ПРАВО ВИБОРУ

«Справа про касети», схоже, досягає свого апогею. Весь минулий тиждень Верховна Рада присвятила розгляду нових обставин «рекордзгейта». Формальним результатом стали дві постанови, у яких парламент порекомендував Президенту зняти з посад міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, главу Служби безпеки Леоніда Деркача та керівника Держмитниці Юрія Соловкова, а також доручив Генпрокуратурі забезпечити проведення об’єктивної міжнародної експертизи матеріалів, пов’язаних зі справою Гонгадзе.

Реальний результат невтішний. У Верховної Ради був шанс повернути собі втрачений статус одного з центрів політичного впливу і застовпити за собою місце координаційного центру опозиції. Вперше за останні роки у депутатських співтовариств, з різних причин незадоволених політикою Банкової, виявилися спільні точки дотику. У лівих і правих, олігархів і борців з олігархами, центристів і псевдоцентристів з’явився привід укласти тимчасовий альянс.

Більшість спостерігачів переконані, що шанс можна вважати втраченим. Найцікавіше, що для втихомирення Ради цього разу не знадобилося надзусиль АП і каральних органів. Різноманітні джерела інформації стверджували: у лавах президентської гвардії на початку тижня панували розгубленість і паніка. Апарат тиску на парламент функціонував в інерційному режимі. Але очевидна неузгодженість у депутатських лавах, явне загострення внутрішніх протиріч, судячи з усього, дали стороні, котра оборонялася, час перевести подих і можливість перешикувати ряди.

Знервованість Михайла Потебенька, Леоніда Деркача та Юрія Кравченка, змушених двічі протягом одного тижня пройти крізь чистилище парламентської трибуни, було видно неозброєним оком. Але від багатьох не приховалася й та обставина, що в четвер глава СБУ і керівник МВС виглядали трохи впевненіше, аніж у вівторок...

Гіпотетично депутати ще мають час, щоб зібратися з думками і розібратися між собою. Але навряд чи вони впіймають той кураж, що був у них у вівторок, після емоційного розбору інциденту в Борисполі і перегляду відеокасети із зізнаннями майора Мельниченка.

Крім того, неясна відповідь на, мабуть, головне питання - хто візьме на себе роль об’єднуючого чинника? Теоретично ноша «збирача опозиційних земель» могла б виявитися по плечу Олександру Морозу. Та, з огляду на об’єктивні й суб’єктивні причини, Олександру Олександровичу не довірили тяжкого й почесного хреста парламентського Мойсея.

Боюся помилитися, але друга серія зізнань Миколи Мельниченка зводила до мінімуму можливість того, що глава СПУ зможе об’єднати явних і прихованих парламентських опозиціонерів, що він може стати творцем нової, нелівої й непрезидентської більшості ВР. Припустимо, що всі обставини теракту в Інгульці, про які говорив майор, - абсолютна правда. Припустимо, що Олександр Мороз, оприлюднивши цю частину матеріалів, щиро прагнув домогтися максимально об’єктивного розгляду в «справі Іванченка». Але, за великим рахунком, нова порція компромату зіграла проти екс-спікера. Демонстрація першої відеоплівки викликала в залі шок і змусила повірити в достовірність обвинувачень, пред’явлених Президенту і силовикам, багатьох із тих, хто доти сумнівався. Перегляд наступної «серії» викликав розчарування і змусив сумніватися багатьох із тих, хто вже повірив.

Хоч би чим керувався Мороз, він припустився серйозного тактичного прорахунку, що може мати колосальні стратегічні наслідки. І річ навіть не в тім, що заяви Мельниченка були ще «гладшими», аніж першого разу, а сам він виглядав менше щирим і переконливим. Відверта «прив’язка» до теракту в Інгульці дала зайвий привід вибухнути численними викривальними заявами всім тим, хто із самого початку стверджував, що всю історію Мороз вигадав для того, щоб відвернути увагу від «справи Іванченка» й підвищити особистий рейтинг. Змусила дещо притихнути комуністів. Надала Наталі Михайлівні шанс розповісти все, що вона думає про Олександра Олександровича. Дозволила підбадьоритися «силовикам». Змусила про всяк випадок подалі відсунутися від Мороза тих, хто вже був готовий стати під його стяги.

Не дуже давно глава СПУ заявив, що, вирішивши оприлюднити матеріали, передані йому майором Мельниченком, він усвідомлював, у якій країні він живе. Тим більше важко повірити, що Олександр Олександрович не усвідомлював того, в якому парламенті працює. Важко пояснити, чому Мороз не прорахував можливу реакцію споконвічних супротивників і тимчасових союзників. Затіяна ним політична гра передбачала тонкість і точність. Здається, у найвідповідальніший момент він трохи переграв.