Останнє слово

Виступ Михайла Ходорковського на процесі, який мав, по суті, і вирішити його власну долю, і визначити, як розвиватиметься найближчими роками російська державність, — досить вражаючий документ, щоб коментувати його зміст. Документ, який ілюструє, що роки перебування в ув’язненні змінюють людей більше, ніж період володіння мільярдами та управління державами і компаніями. Досить порівняти статті, які Михайло Ходорковський писав у перші роки свого перебування в ув’язненні, і теперішній текст, аби побачити: колишній олігарх пройшов шлях від самовпевненого, далекого від реального життя романтика — до мудрого реаліста, від вільної людини, котра думає, як покращити корпоративну Росію, — до ув’язненого, який розуміє, що в цій корпоративній Росії нікому життя немає... І в цьому Михайло Ходорковський відрізняється, наприклад, від архітектора корпоративної Росії Анатолія Чубайса, який досі напружено міркує над поліпшенням і — згадаємо модне безглузде слівце — «модернізацією» непрацездатного деградованого механізму.

У дні першого судового процесу над Ходорковським мені доводилося писати на шпальтах «Дзеркала тижня», що я вважаю його жертвою насамперед корпоративного, олігархічного, а не політичного конфлікту. У багатьох тоді ця позиція викликала нерозуміння: Ходорковського сприймали як відважного політичного борця з путінським режимом, і будь-які сумніви в його правоті розцінювалися як підтримка цього режиму. Мене ж турбувало інше: вибірковість правозастосування. Саме заняття бізнесом — насамперед великим бізнесом — у Росії пов’язане з незліченними порушеннями закону, бо закон так виписано. Гадаю, в Україні тепер, коли нова влада приймає законодавство, яке дахує беззаконня, цього не треба нікому особливо пояснювати, а тоді для українського законодавця все це ще було дивовижею. Тому застосування репресивного важеля до нелояльного олігарха або чиновника — це зовсім не складно: приблизно те ж саме робить зараз українська влада, коли заарештовує чиновників уряду Юлії Тимошенко або неслухняних мерів. Проте завжди постає просте запитання: чому інші залишаються на свободі? І чи не є ці «інші» замовниками справ проти своїх конкурентів?

Коли судили Михайла Ходорковського, Володимир Путін ще вважався грозою російських олігархів. Тепер уже не треба пояснювати, що ніяким Володимиром Грозним Путін ніколи не був, — окрім посадженого Ходорковського та витіснених із Росії Березовського й Гусинського, решта олігархів зберегли своє становище в бізнесі і у владі, і навіть торішня криза не призвела до серйозного послаблення їхніх позицій. Зате Ходорковського досі тримають у в’язниці. Більше того, не збираються звідти випускати і саме тому запустили нову справу, досить сумнівну навіть із погляду таких представників чинної влади як віце-прем’єр Олексій Кудрін або голова «Сбербанка» Герман Греф.

Ходорковський обвинувачує у своїх бідах особисто Путіна, але ситуація видається значно складнішою і безперспективнішою. Ходорковський порушив неписані правила кланової гри і став ворогом Системи у її найгірших проявах. Причому навіть підтримка окремих представників цієї самої системи небагато міняє. Що з того, що після арешту Михайла Ходорковського в доцільності суду над ним і обвинувального вироку сумнівалися тодішній прем’єр Михайло Касьянов, глава президентської адміністрації Олександр Волошин і його заступник Дмитро Медведєв? У результаті номенклатурного протистояння Касьянов і Волошин втратили свої посади: перший пішов у тінь, другий довго працював над відновленням своєї політичної ролі. Що з того, що тепер процес Ходорковського викликає запитання у Кудріна і Грефа, якщо суд практично проігнорує їхні свідчення?

І тут доведеться повернутися до слів Михайла Ходорковського, до його характеристики російської системи. «Стабільність стала схожою на застій. Суспільство завмерло». Це сталося насамперед тому, що з передачею влади від Бориса Єльцина Володимиру Путіну система набула чітких обрисів минулого. Як влучно зазначав Віктор Черномирдін, «хоч би що ми будували, виходить КПРС». Це й вийшло, тільки, за відсутності справжнього диктатора, вийшла КПРС брежнєвської доби, партія колективного керівництва і відповідальності, влада безпардонної чиновницької сваволі, яка ні на що й ні на кого не спирається і прагне до самозбереження будь-якими шляхами. У цій партії, як і колись, є своє політбюро — тільки членство в ньому тепер визначається не так наявністю посади, як кількістю грошей і впливом на силові структури та корпорації-монополісти. Достеменно встановити склад цього політбюро і те, як і чому приймаються в ньому рішення, практично неможливо. Втім, чи завжди можна було зрозуміти, з яких причин і на яких підставах приймалися рішення у «старому» політбюро?

У цій системі можуть бути умовні консерватори й умовні ліберали, умовні хоронителі й умовні модернізатори, але в одному всі ці люди єдині: мають дотримуватися кланові правила гри, інакше доведеться впустити на політичну сцену населення, яке перебуває в летаргічному заціпенінні, а простіше кажучи — поділитися награбованим. Саме тому жодних особливих розбіжностей щодо продовження ув’язнення Михайла Ходорковського — стосовно мітингів незгодних або ставлення до сусідів Росії — не спостерігається. А якщо розбіжності і є, то вони, швидше за все, косметичного характеру. Отож не варто дивуватися, що два таких переконаних прибічники «модернізації», як Анатолій Чубайс та Ігор Юргенс, заявили: продовження ув’язнення Михайла Ходорковського, якого вони, зважаючи на все, вважають невинним (Юргенс взагалі сказав, що Ходорковський постраждав через зарозумілість, нічого собі!), «модернізації» завадити не повинне. Хоча це справжнє безумство: навіть керівництво КПРС розуміло, що не можна проводити перебудову, яка планувалася як косметичний ремонт режиму, з політичним в’язнями в тюрмах. Були серед цих ув’язнених, до речі, люди, котрих радянське керівництво впевнено вважало шпигунами, — такі, як майбутній ізраїльський міністр Натан Щаранський, але і їх довелося випустити. А тут, з одного боку, визнання фальсифікованості справи, а з іншого — впевнене «пущай сидит». А це й означає, що ніякої «модернізації» не буде.

І добре. Це і є надія на те, що рано чи пізно ми зможемо побачити Михайла Ходорковського вільним, а Росію — квітучою. Надія на крах стагнуючої системи. Будь-які перебудови, модернізації, інші благодурниці тільки створюють оманливі ілюзії і продовжують агонію холонучого тіла. Для того, щоб Росія змінилися, її громадяни мають переконатися в непрацездатності корпоративної держави.

Це, до речі, стосується й України. Ми тепер саме на порозі побудови системи, яка править Росією останнє десятиліття, — системи анонімного політбюро і безвідповідальних чиновників, системи, яка приймає закони для легітимації беззаконня. Залишається тільки розраховувати, що ця система доведе громадянам свою неефективність швидше, ніж система управління сусідньою країною. Зрештою, в української влади значно менше грошей для заколисування населення і вибудовування навіть тимчасової ілюзії стабільності. Та й крах української державної моделі — знову ж таки, через відсутність грошей — буде менш болісним, ніж російське розчарування. Не кажучи вже про те, що в нас немає свого Ходорковського — принаймні поки що.