Перенедоперемогли

З початку осені на всіх застіллях (на які мені доводилося потрапляти цими днями) я незмінно проголошував один і той самий тост. У найрізноманітніших компаніях ваш покірний слуга пропонував оточуючим підняти келих за те, щоб новий політичний рік настав раніше за календарний. Віднедавна потреба в такому ритуалі відпала. І не лише тому, що офіційного переможця президентських виборів, цілком можливо, не оголосять навіть 31 грудня. Просто відчуття передсвяткової піднесеності вже поступилося місцем стану післясвяткової стомленості.

Кричали мужики «Ура!» і вгору шарфики кидали...

Напевно вам знайомі описані мною відчуття. Спочатку — томливе передчуття новорічної ночі. Гарячкове очікування новорічного дійства. Палке прагнення якогось новорічного дива. Потім — втома, розчарування, спустошеність. Начебто і без особливих на те причин. Адже все просто: обійми буднів здаються особливо холодними після гарячого дотику свята.

Протягом цих двох із гаком тижнів велика частина країни пережила щось подібне. Втома, розчарування і спустошеність раптом опанували багатьма людьми, які ще недавно жили радісним очікуванням політичного дива.

У наметах і ресторанах, на автобусних зупинках і в підземних переходах люди розгублено запитували одне в одного про одне. Те, що сталося в середу у Верховній Раді, — це добре чи зле? Для кого це добре, а для кого — зле? Якщо це добре для Кучми, то чому він так пригнічено посміхався, коли проникливо вістив про історичне значення цього? А якщо це добре для Ющенка, то чому особисто він за це не голосував?

Сперечаються здивовані громадяни. Те, що нині сталося, — це нічия? Якщо ні, то чому однаковою мірою раділи після горезвісного «пакетного» голосування як помаранчеві, так і біло-голубі? А якщо перемога — то чия? Кучми? Ющенка? Януковича? Путіна?

А-а, перемога здорового глузду... Тобто ніби наша... Стій-но, чогось не можу зрозуміти, а в кого, ми, власне виграли? У чиї ворота голи забивали? Ми чого хотіли? Проголошення Президентом справжнього переможця. У найгіршому разі — визнання факту масових порушень, скасування результатів виборів, переголосування. Та ж ми всього цього вже раніше домоглися. Я, люб’язний, цікавлюся — нині з якого приводу феєрверк? Ах, так — Центрвиборчком відправили у відставку. Новий обрали... Але ж склад його той самий! Ну, Ківалова виперли, і ще одного, як його... Ну, що за Донецьку область відповідав. І що? Хіба лише в них двох річ? Поставлять тепер відповідати за Донбас, приміром, цього, забув... Охрендовського, чи що? Він ще не таке накрутить! Я його по телевізору бачив, той ще жук! Та й сам Ківалов — мемуари збирається писати, на прес-конференціях сидить. А де повинен сидіти після всього, що накоїв? Отож бо...

Реформу, кажете, прийняли? А навіщо? Тобто я, звичайно, цілком і повністю за гармонійний розподіл повноважень. Та Ющенко нам що казав? Конституцію поміняємо, але після демократичних виборів. І голосуватимемо за інший проект, а не за цей, шулерський. Який нам Кучма спеціально підсуває, щоб при владі залишитися. Що ж тепер виходить: проект уже не шулерський? Чи, може, вибори демократичні вже відбулися? Та начебто ні. А, Кучма вже не небезпечний, на поступки йде? На які, наважуся запитати? Януковича зняв? Міністра внутрішніх справ випер? Губернатори-сепаратисти отримали належне? Уряд у відставку відправив?

Що кажете? Закон про вибори змінили? Та його перед самою кампанією змінювали. Коли за нього Рада проголосувала, опозиціонери щосили цей самий закон нахвалювали, сам у газетах читав. І що, допомогло їм це? То де, дозвольте вас запитати, гарантія, що нові правила старих порушників приструнчать? Чи є в цій країні закон, який не можна було б порушити?

І чи є в цій країні правда?

