Спокуса демократією

Говорити про свою відданість принципам європейської демократії в українських політичних колах давно вже стало гарним тоном. Однак візантійщина та авторитаризм зживаються із вітчизняного мистецтва можливого болісно повільно. Політика набула деякого зовнішнього блиску. Майстри інтриг і компромісів покірно витрачають гроші на зграї породистих піарників і сумлінно намагаються вибудовувати багатоходові комбінації в суворій відповідності до правил, виписаних у модній спеціалізованій літературі. Однак, з погляду ідеології та філософії, у нашій політиці панує азіатчина. Чи, точніше кажучи, «совок».

Характерною рисою такої політики є, зокрема, прагнення оперувати примітивними інструментами, на які до того ж наклеєні яскраві бирочки. У нашій країні проводили ринкові реформи з допомогою механізмів державного регулювання, влаштовували лібералізацію цін у «ручному режимі», стусанами заганяли в коаліційну більшість і призначали переможців виборів. За півтора десятки років неспішного прилучення до «європейських цінностей і цивілізованих стандартів» наші небожителі й чинуші навчилися дотримуватися форми (забуваючи про зміст) і говорити про букву закону (не думаючи про його дух).

Недавно проведена конституційна реформа — у цьому сенсі приклад майже класичний. Саме по собі просування парламентаризму — явище, безумовно, богоугодне. Але те, як це було зроблено, не могло не викликати запитань. Спочатку багаторазово узгоджений текст виправили на коліні, потім через коліно перегнули депутатський корпус... Владу трохи одемократили з допомогою процедур аж ніяк не демократичних. Хай там як, залишалася примарна надія, що нові правила гри змусять гравців змінитися.

Надія ця тане з кожним днем. На подібні сумні думки наштовхуєшся, аналізуючи нещодавні політичні події, між собою зовнішньо ніяк не пов’язані.

Однією з головних ознак нормальної цивілізованої держави є існування відповідальної влади й ефективної опозиції. Важливою умовою є не просто наявність двох цих інституцій, а й факт їхнього співіснування, більш-менш плідного співробітництва. Якщо казати про парламентську демократію, то під нею слід розуміти правління більшості, що обов’язково передбачає дотримання інтересів меншості.

Постежте за нашими політиками, і ви зрозумієте, що говорити про встановлення парламентської демократії нам ой як рано. Більшість начисто ігнорує інтереси меншості. А останні в свою чергу відмовляють першим у праві здійснювати владу. І те, й інше однаковою мірою сумно. Бо й у тому, і в іншому разі частина політикуму грубо нехтує інтереси частини суспільства, яка віддала свої голоси за ту або іншу частину суспільства. Отже, і можновладці, і критики влади грубо нехтують наріжний принцип демократії — народовладдя. Якщо вже всі визнали, що минула парламентська кампанія була демократичною, що результати виборів перегляду не підлягають, то вибір цей слід поважати. І коли за одним політичним об’єднанням стоїть більшість електорату, то кожен зобов’язаний визнавати право цього об’єднання управляти країною. Політичне угруповання, яке залишилося в меншості, має отримати можливість контролювати правителів. Але, по-перше, в умовах демократії терміни «контролювати» і «перешкоджати» не є синонімами. По-друге, масштаб контрольних функцій має бути прямо пропорційний представництву опозиції. Що більше голосів віддано за тих, хто взявся опонувати владі, то більше у них прав.

В останні тижні і представники нового політичного режиму, і його противники активно боролися за свої права, геть забуваючи про відповідальність. Анітрохи не ідеалізуючи західних парламентських демократій, усе ж візьмемося стверджувати, що там наявна взаємна повага опозиції і влади. І тому є дві причини. Перша — будь-яка опозиція розуміє, що має реальні шанси стати владою, будь-яка влада усвідомлює, що рано чи пізно опиниться в опозиції. Будь-яка політична сила в будь-якій європейській країні прагне закріпитися біля керма надовго, але навіть не мріє залишитися там назавжди. Цього нашим політикам доведеться вчитися дуже довго.

Причина друга — у будь-якій стабільній державі цією самою стабільністю дорожать. Ситуації трапляються різні, але коли є можливість уберегти країну від зайвої кризи, то політики (незалежно від статусу й орієнтації) намагаються цей шанс використати. Спільно. Власне кажучи, це й називається політичною відповідальністю. А коли поглянути на проблему ширше, то правомірно обізвати подібне справжнім патріотизмом. Перед загрозою загальнонаціонального стресу і влада, і опозиція стають більш згідливими і часто йдуть на поступки одне одному. Маючи право і підстави в майбутньому зажадати аналогічних послуг від своїх противників. Коли такого мистецтва навчаться тутешні слуги народу — боїмося навіть загадувати.

