Заборона на право ходити наліво

«Кабала», «кріпосне право», «повернення до тоталітаризму» — так характеризують прийнятий тиждень тому закон про імперативний мандат його противники. «Відновлення справедливості», «крок на шляху до розвитку парламентаризму», «жорсткий, але необхідний дисциплінарний захід» — сперечаються з ними прихильники новації.

Імперативний мандат (у кожному разі, в його теперішньому вигляді) для України — правова дивовижа. Смисл нововведення досить простий: особа, обрана у представницький орган за списками конкретної політичної сили, зобов’язана ввійти у фракцію, створену цією самою силою. Спроба змінити «партійний дах» веде до втрати депутатських повноважень. Використання «політичних наручників» для членів Верховної Ради було узаконене у грудні 2004-го, після внесення відповідних змін у Конституцію. У 2007-му настала черга регіональних «парламентаріїв». Схвалений 12 січня цього року закон суворо заборонив депутатам кримських законодавчих зборів і представникам місцевих рад змінювати фракційну «прописку».

Від Цезаря до Леніна

Традиційному розбору свіжоспеченого нормативного акту так само традиційно передуватиме розповідь про природу явища, його історію й призначення. Для початку довірливо повідомимо вам таке: те, що наші політики вперто величають «імперативним мандатом», насправді не зовсім ним є. Більшість юридичних довідників розшифровують це поняття так: «Імперативний мандат — форма відповідальності депутатів представницьких органів, що передбачає безумовне виконання ними наказів виборців. Наявність імперативного мандата у правовій системі держави передбачає законодавчо закріплене право відкликання депутатів виборцями».

Таким чином, ідеться про інструмент безпосереднього впливу народу на своїх слуг. Наскільки такий інструмент ефективний і демократичний — інше питання, і на цю тему ми з вами неодмінно поміркуємо трохи згодом. Але тепер ідеться про інше: імперативний мандат у вітчизняному виконанні не скорочує дистанцію між обранцями й виборцями, а побільшує її. Ця теза — авторитетна думка визнаних фахівців у царині конституційного права, а не приватна думка автора цих рядків. На оцінці, виданій українському винаходові метрами юриспруденції, ми докладніше зупинимося нижче.

А поки що — два-три рядки про багату біографію імперативного мандата. Питання, чи повинні ті, хто обіймає виборні посади, нести політичну відповідальність за свої гріхи, виникло давно. Перші випадки передчасного вигнання з представницьких органів зафіксовано ще в античні часи. Не гребував такою зброєю в боротьбі з неугодними навіть Гай Юлій Цезар. Корисний досвід стародавніх римлян і ще стародавніших греків запозичили й збагатили правителі Середньовіччя. Проте імперативний мандат (у класичному розумінні цього терміну) народився трохи пізніше, на згарищі палацу Тюїльрі. Саме паризьким комунарам 1871 року спало на думку зробити членів Національних зборів заручниками електорату. Руйнівники підвалин стали творцями принципово нової моделі державного ладу. Фактично вона зводилася до об’єднання функцій законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. На посади в судах, органах управління і представницьких зборах призначалися особи, обрані на основі загального виборчого права. Перебування цих осіб на посадах залежало від того, наскільки чітко вони виконували вимоги громадян, котрі їх обрали. Недбайливців негайно відкликали.

Вивчаючи досвід застосування імперативного мандата в різних державах у різні історичні епохи, експерти помітили декілька особливостей. Інструмент відповідальності, котрий ми описуємо, безболісно приживався в тих політичних системах, у яких:

— спостерігалася тенденція до концентрації влади в одних руках, аж до злиття законотворчих, управлінських та судових функцій;

— джерелом влади де-юре і (або) де-факто вважався не народ, а сама держава.

Вільнолюбні французи з депутатським ярмом мирилися не дуже довго. У сучасній Франції імперативний мандат заборонено категорично, що відповідним чином закріплено в конституції.

