«РАЗВОД» ПО-ДОНЕЦЬКИ

Наявність певного «зв’язку» між Віктором Ющенком і «донецькими» у політичних кулуарах припускали давно. При цьому залишалося не цілком зрозумілим, наскільки міцний цей «зв’язок» і кого, власне, мають на увазі під визначенням «донецькі».

Більшість експертів, що пильно вивчали популяцію «донів», їхні звички, засоби боротьби за існування й особливості розмноження, сходилися на думці: представники фінансово-політичних еліт Донбасу (на відміну від есдеків) не є дружною командою з єдиним центром управління та спільними цілями. Втім, одна спільна мета в лідерів численних і неоднорідних угруповань, груп і групок, мабуть, усе-таки є — зробити столицю шахтарського краю фактичною столицею України. Йдеться не про зміну 20-ї статті Конституції, перенесення в дещо похмурий населений пункт на берегах Сіверського Дінця центральних органів влади, надання місту особливого юридичного статусу. Просто вихідці з цього регіону щиро бажають, щоб саме вони, і тільки вони, стали розробниками стратегічних рішень у сфері економіки, а в перспективі — й політики. Вони абсолютно впевнені, що їм це під силу. І свято вірять, що так воно й буде. Тож тост «За взяття Києва! » у донецьких тусовках проголошується з особливим почуттям.

Київ політичний завжди приваблював варягів. Не забута могутня хвиля дніпропетровської імміграції, великою діаспорою представлений у столиці Харків, дуже давно (і не вельми успішно) освоюють печерські пагорби галичани. Практично всі вони розчинялися в цьому місті, швидко перетворюючись на більш-менш яскравих представників київської еліти. У «донів», схоже, прищеплений імунітет до асиміляції — колишніх «донецьких» не буває. «Бабки варяться в Києві, а робляться в Донецьку». «Київ — місто людей, що приймають рішення. Донецьк — місто рішучих людей». Ці афоризми стали популярними ще до сходження Віктора Януковича на прем’єрський престол.

Значення Донбасу в економіці України важко переоцінити, а вплив еліт цього регіону на вітчизняну політику важко не помітити. Але «шахтарі» в дорогих костюмах домагаються того, щоб значення стало абсолютним, а вплив — домінуючим. А для цього слід підкорити Київ. Новий український Вавилон — різномовний, різномастий, різнополюсний, різновекторний — не здавався майбутнім завойовникам неприступною фортецею. Оскільки їх об’єднували не лише старанно культивований гірничий, бійцівський характер, а й уміння знаходити спільну мову одне з одним.

Пам’ятаєте, як описував персонаж одного з серіалів, життєву філософію бандитського світу? «Тертя між пацанами, звісно, виникають, як без цього? Так либонь усе можна за поняттями розрулювати, якщо пред’ява є. Але коли, приміром, у кого непонятки з ментами — то це всіх стосується. Це справа спільна та свята...»

Хотів би втриматися від прямих аналогій. Але думаю, що кіношний герой дав ключик до розуміння логіки тих, кого заведено називати представниками «донецького клану». Немає клану як такого — у кожного свій бізнес, свої цілі та пріоритети. Зіткнення інтересів трапляються досить часто, але майже завжди «розрулюються» безболісно й непомітно для стороннього ока — для цього існують свої перевірені роками правила та свої третейські судді, перевірені справою. Та коли хтось «б’є» донецького, інший «донецький» майже неодмінно прийде йому на допомогу. На час бійки забувши, що «ображений» учора намагався забрати в нього шахту чи перехопити покупця. І вправі розраховувати, що той завтра «впишеться» за нього. Якщо є можливість просунути «свого» на керівну посаду, «дончани» докладуть для цього всі зусилля, хоч які запитання в них виникали б до кандидата. Бо «дон» завжди зрозуміє «дона» краще, ніж «київський», «дніпропетровський» чи якийсь іще.