У «них» десятиріччями можуть перебувати при владі уряди, сформовані меншістю. У «них» президенти, маючи формальне право відмовити, однак, вносять кандидатури прем’єрів, які перебувають в опозиції до глави держави. У «них» гаранти конституцій тягнуть до останнього, використовуючи всі можливості уникнути розпуску навіть тоді, коли для останнього існують усі правові підстави. У «них» права опозиції, як і її обов’язки, формалізовані мінімально, але нікому не спаде на думку порушувати перші або манкірувати другими.

А що в «нас»? Днями, багато в чому завдяки старанням опозиції, з поста голови Держкомтелерадіо було усунуто Івана Чижа, який зажив одіозної слави. Плодами зусиль противників влада швидко скористалася, без особливих проблем посадивши в спорожніле крісло «свого» Едуарда Прутника. У цивілізованій державі прибічники режиму цілком могли б запропонувати цю посаду своїм опонентам. Як дружній жест, у надії на подальшу плідну співпрацю. Дурниця, скажете ви? Гаразд, не будемо сперечатися. Обмежимося зауваженням, що в цивілізованій державі дурницею вважалося б саме існування відомства, подібного до нашого Держкомтелерадіо.

Є приклад значно серйозніший. 13 вересня на пропозицію опозиції з Блоку Юлії Тимошенко на голосування сесії ставиться питання про утворення тимчасової слідчої комісії Ради, що має вивчити обґрунтованість перегляду тарифів на газ. Більшість ідею підхоплює і... переосмислює. Комісію утворюють, але керувати нею доручають не запропонованому БЮТом Сивульському, а представникові правлячої коаліції Александровській. Але й це не все. До переліку завдань, що стоять перед новоутвореним органом, вписується ще один пункт — перевірити законність списання боргів компанії, до якої має безпосередній стосунок лідер опозиційного блоку Юлія Тимошенко. Остання відразу звинувачує керівництво парламенту і більшість у порушенні регламенту та Конституції, а її соратники благополучно блокують трибуну, у черговий раз зриваючи роботу і без того неблагополучного законодавчого органу.

Чи зобов’язаний був парламент рекомендувати на посаду голови комісії саме опозиціонера? У принципі, не зобов’язаний. Чи міг доручити комісії розпочати ще одне розслідування? Загалом міг. Ми не будемо зараз розбирати обґрунтованість претензій опозиції з приводу порушень формальної процедури розгляду питання. Подивімося на проблему ширше. Навіть якщо це рішення було проведено чисто — голки не підточиш, воно є антидемократичним за своєю суттю. Тому що, відповідно до його змісту, частина політикуму позбавила частину виборців права контролювати дії влади.

У більшості були підстави сумніватися в законності списання боргів ЄЕСУ? Вони могли сформувати ще одну комісію і «навантажити» її з’ясуванням цієї проблеми. І на це вони мали цілковите і юридичне, і моральне право. Однак опозиція мала таке саме право перевіряти «на вошивість» владу. Їй у цьому праві не просто відмовили, а відмовили з особливим цинізмом. У пристойній країні влада повинна була б сама запропонувати опозиції сформувати подібну комісію і благати ідейних супротивників делегувати свого ставленика на посаду її керівника.

Втім, як з’ясовується, дотримання інтересів меншості не входить до кола інтересів більшості. Минулий тиждень дав тому ще одне підтвердження. Представник фракції Партії регіонів (тобто правлячої політичної сили) Василь Кисельов запропонував реанімувати механізм кримінальної відповідальності за наклеп і образу. Така норма існувала в старому КК (і ваш покірний слуга знайомий з нею не з чуток), але 2001-го відповідальність за ці діяння встановили виключно адміністративну. Тоді це подавалося як серйозний успіх демократії. Сьогодні погляди на демократію, очевидно, дещо змінилися.

Багато ЗМІ висловили своє справедливе обурення, але ризикну припустити, що цей законопроект спрямований не тільки і не стільки проти мас-медіа. Є серйозні підстави вважати, що окремі добродії з числа керівництва «Регіонів» шукали зовсім не зашморг на незалежну пресу і вже тим більше не управу на наклепників. Цей прийом розглядався як один з ефективних засобів боротьби з опозицією. Не вірите? Читайте Конституцію. Там є відповіді на багато запитань, треба просто знати, де шукати. У нашому випадку відповідь криється у статті 80-й. Вона рятує депутатів від відповідальності за свої висловлювання, за винятком тих випадків, коли йдеться про наклеп або образу. Ця сама стаття регулює порядок притягнення парламентарів до кримінальної відповідальності.

