впертому небажанні з цією владою розлучатися. Отож і в цьому сенсі все залишилося, як і раніше. І в Романа Безсмертного, схоже, не раз з’явиться привід для нервових веселощів.

Третє. Незалежно від того, чи був би підписаний Універсал чи ні, чи увійшла б «НУ» в коаліцію з «Регіонами» чи не ввійшла, вона однаково шукала б з ними точки дотику. Вона однаково (час від часу) голосувала б із ними спільно. Бо в «Нашій Україні» були й залишаться люди, котрим потрібні голоси «донецьких» і важелі впливу Кабінету Януковича. Отож публічний перехід «НУ» в опозицію до «Регіонів» не означає, що вони назавжди відмовилися від публічних переговорів про «широку коаліцію». І вже напевне не означає, що перервуться перманентні кулуарні домовленості між «жовтогарячими» й «синьо-білими». Тим паче що домовлятися з формальними супротивниками з ПР «Нашій Україні» здебільшого набагато легше, ніж із формальними союзниками з БЮТ.

І це четвертий висновок. У стосунках між Ющенком і Тимошенко (як і в стосунках між БЮТ і «НУ») мало що змінилося. Те, що пропрезидентська партія оголосила про перехід в опозицію, не означає, що дві політичні сили об’єднають зусилля, створять єдиний координаційний центр і вироблять спільний план дій, а Віктор Андрійович перестане розцінювати Юлію Володимирівну як конкурента. Пригадайте, скільки всього було сказано на адресу одне одного після відставки уряду Тимошенко й під час виборів. Під час переговорів про створення «демократичної коаліції» і після підписання Універсалу. Проаналізуйте свіжі висловлювання лідерів «НУ». І ви зрозумієте, що сторони, у кращому разі, повернулися в березень 2006-го. Але аж ніяк не в листопад 2004-го.

І останній висновок. Навесні багато авторитетних «нашоукраїнців» відверто зізнавалися, що навіть не розглядали питання переходу в опозицію. Вони були переконані, що опиняться у владі. Питання тільки стояло — з ким. Відповідно, і плану можливої опозиційної діяльності в «НУ» в березні не було. Що, як мінімум, дивно. Бо кожен, хто прагне миру, повинен готуватися цей світ захищати. А кожен, хто веде бойові дії, повинен тримати в голові план повоєнного облаштування.

Спишемо ту неготовність до опозиції на постмайданний синдром «помаранчевої влади» — їй здавалася, що вона прийшла навічно. Що змінилося сьогодні? Нічого. Програми дій в умовах запеклої боротьби з черговим антинародним режимом у «НУ», як і раніше, немає. Можемо стверджувати з дуже високою мірою категоричності. Хто заважав накреслити бодай приблизний планчик за півроку? Хороше запитання, чи не так? А сьогодні ж ситуація значно складніша, ніж у березні. Бо представниками «антинародного режиму» є представники опозиції. І, до речі, не лише міністри. Багато глав місцевих адміністрацій представляють «Нашу Україну». А, відповідно до Конституції, місцеві адміністрації вмонтовані у виконавчу владу, вони підконтрольні й підзвітні Кабінетові міністрів. Що його очолює хто? Хоч би що розказували глибоко шановані автором Віктор Балога та його тезка Бондар, але глави ОДА і РДА (з формально-правової точки зору) — не «члени команди президента», а елементи режиму. До якого «НУ» перебуває в опозиції.

Потрібно було врахувати цю обставину й готуватися до можливої опозиційності поволі, розробляючи план дій таким чином, аби прицільно бити по чужих, не зачіпаючи своїх. Але було не до цього. Як завжди.

Отож головною подією минулого тижня можна сміливо вважати відсутність подій як таких.

Але постає ще одне запитання.

НАВІЩО ВЕЛИСЯ ПЕРЕГОВОРИ ?

Ай, яке чудове запитання. Особлива чарівність його в тому, що вичерпної відповіді на нього, швидше за все, просто немає. Та однак ми спробуємо на нього відповісти.

Офіційна версія відома — щоб іще остаточніше (вибачте авторові неологізм) об’єднати країну. Та невже? Єдність народу й неподільність країни прописані в Конституції. Віктор Андрійович вирішив, що цього недостатньо — з’явився Універсал, у якому про це сказали ще раз. Потім зажадали зафіксувати цю обставину ще й у коаліційній угоді. Навіщо? Та тому, що Янукович і сили, які його підтримують, відмовляються виконувати вимоги Універсалу. (Від себе додамо: у перекладі загальнолюдською мовою це означає, що вони ігнорують Конституцію). Припустімо, текст Універсалу дослівно відтворили в коаліційній угоді. Запитання: де гарантія, що Янукович із товаришами, впритул не помічаючи такого важливого історичного документа, як Універсал (освячений самим президентом), не манкіруватимуть якоюсь жалюгідною Угодою? Що робити, коли це станеться? Цитувати Універсал у кожній парламентській постанові, у кожному рішенні Кабміну?

