Останній канкан?

Те, що влада напередодні виборів спробує вивісити табличку «Зачинено» на дверях Верховної Ради, легко було припустити ще до початку президентської кампанії. Щоправда, сама влада таку лінію поведінки стосовно законодавчого органу розглядала як крайній захід в низці інших сценарних заявок. Серед них, відповідно до опублікованої недавно в «Українській правді» доповідної, в якій легко вгадується авторство аналітиків із Банкової, був присутній варіант підтримування пропрезидентськими силами парламенту в робочому стані. Адже функціонуюча Верховна Рада — це хоча б ілюзія прозорості та законності президентської кампанії, яка обвинувачує українську владу в грубому застосуванні адміністративного ресурсу. Крім того, тільки з діючим законодавчим органом реальним є втілення блакитної мрії українського Президента — остаточне утвердження політичної реформи.

Однак численні перепони на шляху реалізації такого варіанта робили його найменш прийнятним. Адже до числа «обставин, що збільшують провину», можна віднести й дедалі більші прояви незалежності позиції глави парламенту Володимира Литвина, і необхідність постійних пошуків компромісів між основними політичними гравцями. Звісно, можна було б спробувати поміняти керівництво Верховної Ради і додати жорсткості у взаєминах із опозицією й тими, хто вагається, хоча куди ж більше. Але, судячи з усього, влада не знайшла в собі достатньо сил для подібних «військових дій».

До того ж, як виявилося, в лавах її найавторитетніших представників дійшли сміливого висновку про те, що стабільна законодавча робота, котра передбачає прийняття важливих економічних законів, включаючи затвердження державного бюджету на 2005 рік, не здатна якимось чином вплинути на результати президентської кампанії єдиного кандидата від влади, прем’єр-міністра Віктора Януковича. А тому шляхом природного добору в конкурсі на найкращий сценарій переміг той, що передбачає доведення природного в період виборчої кампанії напруженого стану ВР до глибокої парламентської кризи.

Парламентська більшість повільно, але неухильно руйнується. Немислимі ще зовсім недавно за своєю зухвалістю демарші членів коаліції стають масовим явищем. Не допомагають ані провокації, ані погрози створення слідчих комісій із розслідування злочинів, нібито скоєних бізнесовими депутатами-дисидентами. На додаток до всього створюється очолювана спікером комісія з моніторингу дотримання законності під час президентської кампанії. Які можуть бути сумніви: Карфаген має бути зруйнований! І пропрезидентські сили у ВР негайно приступають до реалізації плану, що має приблизно таку робочу назву.

Збіг із описаним у згаданій доповідній майже повний. Тут тобі й атака на парламентське керівництво — і в цілому, і окремо на кожного з його представників. І нові спроби посадити Юлію Тимошенко із залученням до цієї справи російської прокуратури. І відмова від участі в голосуванні стовпів пропрезидентського табору — фракцій «трудовиків», об’єднаних соціал-демократів і донецьких «Регіонів».

Щоб розібратися в логіці дій провладних сил, базуючись не на доповідних записках, а на коментарях їхніх представників, «ДТ» звернулося з низкою запитань до координатора парламентської більшості Степана Гавриша. Наскільки вдалими виявилися ці спроби, судити нашим читачам. Від себе лише зауважимо: ми дуже сподіваємося, що коли пан Гавриш колись дійсно опиниться в опозиції, його бізнес, якщо він у нього є, не знищуватимуть, його законопроекти, спрямовані на суспільне благо, не стануть завертати, він продовжуватиме виступати в ЗМІ, за ним не стежитимуть, а його телефон не прослуховуватимуть.

— Степане Богдановичу, ви й сьогодні будете стверджувати, що парламентська більшість існує?

— І так, і ні. Ні, якщо це запитання продовжують ставити. Так, тому що, відповідно до угоди про парламентську більшість, про координаційну раду, вступ і вихід із більшості відбувається індивідуально. До поточного моменту, попри привселюдну заяву трьох членів парламентської фракції НДП—ПППУ, письмових заяв від них не надходило. Тому фізична чисельність об’єднання депутатів, іменованого парламентською більшістю, становить 230 чоловік. Якщо відняти трьох, які заявили про свій вихід, однаково залишається більше половини конституційного складу Верховної Ради.