Настільки широкий опис звичаїв, які сповідуються найкращими представниками найнепересічнішого регіону, невипадковий. Без нього нам важко буде відповісти на такі запитання. Яка природа очевидного взаємного потягу «донів» і «ющенківців»? Як далеко зайшло це, на перший погляд, протиприродне почуття? Чому наявність контактів і домовленостей між «донецькими» й «Нашою Україною» не допомогла уникнути подій 31 жовтня? Чи можна після того, що сталося, ставить хрест на партнерстві найвпливовішого бізнес-угруповання та найпопулярнішої політичної сили?

З кінця 2001-го «донецькі» активно готуються до політичного підкорення Києва — рамки Донбасу стали тісними, там усе поділено та зав’язано. При цьому чиста політика як така їх не цікавить: для них мистецтво можливого суть продовження іншого ремесла — збивання капіталів. Україна розглядається винятково як величезний ринок. Уряд — як інструмент завоювання цього ринку. Верховна Рада — як один із механізмів впливу на формування «свого» Кабінету. Майбутня парламентська фракція — як легальний «дах» для лобіювання своїх інтересів. Вибори — як інструмент створення серйозної лобістської групи. «Дони» сповнені бажання здійснити задумане, а їхні кишені повні грошей. У них є характер, є свій кандидат у прем’єри і є небезпечний суперник — СДПУ(о), чиї можливості й амбіції цілком порівнянні з донецькими.

Ворожі відносини з есдеками стали першою, але не єдиною дотичною точкою сформованого в січні 2001-го проющенківського блоку «Наша Україна» та створеної через два місяці (спеціально під вибори) продонецької Партії регіонів на чолі з Миколою Азаровим. Свято дотримуючись принципу «Ворог мого ворога — мій друг», дві сили почали процес повільного зближення. Природа нелюбові до соціал-демократів у гіпотетичних партнерів була різною. Віктор Андрійович і його оточення бачили в Медведчуку та його команді єдину реальну перешкоду на шляху до очікуваного тріумфу 2004-го. Ахметов, Янукович, Клюєв et cetera розглядали лицарів ордена Червоної троянди як єдиних реальних супротивників у боротьбі за управління економікою. На їхню думку, лідер соціал-демократів міг не просто перешкоджати ставленику донецьких стати прем’єром, він міг посісти його місце з усіма наслідками, що з цього випливають.

Це зовсім не означає, що три роки тому в Донбасі не думали про майбутні президентські вибори. Проте резонно припустити, що вони тоді не думали про власного кандидата в президенти. Мріяти — могли, та й то мало хто. Але серйозно таку можливість не розглядали. Насмілюся припустити, що тоді прем’єрство Януковича здавалася донецьким і більш бажаною, і більш досяжною метою.

А розмірковуючи про майбутній кінець епохи Кучми, «дони» дійшли висновку, що Ющенко для них — не найгірший варіант. Високий рейтинг Віктора Андрійовича робив його одним із головних фаворитів перегонів. Тож прагматичні господарі краю готові були вкладати в нього гроші: екс-прем’єр виглядав єдиною розумною альтернативою можливому ставленику від влади. А в тому, що цей ставленик буде або есдеком, або «есдекозалежним», у Донецьку зразка 2001 року майже не сумнівалися.

З свого боку оточення Ющенка також підштовхувало вождя націонал-демократів до більш тісного спілкування з «донами». Представники підприємницьких кіл були чудово поінформовані про організаційні й фінансові можливості «господарів Донбасу» і вважали, що їх украй корисно мати в числі союзників і вкрай небезпечно — у числі ворогів. Особливо з урахуванням таких обставин:

— Донбас — густонаселений регіон, його виборці досить активні й досить дисципліновані;

— як свідчить практика, електоральні симпатії жителів регіону залежать від позиції місцевої влади. А позиція місцевої влади залежить від позиції місцевого бізнесу;

— донецький регіон потенційно антиющенківський. Якщо не освоїти цей край, перемогти буде важко. Стати повноцінним лідером країни й повноважним главою держави — тим паче. А «освоєння» без залучення місцевих, авторитетних кадрів, не уявляється можливим.