Відповідь проста. Універсал був і залишається інструментом. Але зовсім не об’єднання країни. Він — добрий привід, аби домовитися. Що й сталося. Він — добрий привід, аби розійтися, коли не складеться з новими домовленостями. Що також сталося. Він — добрий привід на той випадок, коли знову доведеться домовлятися. Цілком може статися й таке.

Що, «Регіонам» складно було переписати текст, який ні до чого не зобов’язує, на текст угоди про створення коаліції? Та без питань. Все одно ніхто нічого б не виконував...

А тепер перейдімо до цілей і завдань. Для чого «Регіонам», які й так контролюють Раду та Кабмін, союз із «Нашою Україною»? По-перше, їм було необхідно, щоб президент і його команда взяли частину відповідальності за дії виконавчої влади. Їм це вдалося, але тільки частково. Зав’язнув лише кігтик, а хотілося — щоб уся пташка пропала.

«Регіонам» потрібна була не мовчазна, а публічна підтримка не частини, а переважної більшості їхніх ініціатив. Їм потрібна була не ситуативна, а реальна більшість. З членами конкретної проурядової коаліції легше «працювати», ніж із членами абстрактної президентської команди. Яка, як команда, існує тільки в уяві Віктора Ющенка. Насмілюся висловити версію. Припустімо, коаліція «НУ» і ПР сформувалася. А потім розвалилася. Ну, наприклад, тому, що «Регіони» відмовляються дотримуватися вимог злощасного Універсалу. «Наша Україна» після цього обов’язково вийшла б із більшості. Але не вся. Далеко не вся. Багатьом помаранчевим важко піти на відкритий контакт із «донами». Якби переговори закінчилися успішно, у них був би чудовий привід оформити легальне співробітництво з «Регіонами». Якого потім можна вже й не переривати.

Нарешті, «донам» необхідно було локалізувати президента, який має вплив на губернаторів, володіє правом вето й головує в Радбезі. «Зв’язавши» його з допомогою «широкої коаліції», в якій «НУ» однаково нічого б не вирішувала, Янукович, Ахметов та інші повільно й неминуче позбавили б його всіх реальних владних повноважень. І, либонь, допомогли б їм у цьому чимало помаранчевих впливових персон. Їх «підгодували» б, щоб вони «приспали» Віктора Андрійовича. Скоріш за все так усе й сталося б.

А чому не сталося? «Регіони» готові були заплатити за здійснення своїх цілей розумну ціну. А запропонована ціна здалася їм завищеною. Перелік прав і посад, необхідних «НУ», був завеликий і міг серйозно послабити їхній вплив. «Донецькі» не квапилися ділитися кріслами навіть із рідними «харківськими», «луганськими» і «кримськими». А вже віддати купу портфелів супротивникові — вибачте.

Крім того, союз з «Нашою Україною» був потрібний «Регіонам» для того, щоб поставити хрест на Ющенкові як на політичному гравцеві. А йому цей альянс був необхідний для того, щоб ним залишитися. Він хотів, щоб ніхто не зазіхав на ті повноваження, які він вважав своїми. А партнери в переговорах були готові гарантувати лише те, що поки не чіпатимуть тих повноважень, які справді є президентськими.

Крім того, і сам Ющенко, і багато членів його команди (нехай і не найвпливовіші) справді цілком щиро хотіли, щоб «Регіони» на чолі з Януковичем бодай позначали виконання деяких норм Універсалу. Щоб вони бодай ненадовго втрималися від антинатовської риторики й бодай не заважали «розвиткові державної мови». В керівництві нової партії влади — прагматики, і вони, у принципі, могли піти на такий крок. Та в другому ешелоні — «ідейні», які цей поворот навряд чи зрозуміли б і вибачили. Ну, і, скажіть, навіщо дисциплінованій ПР розкол на рівному місці?

Є ще Росія. Яка точно б не зрозуміла і не вибачила. Тому «прагматик» Ахметов віддав перевагу дешевому газу.

А «Наша Україна» віддала перевагу легалізованій опозиції. Принаймні поки.