Уловлюєте підступ? Ні? Пояснюємо. Раніше необережно різка або навмисно брутальна фраза загрожувала нардепові втратою певної кількості грошових знаків. І то лише в тому разі, якщо факт образи доведений судом. Якщо ж наклеп каратиметься мірками КК, то все стає набагато серйознішим. Реакція на необдуману репліку втілиться у письмову заяву, заяву відправлять у Генпрокуратуру, та матиме право не лише порушити справу, а й (на випадок чого) попросити в депутатів санкції на затримання або арешт. А щоб узяти народного обранця під варту, його треба позбавити недоторканності. Фантазія, скажете ви? Можливо. Проте фантазія аж ніяк не безтілесна, якщо врахувати характер взаємин між опозицією і владою, а також узяти до уваги звичаї і звички, що побутують у середовищі деяких яскравих представників правлячого режиму.

За нашою інформацією, фракція «Регіонів» ухвалила рішення відкликати законопроект пана Кисельова. Якщо так і є, вважатимемо це першим жестом доброї волі влади. Однак усе одно не будемо тішити себе. Про конструктивну взаємодію опозиції і влади поки ще не доводиться говорити. Прикладів тому — безліч, і ми свідомо обмежилися лише найбільш свіжими.

Ситуація, близька до патової: демократична влада неможлива без наявності демократичної опозиції. Але демократична опозиція як інститут неможлива, якщо влада недостатньо демократична. Дамо спокій заявам партійних вождів з товаришами, подивіться на справи. І ви зрозумієте — влада заперечує право ефективної опозиції на існування. Опозиція відплачує владі тією ж монетою.

Найбільш яскравою ілюстрацією до останньої тези став виданий пером Юлії Тимошенко проект закону про опозицію. В минулому номері «ДТ» зупинялося на цьому зразку законотворчості, але останні події переконали, що виникла потреба поговорити про цю проблему ще раз, докладніше.

Два слова про суть. Лідерка БЮТу вимагає для опозиції нечувано величезних прав та повноважень, масштабних кадрових, інформаційних, організаційних і фінансових ресурсів. Зокрема противники режиму претендують на посади:

— віце-спікера;

— керівників чотирьох комітетів і (якщо не помиляюся) усіх контрольних комісій;

— перших заступників голів комітетів у тих структурах, які очолюють представники більшості;

— голови Рахункової палати та голови Антимонопольного комітету;

— члена РНБОУ;

— двох членів Вищої ради юстиції;

— чотирьох членів Ради НБУ;

— двох членів Нацради з питань телебачення та радіомовлення;

— керівників і членів Держкомісії з цінних паперів, Держкомісії з питань регулювання ринку фінансових послуг, Держкомітету фінансового моніторингу.

Як додаткові вимоги значаться:

— обов’язковий доступ до засобів масової інформації;

— відкриття держтаємниць;

— право порушувати питання про недовіру уряду та право накладати вето на його рішення;

— участь у засіданнях Кабміну;

— окремий рядок витрат у держбюджеті.

За рахунок держави опозиція має бути забезпечена приміщеннями, транспортом, зарплатами і навіть власною газетою, обсяг та наклад якої був би порівняний з парламентським «Голосом України».

Перелік тих, хто, коли і в якій формі має звітувати перед опозицією, занадто довгий, щоб наводити його повністю. Обмежимося зауваженням, що в ньому, звичайно, є прем’єр.

І ще одне нововведення, котре заслуговує на увагу. БЮТ вустами свого лідера вимагає узаконити право опозиції впливати на формування керівництва судової міліції. Останню, у свою чергу, пропонується наділити оперативно-пошуковими функціями.

До таких вишукувань існує маса формальних претензій.

По-перше, частина вимог просто незаконна. Численні юристи, які є в БЮТі і (слід гадати) брали участь у безпосередній роботі над документом, не можуть цього не знати. З цього погляду, безперспективним виглядає бажання отримати право вето або прагнення ініціювати зняття уряду.

По-друге, ухвалення такого закону веде до масштабного перекроювання законодавства взагалі. Перелік нормативних актів, що вимагають уточнення, пані Тимошенко вказала, але явно була занадто скромною. Повний список законів та підзаконних актів значно довший, а процес усушки й утруски може забрати роки.

По-третє, частина законопроекту списана з інших законів і Конституції, до того ж списана неакуратно.

По-четверте, авторка явно захопилася термінологією, запровадивши цілу класифікацію різних видів опозиції і часом плутаючись, де яка, хто від кого чим відрізняється і хто за що відповідає.