Однак більшість існує ще й у політичному плані. Ми систематично проводимо засідання координаційної ради. Вчора ми зустрічалися з прем’єр-міністром України, обговорювали проблеми розвитку парламентсько-урядової коаліції. Таким чином, попри емоції й фанів парламентської більшості, й її опонентів, вона продовжує функціонувати.

Більшість, звісно, сьогодні надзвичайно ослаблена. Насамперед, боротьбою між кандидатами в президенти. Оскільки більшість висунула, підтримує й бореться за перемогу на виборах прем’єр-міністра Януковича. А тому разом із ним служить мішенню для критики з боку опозиції. Не випадково, починаючи з весни, прагнення підірвати парламентську більшість стало частиною політичної технології «Нашої України». Оскільки на парламентській більшості тримається парламентсько-урядова коаліція.

— Але, на мою думку, для того щоб, як ви кажете, її підірвати, не треба було ніяких особливих зусиль. Адже прагнення «на волю» окремих її представників і цілих більшовицьких у минулому депутатських об’єднань — закономірний результат методів, за допомогою котрих цю більшість створювали. Якщо спочатку для поповнення її лав використовували тиск на депутатів-бізнесменів, то тепер депутати-бізнесмени тиснуть на уряд і президентську адміністрацію, щоб відстояти свої економічні інтереси, погрожуючи вийти з більшості. Коло замкнулося?

— Ви праві лише в тому, що більшість — це історичний експеримент. У принципі, він удався. Але сама природа більшості, хоча й спирається на реальний історичний процес, має штучний характер. На превеликий жаль, нам не вдалося, попри відповідну заяву Президента України в його інавгураційній промові, відокремити бізнес від політики. Таким чином, щоб він не визначав сутність самої політики. З цього погляду, парламентська більшість не є ідеологічно однорідною матрицею, здатною народжувати якісь спільні програмні позиції, котрі визначають єдину логіку законодавчого й усього політичного процесу.

В основі створення більшості лежав інтерес, узгоджений між Президентом і основними бізнес-групами, котрі мають своє представництво в парламенті. За винятком кількох класичних партій, решта суб’єктів цієї угоди будують свою політичну історію на обслуговуванні конкретних бізнес-інтересів. Тому проблема залежності парламенту від бізнес-інтересів значних фінансово-промислових груп існує насправді. І тому природно, з одного боку, вони використовують політику, щоб тиснути на владу, домагаючись від неї бажаного результату. З іншого боку, влада використовує всі можливості діяти такими ж методами щодо політичних груп, ведучи з ними жорсткий діалог. Мені, щоправда, не відомі випадки якогось прямого тиску. Коли за такий намагаються видати, наприклад, вимоги податкової адміністрації до когось заплатити податки в державний бюджет, то я не вважаю, що це можна назвати тиском, це — практика, котра має змусити дві сторони сісти за стіл переговорів і знайти компроміс у межах закону.

Мені здається, що більша частина конфліктів спровокована іншою обставиною: деякі представники бізнесу спокійно сприймали перевірки контролюючих органів до того, як стали депутатами. А коли вони потрапили в парламент і стали членами парламентської більшості, вирішили, що їхні підприємства більше не будуть перевіряти. Усвідомлення народним депутатом своєї політичної місії має відбуватися через правильне співвідношення себе з національними інтересами країни. Поки все йде інакше.

— Однак чи мені вам розповідати, що влада вирішує свої питання за допомогою не тільки батога, а й пряника? І якщо когось із депутатів «переконали» ввійти в більшість за допомогою податкових послаблень, то в інших не може не виникнути резонне запитання: «А чим же ми гірші?»

— Тут я можу лише разом із вами шкодувати про те, що нам, швидше за все, буде неймовірно складно провести політичну реформу, котра зробила б неможливою нашу розмову на цю тему. Яка породила б сильні політичні партії, й саме вони формували б ідеологію влади в цілому. І тоді ми говорили б про єдиний інструмент вирішення всіх таких конфліктів — про право.

