ВІДКРИТА ГРА

Суперавторитетна Вашингтон пост, приміром, недвозначно заявила: «Ясно, що Кучма готовий піти на крайні заходи, щоб зупинити своїх супротивників. Захід повинний зробити все можливе, щоб їх підтримати». І цього разу відповідь не забарилася: посол України у США Костянтин Грищенко направляє листа у Вашингтон пост, в якому каже саме те й саме так, що і як мав був сказати в цьому випадку високопоставлений дипломат. У документі згадуються заслуги чинного Президента. Зазначається, що «мирні демонстрації в Києві проходять вільно, із мінімальною присутністю правоохоронних органів». Йдеться про наявність в Україні «молодої, але життєздатної демократії».

Однак первинний почин Вашингтон пост підтримує ряд інших західних видань. Лос-Анджелес таймс стверджує: «Кучма зганьбив себе... Його простягнена рука тепер навряд чи викличе співчуття в західних столицях... Вашингтон та інші столиці Заходу повинні продовжувати надавати допомогу неурядовим демократичним організаціям України». Інша впливова американська газета Даллас Морнінг н’юс категоричніша: «Президент Буш повинний приєднати свій голос до тих, хто закликає Кучму піти зі свого поста».

Влада починає нову спробу виправдатися. Цього разу в ролі її захисника виступає нардеп Богдан Бойко. Посилаючись на загадкові джерела («Народний рух України тривалий час має зв’язки за кордоном. Цими давніми каналами до нас і надійшла ця інформація»), екс-губернатор Тернопільщини робить сенсаційне викриття: за Миколою Мельниченком стоять спецслужби НАТО, сам майор на даний момент ховається в одній з військових баз альянсу.

Відповідь Північноатлантичного блока не змушує довго чекати - в інформації, розповсюдженій «Німецькою хвилею», представники НАТО називають заяву українського парламентарія абсурдом і висловлюють коректне припущення, що пан Бойко погано поінформований про структуру, завдання й цілі альянсу.

Проте шпигунська тема отримує несподіваний розвиток. Михайло Потебенько (який минулого тижня потішив численних шанувальників свого таланту черговою добіркою афоризмів) у бадьоренькому інтерв’ю «Новому каналу» повідомляє, що «у цій ахвері («касетному скандалі». - Прим. авт.) задіяні й спецслужби». Які саме, Михайло Олексійович не зізнається, але авторитетно заявляє, що не російські. З далекої Америки до дискусії підключається Олександр Мороз: один із лідерів опозиції висловлює припущення про причетність до справи українських спецслужб.

Того самого дня, 28 лютого, із США приходить ще одна новина - до жвавого обговорення наших проблем приєднується хазяїн Білого дому. «Українська правда» назве послання американського президента на адресу свого українського колеги «стриманим благословенням». У листі Буша-молодшого немає зайвих сентиментів, немає навіть натяку на підтримку, проте немає й очікуваного багатьма якщо не грізного окрику, то хоча б спроби покартати. Йдеться про необхідність слідувати «принципам верховенства права, демократії й прав людини». Тобто в перекладі українською з англійської йдеться ні про що.

Останнього дня зими опозицію спіткав ще один хворобливий удар. Секретар тимчасової слідчої комісії з «справи Гонгадзе» і один з активістів ФНП Сергій Головатий на прес-конференції оголошує результати експертизи аудіоплівок «від Мельниченка», зроблених за посередництвом Міжнародного інституту преси у Відні й американської організації «Freedom House». На превеликий жаль оптимістів, у листі йдеться про те, що «міжнародно визнана компанія» (назва якої не оприлюднюється) не може встановити можливість чи неможливість фальсифікації з високим ступенем точності. При цьому неназвані фахівці беруться заявляти, що можливість монтажу чи фальсифікації тексту надзвичайно мала, і помічають: «неточність експертизи не означає, що дані записи не є автентичними».