Автор цих рядків уже ділився з читачами своїм суб’єктивним враженням, але змушений повторитися. Складалося враження, що БЮТ свідомо пропонував такий законопроект, що приречений на провал. А, отже, і сам текст розглядався не стільки як можливість відвоювати свої права, скільки як шанс погаласувати про утиски опозиції.

Хай там як, існує ціла низка серйозніших зауважень до ідеології даного документа. Тому що він дозволяє судити про погляди Ю.Тимошенко та її соратників на владу, на опозицію і на їхні взаємини.

Перша найголовніша вада тексту — автор проекту постійно згадує поняття «контроль», але насправді вимагає наділити опозицію правом паритетного управління країною. Що безглуздо за визначенням.

Друга вада (похідна першої): статус опозиції в усіх сенсах виглядає привабливішим за статус влади. Що протиприродно. Перелік прав критиків уряду суттєво вищий за перелік прав уряду. Статус якого, до речі, досі не визначений профільним законом.

Третє. Тимошенко вимагає жорстких квот для опозиції, незалежно від її чисельного складу. А уявімо, що опозиція налічуватиме, ну, скажімо, 20 чоловік. У неї просто людей не вистачить на всі ті посади, на які вона має право. Встановлення чіткого зв’язку між претензіями опозиціонерів та їхньою кількістю — природна вимога. Було б розумним розглядати серйозні претензії опозиціонерів у тому разі, якби в їхніх лавах налічувалося не менш як 150 депутатів. До речі, тоді вони мають повне конституційне право порушувати питання про недовіру уряду.

Четверте. Зайва формалізація тіньового уряду — це забавка. І сам тіньовий Кабінет у наших умовах — це порожня забавка. Опозиційний виконавчий орган ефективний у тих державах, в яких встановилася двопартійна система. Там «тінь» Кабміну — це реальний праобраз майбутнього уряду, а не дорога іграшка за державний кошт.

У законі пропонується формалізувати порядок ухвалення рішень у рамках опозиції. Це геть необов’язково робити шляхом прийняття закону. Для цього цілком досить угоди між опозиційними силами. В крайньому разі, це можна виписати в парламентському регламенті.

П’яте. Законопроект просякнутий духом вождізму, у ньому геть чисто відсутні командний дух та принципи командної гри. Статусу лідера опозиції, його повноваженням і правам виділено невиправдано багато місця. Цього в принципі можна було уникнути взагалі.

Наводимо приклад розумного раціоналізму. В Литві повноваження опозиції описані в загальних рисах, і зроблено це в статуті сейму. Там немає довгого переліку прикмет, за якими тебе можна розпізнати як опозиціонера. Все просто: ти не згоден з програмою уряду — ти в опозиції. Немає складної процедури легалізації вождя опозиції. Все ще простіше: якщо в опозиційній коаліції більше половини членів сейму, керівник коаліції офіційно визнається лідером опозиції. Немає надприродних повноважень. Лідер литовської опозиції входить до правління сейму,
одержує додаткову зарплату, має право на позачерговий виступ і позачергове внесення законопроекту.

Шосте. Відповідно до букви та духу законопроекту, опозиція хоче контролювати владу скрізь і в усьому, але не пропонує механізмів контролю за нею самою. У цьому праві відмовлено і владі, й електорату.

Сьоме. Опозиція і без цього закону має масу можливостей контролювати владу — ці можливості надані їй Конституцією, Законом «Про статус народного депутата» та регламентом. Частина цих прав Юлія Володимирівна перенесла до закону (незрозуміло навіщо), про частину забула (незрозуміло чому). Але практично не запропонувала механізмів використання цих прав, яким саме в цьому законі якраз і місце.

Мова могла б іти, зокрема, про перегляд змістового навантаження таких понять, як депутатський запит, формування порядку денного, тимчасова слідча комісія, процедура внесення змін до закону. Ось тут не варто було соромитись і пропонувати внесення змін до супутніх профільних законів. Домігшись прав у цій сфері, опозиція могла б впливати на законотворчість, навіть перебуваючи в меншості. Приклад: у Німеччині опозиціонери пропонують до принципово важливих законів тисячі поправок. Кожну зобов’язані розглянути, і відмова передбачається лише вмотивована. В результаті більшість, зацікавлена в ухваленні законів, змушена йти на поступки...

Перераховувати недоліки можна було б довго. Однак і сказаного досить, щоб зрозуміти просту й сумну істину. Опозиція, як і влада, не хоче переосмислювати свої функції. Війна і для тих, і для інших — заняття значно звичніше. А переможців у цій війні не буде. Зате полонених багато. Ціла країна.