Без сумніву, практика переважання приватних економічних інтересів над законом існує. І так буде доти, доки ми не розділимо владу й бізнес. Поки ми не створимо владу нового типу, втручання якої в бізнес-інтереси буде просто неможливим. Потрібна модернізація влади, за якої система стримування і противаги працювала б таким чином, щоб ніхто не міг отримати переваги. Ніхто не міг би, зайшовши до президентського кабінету останнім, стати фактично автором того чи іншого президентського указу. Уявіть собі, що дискусії про ЄЕП виникли б тоді, коли владу було б реформовано, виходячи з тієї моделі, котру ми запропонували. Могла б тоді прийняти рішення в одному кабінеті одна людина? Ніколи! Ця модель побудована так, що без внутрішнього компромісу ніхто нічого не зможе вирішити. Вона передбачає, що ключове значення має позиція суспільства. Але поки в нашому суспільстві великий опір таким змінам. Оскільки в ньому ще збереглося багато з того світу, в якому людей виховували у вічному внутрішньому протесті проти дій влади. Але, з мого погляду, те, що сьогодні намагається зробити влада, робиться на благо. І цьому слід довіритися.

— А хіба можна довіряти тому, хто, з одного боку, декларує прагнення до описаних вами таких чудових принципів устрою влади, а з іншого — приймає рішення, зачинившись у кабінеті й нічого не бажаючи знати про позицію суспільства?

— Якщо вам погано й ви відчуваєте, що у вас серйозні проблеми зі здоров’ям, ви відмовитеся від допомоги лікаря, навіть якщо він не викликає у вас довіри?

— Звісно. Я пошукаю іншого.

— А якщо не знайдете? Якщо у вас не буде іншої можливості зцілитися, крім як прийняти допомогу від монстра, до якого у вас немає ніякої довіри? Про що ми говоримо? Про наші внутрішні емоції, на яких будується віртуальна система «довіра—недовіра», чи про мету, якої ми маємо досягти? Мети дуже прагматичної, ясної й точної. Якщо ми потрапляємо до наших заклятих ворогів, котрі, щоб ми не померли з голоду, пропонують нам хліб, ми відмовимося від цього хліба?

— Але де гарантія, що цей хліб не отруєний?

— Такої гарантії, можливо, й немає. Але немає її й у тому, що ви виживете без цього хліба. А якщо казати про «отруйність» запропонованої ідеї політичного реформування, то її легко перевірити на прикладі Європи. Ми взяли все краще, що є в європейському законодавстві, й вклали його в проект реформи...

— Чи реальним із урахуванням нинішньої ситуації є здійснення політичної реформи за час, що залишився до виборів?

— На жаль, скоріше нереально, ніж реально. Розумієте, золотий ключ до здійснення реформи — в руках у голови Верховної Ради. Більшість готова до її проведення. Соціалісти готові. Комуністи теж. Але глава парламенту, вивівши аграріїв із більшості, по суті, підтримав ідею «Нашої України» не проводити реформу. Я не втрачаю надії. Але мені здається, Володимиру Литвину дуже важливо зробити виразну політичну заяву саме тепер. Не говорити про історичні проблеми країни в цілому, а чітко заявити про те, що він вважає політичну реформу для України життєво важливою обставиною, і його історична місія — зробити все від нього залежне для її проведення.

— А на мою думку, спікера має нині хвилювати інша не менш важлива проблема: зберегти парламент, його дієздатність в умовах, коли фракції СДПУ(о), партії «Трудова Україна» та «Регіони України» відмовляються від голосування й закликають депутатів роз’їхатися по округах і розійтися по комітетах.

