«УКРАЇНСЬКА ПРАВДА» ПІД УДАРАМИ СУДОВИХ ПОЗОВІВ

До судових позовів опозиційним виданням не звикати. Проте цього разу претензії до «Української правди», першого вітчизняного рупору опозиції в інтернеті, висунули колишні колеги по лінії фронту. Як-от редактор черкаської газети «Антена», яка запам’яталася своєю опозиційністю, а нині, за сумісництвом, помічник заступника голови СДПУ(о) Нестора Шуфрича Валерій Воротнік, і донедавна головний юрист Інституту масової інформації з захисту свободи слова Марія Самбур.

Нічого екстраординарного, скажете ви. Політичне життя часом розводить колишніх союзників по нових альянсах і зіштовхує їх. Інші додадуть, що біляопозиційна журналістська тусовка досить амбіційна й уразлива. Нехай усі залишаються при своїй думці. А вже однозначно вирішуватиме, чи достовірна опублікована в «Українській правді» інформація про Самбур і Воротніка, суд. Проте не помітити тенденцію методичного судового переслідування опозиційних ЗМІ — радіо «Свобода», радіо «Континент», «5 канал», «Сільські вісті» — неможливо. Сьогодні до суду притягають видання, створене Георгієм Гонгадзе. Його не змогли вбити разом із ним, і негласно боялися чіпати всі ці роки. Влада й нині зробила це не відкрито, а руками людей, донедавна «своїх» в опозиційній журналістиці. Цікава ця справа й тим, що в Україні ще не було доведено до кінця жоден із небагатьох позовів до інтернет-видань. Через неготовність законодавства. Скоріш за все, така сама доля очікує і цей.

Отже, у позовах Валерія Воротніка і Марії Самбур до «Української правди» міститься вимога спростувати інформацію, здебільшого пов’язану з їхньою участю в кінцевому етапі конфлікту навколо радіо «Континент». Йдеться про два опубліковані виданням інтерв’ю із Сергієм Шолохом, у яких він розповідає про те, як торік Воротнік і Самбур виходили на нього з пропозиціями посприяти розв’язанню проблем радіо «Континент» в обмін на певні зміни в інформаційній політиці компанії. Крім цього, на «УП» Воротніка й Самбур у такому самому контексті згадує в присвяченому тій самій проблемі матеріалі журналіст Володимир Бойко; там же він розповідає деякі подробиці спроби створення ними Бюро журналістських розслідувань, зокрема, щодо потенційного джерела його фінансування. На цій підставі в одному з матеріалів, присвячених призначенню омбудсмена з питань свободи слова, «УП» зв’язала Марію Самбур із СДПУ(о), що також заперечується юристкою.

У позовах (які повторюють один одного в частині аргументації і лише незначною мірою відмінні в частині змісту претензій) не міститься обгрунтування того, що наведений у них довгий список посилань «УП» не відповідає дійсності. Замість цього там є посилання на незабутню статтю 277 нового Цивільного кодексу, де говориться, що «негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною». На думку позивачів, оскільки, відповідно до статті 302 того самого Кодексу, фізична особа, котра поширює інформацію, має переконатися в її достовірності, доводити істинність кожного заперечуваного твердження має «Українська правда» (котра фізичною особою не є). Крім того, позивачі вважають: відомості про них «збиралися, зберігалися і поширювалися» без їхньої згоди. Містять позови і традиційні розрахунки потенційної кількості читачів, котрі ознайомилися із цією інформацією, а також не менш традиційні твердження, що необхідність пояснювати опубліковане «друзям, знайомим і родичам» спричинила значні моральні страждання. Моральну шкоду оцінено в 10 тисяч гривень кожному — сума не мільйонна, але й не символічна, особливо в контексті вимоги накласти арешт на майно редакції. Містять позови й цікаву вимогу зажадати й надати суду установчі й реєстраційні документи відповідача (не копії!): Статут, свідчення про реєстрацію ЗМІ й довідку про присвоєння ОКПО.

Більша частина даних, достовірність яких заперечується позивачами, є плодом неформального спілкування кількох людей: самих Марії Самбур і Валерія Воротніка, а також Сергія Шолоха, котрий перебуває нині в Польщі, Володимира Бойка, а в деяких моментах — адвоката покійного «перевертня» Ігоря Гончарова Віктора Боярова (екс-колеги Самбур по прокуратурі). Природно, диктофонного запису цих зустрічей ніхто не вів (хіба що «прослуховування», до якого навряд чи апелюватимуть). Таким чином, доказова база публікацій зводиться до показань свідків учасників бесід, які переконуватимуть один одного, чи говорили вони чи ні ті чи інші речі.

У цілому позови справляють враження скроєних досить наспіх. Як зауважував раніше адвокат Андрій Федур, також виходець з органів прокуратури, колишні прокурорські працівники програють у цивільних і господарських процесах, оскільки не привчені до акуратності в формулюваннях і формуванні доказової бази. У традиції радянського карного процесу, який складався десятиліттями, це не було вельми важливо: суди керувалися принципом «злодій має сидіти у в’язниці». Враховуючи те, що «цивільний» досвід Марії Михайлівни фактично зводиться до роботи в Інституті масової інформації, а захищає «Українську правду» найвідоміша адвокатська компанія, перспектива в цього позову дуже туманна. Якщо, звісно, не брати до уваги те, що справу прийнято до розгляду Печерським місцевим судом столиці, відомим своєю здатністю піддаватися впливу Банкової.