Це запитання — найжахливіше в довгій черзі. У наведеному вище імпровізованому монолозі пересічного громадянина ми описали далеко не всі гризоти, якими мучаться громадяни, що населяють численні міста й села неосяжної нашої Батьківщини. І не лише ті з них, хто голосував за Ющенка. Виборцям, які принципово і усвідомлено підтримали його опонента, теж щось невтямки. Мучить їх, приміром, відповідь на таке запитання: чого політики, яких вони вважали «своїми», сьогодні розсипаються у похвалах на адресу «чужих». На адресу тих, кого вони самі ще вчора називали узурпаторами, викрадачами перемоги, законно здобутої Януковичем.

Страшне запитання передбачає страшну відповідь. Слово «зрада» вимовляє дедалі більша кількість людей. Хтось пошепки, хтось — нарочито голосно.

Тож хто кого зрадив? І чи зраджував?

Кому війна — не мати рідна?

Тверезо оцінити те, що сталося, складно. Надто стомили суспільство сімнадцять миттєвостей лютої політичної зими. Надто сильну ін’єкцію емоцій отримали навіть найтверезіші уми цієї держави. Що вже казати про гарячі журналістські голови! Холодний аналіз того, що сталося, — ще попереду.

І все-таки наберуся нахабства і втішу тих, хто переживає особливо гостро. Не сталося нічого, що примушувало б думати про нищівну поразку, підступну зраду чи підле продажництво будь-кого будь-ким. Не сталося нічого, що дозволяло б говорити про доблесну перемогу, великий тріумф або загальне єднання. Історичне рішення Верховного суду було на два порядки важливіше.

Швидше, мають рацію ті, хто стверджує, що не сталося нічого особливого. Хто вважає, що реальних приводів для рясних поцілунків та тривалих салютів просто не було. Танці, пісні й роздачу нагород після голосувань спишемо на природну втому учасників процесу.

Більш-менш докладний розбір того, за що віддали свої голоси 402 народні депутати, ще попереду. Спробуємо оцінити характер і значення затвердженого Верховною Радою законодавчого пакета.

Восьмого грудня у вітчизняному парламенті було досягнуто досить масштабної політичної домовленості. Частина вітчизняних метрів мистецтва можливого переконана, що без неї країна цілком могла б обійтися. Інша частина переконана: іншого виходу не було. У кожного — власні резони, по-своєму переконливі. Щоб перелічити всі аргументи всіх учасників процесу, «Дзеркалу тижня» довелося б друкувати окремий додаток. Тому спробуємо вирахувати логіку того, чия позиція сьогодні цікавить найбільше, — логіку Віктора Ющенка.

Віктора Андрійовича позбавили, як він вважає (судячи з усього, небезпідставно) законної перемоги. Шляхів до відновлення справедливості в нього було лише два. Перший — так званий «революційний». Другий — переговорний процес.

«Революція від Ющенка» була неможлива в принципі. Причина перша й найочевидніша: лідер «Нашої України» не є революційним вождем за визначенням. У будь-якому іншому випадку озвучення цієї причини було б досить для того, щоб не називати інших. Та ми розбираємо надто серйозний випадок, а тому змушені перелічити й інші аргументи.

Ющенко пам’ятав про 9 березня 2001 року й не забув, до якої міри одне-єдине зіткнення мітингуючих із правоохоронцями перелякало всю країну. Ющенко усвідомлював, що перехід боротьби з режимом в активну силову фазу здатний призвести до людських жертв. І не хотів цього допустити. Як будь-яка нормальна людина і відповідальний політик.

Ющенко знав, що його штаб не опрацював як слід силового варіанту протидії. Люди, здатні забезпечити підготовку такого плану, свого часу не отримали необхідних повноважень.

Ющенко усвідомлював, що розпускати Майдан не можна — є ризик здати завойовані позиції. І відчував, що довго тримати сотні тисяч людей у напруженій бездіяльності теж не можна — у когось здадуть нерви, і тоді не уникнути незапланованого зіткнення.