Це послужило слабкою розрадою для опозиціонерів, які не могли не розуміти: режим отримав у руки відразу два козирі. Кучма та його оточення дотепер, наскільки можна судити, найбільше побоювалися однозначного вердикту експертизи й недвозначної заяви глави американської адміністрації.

Можна було припустити, що наметове містечко приречене. Однак мало хто думав, що влада виявиться такою мобільною. Старокиївський суд і «Беркут» діяли як одна злагоджена команда. При «мінімальній присутності правоохоронних органів» працівники комунальних служб (які комплекцією скоріше нагадували бійців спецназу) «мирно» і невимушено встановили на головній вулиці країни «молоду, але життєздатну демократію». Леонід Кучма, який «прагне свободи й відкритої демократії», затятий супротивник «силового рішення», висловлює з цього приводу повне схвалення й помічає: влада показує, що вона влада. Це була відповідь не лише опозиції. Це була гідна відповідь Джорджу Бушу, а також вичерпна відповідь на всі запитання надто допитливих аналітиків із Бі-Бі-Сі.

Опозиція програла перший тайм змагання за владу. Але до розгрому ще далеко. «Відкритий футбол» тим і хороший, що, атакуючи, суперник змушений розкриватися. Влада мимоволі оголила свої слабкі місця. Те, що вона наважилася на силову акцію проти «наметовиків» лише після листа Буша й оприлюднення результатів експертизи, довело, що Леонід Кучма та його оточення дуже серйозно бояться реакції Заходу. Хоч би якою міцною була стратегічна дружба з Росією і хоч би як часто з телеекранів повторювали, що «закордон нам не указ».

Ще одним успіхом, наскільки гірким, настільки й важливим, стала фактична капітуляція Генпрокуратури у «справі Гонгадзе». Нелюдськи довго опиравшись, ГПУ нарешті визнала в «таращанському тілі» останки нашого колеги. Щоправда, склалося враження: головною принукою для колективного наглядача за законністю в країні стали багаторазові висловлювання вищого посадовця держави. Незаперечні докази затято не помічалися, а ось не помітити заяви гаранта прокуратура не ризикнула. Але це нітрохи не применшує значення того, що сталося, - йдеться не лише про публічне визнання страшної істини, йдеться ще й про публічне визнання власного волаючого непрофесіоналізму. Головний слідчий орган оформив собі «явку без повинної», що навряд чи пом’якшить провину. Особливо перед матір’ю Георгія. (Позиція Лесі Теодорівни заслуговує окремої згадки. Треба бути дуже сильною людиною, щоб після всього, що сталося, знайти в собі мужність відмовитися забирати тіло доти, доки не проведуть додаткових закордонних експертиз, відмовитися від зустрічі з Президентом і не відмовитися від претензій до Генеральної прокуратури.)

Очевидними були й інші слабкості влади. Влада продемонструвала, що в неї гострий дефіцит людей, - якщо доводиться звертатися по допомогу до Богдана Бойка. І якщо достовірні дані про те, що підшукати заміну Юрію Кравченку й Михайлові Потебеньку не так уже й просто.

Те, що з кадрами у влади слабувато, видно з цілої низки обставин. Лист у Financial Times наочно продемонстрував, що в Президента негаразди зі спічрайтерами - цей епістолярний витвір важко назвати шедевром. Здається, справжнє лихо у Леоніда Кучми і з іміджмейкерами. Інакше не було б настільки істотної різниці між тим, що робить гарант, і тим, що він говорить. І не було б настільки разючого контрасту між тим, що глава держави говорить одним і що - іншим.

І, нарешті, найголовніше - влада показала повну відсутність витримки. Зрозуміло: давно свербіли руки розігнати опозиціонерів, які «прописалися» на Хрещатику, і видворити їх у район «ярма». Але робити це наступного дня після «стриманого благословення» Буша - фе, пане Президенте! Вміння витримувати потрібні паузи - прикметна риса не лише справжніх акторів, а й справжніх політиків. І в разі потреби швидко реагувати - теж.