Проте зерна, посіяні Жакларом, Мільєром, Інаром та іншими діячами комуни, пізніше дали багаті сходи в іншій країні вічних революцій — Росії. З 1905-го (з часу фактичного народження парламентаризму в імперії) аж до жовтневого перевороту члени Державної думи були носіями так званих вільних мандатів — тобто не були пов’язані наказами виборців, не несли прямої відповідальності перед ними й не могли бути достроково відкликані. Маніфест Миколи II дарував депутатам «повну свободу суджень та думок».

Більшовики, які прийшли до влади, розсудили інакше. Імперативний мандат фактично було запроваджено ще 1917 року, а 1918-го — встановлено формальну залежність виборних осіб від виборців. Було передбачено систему наказів виборців та звітів депутатів. Проте система практично не використовувалася. У період громадянської війни ленінці воліли попросту розпускати представницькі збори різних рівнів. Відомий літописець історії імперативного мандата С.Данилов стверджував, що «з 1917 по 1925 рік перевибори на класовій основі проводилися так часто, що до відкликання просто не доходило». Інші дослідники цього питання, наприклад М.Побокін, стверджують, що траплялися випадки, коли, з ініціативи чекістів, громадяни «добровільно» відкликали з місцевих рад «соціально далеких» депутатів — переважно есерів та меншовиків.

Інститут наказів виборців і право відкликання депутатів були незмінними атрибутами правової системи СРСР. Імперативний мандат знайшов своє місце і в першій радянській конституції 1918 року, і в останній, зразка 1977-го. Проте процедура дострокового позбавлення депутатських повноважень з ініціативи електорату практично не використовувалася. По-перше, сам механізм відкликання був законодавчо передбачений тільки 1959 року. По-друге, навіть відомі теоретики радянського права сперечалися, що саме слід вважати наказом виборців. По-третє, представницька демократія на 1/6 суші мала суто декоративний характер, а тому потреби у відкликанні не було. Наприкінці 80-х деякі радянські правознавці настільки посмілішали, що стали називати імперативний мандат даремним інструментом. У цивілізованих країнах його вважають антидемократичним елементом, а в авторитарних і тоталітарних державах є інші засоби впливу на неслухняних законодавців.

Цікаво, що винахідником процедури відкликання у постцарській Росії був особисто Ленін. Восени 1917-го він власноручно підготував законопроект, який ліг в основу грудневого декрету ВЦВК «Про право відкликання делегатів». Але цікаве інше. Саме Володимир Ілліч свого часу першим порушив питання про імперативну відповідальність членів партії й категорично заперечив пряму залежність партійців від позиції керівництва. 1903 року в Женеві він заявив: «Важливо відзначити рішення з питання про імперативні мандати. Це питання було порушене задовго до з’їзду й було вирішене в тому сенсі, що імперативні мандати мають бути скасовані… Було ухвалено, що на з’їзді ніхто з членів партії не повинен вважати себе пов’язаним будь-якими зобов’язаннями перед організацією, яка його туди послала…»( Тут і далі виділено автором. — Прим. ред.)

Тобто товариш Ульянов століття тому виступав проти того, що тепер узаконили його сучасні українські послідовники. (Фракція КПУ майже одноголосно підтримала і політреформу, і закон про імперативний мандат — 20 голосів «за» і один утримався). Ленін вважав неправильним сліпе підкорення членів партії волі керівництва. Він заперечив саме ту форму імперативного мандата, яку легалізували наші законодавці. Жаль, що товариш Симоненко і його соратники так відверто манкірують творчим спадком керманича.

Теорія і практика

Держав, які користуються інструментом імперативного мандата тієї чи іншої форми, не так і багато. Останньою стала членом цього клубу Росія, яка торік влітку узаконила заборону на перехід із фракції у фракцію для членів Держдуми та депутатів регіональних законодавчих зборів. На теперішній депутатський корпус це правило поки що не поширюється, але наступний уже опиниться на «партійному гачку». Закликаючи підтримати відповідний документ, віце-спікер нижньої палати Любов Сліска назвала імперативний мандат «нормальною світовою практикою».