Ющенко відчував, що провокатором зіткнення може виступити влада. І підозрював, що відповідальність за наслідки ляже й на нього. Він розумів, що лише Янукович міг ініціювати такий план і лише Кучма міг такий план санкціонувати. А тому Ющенко був зацікавлений у розриві тісного зв’язку між главою держави (який відходить від влади) і главою уряду (який цієї самої влади прагне). Для досягнення цієї мети лідер опозиції мав розпочати переговори з Леонідом Кучмою.

Позбавивши прем’єра підтримки Президента, Ющенко позбавляв Януковича головної зброї — адміністративного ресурсу. Чи залишався б Віктор Федорович прем’єром, чи ні — великого значення для результатів нового повторного голосування не мало. Оскільки всі необхідні команди всім необхідним особам, структурам віддавалися або безпосередньо Кучмою, або від його імені та з його відома.

На переконання Ющенка, саме Кучма (який стрімко втрачав рештки авторитету, але зберігав рештки впливу) міг трохи пригальмувати процес сепаратизму, який набирав обертів. Генетичний страх перед гарантом і повноваженнями, що залишалися в його руках, був вагомим аргументом для губернаторів та представників регіональних еліт у парламенті. Отже, заради збереження решток усенародного спокою (на думку Віктора Андрійовича), у переговорах із Леонідом Даниловичем слід було йти на деякі поступки.

Домігшись згоди Президента й лідерів провладних фракцій, Ющенко з товаришами міг провести бодай часткову ротацію ЦВК. Те, що радикально змінити склад Центрвиборчкому в стислі терміни не вдасться, зрозуміли дуже скоро. А тому ставилася програма-мінімум — зняти Ківалова й замінити його людиною якомога більш порядною. Це зберігало деякі шанси на те, що вдасться уникнути зовнішнього втручання в електронну систему ЦВК. А також масштабних маніпуляцій, пов’язаних із «підгонкою» бюлетенів та протоколів.

Крім того, радники Ющенка наполягали на терміновій зміні правил проведення передвиборної боротьби, внаслідок чого можна було б убезпечити себе від деяких найбрудніших і найефективніших технологій.

Для оновлення ЦВК і «освіження» закону був потрібен компроміс не лише з Президентом, а й з неопозиційними депутатськими співтовариствами. Ющенко на цей компроміс пішов. Суть компромісу, врешті-решт, зводилася до підтримки конституційної реформи. Навіщо вона була потрібна опонентам Віктора Андрійовича? Назву лише деякі, основні причини.

Перша — перехідні положення передбачали, що «Верховна Рада України, обрана у 2002 році, продовжує здійснювати конституційні повноваження до дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році». По суті, це означає заборону на проведення дострокових парламентських виборів. Страху перед позачерговою кампанією не приховували чимало представників більшості. А багато представників опозиції не приховували своєї рішучості цю кампанію організувати. У разі проведення дострокових виборів прибічники Ющенка (використовуючи хвилю народного піднесення) могли б постаратися забезпечити новому Президентові нову більшість у Раді. Тепер вони таку можливість втратили.

Причина друга. У разі обрання Віктора Ющенка президентом із колишнім набором повноважень його опоненти втрачали можливості ефективної політичної протидії новому главі держави. Реалізація плану «Політична реформа» за ними такі можливості зберегла.

Причина третя, психологічного порядку. Перший раунд влада опозиції програла. Цілком природно, вона хотіла трохи підсолодити гіркоту поразки й трохи затьмарити радість переможців. І не тільки. Втягуючи Ющенка в конституційний процес, його супротивники хотіли переконати суспільство в його слабкості, внести в ряди прибічників Віктора Андрійовича розбрат і сумніви. Якщо це спрацює, то позначиться і на єдності опозиції, і на настроях виборців. Адже хтось може сприйняти те, що сталося, як втрачений шанс, як украдену перемогу. І, піддавшись розчаруванню, не прийти в призначений день на виборчу дільницю.

І ще дві важливі обставини, на наш погляд, спонукали Віктора Андрійовича зробити однозначний вибір на користь переговорів. По-перше, можливість його маневру скувала позиція Заходу, який однозначно дав зрозуміти — він визнає лише легітимного президента. Проголошення Ющенка главою держави на мітингу, після захоплення Банкової, до легітимних способів не належало. По-друге, лідер «Нашої України» відверто боявся різкого конфлікту з Морозом. Олександр Олександрович це розумів і, скориставшись ситуацією, відверто продавлював близьку його серцю реформу.

Сподіваюся, тепер вам зрозуміло, чому Ющенко обрав саме таку лінію поведінки? Чому деякі рішення видавалися половинчастими, деякі — відверто дивними? Гадаю, нині ви погодитеся, що голосування за реформу та інші домовленості (усні й письмові, офіційні й негласні) не можна вважати ні чиєюсь перемогою, ні чиєюсь поразкою. Їх можна називати лише компромісом.

Межі розумного і межі дозволеного

Чи міг Ющенко обійтися без цього? Багато хто вважає, що так. Що рішення Верховного суду і чинника Майдану було достатньо, аби домогтися від влади всіх необхідних поступок. Що новий закон і «новий» ЦВК не є діючою протиотрутою від фальсифікацій. Що після серії політичних і моральних перемог він міг домогтися остаточного тріумфу, попри недосконалість законодавчої бази й протидію Центрвиборчкому. Що народ не уповноважував лідера «Нашої України» на «конституційну змову» зі збанкрутілою владою. Що Віктор Андрійович, добровільно погодившись на обмеження президентських повноважень, позбавляє себе (у разі обрання) можливості виконати чимало передвиборних обіцянок.

Не станемо ні сперечатися з цим, ні погоджуватися. Судити політиків легко, бути політиком (особливо політиком відповідальним) непросто. Не думаю, що хтось захотів би сьогодні опинитися в шкурі Ющенка, на чиї плечі несподівано лягла така відповідальність. Напевно, обраний ним шлях був не гіршим виходом із ситуації, в якій він опинився. Хоча, задля справедливості, слід зауважити, що в цю ситуацію він сам себе загнав. Віктор Андрійович не завжди робив, говорив, обіцяв і підписував те, що було потрібно. Там, де було потрібно. Тоді, коли було потрібно. Так, як було потрібно.

Хоч би там як, Ющенко прийняв рішення і взяв на себе відповідальність. Чи мав він рацію, розсудить історія. Щоправда, є один нюанс: у своїй правоті необхідно було переконувати не лише членів фракції «Наша Україна». З трибуни потрібно було говорити не лише про королеву Ярославну й трипільську культуру. І не лише з трибуни. І не лише самому вождю. Необхідно було дохідливо, докладно розтлумачувати те, що відбувається. Тоді не було б у суспільстві розчарувань та сумнівів. Образливих докорів і несправедливих обвинувачень у зраді. Не було б розмов про втрачену перемогу й революцію, що захлинулася...

Чого домоглися Ющенко та його прибічники? По-перше, публічної ганьби Сергія Ківалова і приходу на посаду Ярослава Давидовича, людини, поза всяким сумнівом, сумлінної.

По-друге, схвалення документа, трохи дивного з формальної точки зору. Сенс закону «Про особливості застосування Закону України «Про вибори Президента України» при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року» не відповідав його назві. Пояснимо чому. Словосполучення «особливості застосування закону», чесно кажучи, не передбачає наявності в документі нових норм. А вони в ньому є — він, власне кажучи, з цих самих нових норм і складається. За логікою, зазначений акт мав би бути посібником з експлуатації старого закону в нових обставинах. По суті ж, він є новою версією виборчих правил. Запитань не виникало б, якби документ передбачав внесення змін у чинний закон. Та він їх не передбачав. Це — одноразовий акт, термін дії якого минає «у день, наступний за днем вступу на посаду новообраного президента». Чому вдалися до спроби відредагувати чинний закон? Тому, відповідають опозиціонери, що ця спроба була заздалегідь приречена на провал і такий прийом був єдино можливим способом підправити ситуацію. З погляду політичної логіки, аргументація природна. З погляду правової логіки — ні.