Частина націонал-патріотів також виступала за союз із «донецькими», при цьому наполягаючи на тому, що альянс повинен бути негласним. Це крило «Нашої України» бачило в «донах» передусім надійних і переконаних партнерів у боротьбі з есдеками.

На ранній стадії обговорювалася й можливість входження «Регіонів» у блок «Наша Україна», і можливість підтримки ющенківцями кандидатури Януковича, якщо після виборів він усе-таки стане претендентом на посаду прем’єра. Останнє вважалося в принципі допустимим, але небажаним. Прибічники Віктора Андрійовича бачили на чолі Кабміну свого вождя, вважаючи цю посаду найкращим плацдармом для успіху в битві за президентство.

Наскільки відомо, Ющенко результатами «зондажних» розмов із головними донецькими авторитетами залишився задоволений. Його враження здогадно виглядали так:

— донецький бізнес готовий до співробітництва. Вони вже дозріли для того, щоб грати в підприємницькі ігри за правилами. Але вони не чекають встановлення правил при Кучмі й побоюються розростання «безмір’я» при Медведчуку;

— господарі Донбасу славлять владу, оскільки бояться її. Але при цьому вони носять дулю в кишені. Але не слід змушувати їх виймати цю дулю з кишені передчасно. Відкрите протистояння донецьких із владою принесе їм шкоду. А відкритий альянс «Нашої України» й «Регіонів» принесе шкоду нам;

— вони по-своєму патріотичні, і це можна використовувати;

— вони багаті, дружні та надійні, і це потрібно використовувати;

— вони недосвідчені в питаннях високої політики, і «Наша Україна» просто зобов’язана це використовувати.

У свою чергу, «донецькі» сподівалися використовувати вождя «НУ», не вельми високо оцінюючи його лідерські здібності й організаторські можливості й занадто низько оцінюючи потенціал його команди. Пригадується, як один з авторитетних «донів» у приватній розмові напівжартома-напівсерйозно зауважив: «Ми допоможемо Ющенку стати президентом країни, якщо він не заважатиме нам стати її господарями»...

За деякою інформацією, напередодні виборів-2002 Ринат Ахметов у розмові з Ющенком пообіцяв докласти максимум зусиль для того, щоб «Регіони» стали політичними союзниками «Нашої України». Можна припустити, що пропозиція некоронованого короля Донбасу потішила самолюбство Віктора Андрійовича. Але можна також припустити й те, що він не дуже в неї повірив. Про свої переговори з Миколою Азаровим і «Регіонами» щодо укладання союзу лідер опозиційного блоку повідомив пресу тоді, коли цей союз був уже неможливим. А слова Ющенка про те, що переговори тривають і завершаться принаймні договором про ненапад було адресовано, скоріше, не пресі, а самим «донецьким» — перший номер списку «НУ» натякав на продовження співробітництва й давав зрозуміти, що чекає зустрічних кроків.

Скоріш за все, це було помилкою. Після цього влада особливо ревно взялася за «розробку» Партії регіонів. ПРУ стала повноцінним учасником проекту «ЗаЄдУ!». Саме тоді (як стверджують декотрі представники «донецьких») їм дали зрозуміти, що шанси Януковича стати прем’єром підвищуються. Більше того — у нього з’являються шанси стати наступником. Дехто в Донецьку не повірив власному щастю. Аванс було потрібно відпрацювати — і його відпрацювали сповна: кандидатів від «НУ», як правило, «рвали» з особливим задоволенням.