Білий дім відреагував миттєво. За наявною інформацією, посол США був в українському МЗС менш ніж за годину після «Беркут»-шоу на Хрещатику. Карлос Паскуаль відреагував на події набагато раніше, ніж ті, кому слід було це зробити першими, - український Президент і український прем’єр. Тон заяви не залишав сумнівів у серйозності намірів Вашингтона - повноважний представник Сполучених Штатів висловив «жаль» із приводу заходів, вжитих для того, щоб «розігнати мирну демонстрацію». «Ми стурбовані забороною на демонстрації і намагаємося знайти пояснення конкретній природі судового рішення, на підставі якого було прийнято судові рішення... Ми рішуче просили б український уряд підтримати й підтвердити його готовність до створення демократичної держави і таких умов для громадян, за яких вони могли б вільно висловлювати свої думки».

Є серйозні підстави вважати, що жорстке (з урахуванням дипломатичних канонів) висловлювання вплинуло на долю затриманих опозиціонерів. У результаті суди відпустили їх із миром, трохи посваривши, зобов’язавши заплатити незначні грошові штрафи і пообіцявши на випадок рецидиву «зачинити» на п’ятнадцять діб.

Наступного дня вистрілив Державний департамент США. Заява американського зовнішньополітичного відомства була, мабуть, найжорсткішою за всю новітню історію України. Вашингтон застеріг Кучму від застосування сили, погрозивши переглянути надання допомоги нашій країні в тому разі, якщо глава держави не вживатиме серйозних заходів для демократизації суспільства та лібералізації економіки. Америка не лише наполегливо повторила заклик провести швидке й ефективне розслідування «справи Гонгадзе». Вона зажадала розпочати діалог з опозицією і засудити застосування сили стосовно мешканців «наметового містечка». Сполучені Штати відкрито заявили, що хочуть бачити Україну «незалежною державою з ринковою економікою, країною, інтегрованою в євро-атлантичне співтовариство». Держдеп наголосив, що це застереження виходить від глави Білого дому, який уповноважив Карлоса Паскуаля передати його Леонідові Кучмі.

До речі, це буде не перша впродовж останніх днів зустріч американського посла з українським Президентом. Надійні джерела інформації стверджують, що Карлос Паскуаль днями мав півторагодинну розмову з Леонідом Кучмою. Резонно припустити, що після цієї розмови посол США якщо і не знав, то напевно припускав, якими будуть подальші дії української влади. Тому є підстави вважати, що Білий дім і Держдеп були готові до такого повороту подій.

Для країни, яка одержала найбільшу (порівняно з іншими колишніми радянськими республіками) американську допомогу, погроза отримати недруга в особі США - серйозна небезпека. І ніяка дружба з Росією цю, м’яко кажучи, неприємність компенсувати не може. Буквально днями офіційні представники НБУ висловили сподівання, що вдасться реструктуризувати виплату зовнішніх боргів - інакше з великими труднощами накопичені валютні резерви матимуть вельми жалюгідний вигляд. Прощайте, резерви? Росія в цій справі нам не помічник - вона сама по своїх кредитах платить зі скрипом. А Паризький і Лондонський клуби навряд чи захочуть брати бартер у вигляді танків, незалежно від того, де вони зроблені - в Нижньому Тагілі чи Харкові. Чи, може, незабаром валютні резерви і борги в нас будуть спільними?

Прес-секретар Держдепу Дік Баучер висловився однозначно - «наша підтримка залежатиме від здатності України вжити конкретних заходів у сфері значних реформ». Ця заява - тривожний дзвіночок для України.