Є підстави вважати, що вона трохи помилялася. Відповідно до даних, почерпнутих із відкритих джерел, інститут імперативного мандата, крім РФ, передбачений ще на Кубі, у Китаї, КНДР, В’єтнамі, Індії, ПАР, Нігерії та Вануату. Ну і, зрозуміло, в Україні.

Чи можна наведений список вважати доказом того, що цей інструмент впливу є «нормальною світовою практикою»? Сумнівно.

Варто, мабуть, відзначити, що, відповідно до змін конституції Індії, внесених у 1985 році, депутат може бути позбавлений мандата не тільки за втечу з фракції, а й за голосування «в автономному режимі». А норма про імперативний мандат для членів південноафриканського парламенту символічно іменується «антизрадницькою».

Якщо не помиляюся, всі європейські держави (крім нашої) наділяють депутатів вільними мандатами, вважаючи, що обранець повинен відповідати перед своєю совістю і всією нацією, а не перед вузькою групою — електоратом конкретного округу чи окремо взятої партії. Наказу виборців і права відкликання немає, механізм відповідальності інший — якщо окремі депутати або політична сила не виправдали сподівань електорату, це вдарить по їхніх перспективах під час наступних виборів. Імперативний мандат суперечить європейській правовій традиції і сприймається як спосіб тиску на депутата. Тому заборону на його існування закріплено конституційно — зокрема в основних законах Бельгії, Німеччини, Італії, Фінляндії, Франції.

Проте там депутатів так відверто не скуповують, заперечите ви. І вони так часто не бігають із фракції у фракцію. Згоден. Однак у сусідній Польщі була історія, схожа на нашу. Після тривалої дискусії тамтешні правознавці визнали, що зле — обмежувати конституційні права громадян. І вирішили, що депутат сейму повинен мати право вийти з фракції. Але при тому мусить розуміти, що він шкодить своїй репутації, і це неминуче позначиться на його кар’єрі.

Противники імперативного мандата завжди наводять два аргументи. Перший — політико-правовий. Погоджуючись із тим, що неконтрольовані переходи порушують баланс політичних сил, який склався після виборів, і обмежують права певних партій, критики «кріпосного права» переконані: інтереси народу, нації, виборців при цьому ущемляються набагато серйозніше. Другий — житейський. Втікачі — зло. Проте зло неминуче. І боротися з ним із допомогою імперативного мандата неефективно. Заборонивши перехід, ти все одно не заборониш «опортуністові» чинити наперекір позиції партії. Тому що обирали його не партія, а громадяни. І взагалі — негоже боротися зі злом аморальними способами.

Наївно — парируєте ви. Можливо. Але такими наївними постулатами (на відміну від Вануату, Північної Кореї та Нігерії) користується практично весь цивілізований світ. Їх узаконено у правилах Ради Європи. Яких ми, до речі, обіцяли дотримуватися. І, між іншим, Україна як член РЄ брала на себе зобов’язання втілювати в життя висновки Венеціанської комісії.

Брала, але не виконала. Чільний європейський орган у сфері конституційного права неодноразово вказував українським законодавцям на недопустимість впровадження механізму імперативного мандата. Зокрема «венеціанці» застерігали: «Ця норма може спровокувати ефект ослаблення самої Верховної Ради, оскільки в такий спосіб здійснюватиметься втручання у вільний і незалежний мандат депутатів, які будуть не в змозі йти за своїми переконаннями й водночас залишатися членами парламенту… Обов’язковість членства народного депутата в парламентській фракції чи блоці порушує незалежність депутата й може вважатися неконституційною, беручи до уваги, що члени парламенту повинні представляти весь народ, а не партії, до яких належать…»

Європейські конституціалісти як мінімум тричі піддавали жорсткій критиці імперативний мандат і настійно рекомендували Раді відмовитися від використання цього інструмента. Вони вбачали в його існуванні загрозу правам як виборців, так і депутатів. Український Конституційний суд таку саму кількість разів офіційно констатував, що ця норма жодним чином не обмежує прав і свобод громадян.