У цьому разі виникає останнє, найважливіше питання.

Що далі?

Для того щоб вибудувати бодай приблизний прогноз, буде потрібний час. Кажуть, приміром, що Віктор Андрійович на зустрічі з членами «НУ» підтримав їхнє рішення про перехід до опозиції. Та при цьому заявив, що ця підтримка не буде публічною, оскільки він хоче бути президентом і для більшості, і для меншості; хоче залишатися главою держави і для Сходу, і для Заходу. А також зазначив, що положення, записані в Універсалі, для нього, як і раніше, святі, і він шукатиме механізми контролю за його дотриманням. Крім того, кажуть, що президент нарешті усвідомив ступінь загрози для своєї влади й у принципі готовий розглянути кандидатуру Тимошенко як глави Радбезу.

Деякі з цих відомостей викликають серйозні сумніви. Автор цих рядків був, на жаль, позбавлений часу та можливості перевірити й проаналізувати отриману інформацію. Хоча виникає запитання, чи може бути президентом і більшості, і меншості лідер «меншовицької» партії? Цікаво також довідатися, скільки прибічників на Сході отримав Віктор Андрійович після підписання Універсалу? І скільки втратив на Заході?

Однак давайте наберемося терпіння й наразі приймемо на віру бодай той факт, що президент перейшов від слів до діла. Чекатимемо продовження. Чекатимемо подій.

Оскільки поки ще нічого не сталося: «донецькі» — так само при владі, «Наша Україна» — у роздумах, виборець — у розгубленості.

Вичіткувати плани блоку «Наша Україна» ми розраховували в розмові з одним з активістів однойменної фракції В’ячеславом Кириленком. Особливих одкровень ми, зрозуміло, не дочекалися. Однак деякі натяки здалися цікавими. Судити, утім, вам.

— Чи можна вважати перехід «Нашої України» до опозиції достеменним фактом?

— З цього приводу ранком у четвер фракцією прийнято одностайне рішення.

— Якщо рішення щодо переходу до опозиційного табору є остаточним, наскільки тісною буде співпраця «Нашої України» та БЮТ, яких форм вона набуде?

— Це може бути тільки скоординована співпраця двох політичних сил, які поважають та визнають одна одну. Вірю, що ми знайдемо механізм координації наших зусиль, який буде прийнятний для всіх учасників процесу. Безумовно це може бути об’єднання, у якому рішення ухвалюються лише консенсусом. Тоді такі рішення будуть ефективними й зможуть дієво впливати на політичну поведінку правлячої коаліції та уряду.

— Вважається, що остаточний (умовно) політичний розрив ПР та «НУ» не виключає їх консолідованого голосування по окремих питаннях, зокрема, економічних. Ви згодні з таким припущенням?

— Я щиро сподіваюся, що по питаннях, які слугують національним інтересам, консолідовано будуть голосувати усі фракції парламенту. Окрім, звичайно, комуністів, яких національні інтереси України не цікавили ніколи.

— Чи згодні Ви з тим, що «Наша Україна» як блок (та НСНУ як партія) не мають чіткої програми та зрозумілого плану дій? І що допоки ця прогалина не буде зліквідована, вони ризикують перетворитися на кадрових «донорів» БЮТ та ПР?

—Діяльність «Нашої України ґрунтується на програмах шести політичних партій, які входять до блоку, та на виборчій програмі власне блоку «Наша Україна». Це змістовні документи, які дають вичерпну відповідь на усі головні питання. Інша річ, що у зв’язку з переходом до парламентської опозиції політична позиція та політична поведінка «Нашої України» нарешті стане зрозумілою виборцям.

— Чи можуть згодом поновитися перемовини щодо створення так званої широкої коаліції? Хто більше зацікавлений у цьому — Янукович чи Ющенко?

— На мою думку, широка коаліція може відбутися тільки, якщо Універсал національної єдності буде підтриманий у поіменному режимі як документ Верховною Радою. Тоді Універсал отримає додаткову легітимізацію в українському парламенті, і стане політико-правовою реальністю, якої не дотримуватися стане надзвичайно важко і незручно. Пропозиції надати йому нормативну силу надходили й раніше. Однак їх було відкинуто, і тепер ми є свідками того, як різні політичні сили по-різному тлумачать його.

— Ви не перебільшуєте значення цього документа, який, за суттю, лише містить вимоги дотримуватися Конституції та законів?