А висловлювання давно небайдужого до нашої країни Джорджа Сороса (який, за власним визнанням, залишив в Україні 100 млн. «зелених») - просто сирена. Заголовок статті, написаної всесвітньо відомим підприємцем і філантропом для Financial Times, промовляє сам за себе - «Відступіться, пане Кучмо». «Якщо пан Кучма залишиться незговірливим, продовжуватиме нападати на політичних противників і мас-медіа, а також свідомо уповільнювати слідство, він ризикує понизити Україну до долі сусідньої Білорусі, де репресивний режим робить політичну опозицію німою...» Джордж Сорос стверджує, що він публічно застерігав Захід не заплющувати очей на українську дійсність і попереджав: переобрання Кучми на другий президентський термін посилить владу корумпованих олігархів. Публікація в «FT» завершується нещадним вироком - «Якщо пан Кучма турбується про виживання України як самостійної держави, він мусить відповідати за свої слова і передати свої обов’язки прем’єр-міністру, конституційно визначеному спадкоємцю, якщо до цього призведуть результати слідства. Захід має зайняти чітку позицію, засуджуючи поведінку і дії пана Кучми. У міжнародного співтовариства немає іншого шляху, як припинити співробітництво з паном Кучмою доти, доки безстороннє розслідування не завершиться і всі винні не будуть покарані. Населення має знати, що Захід - на його боці, в опозиції до будь-якої спроби пана Кучми ухилитися від відповідальності і, в остаточному підсумку, від закону».

Такі широкі цитати знадобилася не лише для того, щоб читач оцінив, наскільки різкі стосовно гаранта наших конституційних прав сильні світу цього. Це потрібно ще й для того, щоб наочно продемонструвати: ініціатива на політичному полі перейшла до команди опозиції. Трохи несподівано. І, можливо, не зовсім заслужено. Захід зіграв роль «джокера» - сильного гравця, що з’являється на полі тоді, коли необхідно переламати хід поєдинку. З його допомогою на початку другого тайму борці з режимом із лишком відіграли все те, що вже пропустили у свої «ворота», - невідставку Потебенька, половинчату експертизу. Рахунок знову зрівнявся. Але один, хай навіть і «забивний», форвард - у полі не воїн.

Опозиція має дякувати Заходу за підтримку і зобов’язана подякувати владі за недалекоглядність. Однак помилки Президента поки що слід вважати радше свідченням його власних прорахунків, ніж наслідком тиску керманичів «України без Кучми» та Форуму національного порятунку. Хай не ображаються керманичі опозиції, але досі єдиним вдалим маневром загону боротьби з режимом слід вважати лише організацію наметового містечка.

Є підстави стверджувати: до подій 1 березня були готові не лише у Вашингтоні, а й у Києві. За певними даними, на можливу силову ліквідацію «зони, вільної від Кучми», у розмовах із представниками політичних кіл США натякав, перебуваючи в Америці, Олександр Мороз. Є не менш вагомі підстави вважати, що й інші лідери опозиції розуміли: акція, за великим рахунком, себе вичерпала, потрібно шукати інші методи боротьби. За наявною інформацією, ряд політиків, що входять до керівництва ФНП, чекали судової заборони і були готові «гарно піти» з Хрещатика. Але влада зробила воістину «царський подарунок» у вигляді кремезних чоловічків у жовтогарячих жилетах і камуфльованих бушлатах.

Але, будемо відверті, і цим подарунком опозиція не зуміла як слід скористатися. Де багатотисячний мітинг протесту? Осиротілі «наметярі» блукали Хрещатиком, марно чекаючи приходу керманичів, які напоумили б їх, як жити далі. Те, що заява українського Форуму національного порятунку з’явилася пізніше від заяви американського Державного департаменту, слід вважати незаперечною стратегічною помилкою. Та й сам текст заяви, що, як обіцяли, буде витриманий «у максимально різких висловлюваннях», м’яко кажучи, не вразив. Те, що погляд ФНП оприлюднили не в п’ятницю, а лише за добу, активісти Форуму пояснювали необхідністю доопрацювання.

