Президенти білої ночі

Зустріч Володимира Путіна і Михайла Саакашвілі відбулася відповідно до всіх законів жанру зустрічей між недоброзичливцями. Марно журналісти чекали побачення лідерів у оголошений час в оголошеному місці. І марно розраховував на зустріч у зазначений термін сам грузинський президент, який здійснював екскурсію по Санкт-Петербургу, тоді як Путін зустрічався з колегами-президентами та прем’єрами (правда, не дуже численними) під час роботи Економічного форуму. Зустріч відбулася практично білої петербурзької ночі в Костянтинівському палаці — тому самому, в якому Володимир Путін ось-ось прийме «вісімку». Вже тільки це мало продемонструвати молодику з Тбілісі: його приймає головуючий у клубі наймогутніших держав світу, невдовзі тут розмовлятимуть із Бушем і Шираком. А ти хто такий? Подякуй, що впустили, хоч і примусили — по-панському, певна річ, — почекати в передпокої.

Проте «хто такий» не боявся і сміливо різав щиру правду прямісінько у відреставрованих залах. Тон Михайла Саакашвілі розвіяв черговий міф російської зовнішньої політики — те, що президент Грузії прибув капітулювати. Ні, для Саакашвілі виявилося важливим просто продемонструвати готовність до діалогу з Путіним. Інша річ, що жодного реального фундаменту для цього діалогу не знайдено. Та його, правду кажучи, ніхто й не шукав. Зате у Тбілісі переконаються: президент зробив усе що міг. Однак і грузинам довелося розпрощатися з міфом. З міфом про те, що Росії потрібен не Саакашвілі-капітулянт. Що вже саме бажання грузинського президента приїхати і розмовляти з Володимиром Путіним сприйматиметься у Москві як конструктивний підхід до подолання наявних суперечностей. Що дзвінок у Москву може сприйматися інакше, ніж як готовність до капітуляції. І що коли російські сподівання не справдяться, головним стане зовсім інше — прагнення продемонструвати непохитність власної політичної лінії і недопущення грузинського піару за російський рахунок.

Тому президенти змогли використати цю зустріч лише для одного — для роботи на західних колег і на власні аудиторії. Західним колегам — і насамперед американському президентові, який нещодавно побував у Грузії й лаштується до Пітера, — було продемонстровано, що Москва і Тбілісі хочуть розмовляти. Дуже хоче діалогу Саакашвілі — навіть готовий м’яти шапку в передпокої, шановні американські друзі, так-так, це я тут стою, ваш мирний лагідний Мишко. Дуже хоче діалогу Путін — шановні американські партнери, хоч він мене й ображав, я його прийняв у найкращому місці, там, де й вас прийматиму. Хочемо розмовляти до смерті! Ну не виходить розмова, ну це ж тимчасово. А тепер звернімося до внутрішньополітичних запитів. Саакашвілі, який не знайшов розуміння у Путіна, говорив про фактичну анексію грузинських територій і територіальну цілісність країни — ці його слова сподобаються у Тбілісі. Володимир Путін наводив для прикладу Чечню і говорив про фальсифіковані грузинські вина — ці його слова сподобаються росіянам. Окрім того, у день приїзду Михайла Саакашвілі до Санкт-Петербурга всі російські телеканали продемонстрували чудову новину із Сухумі — саміт президентів трьох самопроголошених республік, на якому керівники Абхазії, Південної Осетії і Придністров’я домовилися про створення власних миротворчих контингентів на допомогу російським миротворцям або навіть на заміну їм у недалекому майбутньому. Кращої новини для Саакашвілі і придумати годі — для повноти картини треба було б іще запросити до Пітера молдавського президента Вороніна — аби й він, мліючи в очікуванні найвищої милості, уважно подивився телевізор...

Одне слово, громадяни обох країн, які не домовилися, побачили цікаві новини про те, що відбувається у конфліктних регіонах, а ближче до ранку — своїх лідерів у звичних телевізійних образах — непохитних, упевнених у власній правоті, готових відстоювати свої інтереси, не звертаючи особливої уваги на аргументи співрозмовника й намагаючись як-небудь яскраво його вколоти — так, щоб укол був очевидний лише своїй аудиторії. Звісно, вони могли б бути відповідальними державними діячами і дипломатами, котрі думають про майбутнє своїх країн, а не про програми новин. Однак тоді це були б зовсім інші люди. А поки що вони розраховують на державне мислення партнера по переговорах, а не себе самого. Напевно, Михайлові Саакашвілі хотілося б, щоби Володимир Путін говорив про Абхазію і Південну Осетію інакше й обурювався діями головного санітарного лікаря Російської Федерації. Напевно, Володимир Путін тішився б, якби його грузинський колега говорив про велику роль російських миротворців у зоні конфлікту і назвав НАТО віддаленою перспективою, про яку нині не варто згадувати. Та щоб сталося щось подібне, треба було б для початку вимкнути телевізори на всій території Російської Федерації і Грузії. Бо президенти Путін і Саакашвілі дивилися не один на одного. Вони дивилися в об’єктиви телевізійних камер.