— Універсал — політичний документ, який так чи інакше впливає на політичну реальність у країні. Саме підписання Універсалу уможливило появу чинного Кабінету міністрів і внесення кандидатури Януковича на посаду прем’єр-міністра. Якщо Партія регіонів заявить, що не готова або не бажає виконувати положення Універсалу, то наслідком цього може бути тільки відставка прем’єра і всього Кабінету.

— Це малоймовірно. А от чи будуть, на вашу думку, відкликані міністри, що увійшли до складу уряду за квотою президента?

— А чому наші міністри повинні іти з уряду? Універсал не виконують прем’єр-міністр і Партія регіонів. Уряд створювався як коаліційний, а за провал переговорів щодо створення широкої коаліції не може бути односторонньої відповідальності. Повторюся, за таких обставин у відставку повинен іти увесь склад Кабінету міністрів, починаючи з прем’єр-міністра. Тоді суспільство отримає чіткий сигнал, що цей кабінет виявився неспроможний виконувати норми Універсалу, і для досягнення справжньої національної єдності країні потрібна нова коаліція і новий уряд.

Інша річ, що в парламенті є антикризова коаліція, яка має сталу більшість. І вона з цим може не погодитися. Тоді Універсал припинить своє існування де-факто.

— У такому разі, чи не варто було спочатку створити коаліцію, а вже потому — підписувати Універсал?

— Варто було. Але вийшло як вийшло.

— Вам не здається, що президент помилився? Він отримав Універсал, який не виконується. Він отримав мізерну квоту в уряді Януковича і фактично взяв на себе велику частину моральної відповідальності за дії всього Кабінету. Натомість він не впливає на дії уряду, як і на рішення парламенту. У чому виграш?

— Президент вчинив як європейський політик. Щодо впливовості... Безумовно, ми стоїмо перед гострою потребою відновлення старих або створення нових інструментів для впливу й контролю за ситуацією в парламенті, уряді та на місцях. У зв’язку з чим має підвищуватися роль Ради національної безпеки.

— Ви обмовилися про «відновлення старих інструментів впливу». Це натяк на необхідність повернення до старої конституційної моделі?

— Я був категорично проти впровадження так званої політичної реформи, і залишаюся прихильником перегляду результатів конституційних перетворень. Тим більше що легітимність рішень, ухвалених 8 грудня 2004 року, потребує серйозної експертної оцінки.

— Можна переглянути легітимність рішення Верховної Ради, але (як стверджують правники) немає юридичних можливостей скасувати зміни до Конституції. Повернутися до попередньої редакції Основного Закону можна лише через нову процедуру внесення змін до неї. Але чи варто це робити? 10-річний досвід сильної президентської республіки довів, що ця система не була дієвою. Наявність дійових владних механізмів у Леоніда Кучми та у Віктора Ющенка, як на мене, не принесла відчутної користі державі.

— Готовий посперечатися. З теоретичної точки зору, парламентсько-президентська чи парламентська форма державного правління — приваблива. Цей досвід використовується у більшості країн Європи. Але я зробив би поправку на специфічні українські умови. З 1991 року в країні точиться дискусія стосовно форм консолідації, національних цінностей, зовнішньополітичних орієнтирів. Мені видається, що президентська вертикаль завжди була стримуючим і консолідуючим чинником, коли пристрасті набирали занадто небезпечних обертів.

Сьогодні конфлікт між різними центрами влади набув особливо гострих форм і може виникнути реальна загроза територіальній цілісності та державному суверенітетові. Можливо, я перебільшую ці виклики, але інколи краще перебільшити.

— Де гарантія, що сильна президентська влада врятує від такої загрози?

— Гарантії немає, проте є позитивний досвід. І перший, і другий президенти, незважаючи на те, що такі загрози існували весь час й інколи ставали критичними, зуміли зберегти територіальну цілісність. Я переконаний, що, безумовно, і президент Ющенко збереже, але ризики значно зросли внаслідок конституційної реформи. Таких ризиків не виникло б у будь-якій іншій європейській країні, яка є консолідованішою. Важко уявити щось подібне в Угорщині або Польщі. Але українські реалії, на жаль, трохи інші.

Саме тому глава держави як гарант Конституції повинен бути центром, що консолідує націю. Очевидно, саме з цього виходив президент Ющенко, пропонуючи ідею Універсалу. Але ми стали свідками стійкого небажання прем’єр-міністра Януковича і його команди дотримуватися основних, найпринциповіших пунктів цього документа.