Що ж саме допрацьовувалося, не зрозуміло. Нічого принципово нового, зізнаюся, не побачив. Крім, мабуть, одного. «Опозиція переходить до нових форм боротьби: створює структури опору в кожному місті й селі, у кожному навчальному закладі, на кожному підприємстві і за місцем проживання...» Оце справді новина. Виявляється, цього досі зроблено не було? Можна запитати, чому? Можна довідатися, чим, власне, займалися регіональні відділення численних партій і громадських організацій, які давним-давно задекларували свою опозиційність?

Та лихо не без добра - може, «Беркут» і Держдеп спільними зусиллями змусять опозицію нарешті створити солідні й мобільні підрозділи на місцях. Розпочати дійову агітацію й ефективну контрпропаганду. У кожному місті, кожному селі, на кожній вулиці і в кожному під’їзді. Якщо вони справді хочуть перемогти. Якщо вони справді прагнуть, «щоб в Україні не було нових кучм...»

Поки що про плани опозиції ми знаємо небагато. Відомо, що найближчими днями наметове містечко відновить своє існування поблизу пам’ятника Тарасу Шевченку і що ініціаторами створення нової «Kuchma free zone» стануть, нарешті об’єднавши свої зусилля, київські та львівські студенти. Принаймні такий крок виношують ідейні натхненники «УБК» і ФНП.

Але «похід у народ», заявлений учасниками Форуму, не рятує тих із них, хто змушений поєднувати опозиційну діяльність із законотворчою, від турбот іншого штибу. Саме зараз однією з головних точок докладання сил опозиції має стати парламент.

Невдала спроба налагодити діалог із комуністами аж ніяк не поставила хрест на перспективах зближення непримиренної опозиції й опозиції поміркованої. «Справа Потебенька» просто перевела переговори в іншу площину. А досить активне втручання в ситуацію з боку Заходу може змусити трохи переглянути свою позицію представників пропрезидентських фракцій.

«ДТ» уже звертало увагу своїх читачів на те, що найочевидніша точка дотику депутатів-комуністів і парламентарів-активістів ФНП (хоч яким би дивним це здалося на перший погляд) - частковий збіг поглядів на майбутню модель державного устрою.

Компартія неодноразово заявляла про неприйняття інституту президентства як такого. Тож бажання зробити вищий законодавчий орган головною політичною інституцією держави у комуністів має бути на рівні підсвідомості. Крім того, дуже багатьох романтиків у КПУ надихнув недавній подвиг молдавських побратимів по зброї.

А ось у більшості активних противників режиму Кучми прихильність до парламентаризму - риса, судячи з усього, не вроджена, а набута. Дуже багато їх прагнуло стати хазяями просторого кабінету на Банковій. І, зрозуміло, майже кожен жадав прав і повноважень абсолютного національного лідера: погодьтеся, треба бути дурнем, щоб мріяти про роль «весільного гаранта», який роздає ордени і збирає вірчі грамоти. Але, здається, настав час, коли і цілі організації, й окремі громадяни дозріли до того, щоб частково пожертвувати своїми амбіціями. Досвід, син, як відомо, тяжких помилок («онук» Азарова і «правнук» Кравченка), навчив: бути всесильним президентом добре лише тоді, коли цей президент - ти. А бути в опозиції при всемогутньому президентові - річ дуже неприємна. Але сьогоднішній опозиціонер завтра цілком може стати президентом. І багато опозиціонерів цього все ще хочуть. Тому схема державного устрою, яка зробить президента абсолютно безправною фігурою, теж знаходить мало «симпатиків».

Багато хто із так званих олігархів теж давно мріють про стабільність і непорушність високих владних інституцій, які кожен клан розраховує взяти під власний контроль.

З одного боку, виникла потреба в цивілізованих правилах гри в політику, з другого - з’явилася можливість нарешті створити систему стримувань і противаг. При якій кожна гілка влади сама спати спокійно не зможе й іншим спати не дасть...