Європейська практика — для нас не приклад. Європейські теоретики — для нас не приклад. Нехай так. Але чи варто тоді скаржитися, що «Європа нас не розуміє й у Європі нас ніхто не чекає». Європейськість визначається аж ніяк не кількістю дорогих автомобілів європейських марок і розкішних бутиків європейських брендів. Поки наші політики цього не зрозуміють, нашу країну ніхто ніде чекати не стане.

Криве дзеркало

Першого разу український КС оцінював конституційність норми про імперативний мандат 2001-го після появи проекту, що передбачав внесення відповідних змін до Основного Закону. Перед тим як повернутися до подій шестирічної давнини, згадаємо про події минулого тижня. Закон про запровадження імперативного мандата для депутатів місцевих рад вноситься з ініціативи БЮТ. Цей блок регулярно зазнає втрат через масовий характер перебіжок у «ворожі» фракції. Соратники Тимошенко майже одностайно віддають свої голоси за легалізацію «партійного кріпосництва» і кажуть про відновлення прав виборців, порушених перебіжчиками. Серед тих, хто голосував «за» — Турчинов, Білорус, Зубов, Сас, Левцун, Кирильчук... Їхні недавні соратники з проющенківської «Нашої України» у повному складі не голосують. Деякі з них кажуть про порушення прав і свобод, згадують застереження Венеціанської комісії. Серед тих, хто не голосує за імперативний мандат, — Кириленко, Беспалий, Ключковський, Кульчинський, Кендзьор, Танюк...

Цікаво, що все це було. Тільки... з точністю до навпаки. Влітку 2001 року проющенківська фракція «Реформи—Конгрес» вносить проект закону, який забороняє перехід із фракції у фракцію. Автор документа — Борис Беспалий. Останні два роки — один із головних публічних критиків імперативного мандата. Тоді — один із найзавзятіших захисників. Він ігнорує згадку про рішення Венеціанської комісії і каже про те, що, «залишаючи фракцію партії, за списками якої їх було обрано, депутати змінюють результати виборів... Проект спрямований на захист прав громадян, депутатський мандат залишиться у тієї партії, якій виборці висловили довіру». Риторика Тимошенко зразка 2007 року.

Але тоді, 2001-го, її рідна фракція «Батьківщина» рішуче виступає проти імперативного мандата. Її представник Черненко називає імперативний мандат драконівською мірою і гнівно кидає опонентам: «То кого ви записуєте в списки, що вони у вас стрибають постійно? Перш ніж голосувати, подумайте, кого ви записуєте до свого партійного списку, щоб потім його насильно не утримувати...» Представники Тимошенко майже одностайно не підтримують запровадження імперативного мандата. Серед них — Турчинов, Білорус, Зубов, Сас (до речі, автор нинішнього закону про імперативний мандат для депутатів місцевих рад) Левцун, Кирильчук... Опір тимошенківців не заважає ініціаторам новації заручитися підтримкою більшості депутатського корпусу — за імперативний мандат голосують 262 народні обранці. Серед них — Кириленко, Беспалий, Ключковський, Кульчинський, Кендзьор, Танюк...

До числа прибічників мандата входить і тодішній гарант. У своєму листі на адресу Конституційного суду Леонід Данилович заявив, що запропонована новела спрямована на захист прав і свобод виборців і виступає гарантією народного волевиявлення. Конституційні арбітри (як ми вже казали) поділили думку арбітра нації.

Зазначимо також, що торік у жовтні з подачі БЮТ з’явився проект закону (авторства Юлії Тимошенко та Олександра Турчинова), що легалізує правило імперативного мандата для депутатів ВР. Формально це правило діє і сьогодні після введення в дію норм оновленої Конституції. Але в ній є посилання на закон, якого дотепер не було. Тепер буде?