— Не варто навіть обговорювати цю тему. Уряд має достатньо інструментів для проведення своєї політики. А парламент житиме в умовах гострого політичного часу, незалежно від спроб додати його роботі стабільності. Він сьогодні виступає в ролі дестабілізуючого чинника, нагнітає політичні фобії, детонує політичну напругу. І найкраще було б досягти внутрішньопарламентської злагоди й перенести роботу Верховної Ради в комітети, передбачивши, звісно, один день пленарного засідання протягом місяця, щоб ніхто не боявся можливого розпуску парламенту Президентом. А про стабільний парламент можна буде говорити вже після виборів. Тоді його стабільність забезпечить новий президент. Сказати, що Верховна Рада може бути незалежною від Президента, означає не знати український парламент. Він завжди буде залежний від Президента, повноваження якого розписані в чинній Конституції.

— Існує, проте, й інший погляд. У силу того, що парламент являє собою згусток політичних настроїв, які в не настільки яскраво вираженому вигляді існують у всьому суспільстві, його роль особливо велика саме в найбільш напружені періоди. Він відіграє роль кришки, піднявши яку випускаємо пару, щоб не довести до надмірного напруження всю країну.

— Ми вже одного разу відкрили кришечку, щоб випустити пару. На Чорнобильській атомній станції. Закінчилося це ядерним вибухом...

— Та що ж ви все так любите останнім часом народ лякати!

— Пара, яку випускають в парламенті, — теж небезпечне явище. Оскільки законодавчий орган — дуже важливий і дуже складний нервовий вузол країни, де зосереджена сила-силенна комунікацій і інтересів. Після випускання пари в грузинському парламенті відбулася революція троянд. І таких прикладів можна навести чимало, починаючи з Генріха IV в Англії й закінчуючи Білим домом у Росії за часів Єльцина.

— Степане Богдановичу, у чому суть конфлікту між вами й Володимиром Литвином?

— Поки Президент країни був максимально зацікавлений у проведенні своєї політики в парламенті, більшість концентрувалася навколо нього, і нейтральна позиція голови парламенту сприймалася нормально. Ми, погано це, чи добре, вели з ним діалог. Але, за великим рахунком, більшість має спиратися на спікера. Ви не знайдете країни у світі, де парламентська більшість не мала б свого спікера. Звісно, можливі й інші ситуації, коли ключовою фігурою є лідер парламентської більшості, а спікер виконує лише технічну роль, забезпечуючи регламентність прийняття рішень. Але в українському парламенті немає лідера більшості. Є координатор, який не може бути лідером, оскільки він представляє не програмні інтереси коаліції, а інтереси розрізнених політичних груп, із котрими часто неможливо домовитися. І він постійно змушений танцювати канкан на битому склі: й зупинитися не можна, і танцювати боляче.

Тому мені здається, що політична дифузія, котра відбулася при цьому всьому, призвела до конфлікту й у парламенті, і в більшості. Так, конфліктна ситуація неминуча при формуванні політики більшості на чолі з її лідером — головою Верховної Ради. Так було й у минулому парламенті, коли ці функції виконував Іван Плющ. Було важко, були політичні скандали, але потім усе організувалося, і ВР працювала дуже ефективно й досить стабільно. У нинішньому парламенті ми зберегли цей конфлікт, який триває досі. Тому не випадково днями Юлія Тимошенко заявила, що слід створити нову парламентську більшість на чолі з головою Верховної Ради. Це правильно! Саме глава ВР має бути лідером більшості. Інакше ця більшість приречена на постійний конфлікт. І, насамперед, внутрішній. Оскільки певні групи в більшості не лише симпатизують спікерові, а й розраховують на його підтримку. І сьогодні найменше потрібно поглиблювати ці конфлікти й давати їм оцінку. Вони неминучі, об’єктивні, але їх не можна вирішити до президентських виборів.

— А перегрупування більшості навколо постаті спікера можливе?

— До виборів це нереально. Про це ж говорить заява трьох фракцій — «Трудової України», «Регіонів України» і СДПУ(о), котрі чітко відмежувалися від таких перспектив.

— Можна обійтися і без них.

— Але тоді ця більшість грунтуватиметься на альянсі явних противників: комуністів і «Нашої України».