Керівництво «Нашої України» по закінченні кампанії висловило з цього приводу легкий подив, але посиланнями на контроль із боку Банкової та проханнями почекати вдовольнилося. А дарма — за першою «непоняткою» пішла друга, коли «дони» відмовилися виступати союзниками «наших» під час розподілу керівних парламентських портфелів. Саме тоді у фракції Ющенка вперше почали вголос говорити про «кидки» потенційних партнерів. «Донецькі» у відповідь знизували плечима, і були по-своєму праві. Інформація про те, хто, з ким і про що тоді домовлявся занадто суперечлива, але, здається, деталі не такі й важливі. «Наші» й «дони» говорили різними мовами. «Регіони» чекали не натяків, а пропозицій, не обіцянок, а гарантій. І не одержали. Споконвічні вороги — есдеки — виявилися партнерами надійнішими, оскільки знали правила й мову донецьких краще. Віктор Янукович був зобов’язаний своїм прем’єрством Віктору Медведчуку. Можна скільки завгодно говорити про те, навіщо це Віктору Володимировичу знадобилося. Але факти — річ уперта: без його зусиль Віктор Федорович прем’єром не став би.

Сьогодні дехто називає це першим етапом операції під назвою «Велике «розлучення» «донецьких». Але тоді самим «донам» так не здавалося. Те, що найлютіший ворог допоміг їхньому ставленику домогтися бажаної мети, було сприйнято як визнання сили клану. Натяки на майбутнє підвищення Януковича до «рангу» офіційного наступника лише зміцнювали їхню помилку. Київ «здався» занадто швидко, і легкість перемоги зіграла із досвідченими хлопцями з шахтарського краю злий жарт.

«Наша Україна» за прем’єра Януковича не голосувала. Сьогодні ющенківці кажуть, що вони не заважали. Але «донецькі» переконані, що вони і не змогли б перешкодити. Дехто з «наших» намагався їм втовкмачити, що однією з причин, якими вони керувалися, було небажання «світити» наявність будь-яких зв’язків із «донами». Але самі «дони» у це не вірили. І зачаїли образу. Вони вважали себе переможцями, а ющенківців — невдахами. А переможці не люблять невдах. Особливо, якщо переможці родом із Донбасу.

Маловідомий і досить красномовний факт: команда екс-прем’єра Ющенка намагалася консультувати команду прем’єра Януковича. «НУ» була зацікавлена в сильному главі Кабінету, оскільки вбачала в ньому серйозну владну альтернативу Медведчуку. Але Віктор Федорович сприймав спроби допомогти не як послуги. Він сприймав це як належне. Контакти між двома силами зберігалися. Але вони ослабли. І, головне, змінилися акценти. Якщо раніше «донецькі» готові були допомогти Ющенку перемогти, то зараз вони оцінювали, наскільки глава «наших» здатний допомогти Януковичу здобути перемогу.

Насправді ж переграли їх. І легше, аніж це могло видатися на перший погляд. Дуже легко виявилося переконати Януковича в тому, що він — майбутній кандидат від влади. Втративши пильність, він утратив контроль над урядом, надавши Медведчуку можливість посилити свій контроль над центральним органом виконавчої влади. Дуже легко виявилося поглибити протиріччя між «донецькими» і «Нашою Україною», і прем’єр так і не отримав необхідної підтримки парламенту. Дуже легко виявилося розсіяти лави «донецьких», розстроїти їхню відносну єдність.

Ми вже казали про те, що для «донів» є чужою єдиноначальність. Це було їхньою зброєю, а її повернули проти них же. З кожним із «донецьких» влада стала «працювати» окремо. Кожен із них занадто рано повірив у власну значимість. І дружні «дони» посипалися.

Нам не відомо, чи знав Янукович, який саме «прийом» готують Ющенку в Донецьку. І чи знав про це Ахметов. Але нам достеменно відомо: те, що сталося, стало шоком для доброго десятка знакових представників клану. І ми можемо припустити: якби Віктор Федорович чи Ринат Леонідович дізналися раніше і сценарій акції 31 жовтня не припав би їм до душі і вони спробували завадити, то навряд чи це їм вдалося б.