Слід згадати, що депутати БЮТ (наприклад, Андрій Шкіль) нещадно критикували імперативний мандат у парламенті минулого скликання. І цього, до речі, теж. Літом 2006-го Дмитро Видрін висловився цілком однозначно: «Нам потрібно скасувати імперативний мандат для депутатів, дозволити їм створювати фракції за бажанням…». Як голосував Видрін у січні 2007-го? За імперативний мандат. А Шкіль? Аналогічно.

Чи дорікаємо ми всім переліченим громадянам? Крий боже, як можна. У країні, де політики (особливо високопоставлені) регулярно керуються засадами політичної доцільності та правового нігілізму, зміна позиції не є гріхом. Але ми поставимо наївне запитання: якщо депутатам дозволено так часто змінювати свою думку, чи можна забороняти їм настільки ж часто змінювати фракції? Метаморфоз світогляду жодним імперативним мандатом не заборониш. Але ж саме в цих метаморфозах — корінь зла, із яким нерозумно боротися із допомогою сумнівних законів.

«Еволюція поглядів» — відмінна риса наших політиків. Найсвіжіший і найяскравіший приклад — Олександр Мороз. Ні, ми не про злощасну коаліцію. Ми про випадок свіжіший і дрібніший. Усе про той-таки імперативний мандат.

Спікер за «політичне ярмо» для депутатів місцевих рад не голосував (єдиний із соціалістів). Мало не відразу після ухвалення закону висловив сумнів із приводу конституційності деяких його положень (єдиний із усіх представників коаліції). На запитання про ставлення до нововведення відповів: «Ставлюся індиферентно». Але відразу сам себе, по суті, спростував, повідомивши, що:

— «не треба переносити партійні проблеми на суспільство»;

— «імперативним мандатом утримати дисципліну важко»;

— «є привід говорити про «утискання волі конкретного депутата»;

— «це певною мірою є насильством».

Сказав — то й сказав. Має моральне право. Точніше, мав би. Якби зовсім недавно не казав протилежного. Весною 2006-го Мороз (тоді ще не голова) виступив за введення імперативного мандата для депутатів місцевих рад. 3 травня, під час зустрічі з представниками Партії європейських соціалістів в українській столиці, лідер СПУ заявив, що таке нововведення необхідне й виправдане, оскільки воно випливає з логіки формування коаліцій на місцевому рівні.

Можемо помилятися, але Олександр Олександрович був першим, хто публічно запропонував це. То коли він був щирий? Тоді чи тепер?

Причини і наслідки

У чому Мороз правий, то це в тому, що є підстави вважати закон про імперативний мандат для депутатів неконституційним. І президентське вето на нього виключити не можна. До цього Віктора Ющенка оперативно закликала не тільки рідна фракція, а й Асоціація міст України. Не чіплятимемося до деталей. Зупинимося на одному, дуже істотному моменті. Відповідно до прикінцевих положень, дія цього акта поширюється на регіональних парламентарів, які були обрані в березні 2006-го і які встигли змінити фракційні квартири ще до ухвалення документа. Тобто закон набув зворотної сили. Це, до речі, підтвердив «ДТ» і міністр юстиції Олександр Лавринович.

Проте така норма, імовірно, суперечить статті 58, яка передбачає зворотну дію закону тільки тоді, коли він пом’якшує відповідальність. А в нашому випадку йдеться не про пом’якшення, а посилення відповідальності. Нехтуючи вимоги 58-ї, 362 депутати (конституційна більшість із запасом!), які освятили місцевий імперативний мандат, порушили ще й заборону, що міститься у статті 19 того ж таки Основного Закону. У перекладі з правової мови на загальнолюдську він зводиться до такого: не можна робити те, що не передбачене в Конституції. І вже тим паче заборонено чинити те, що нею заборонене. Але при цьому ми обмовилися — Конституцію, імовірно, порушено. Точну відповідь може дати тільки КС. Те, що він отримає відповідне подання, сумнівів практично немає.

