ПРИГОДИ КОЛОБКА

Поділитися
Війна щойно почалася, а спостерігачі вже гадають — яким він буде, цей новий світ без звичних інституцій?..

Війна щойно почалася, а спостерігачі вже гадають — яким він буде, цей новий світ без звичних інституцій? Засідання Ради Безпеки ООН, що передувало початку конфлікту, вже продемонструвало: зміни відбулися ще до війни — державний секретар США і міністр закордонних справ Великобританії просто не прийшли на зустріч із колегами, і нікого не цікавило, що говорять міністри закордонних справ Франції та Росії. На наших очах розсипався, перетворився на ніщо один з найважливіших штучних інститутів повоєнного (якщо говорити про Другу світову війну) світу — статус постійного члена Ради Безпеки, який має право накладати вето на принципові рішення. Перетворився на ніщо, бо значення цього статусу було простим — служити своєрідним обмежувачем у конфронтації Заходу і Сходу, не допустити перетворення холодної війни на третю світову. Статус свою роль відіграв, і відіграв саме в той момент, коли один із постійних членів Радбезу — Радянський Союз — зник із політичної карти світу. Нові незалежні держави, які утворилися на місці поваленої комуністичної імперії, вирішили надати місце в Радбезі Російській Федерації. Тоді багато хто дивувався — чому б не піти за югославським варіантом, адже в цій країні правонаступницями СФРЮ стали всі республіки. А тут, і ще в такому важливому питанні — лише одна?

Проте нині, як ніколи, зрозуміло: це було правильне рішення. По-перше, навіть важко собі уявити, на що перетворилися б міжнародні відносини, якби в Раді Безпеки ООН з’явилася, перепрошую, СНД. І як за такого представництва було б вирішене питання відповідальності за ядерну зброю — тоді «цементувати» колишній СРСР узявся б переляканий Захід. А так — російські амбіції були ще один раз задоволені, Росія начебто залишилася Радянським Союзом, посівши місце цієї країни в Раді Безпеки ООН. І водночас це вже був аж ніяк не Радянський Союз. І події останніх тижнів чудово довели це. Виявилося, що статус постійного члена РБ — не якесь там почесне звання, а можливість, готовність і бажання реально впливати на розвиток принципово важливих процесів у світовій політиці. І якщо Франція, Росія і Китай не мають таких можливостей, то ніякий статус постійних членів РБ ООН їм не допоможе.

Україна, на відміну від сусідньої країни, ніколи на світове лідерство не претендувала і претендувати не могла, тому теперішню зміну віх у міжнародних відносинах вона може сприймати, на перший погляд, менш болісно, ніж Росія. Але це тільки на перший погляд. Тому що Росія і без права вето залишається важливою регіональною державою, яка так або інакше впливає на події бодай по сусідству. Голос Росії однак багато важитиме в неминучій полеміці між Сполученими Штатами та Європою — хоч вплив Європи і підірваний, тим важливіше для «антиатлантистів» у керівництві європейських держав боротися з російськими вічними ваганнями у прагненні привернути Росію на свій бік і тим важливіше для американців зберігати дружелюбну тональність у діалозі з Росією, щоб зберегти її в нейтральному стані. Зате для України починаються цілком нові часи. До остану вона була колобком, який ліниво перекочувався по тарелі туди-сюди в надії, що головні їдці не відхоплять завеликих куснів і завжди залишиться можливість ще кудись перекотитися. Ця можливість була завжди: начебто колобка вже хотіли проковтнути під горілочку, та з’ясувалося, що він допомагає при отруєннях хімічною зброєю, і його знову почали погоджуватися скуштувати з кетчупом. Водночас якісь кусні спробували пропхати як закуску до пива, якісь намагалися подати на сніданок замість підігрітого помідора. І найцікавіше — їдці щоразу виявляли, що замість колобка їм пропонують гарну обгортку в синьо-жовтих тонах, а сам колобок під пісеньку про бабусю та лисичку качається й качається собі по тарелі, як заведений.

А тепер колобок можуть розім’яти виделкою, позбавивши чудової пухлості, яка так подобається всім гостям України. Навіщо качатися? Коли захочуть, тоді і з’їдять. Звісно, можна припустити, що Росія захоче спробувати першою — тепер це їй буде просто необхідно зробити для утвердження статусу регіональної держави і для того, щоб з нею, як і раніше, рахувалися американські друзі. Звісно, Україна в цій ситуації знову намагатиметься перекочуватися між Росією та Європою, сподіваючись стати потрібною і в Євросоюзі, який стрімко втрачає політичний авторитет і мобільність. Але суть від цього не зміниться. А суть у тому, що якщо захочуть злопати з кетчупом, то й злопають і десерту не попросять, хіба що розтягаїв із сусідського столу. Можливо, просто не до того буде, кількість саддамів хусейнів у світі вже сягнула критичної позначки. Та якщо пригадають і захочуть — злопають. Ось у чому халепа.

Це, звичайно, не називається «багатополярний світ». Але хто сказав, що в нас узагалі багатополярний світ? Це все ж таки омріяний образ, а не політичний — і президентові Іраку просто довелося переконатися в цьому першому, та ще й у спотвореній формі. А комусь доведеться в цьому переконатися у формі цивілізованій. І зрозуміти просту річ — світ монополярний відрізняється від світу багатополярного і біполярного відносною рівноправністю складових. Тому що у світі біполярному все вирішувалося суперництвом двох країн — Сполучених Штатів і Радянського Союзу. Ідея світу багатополярного відштовхувалась від недавнього минулого. Її адепти прагнули, щоб рішення приймалися розширеною групою тих, хто змагається, — приміром США, Росією, Китаєм та міфічною єдиною Європою. А світ монополярний передбачає, що вплив Польщі дорівнює впливу Франції, вплив Німеччини дорівнює впливу Хорватії і — вибачте за блюзнірську думку — вплив Росії дорівнює впливу України у тому разі, коли йдеться про рішення доленосні. Тому що Франція, Німеччина, Україна, Росія, Польща, Китай і Ліхтенштейн змогли вплинути на перебіг подій навколо Іраку однаково. І кожна з країн — постійних і не дуже — думала в цій ситуації виключно про себе і зовсім не про Ірак. А тому в умовах монополярного світу торжествує суверенітет малих країн і обмежується можливість країн, які вважають себе великими — колишніх імперій, майбутніх та ілюзорних, — втручатися в їхні справи.

А як же тоді Сполучені Штати? А ось у випадку зі Сполученими Штатами завдання всіх решти в монополярному світі — вироблення таких правил гри, за яких єдина супердержава могла б втручатися у перебіг подій лише в критичних випадках, пов’язаних із її безпекою, а в інших випадках відігравала б роль гаранта суверенітету і рівноправності в міжнародних відносинах, гаранта того, що великі не ображатимуть маленьких, а маленькі — не обманюватимуть великих. Але для того, щоб так насправді сталося, у світі не повинно бути хитрих горе-колобків.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі