Остання п’ядь

Біди «5 каналу», які стали цього тижня критичними, не дивують, вони стандартні та, я б навіть сказав, очікувані. Адже телебачення нині — це не професія, не бізнес і тим більше не очі суспільства. Це головна сила на виборах, якій влада приділяє таку ж увагу, як Кощій — голці в яйці.

Вже до голосування можна сміливо стверджувати, що телебачення зіграло на цих виборах провідну роль. Я не хочу виправдовувати проблеми опозиційних кандидатів, насамперед Віктора Ющенка, виключно маніпуляціями їхніх ворогів центральними телеканалами. Вибори 2002 року засвідчили, що відповідність настроям і очікуванням людей, яка тоді вдалася опозиції, перемагає контроль над кнопками. Що б змогли зробити Ігор Шувалов із Сергієм Васильєвим, якби Ющенко постійно розповідав, як він зменшить оподатковування фонду заробітної плати, які ліцензії й обмеження для бізнесу скасує, за рахунок чого зростуть пенсії і яким чином установлюватимуться справедливі закупівельні ціни на селі?

Максимум, що вони могли б, — замовчувати ідеї фаворита. Для контрударів, які демонстрували б недоліки ідей Ющенка, їм знадобився б Білл Клінтон, а не Віктор Янукович. Кандидат від влади не виглядає політиком, котрий знає, як провести результативну податкову реформу, що дає лібералізація бізнесу і що таке далекосяжна бюджетна політика. Його заяви регулярно викликають занепокоєння: він навіть не знає, що це потрібно знати. На полі дискусії про те, що потрібно зробити в країні, Янукович програв би Ющенку з тріском.

І в такій боротьбі роль телевізійних цензорів важко переоцінити. Якщо Янукович виграє вибори, буде чесно установити перед адміністрацією пам’ятник телевізору. Завдяки контролю його команди над телепростором значна частина України так і не дізнається, як при губернаторі Януковичі в Донецькій області проводили вибори, робили гроші та ставилися до свободи слова. Для людей залишиться незрозумілим, хто й чому підтримав кандидатуру Януковича на цих виборах. І зовсім уже незначна кількість виборців зможе адекватно розмірковувати над тим, якими наслідками обернеться адміністративне стримування цін і непосильне для бюджету підвищення пенсій.

При всіх помилках Ющенка задамося питанням, яким був би рейтинг Януковича при однаковому ставленні телебачення до успіхів і невдач кандидатів від влади й опозиції. Згоден, питання це абстрактне. Але саме в цій кампанії воно багато в чому вирішує, хто здобуде владу над країною.

«5 канал» ніколи не був найбільшою проблемою Януковича. За даними компанії GFK-USM, в останні дні вересня частка глядачів «5 каналу» в загальній кількості тих, хто дивиться телевізор, коливалася біля позначки 1%. Пік було зафіксовано 30 вересня, коли канал дивилися 1,33% телеглядачів. «1+1» та «Інтер» у цей день утримували 45% телеаудиторії.

Проблема «5 каналу» не в тому, що він руйнує брехню великих побратимів, а в тому, що він — останній засіб дізнатися, що це неправда. Це — останній із могікан, якого білі хочуть убити, щоб індіанців не було взагалі. Здебільшого журналісти та редактори «5-го» непогано знають, що таке добре, і добре знають, що таке погано. Нехай навіть не всі з них завжди дотримуються цих правил. Один донецький політик переконував мене тиждень тому, що всі ЗМІ на цих виборах заслужили погану репутацію. На доказ він сказав: «Моя дружина перестала дивитися навіть «5 канал». Це «навіть» — точна оцінка того, на що перетворилася найвпливовіша частина нашої журналістики — телевізійна, і де місце «п’ятого» в ієрархії професійної ганьби.

За даними останнього моніторингу «Академії української преси», у вересні 90% інформаційних повідомлень про політику восьми найбільших каналів подавали лише одну точку зору. Кращим із гірших був показник «5 каналу»: 56% повідомлень з однією точкою зору проти 44%, де були показані альтернативні позиції. У «1+1» і УТ-1 було 96% односторонніх репортажів і 4% збалансованих. В ефірі «Інтера» співвідношення становило 91% проти 9%. Показник другого за об’єктивністю СТБ дорівнював 88% повідомлень з одною точкою зору проти 12% із кількома.

З огляду на це біди «5-го» були невідворотними. До позову Володимира Сівковича канал за півтора року пережив розрив договорів вісьмома операторами кабельного телебачення в Донецькій, Дніпропетровській і Закарпатській областях. Чотири оператори донецького та полтавського регіонів не транслюють його всупереч умовам своїх ліцензій. Два оператори у Дніпропетровській області перевели «5 канал» у дорогі пакети. В Кіровограді різали кабель. У Львові ламали передавач і систему енергопостачання. Анна Герман і Альона Громницька відмовляються включати репортерів «5 каналу» в пули журналістів, котрі літають із прем’єр-міністром і з Президентом.

Найдошкульнішого удару по «5 каналу» завдали люди з оточення Януковича. Минулого тижня Київський апеляційний господарський суд визнав недійсним конкурс, на підставі якого «5 канал» володів ліцензією на віщання у Києві. За позовом «Телестудії «Служба інформації» стоїть Едуард Прутник. Один із найближчих до Януковича людей від 2002 року займається розбудовою потужного телевізійного проекту, який має підтримувати донецьку групу після президентських виборів.

Те, що відбувається, ставить запитання журналістам інших ЗМІ. Якщо «5 канал» буде закрито, то створення «міністерства правди» у телепросторі фактично завершиться. Це зроблять для політика і завдяки йому — тому, хто не одержав би шансів обійняти президентську посаду, якби ЗМІ були вільними. Що буде далі? Поширення технології на друковану пресу, радіо й інформаційні агентства?

Це не риторичні запитання і не заклики записуватися у табір Ющенка. В його оточенні також є люди, для яких свобода преси — порожній звук. Питання стоїть по-іншому: чи не перебуває така журналістика в таборі Януковича? Дистанціюючись від відверто брудної роботи, забираючи своє ім’я з однобоких сюжетів або закриваючи очі на нечесну роботу колег, журналісти в більшості випадків зберігають самоповагу.

Але як бути з інтересами звичайних людей, котрі надали нам право висвітлювати цей світ в обмін на зобов’язання бути чесними? Так, як лікарям довіряють право різати людей в обмін на зобов’язання не нашкодити. Перебіг кампанії ясно свідчить, що ми не виконуємо умови договору. Наша згода працювати нечесно, наполовину чесно або просто разом із нечесними людьми спотворює вибір країни, де ми живемо.

Це гарна підстава замислитися над майбутнім. Яким воно буде, якщо ми вже бачимо, до чого призводить наш непрофесіоналізм сьогодні? Яким воно буде для нас самих?

Тим, хто сподівається, що ситуація зміниться на краще, варто пояснити, завдяки чому. При такій позиції журналістів влада завжди формуватиметься нечесно, а власники завжди робитимуть із нашою професією усе, що захочуть.

Тим, хто вже ні на що не сподівається, варто відповісти на запитання, навіщо вони тут працюють. Цензура та попит на згідливих журналістів устигли підірвати зростання цін на професіоналізм. Рекламний ринок бурхливо розширюється вже кілька років. Але прибутки журналістів зростають лише в діловій пресі, притому набагато меншими темпами. В інших сегментах зарплати або стагнують, або знижуються.

Усе просто. Це бізнес. Навіщо «1+1» тримати армію яскравих репортерів, якщо левову частку сюжетів начитує одна людина? Навіщо «Інтеру» полювати на таланти, якщо їхня робота полягає у виконанні бездарних ідей спеціально приставленого цензора?

Якщо ми не знайдемо відповідей на ці запитання, наші подальші лиха нікого не здивують, будуть стандартними й очікуваними.