Після довгих поневірянь, після внутрішніх ломок, після консультацій усіх з усіма в парламентських кулуарах народився схематичний план перетворення України на президентсько-парламентську республіку. Було б нещиро заявляти, що проект закону «Про внесення змін і доповнень у Конституцію» бездоганний. Але він вказує напрямок руху. Крім того, самим фактом своєї появи він доводить, що такий рух можливий. Достатньо назвати поіменно авторів законопроекту. Анатолій Матвієнко, Петро Симоненко, Сергій Головатий, Олександр Мороз, Георгій Крючков, Костянтин Ситник, Володимир Філенко - коли ці прізвища в одному списку, вони звучать як музика.

Що в музиці цій? Переконаний, що Леоніду Кучмі, прибічнику максимального зосередження влади в одних руках, цей мотивчик навряд чи сподобається. Політичні архітектори, які взялися реконструювати Конституцію, вирішили позбавити державний фасад окремих надмірностей. Наприклад, необхідності утримувати два центри виконавчої влади. Як відомо, сьогодні їх два - один за все відповідає, другий - усе вирішує.

Відповідно до Основного Закону, центральною постаттю у виконавчій системі є прем’єр. Але авторитет першого міністра країни такий «високий», що члени Кабінету можуть собі дозволити скаржитися на свого безпосереднього начальника безпосередньо Президентові, «коректувати» заяви глави КМ у пресі, ігнорувати вказівки свого патрона. І річ тут аж ніяк не у вадах конкретного прем’єра Ющенка. Річ у недоліках моделі. Насправді прем’єр практично нічого не може зробити самостійно. Ні звільнити міністра, ні взяти на роботу заступника міністра. Голова уряду не в змозі вплинути на позицію керівництва Фонду державного майна, не кажучи вже про місцеві державні адміністрації. Хоча і ФДМУ, і ОДА - складові елементи виконавчої влади, у якій прем’єр - найважливіша персона.

Що може глава Кабінету? Провести структурну реформу у виконавчій владі? Ні, він може (у відповідності до ст. 114 Конституції) лише вийти на Президента з таким проханням. А прислухатися до неї чи ні - це вже справа глави держави, який за дії виконавчої влади жодної відповідальності не несе. Чи може прем’єр зняти з роботи главу обласного осередку виконавчої влади, наприклад, за небажання переказувати кошти в держбюджет чи погасити заборгованість із виплати зарплат і пенсій? Знов-таки, ні - йому знову дозволяється лише просити це у Президента (ст. 118).

Президент призначає персональний склад уряду. Президент призначає і звільняє керівників місцевих органів виконавчої влади. Президент ухвалює рішення: знімати чи не знімати главу місцевої адміністрації, якщо той отримав вотум недовіри відповідної ради.

На що має право прем’єр? Керувати діяльністю органа, відповідального перед Президентом, а також підзвітного і підконтрольного Верховній Раді. («Козачок у двох панів...» - свого часу колишній прем’єр Кучма співчуватиме нелегкій долі уряду, але навіть пальцем не поворухне, щоб виправити становище, неймовірно вигідне для нього). Складати свої повноваження перед новообраним Президентом. Заявляти главі держави про свою відставку. Єдиний законодавчо оформлений політичний дивіденд, що його теоретично може отримати прем’єр, - ефемерний шанс три місяці «покермувати» країною на випадок дострокового припинення повноважень глави держави. Що скидається на юридичний і логічний дебілізм. Прем’єр, по суті, найбеззахисніша політична тварина в державних джунглях - скажімо, керівник ДПАУ, генеральний прокурор чи рядовий народний депутат багато в чому набагато самостійніші і значиміші постаті.

Підтримка тієї чи тієї політичної сили, професійні дані - ці обставини практично не позначаються на впливовості і стійкості голови уряду. Тривалість життя прем’єра визначається безліччю інших, суб’єктивних чинників. За великим рахунком, усе залежить від того, наскільки глава Кабміну близький до глави держави. А також від того, наскільки серйозний конфлікт між Президентом і парламентом. У цьому протистоянні прем’єр завжди виявляється заручником із небагатим вибором шансів - або його «гахнуть» терористи, або під час штурму «замочать» борці з терористами...

