ПРОСТО ІСПАНЦІ

Під час однієї з поїздок до Іспанії колеги порадили мені з’їздити подивитися на меморіал у Долині полеглих, де похований диктатор Франсиско Франко. Меморіал міг би справити враження хіба що на ревних шанувальників соціалістичного реалізму — будь-яка диктатура, як відомо, тяжіє до масштабності. Але відмінністю Долини полеглих від наших поховань героїв війни є те, що поруч із Франко покояться ті, хто бився з обох сторін — як прихильники республіканської Іспанії, так і їхні непримиренні противники, що воювали на боці франкістських військ. Попри те, що після громадянської війни іспанське суспільство виглядало роз’єднаним і розійшлося по різні боки барикад, попри те, що переможці і переможені жагуче ненавиділи одне одного, на кінець правління Франко в суспільстві дозріло розуміння того, що без цього загальнонаціонального примирення суспільство розвиватися не зможе.

Важко сказати, чи розумів це диктатор. В останні роки життя він переймався збереженням власного режиму, але чітко усвідомлював, що без нього цей режим не зможе вже існувати у своєму первозданному вигляді. Франко зовсім не був прихильником відновлення монархії і вже тим більше не був шанувальником спадкоємця іспанського престолу Хуана Барселонського — батька нинішнього короля. Але принаймні він вирішив створити видимість того, що противники республіканців воювали за відновлення монархічної форми правління, яка існувала до проголошення республіки. Це не було щирим ставленням до історії: в лавах франкістів воювали насамперед не «за» монархію, а «проти» республіки, і монархісти ніколи не становили найзначнішу силу в рядах антиреспубліканської армії. Проте після краху режимів Гітлера і Муссоліні і маргіналізації вкрай правих у самій Іспанії особливого вибору у Франко не було. Він провів референдум про відновлення монархії, водночас проголосивши себе довічним главою держави. Втім спадкоємцем Франко мав стати король. Проте диктатор відкидав навіть думку про те, що успадковувати його повинен був ненадійний дон Хуан. Заради збереження монархії спадкоємець престолу був змушений погодитися з переїздом до Іспанії свого сина Хуана Карлоса, втім, проголошеного спадкоємцем престолу лише через два десятиліття після угоди Франко і дона Хуана і за шість років до смерті Франко.

Чи вірив диктатор у те, що молодий престолонаслідник стане надійним спадкоємцем засад франкізму? Принаймні він міг тішити себе думкою, що принц, вихований в Іспанії, надійніший, ніж його батько. Крім того, Хуан Карлос не давав щонайменшого приводу запідозрити себе в нелояльності. У його жилах текла кров Бурбонів, які вміли роками чекати влади в усвідомленому мовчанні. Навряд чи франкісти в момент смерті диктатора вважали, що король Хуан Карлос I похитне основи режиму.

Проте вже через півроку після смерті Франко король призначив прем’єр-міністром Адольфа Суареса, представника помірного крила франкістської партії. Суарес зовсім не був революціонером, проте саме він здійснив політичні реформи, що втілилися у відповідному законі, у перших від часів громадянської війни демократичних виборах, амністії, у розпуску правлячої (і єдиної) партії Національний рух і дозволі багатопартійності. У 1978 році — від часу смерті Франко минуло всього три роки — прийнято демократичну конституцію.

З точки зору законодавства Іспанія стала звичайною європейською країною. Коли 1981 року група військових спробувала вчинити переворот і повернути країну до франкізму, вона зустріла жорсткий опір з боку короля і нерозуміння в суспільстві. Франкізм помер. Іспанія ожила. Але при цьому необхідно враховувати, що реформи Суареса передбачали не зведення рахунків між постарілими переможцями і переможеними, не покарання тих, хто брав активну участь у побудові і функціонуванні франкістської держави, а усвідомлення суспільством важливості національного єднання. Не відторгнення одних за рахунок інших, а включення в політичне життя тих, хто був штучно з неї виключений після громадянської війни. До Іспанії поверталися політемігранти, що опинялися на одній парламентській лавці зі своїми недавніми ворогами з франкістської номенклатури. Але основною відмітною ознакою цього періоду було те, що всі ці люди почували себе державними діячами нової Іспанії. Пригадаймо хоча б те, що першим послом цієї нової Іспанії до Москви був направлений один із стовпів франкістського режиму маркіз Хуан Антоніо Самаранч, колишній міністр спорту і молоді, ще в 1966 році делегований Франко в МОК і обраний президентом Міжнародного олімпійського комітету вже на завершенні часу Суареса.

Після Суареса, який створив і очолив центристську партію, прем’єр-міністром країни став соціаліст Феліпе Гонсалес — представник партії, що була основною силою в республіканських урядах. А от спадкоємець Гонсалеса і нинішнього голови Європейського Союзу Хуан Марія Аснар очолює партію, історія якої пов’язана з історією колишньої основної і єдиної партії країни. Але ця партія пройшла шляхом серйозної еволюції від авторитарної сили до респектабельної правої партії, яка виявилася куди привабливішою альтернативою соціалістам, ніж центристи, що залишили політичну сцену...

Примирення іспанського суспільства справді відбулося. Громадян країни об’єднало бажання побудувати розквітаюче, сучасне суспільство, наздогнати Європу, від якої Іспанія франкістських часів безнадійно відставала. Не варто, втім, забувати про те, що і сам Франко в останні десятиліття свого правління почав розуміти, що без економічних перетворень його режим повалиться. Постфранкістська влада, проте, була переконана в тому, що економічні перетворення мають супроводжуватися політичними змінами. І в цьому розумінні зійшлися іспанці різної історичної долі, різноманітних переконань — від комуністів до монархістів, від дітей тих, хто воював на стороні Франко, до дітей тих, хто рятувався від його армії...

Король, який виявився здатним стати символом національного єднання, продемонстрував суспільству можливість толерантного ставлення з боку монарха — добровільно відмовляючись від багатьох владних повноважень на користь парламенту й уряду, він сповна використовував владу проти тих, хто хотів йому ці повноваження «повернути» під час військового перевороту...

Політичні лідери перших років після смерті Франко виявилися здатними до спільної творчої роботи — і це попри те, що до країни повернулося чимало політемігрантів, які провели за кордоном довгі десятиліття (пригадаймо хоча б про повернення голови Компартії Іспанії Долорес Ібаррурі). Любов до Іспанії виявилася сильнішою за прагнення реваншу — у цьому випадку це не пустопорожнє слово, а щоденна політична практика.

Через чверть сторіччя після смерті Франсиско Франко ми вже навряд чи відрізнимо Іспанію від сусідніх країн Європи. Але так було не завжди. Досить подивитися старі іспанські фільми, почитати пресу і книги тих років, аби побачити, як разюче відрізнялася тодішня Іспанія від Франції або Італії. В одному із своїх фільмів Альмодовар просто «впустив колір» у новий час, залишивши рокам франкізму чорно-білу плівку... І нині єдиним спогадом про останнє трагічне національне розмежування залишається Долина полеглих, де знайшли вічний спочинок учасники громадянської війни. Не переможці і не переможені. Просто іспанці.