— Як на мене, було цілком очевидно, що вони й не збиралися цього робити. Той факт, що це не було очевидно для Ющенка, лише зміцнює припущення про його помилки. До того ж у Віктора Андрійовича півтора року тому було набагато більше важелів для об’єднання країни, якби він справді цього хотів. Ви погоджуєтеся, що цей час було елементарно змарновано?

— На превеликий жаль, цей час здебільшого був витрачений на дискусії між самими помаранчевими. І я не вважаю, що це — вина президента. На мій погляд, перш за все завинили ті, хто перебував дуже близько біля нього, але не зміг піднятися над особистим задля виконання історичних завдань, які стояли перед нацією та країною.

— Чи не надто ви ідеалізуєте президента? Він, а не представники його оточення, був наділений повноваженнями глави держави й гаранта Конституції. Вам не здається, що він не дуже ефективно скористався цими повноваженнями?

— Не здається. Було видано цілу низку принципово важливих указів, було розроблено багато програм, які вже істотно покращили ситуацію і в гуманітарній, і в соціальній, і в економічній сферах. Інша річ, що президент отримав у спадок складну країну. І за півтора року напевно неможливо було довести всі справи до логічного завершення.

— Ви були членом уряду, який уклав, скажімо так, неоднозначні газові угоди. Чи поділяєте припущення, що йшлося про корумповану схему? Чи був Ющенко достеменно поінформований щодо всіх нюансів цих домовленостей? Чи виключаєте ви факт корумпованості вітчизняних можновладців взагалі й Віктора Андрійовича особисто та представників його оточення?

— Я виключаю факт корупції президента України. Я можу засвідчити, що газові угоди неодноразово дискутувалися й на засіданнях Кабінету Юрія Єханурова (якщо не помиляюся, п’ять-шість разів), і у членів уряду інколи були протилежні точки зору. Рішення ухвалювалося в досить складній обстановці. Я думаю, що зараз ніхто достеменно не знає, про що, власне, з ким і з приводу чого було підписано угоди. Прихильники цих угод нагадують, що пересічні громадяни після ухвалення зазначених рішень отримали газ, а Україна подолала загрозу холодної зими. Противники стверджують, що це було не найкраще розв’язання питання. Гадаю, істина лежить посередині.

Я не бачив документів, які підтверджували б факти корупції. Та, оскільки розмов на зазначену тему в колі експертів багато, гадаю, що контролюючі інстанції повинні зробити свої висновки й ознайомити з ними громадськість. Це важливо для всіх, у тому числі й для тих, хто підтримує помаранчевих.

— Ви — прихильник сильної президентської влади. Однією із серйозних вад цієї моделі була фактична залежність Кабінету від секретаріату. Хоча Кабмін — це конституційний орган, а секретаріат — лише патронатна служба. Наскільки мені відомо, помаранчеві уряди не були винятком.

— Закону про Кабінет міністрів не було й немає. Тому такі колізії у стосунках секретаріату й уряду простежувалися завжди. Я просто знаю, що останніх півтора року їх було набагато менше.

— Та однак є.

— Тому що не було закону про Кабінет міністрів. Зараз треба його ухвалити і припинити ці дискусії.

— Особисто вам пропонували обійняти якусь посаду в уряді Януковича? І якщо так, то яку?

— Так, ту, яку я обіймав до того, — віце-прем’єра з гуманітарних та соціальних питань.

— І хто це пропонував?

— Керівництво секретаріату від імені президента.

— Але це мав би робити кандидат у прем’єри...

— Навряд чи Віктор Янукович запропонував би мені таке. Хоча б тому, що я до того публічно й неодноразово заявляв про неможливість перебування в уряді, який очолить представник Партії регіонів.

— Саме так ви озвучили свою позицію президентові? Чи намагався він вас переконати?

— На цю тему було багато розмов, але я вважаю, що відстоювання політичних принципів у політичній діяльності — суттєва річ.

— Доволі велика група колишніх урядовців відгукнулася на пропозиції попрацювати у президентському секретаріаті. Вам не пропонували чогось такого?

— Пропонували, але я взяв паузу.

З одного боку, я аплодую першим діям своїх колег, які прийшли у секретаріат. Вони тепер у дуже складному становищі, тому що повноваження президента вже не такі, які були раніше. Попри це, їм треба забезпечити для глави держави повну поінформованість і можливість ухвалювати адекватні рішення. Це при зменшенні повноважень президента — непросте завдання. З іншого боку, я думаю, що і в парламенті є величезна потреба представляти й відстоювати платформу президента. Оскільки парламент — багатовимірний і, на жаль, далеко не все вичерпується диспозицією Партії регіонів та «Нашої України».