Ще одна важлива деталь. Поява такого закону стала можливою завдяки рішенню Верховного суду. І це ж таки рішення в цьому ж таки законі порушується. Поясню: ВС зобов’язав провести повторне голосування відповідно до вимог 85-ї статті Закону «Про вибори президента України». Вона, зокрема, передбачає: «Якщо один із кандидатів, включених у виборчий бюлетень для повторного голосування, не пізніше, ніж за десять днів до повторного голосування, зняв свою кандидатуру… Центральна виборча комісія негайно приймає рішення про включення у виборчий бюлетень кандидата, наступного за кількістю отриманих у день виборів голосів». Дивимося в текст прийнятого депутатами закону «про порядок застосування». Відповідно до статті 9, якщо один із кандидатів не пізніше, ніж за десять днів, зійшов із дистанції, «у виборчий бюлетень включається один кандидат».

Не зрозумів я чогось. Хіба рішення Верховного суду підлягає корекції? Хіба введення такої норми не порушує прав кандидатів у президенти? І чим, вибачте, керувався Мороз, коли заявляв про свою готовність взяти участь у боротьбі в разі відмови Януковича? Може, Сан Санич проект закону не читав?

Є підстави вважати, що дуже багато депутатів не читали текстів документів, за які так дружно голосували 8 грудня. Що, погодьтеся, сумно, з огляду на важливість цих документів. Є привід думати, що чимало народних обранців забули про норми регламенту, який передбачає імперативну процедуру розгляду й прийняття законів. У цьому випадку її просто було проігноровано. Ніяких тобі обговорень, перших і других читань, ніяких «за основу» і «в цілому». Відразу та ще й з причепом — двома іншими документами. Чи була такою високою ціна внесених змін, щоб так відверто порушувати правила? Щоб давати привід (хай і формальний) ставити під сумнів результати голосування 26 грудня?

У «Нашій Україні» вважають, що зміни важливі.

По-перше, з’явилася можливість сформувати нові дільничні й територіальні виборчі комісії. Тепер вони комплектуватимуться виключно представниками двох кандидатів. Отже, Янукович не матиме переваг за рахунок прихованих агентів впливу, приведених «технічними» кандидатами.

По-друге, рішення про внесення змін до складу виборчих комісій має прийматися не пізніше, ніж за два дні до повторного голосування. Це виключає масове вигнання представників одного з кандидатів у найбільш непідходящий момент, як це було в ході другого туру.

По-третє, оголошено війну махінаціям із відкріпними талонами. Тепер їх виготовлятимуть «у кількості 0,5% від кількості виборців, внесених у списки для голосування» (раніше ця цифра становила 4%). Передбачено, що особи, внесені в списки виборців на підставі відкріпних посвідчень, не включаються в списки виборців для повторного голосування. На відкріпних відтепер проставлятиметься номер територіального округу. Щоб проголосувати за відкріпним, виборець має не пізніше 12 години 25 грудня звернутися до відповідного виборчкому. Став жорсткішим механізм видачі відкріпних, упорядковано систему їх обліку та контролю за їх використанням. Будь-яке порушення чітко регламентованих правил є причиною для відмови у праві проголосувати за «відривним квитком».

І ще дві важливі деталі. Включення виборця в списки виборців відтепер можливе лише за рішенням суду. А голосування за межами виборчих дільниць передбачене лише для інвалідів першої групи, не здатних рухатися самостійно.

Мета нововведення зрозуміла — убезпечити країну від найгрубіших і найпоширеніших фальсифікацій. Проте було б несправедливо не зауважити: боротьба з одними порушеннями породила інші. Частина виборців (хай і незначна) неминуче буде дискримінована у правах. Далеко не всім командировочним і мандрівникам точно відомо, в якому територіальному округу вони голосуватимуть. А без точного зазначення номера тервиборчкому вам просто не видадуть відкріпного. Далеко не всі встигнуть добратися до місця призначення за добу до виборів, як того вимагає закон. Нарешті, будемо відвертими: не лише нерухомі інваліди не в змозі з’явитися на дільниці. Зрозуміло, що махінації з виносними урнами стали притчею во язицех. У деяких регіонах удома з невідомих причин голосувало до 20% виборців. Але боротьба за права одних, яка передбачає порушення прав інших (особливо коли це — хворі й старі), викликає якщо не однозначний осуд, то, як мінімум, неоднозначну реакцію.