— Пам’ятаю, ви були проти злиття депутатських груп «Демократичні ініціативи» і «Народовладдя». І цей факт багато хто розцінив як вашу політичну поразку. Тепер, після відтворення «Демініціатив» і повернення вам статусу лідера парламентського об’єднання, ви, слід гадати, маєте відчувати певне моральне задоволення?

— Не приховуватиму, я був вражений. І для мене це було непростим випробуванням — відчути, ніби маєш діло з наперсточниками. Ти бачиш, як рухаються стакани, де лежить фішка, але розумієш, що тебе однаково обдурять. Я це розумів, але до кінця не міг повірити. Як і багато інших, хто в результаті програв.

— І хто вас обдурив?

— Це вже не має ніякого значення. Бо в політиці ти завжди маєш бути готовий до цього. І я можу звинувачувати тільки себе в тому, що залишаюся наївним романтиком, котрий усе ще довіряє людям, які тобі всміхаються й говорять гарні слова, а за спиною...

— Тепер у вас романтизму стало менше?

— Ні, жодною мірою. Я таким і залишуся. І вважаю, що людські риси мають переважати в нас за будь-яких обставин.

— А вам не здається, що цих рис було не помітно у знатних соціал-демократів, коли вони влаштували привселюдне обговорення на тему, хто скільки давав грошей на лікування Олександра Зінченка? Чи буде, на вашу думку, реальна спроба змістити віце-спікера й інших парламентських начальників?

— У соціал-демократів гранично чесна позиція. Вони мають право на критику колишнього їхнього члена партії, котрий формував партійну ідеологію й котрий їх зрадив. Ідуть і інші, але ніхто не використовує своє розлучення з колишніми соратниками для своєї політичної кар’єри. Тому я вважаю, що це особиста справа соціал-демократів, і я не хотів би в цьому випадку давати якісь оцінки. Мені здається, питання про ротацію парламентського керівництва навряд чи порушать. Шансів на реалізацію таких планів нині немає. Беручи до уваги рівень політичних емоцій у сьогоднішньому парламенті, гадаю, до президентських виборів цього не станеться.

— Ну, звісно, існують й інші способи паралізувати роботу Верховної Ради. Котрий, наприклад, використовують ті три фракції, що затято не беруть участі в голосуванні.

— А яким способом вони можуть заявити про свій протест проти використання парламентської трибуни для передвиборної боротьби? Їхня позиція не є радикальною. Вони не захоплюють трибуну, не ночують у сесійному залі, не ламають мікрофони. Вони заявили про свою позицію. І її слід поважати.

— Якби тільки ця позиція дивним чином не вписувалася в сценарій, котрий не дуже давно, вийшовши з надр президентської адміністрації, потрапив на сайт «Української правди». Саме про саботаж роботи законодавчого органу саме такими методами там і йшлося. Спілкуючись же з рядовими представниками «трудовиків», «регіоналів» і соціал-демократів, я чув їхні нарікання з приводу того, що їм навіть не пояснили, чому вони не повинні голосувати. Таке враження, що вони виконують роль масовки, а лідери цих фракцій реалізують план, який спустили згори.

— Я не можу це прокоментувати. Вважаю, що це діло кожної з фракцій: вони самі мають наповняти свої рішення чітким змістом і ясною ідеологією. Але я не думаю, що народні депутати з «Регіонів України» чи з іншої фракції могли б діяти, не знаючи достеменно, навіщо вони це роблять. Я упевнений, вони це знають абсолютно точно. Хоча б тому, що всі підтримують Януковича.

— Ви вже думали про свою політичну кар’єру в разі перемоги на виборах Віктора Ющенка?

— Думаю, що продовжуватиму працювати й прагнутиму залишитися в політиці. Якщо ви маєте на увазі, що в разі перемоги Ющенка до політичної діяльності в Україні не будуть допущені люди, котрі мають трохи інший погляд, ніж його оточення, то я готовий визнати, що демократія в країні в такому разі буде згорнута. У країні має бути опозиція. Мають бути опоненти й у глави держави, й у домінуючої політичної сили. І зіткнення наших думок має призводити до одного — до прогресу країни.