Творці описуваного законопроекту відводять прем’єрові чітке місце - ставленик парламентської більшості, захисник її інтересів і провідник її ідей. Місце «козачка» має зайняти реальна політична постать, людина, за якою стоїть партія, фракція, виборці.

У тексті ніде не згадується словосполучення «вибори в парламент на пропорційній основі», але ця ідіома читається між рядками. Автори документа пропонують побудову парламентсько-президентської республіки, в основі якої лежать «партійні» вибори, що структурують парламент за визначенням, без адмінресурсу і кривавих автографів.

Кілька слів про запропоновану схему. Отже, припускається, що парламент формується в суворій відповідності з народним волевиявленням, що засвідчує голосування за той чи інший партійний список. Партія (чи блок), яка перемогла, самостійно чи в союзі з іншими політичними структурами формує більшість, в яку повинно потрапити понад половини від конституційного складу ВР. Повноваження більшості й права меншості визначатимуться законом про регламент Ради. Проте «меншовики» в будь-якому випадку отримують права на комітети з питань свободи слова, бюджету й регламенту. Інші парламентські посади розподіляються відповідно до питомої «ваги» політичних сил, які потрапили до Ради. Переходи з фракції у фракцію забороняються відповідно до визначення - депутат, який побажав вийти з осередку партії, за списками якої він обрався, автоматично втрачає мандат народного обранця.

Більшості ставиться в обов’язок формувати уряд і відповідати за його політику. Якщо протягом шістдесяти днів більшість не в змозі створити Кабінет міністрів, це означає, що вона не відбулася, і країну чекають дострокові парламентські вибори.

Парламент дає згоду на призначення й звільнення прем’єра, усіх членів уряду, генпрокурора, глави СБУ, міністра внутрішніх справ, голови Держмитниці, а також керівників ДПАУ і ФДМУ. Без участі ВР неможливо ні призначення, ні припинення повноважень членів ЦВК. Виявлення недовіри будь-якій з цих осіб означає її неминуче звільнення.

Права Президента обмежуються не лише в кадрових питаннях. Якщо формальний лідер держави протягом установленого терміну не підписує закон, то це за нього робить лідер парламенту. Якщо Президент користується правом вето, то для його подолання парламенту потрібно не 300, як раніше, а лише 250 голосів. За усунення Президента від влади в порядку імпічменту буде досить 300 голосів, а перелік діянь, за які Президента можуть усунути від влади, пропонується поповнити ще одним пунктом - «порушення присяги». У випадку дострокового припинення повноважень Президента його функції повинний тимчасово взяти на себе спікер.

Прем’єр отримує право стати тимчасово виконуючим обов’язки Президента в тому випадку, якщо голова ВР з якихось причин не в змозі замінити усунутого від влади лідера країни. Крім того, він нарешті стає справді центральною постаттю в системі виконавчої влади - його рукою підписуватимуться документи про зняття з посад глав місцевих адміністрацій.

Про достоїнства й недоліки цієї схеми можна сперечатися до хрипоти, і «ДТ» обов’язково зупиниться на плюсах і мінусах даної моделі. Однак те, що в неї теоретично вписуються інтереси всіх - влади й опозиції, правих і лівих, комуністів і олігархів - практично очевидно. Цей план при всій його сирості нарешті робить владу прозорою. Карти на столі - і нехай переможе сильніший.

Риторичне запитання - а якщо переможуть комуністи? Чи олігархи? Резонна відповідь - нехай нарешті переможе той, кого хоче вибрати народ. При цій системі важко здобути владу і легко її втратити. Неспроможного видаляють із поля разом зі всією командою. Арбітром на полі буде народ, а «свистком» - виборчий бюлетень.

І влада не зможе залишитися в грі лише тому, що їй просто не хочеться іти.