Політична реформа: суміщення неприємного
з корисним

Вище ми вже згадали про те, що нові правила передвиборної боротьби були тільки маленьким візком. До нього було причеплено два величезних вагони у вигляді пари проектів конституційних змін. Один із них (№4180) раніше був попередньо схвалений парламентом. Нині, завдяки підтримці конституційної більшості Ради, його остаточно ухвалили. Проте термін його введення ще не настав. Про це — трохи нижче. Другий проект (№3207-1) тільки тепер і пройшов процедуру попереднього схвалення. Відразу зауважимо, що (всупереч помилковим повідомленням у пресі) нардепи голосували не за весь проект, а лише за його частину. Якщо бути точним, за ту його частину, яка стосується реорганізації сфери дії органів місцевої влади та місцевого самоврядування.

Пояснимо, навіщо це було зроблено. Відповідно до чинної Конституції, голів місцевих адміністрацій призначає і звільняє президент України за поданням Кабміну. На початку конституційного процесу ряд депутатів запропонували зробити губернаторські посади виборними. Масової підтримки ця ініціатива не здобула. Тоді було вирішено сформулювати цю частину 118 статті Конституції так: «Голів місцевих адміністрацій призначає і звільняє Кабінет міністрів України за поданням прем’єр-міністра України». Саме таке формулювання спочатку містилося в проекті №4180. Введення такого механізму істотно обмежувало б президентську владу й розширювало б повноваження уряду. Однак проти нововведення рішуче виступив Віктор Ющенко. Йому пішли назустріч і норму з законопроекту вилучили. І, до речі, не лише її.

Наприклад, у статті 94-й проекту було записано, що якщо Президент у встановлений термін не підписав закон, завізувати і оприлюднити його повинен спікер. Нормальний механізм, необхідність якого зрозуміла для всіх, хто пам’ятає, скільки законів відмовлявся підписувати Леонід Кучма, скільки накладав так званих «повторних вето», ніким і нічим не передбачених. Команда Ющенка заперечила проти цього механізму — їй пішли назустріч.

Таких прикладів досить багато. Звертаю на них увагу тих, хто переживає, що президент перетворюється на декоративну фігуру. Людина, яка володіє одноосібним правом підписувати закони й монопольним правом призначати голів адміністрацій, декоративною фігурою не може бути за визначенням. Особливо якщо врахувати, що механізм імпічменту все так само мутний. Зате глава держави отримує два додаткових приводи розпустити парламент — якщо Рада не встигла вчасно створити парламентську коаліцію і якщо вона у встановлені терміни не змогла сформувати Кабмін.

Але повернімося до зв’язки проектів №4180 і №3207-1. Перший змінює цілий ряд положень Конституції. Проте юридичної сили ці зміни ще не набули. Відповідно до схвалених домовленостей, проект №3207-1 має бути розглянутий на наступній сесії Верховної Ради. Якщо він набере 300 голосів, то обидва «реформаторських» проекти набудуть юридичної сили 1 вересня 2005 року. Якщо ні — то в Конституцію буде внесено лише ті зміни, які передбачені проектом №4180. І зроблять це тільки після 1 січня 2006 року. Тобто новий президент мінімум дев’ять місяців керуватиме країною, маючи колишні величезні повноваження. А якщо врахувати, що масове схвалення проекту №3207-1 видається дуже сумнівним, то майбутній глава держави насолоджуватиметься майже абсолютною владою рік.

Але й це не все. Головне нововведення прийнятих конституційних змін полягає в тому, що парламент отримає нові можливості впливу на Кабінет міністрів. Схематично модель така:

1) після парламентських виборів Рада формує коаліцію;

2) коаліція пропонує президентові кандидатуру прем’єра;

3) із подачі президента призначає прем’єра, міністра оборони і главу МЗС;

4) із подачі прем’єра призначає персональний склад уряду.