Оскільки Банкова перед цим налагодила прямий і безпосередній контакт із кожним із впливових «донів». І могла за бажання прямо вийти і на Близнюка, і на Лук’янченка, і на Колесникова. Могла вийти на кого завгодно. І знала, які важелі вмикати.

Тому що ні Янукович, ні Ахметов не є главою «донецького клану». Тому що у «клану» немає лідера. Тому що кожен із «донів» вважає самодостатнім не лише Донбас, а й себе самого. А Банкова на цьому зіграла.

Зіграла вона і на ще одній «донецькій» особливості. У «донів» відсутня система координації дій в умовах «мирного часу». Тому і Ахметов, і Клюєв, і Богатирьова цілком могли й не знати ні про біг-борди, ні про «Альфу», ні про роздачу горілки, хоча про це мусили б знати і Близнюк, і Лук’янченко, і Колесников. Зате у «шахтарів» добре налагоджена система оповіщення в умовах «військового часу». І чітко відпрацьована відповідна лінія поведінки.

«Донецький» сценарій був із самісінького початку жорсткішим за «харківський». І придуманий він у Києві. Влада свідомо пішла на те, щоб якнайсильніше дискредитувати «донецьких» в очах «Нашої України». Щоб Ющенко і його соратники не церемонилися в оцінках того, що відбулося. А на клич «донецьких б’ють!» «дони» реагують автоматично — вони відповідають ударом на удар. Незалежно від того, праві вони чи ні.

Те, що Ющенко після такого «гостинного прийому» буде різкий, — читалося легко. Те, що «за весь Донбас» йому різко відповість Янукович — читалося настільки ж легко. Банкова одним пострілом уразила трьох вальдшнепів. По-перше, помстилася Ющенку за Львів і при цьому підставила іншого. По-друге, дискредитувала «донецьких», як то кажуть, «по повній програмі». Гидотність того, що відбувалося останнього дня жовтня у столиці Донбасу, була очевидною для всіх. Але далеко не для всіх очевидно, хто ж був істинним замовником і організатором. А виконавець — у наявності. Те, що Янукович «присуджений» як єдиний кандидат, не зрозумів, здається, лише він. По-третє, розширило тріщинку між «донецькими» і «нашими» до розмірів прірви, перетворивши легкі корпоративні суперечності в глибокі особисті образи.

Хоча перші не виключають, що ще можна усе почати з «чистого листа». А другі кажуть: те, що сталося, лише змушує «працювати» із «донами» тісніше і тонше.

Автор цих рядків далекий від того, щоб обіляти суворих хлопців із суворого краю. І далекий від того, щоб судити їх — це право дане Богу, народним судам і совісті кожного з них. Було б нечесно не згадати і про те, що «наші» у ході львівських «розбірок» із есдеками теж не виглядали «білими і пухнастими». А тому були вправі очікувати жорстокої відповіді.

Однак не можу не сказати про інше. Хоч би якою підступною була влада, хоч яким би великим був страх у великих начальників перед начальниками ще більшими, але є речі, котрим немає виправдання. Насмілюся поставити деяким донецьким начальникам кілька риторичних запитань. Хотіли б вони побачити себе на біг-борді в нацистській формі? Погодилися б вони споювати власних дітей, навіть в ім’я мети, яка здається їм масштабною?

Навряд чи сьогодні представники донецької влади зізнаються в тому, що ситуація виходила з-під контролю, і вони всерйоз злякалися, що розлютований, розпаленілий натовп спровокує в місті банальні заворушення. Хочеться вірити, що переляк цей минеться нескоро.

Хоч як би цинічно це пролунало, але те, що сталося в Донецьку 31 жовтня, мусить лише піти на користь. Усім. Віктору Ющенку, у якого з’явився шанс стати лідером. «Донецьким», у яких з’явився шанс нарешті стати політиками. Країні, у якої з’явився шанс стати країною. Якщо ця країна не хоче перетворитися на зону.