Показово, що вже 25-го Конституційний суд має намір почати розгляд подання від фракції БЮТ, яка попросила розтлумачити зміст положень Основного Закону, які стосуються імперативного мандата для членів парламенту. Багато місцевих депутатів-перебіжчиків щиро сподіваються, що це рішення дасть юридичні підстави й для скасування настільки небезпечного для них закону від 12 січня. Судячи з усього, сподіваються даремно. Джерела в профільному комітеті ВР і Верховному суді слушно зауважили, що КС не може і не повинен коментувати те, про що його не просили. А заразом висловили припущення, що конституційні судді не цілком задовольнять і законну цікавість членів БЮТ, спробувавши відбутися загальними фразами з посиланням на відсутність необхідного закону (законодавчої норми) про імперативний мандат для членів ВР.

Багато хто уже вважає помилкою фактичну змову, на яку пішла Юлія Тимошенко тиждень тому. Нагадаємо, що БЮТ отримав схвалення законів про імперативний мандат і опозицію (у першому читанні) в обмін на підтримку прокоаліційного закону про Кабінет міністрів.

Прибічники Тимошенко стверджують, що, вчинивши саме так, лідерка однойменного блоку:

— нагадала про вміння вести самостійну політику;

— пролобіювала вкрай важливі для неї рішення;

— встановила остаточний контроль над тими місцевими радами, в яких, за підсумками виборів, здобула формальну більшість;

— забезпечивши фактичне обрізання президентських повноважень, підштовхнула Ющенка до проведення дострокової парламентської кампанії, що їй явно на руку.

Противники ж Тимошенко заявляють: угода з «регіоналами», комуністами та соціалістами призвела до:

— часткового зниження довіри до БЮТ і його лідерки;

— загрози розпаду коаліцій БЮТ і «Нашої України» у деяких місцевих радах;

— остаточного розриву стосунків між Тимошенко і Ющенком;

— краху надій на дострокові вибори (Ющенко на розпуск Ради не наважиться, оскільки йти на вибори без союзників — самогубство. А БЮТ після того, що сталося, — вже не союзник);

— консервації режиму «донецьких» (ухвалення закону про Кабмін узаконило всю повноту їхньої влади, яку вони вже нікому не віддадуть до 2011 року).

Хто має рацію — вирішувати вам. Але від себе додамо, що описані прибічниками плюси видаються досить сумнівними, а перелічені противниками загрози — цілком реальними.

Власне кажучи, що отримала Тимошенко? Перше читання закону про опозицію? А де гарантія, що коаліція підтримає його в другому читанні? Мороз уже заявив, що ніхто нікому нічого не винен. Що ще? Закон про імперативний мандат? А якщо буде вето? Люди з оточення посилаються на усну домовленість із Януковичем. Припустимо. Ну а якщо його визнає неконституційним КС, що тоді? Припустимо найбажаніший для Тимошенко варіант — не буде ні вето, ні заборони Конституційного суду. Ну то й що? Хто завадить коаліції (на випадок чого) скасувати закон? Для цього знадобиться 226 голосів, а вони у більшості є завжди.

Нюанс, про який чомусь мало хто згадує. Багато перебіжчиків із БЮТ дезертирували в місцеві коаліції, сформовані «регіоналами». Якщо виникне потреба їх зберегти, «дони» легко зроблять зворотний хід.

Багато хто намагається говорити про моральність вчинку Тимошенко та її соратників. Перечитайте вміщений вище опис подій 2001-го і забудьте. Якщо не про мораль наших політиків, то, вже, у кожному разі, про їхню послідовність.