Раніше президент призначав прем’єра (за поданням Ради) та інших керівників центральних органів виконавчої влади. І він же одноосібно всіх їх звільняв. Нині це стає прерогативою Ради. Раніше Кабмін був відповідальний лише перед президентом. Тепер — перед ним і Верховною Радою. Раніше Кабінет міністрів складав повноваження перед новообраним президентом. Тепер — перед новообраною Верховною Радою.

Проте парламентська коаліція може розраховувати на свої додаткові можливості впливу на Кабмін лише після наступних парламентських виборів. Тобто в березні 2006 року. Доти, незалежно від розвитку подій, головні важелі впливу на уряд перебуватимуть у руках Президента.

А при чому тут проект
№3207-1, який ще тільки має стати законом (і який ним, швидше за все, не стане)? Роз’яснюємо. Наскільки нам відомо, після того, як Ющенко відмовився передавати право призначення голів місцевих адміністрацій у руки Кабміну, йому дорікнули за буцімто небажання реформувати регіональну владу. Його юристи запропонували компроміс — удосконалити цю ж таки місцеву владу з допомогою проекту №3207-1. Він передбачає три принципові нововведення.

Перше: місцеві держадміністрації здійснюватимуть виконавчу владу лише в областях, а також у Києві та Севастополі. За чинною Конституцією, таке право мають ще й районні адміністрації.

Друге: розподіл повноважень між органами місцевої влади та місцевого самоврядування визначатиметься законом.

Третє: жителі общин обиратимуть на п’ятирічний термін міських і сільських, селищних голів, які автоматично очолюватимуть виконавчі органи рад. Голови районних і обласних рад обиратимуться місцевими радами і також очолюватимуть місцеві виконавчі структури. Повноваження цих органів, а також їхніх голів мають визначити законодавці.

Підсумовуємо. Якщо 3207-1 проходить, місцеве самоврядування може одержати деякі додаткові права. Та якими вони будуть, невідомо. Коли буде прийнято відповідний закон — незрозуміло. Якщо 3207-1 не проходить (а це дуже ймовірно), все залишається як було.

Але в будь-якому разі президент призначав, призначає і призначатиме голів місцевих державних адміністрацій. Що зайвий раз підтверджує його ключову роль у системі державної влади. Докладніший аналіз прийнятих конституційних змін — у майбутньому. Але попередні висновки можна зробити вже сьогодні.

Висновок перший. Зроблено перші кроки в напрямі доцільнішого розподілу сфер впливу влади. Кроки боязкі й половинчасті. Але їх робити необхідно, якщо країна на хоче другого Кучми.

Висновок другий: згода на проведення реформи, крім усього іншого, підтвердила готовність Ющенка йти на реорганізацію інституту державного управління. Що обнадіює. Проте Віктор Андрійович дав черговий привід підозрювати, що лідер «Нашої України» не знає, яким саме має бути цей механізм і як саме його слід впроваджувати.

Висновок третій: форма й час легітимації конституційних змін справді викликають запитання. Леонід Данилович несподівано й не цілком заслужено отримав статус миротворця та реформатора, що багатьох покоробило. Проте емоції не повинні заважати зрозуміти головне: нічого загрозливого для демократії не сталося.

Висновок останній: перед нами ще довгий шлях, аби народ навчився розуміти своїх вождів. А вожді навчилися бути гідними свого народу.

Для багатьох політичне післяноворічне похмілля настало трохи раніше, ніж очікувалося. Минула середа просто нагадала нам, що див у реальному житті не буває. Що ми, і тільки ми, а зовсім не самі політики, повинні й можемо бути творцями справжніх політичних див. І навіть добре, що дехто відчув розчарування вже тепер, а не через кілька місяців після президентських виборів. Чим менше в нас буде ілюзій із приводу вождів, тим менше у вождів буде шансів нас обдурити. Майдан багато чого навчив і поводирів, і народ. І, до речі, жодні зміни Конституції не можуть заборонити появу нового Майдану.