Не хочете? Гаразд. Тоді повернімося до питання про мораль. Облишмо розмови про те, зрадила Юлія Володимирівна Віктора Андрійовича чи ні. Ці двоє, здається, самі заплуталися, хто кого і скільки разів зраджував. Давайте про зраду ідеалів.

Захищаючи імперативний мандат, БЮТ (на словах) захищав інтереси виборців і парламентської демократії. Припустімо. Але почитаймо закон. Рішення про долю депутатів-«перебіжчиків» покладається на вищий керівний орган партії (блоку). У БЮТ, наскільки відомо, цю функцію делеговано керівництву партії. Доля людей, за яких голосувала країна, опиниться в руках дуже вузької групи громадян. Як вам здається, це відповідає інтересам виборців і принципам демократії? Гадаю — ні. Хоча вам ніхто не забороняє зі мною не погоджуватися.

Набридло про мораль? Хочете знову поговорити про зраду? До ваших послуг. Лідерка фракції БЮТ у Київраді Тетяна Меліхова радісно рапортує, що один дезертир уже офіційно заявив про бажання повернутися в рідний партосередок, а ще шестеро про це попередньо повідомили. О радість — зрадники повертаються. Чи можна вірити тому, хто вже один раз збрехав? Чи цінні такі кадри? Якщо ми, звісно, говоримо про інтереси виборців, про цінності демократії.

А якщо вони усвідомили вину? По-різному буває. Але хто сказав, що розкаяні можуть повернутися? В законі, ухваленому 12 січня, про це жодного слова. Там скрізь ідеться лише про позбавлення мандата. Розмірковувати про можливість повернення можна, лише інтерпретувавши положення цього закону, а також норми 27 і 28 статей Закону «Про статус депутатів місцевих рад». І якщо хтось із такою інтерпретацією не погодиться, неминучим буде ще одне звернення в Конституційний суд.

Ну і бог із ними, з перебіжчиками. Виключити їх! А замість них (відповідно до букви закону) ввести до складу місцевих рад тих, хто стояв нижче у передвиборних списках і залишився за бортом регіональних представницьких органів. А є кого вводити? Відомо, що в деяких радах фракції БЮТ недоукомплектовані, оскільки місць блок здобув більше, ніж було кандидатів у списку.

Набридло говорити про БЮТ? Мені теж. Погляньмо на проблему ширше. Автори закону про імперативний мандат у пояснювальній записці, котру роздають депутатам, стверджували, що «ухвалення цього закону внесення змін до інших законодавчих актів не вимагає». Але є й інша думка. Її висловив, зокрема, екс-губернатор Одещини Сергій Гриневецький, котрий припустив, що потрібно буде коригувати цілу низку документів, які регулюють виборчий процес, діяльність органів місцевого самоврядування і функціонування політичних об’єднань. А ще — доведеться переписувати регламенти регіональних рад. Інакше будуть нестиковки в законодавстві, яких і без того — море.

Ще проблема — низка депутатів уже заявила про небажання повертатися. Приміром одне з облич «Нашої України» на виборах у Київраду — Ольга Богомолець, котра не затрималася у фракції «НУ». В інтерв’ю «ДТ» зіркова перебіжчиця повідомила: «Я завжди мала власну позицію, це й стало основною причиною виходу з фракції, де таких не вельми потребували. Отже, мені легше віддати депутатський мандат, ніж поступитися власними принципами». Поки що таких заяв — одиниці. А якщо вони стануть практикою? Хтось піде з принципу. Хтось — тому що його перебування «під рушницею» не входило в плани поліпшити матеріальне становище саме за рахунок дезертирства.

Перепрошую за короткозорість, але розгледіти вигоди для країни від ухвалення імперативного мандату складно. Так, хочеться дочекатися благословенних часів, коли депутати перестануть бігати на короткому повідку за довгим доларом. І стануть відповідальними перед виборцями без будь-яких наказів. Можливо, чекати доведеться довго. Але що ближче ми будемо до КНДР і Нігерії, то менше шансів дочекатися.