НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ СИЛИ

Напровесні 93-го автору цих рядків пощастило потрапити в групу журналістів, які супроводжували прем’єра Леоніда Кучму в робочу поїздку на Кримський півострів. Слово «пощастило» я тут вживаю без будь-якої іронії. Як відомо, один раз побачити — набагато корисніше, ніж сто разів почути. Особливо для представника мас-медіа: той, хто пише про політика, зобов’язаний відчувати політиків, а тому не має права довіряти змонтованим «синхронам» і «причесаним» інтерв’ю. Тому таке відрядження (яке давало до того ж шанс на неформальне спілкування з популярним і багатообіцяючим главою Кабінету) сприймалося не інакше як професіональна удача.

Багато в чому реальний Кучма відповідав розкрученому образу: він був діловитим, енергійним, жорстким. Втім, останнє визначення в наведеному вище синонімічному ряду було не зовсім точним. У спілкуванні з людьми Леонід Данилович виглядав, швидше, хамуватим. Причому вік, стать і становище візаві ролі для прем’єра не грали.

Пам’ятаю, робітники одного з оборонних підприємств, користуючись випадком, почали наввипередки скаржитися високому гостю на свої численні біди. Прем’єр похмуро пограв жовнами, розуміюче кивнув і, дивлячись прямо перед собою, недбало вказав скаржникам на міністра машинобудування, ВПК і конверсії Віктора Антонова, який стояв трохи осторонь: «Ось йому доручимо розібратися. А якщо не вирішить питання, зніму його до такої-то матері...»

Хамство тільки здається категорією ірраціональною. Екс-парторгу «Південмашу» відсутність зайвої делікатності приносить абсолютно очевидну практичну користь. Добре пам’ятаю, як тоді, десять років тому, посіріло від страху обличчя міністра. І з яким задоволенням споконвіку принижені прості роботяги споглядали сьогохвилинне приниження високопоставленого чиновника.

Уся історія цієї країни, тяжка й кривава, за великим рахунком, була історією війни між силою Розуму та силою Хама. Остання, на жаль, була сильнішою майже завжди. Тому немає нічого надзвичайного в тому, що в нас генетично закладений страх перед владою, замішаний на ненависті до неї. І ненависть, замішана на страху. І вибір народу майже завжди визначався лише тим, що в даний момент було сильнішим — страх перед грубою владою Хама. Чи ненависть до цієї грубості. Чи ненависть до власного страху. Останнє, на жаль, траплялося не часто...

1994-го перемога Леоніда Кучми здавалася історичним непорозумінням. Сьогодні вона сприймається як історична неминучість. У цинічному світі вітчизняної політики (де інтелігентські еківоки відвіку були не в честі) у світі, який у надлишку населений жорстокими та грубими людьми, Леонід Данилович все-таки примудрився виділитися. Він ніколи не соромився власного хамства. Він виставляв його напоказ. Це лякало підлеглих. Це жахало тих, хто міг ними стати. І це подобалося обивателям — тобто тим, хто приречений бути в підпорядкуванні завжди. Оскільки для більшості принижених (повторюся) немає більшої радості, ніж спостерігати приниження того, хто принижує тебе.

Нещодавно Кучма зізнався в тому, що Павло Лазаренко був найбільшою помилкою в його житті. На мою думку, Павло Іванович не був ні помилкою Леоніда Даниловича, ні його удачею. Їхнє зближення також було історично визначено. І річ не стільки в земляцтві. Історично був визначений і їх розрив. І річ не лише в грошах. Подібне припущення ваш покірний слуга зробив після знайомства з мемуарами Леоніда Кравчука, людини, яка не з чуток знайома з вітчизняною системою влади. Системою, побудованої на холуйстві перед начальником і вихованні холуйства в підлеглих. У цій школі Великого Хамства Кучма, схоже, був професором, а Лазаренко — найздібнішим учнем. А істинні майстри Войовничого Всеперемагаючого Хамства не люблять, коли учні починають їх перевершувати...

Задля справедливості слід зазначити, що природна грубість Кучми завжди була невід’ємним елементом його сили. Сьогодні будь-який амбіційний політик, прикидаючи власні шанси на президентство, обов’язково думає про кадровий плацдарм — посаду прем’єра, спікера, глави Нацбанку et cetera. Леонід Данилович дев’ять років тому розпочав штурм Банкової із «плацдарму» опозиціонера. І переміг. Він звик ні в що не ставити людей, а тому звик їх не боятися. Отже, зміг не боятися перешкод, які зводили вони. Він не відчував страху перед людьми, здатними йому перешкодити, і тим самим навіював їм додатковий страх перед собою. Додатковий, оскільки страх перед його жорсткістю і злопам’ятністю вже відчували всі ті, хто хоч раз із ним зіштовхувався.

Кучма зробив критику влади своєю зброєю, і значною мірою завдяки цьому прийшов до влади. Він побудував свою владу на страху перед владою і зробив це успішно. Він зробив неповагу до влади культом, і це стало його силою і його слабкістю. Страх перед владою допомагав йому «ламати» опозицію, «нагинати» парламент, він забезпечив йому «тріумф» на виборах-99 і «вікторію» на референдумі-2000. Але страх має зворотний бік — ненависть. Саме тому він сьогодні не має ні однодумців, ні поваги до себе. Оскільки він — уособлення цієї влади.

Кучма нещадно викривав владу, будучи опозиціонером. Цим він підривав силу влади. Але він продовжує робити це й сьогодні. Критикуючи парламент, він критикує не окремих депутатів — він руйнує залишки поваги до влади як такої. До влади, яку уособлює.

Кучма зразка 1993—1994 років багато розводився про продажність влади, про її корумпованість, про її нескінченну далекість від потреб народу. Торік випало подивитися на одному з загальнонаціональних каналів документальний фільм про Президента (по суті, велике телеінтерв’ю з ним), у якому Леонід Данилович із праведним гнівом говорить про автомобілі, на яких їздять депутати, про мобільні телефони, якими вони користуються, та костюми, які вони носять. І про страждання обманутого народу. Думка автора цієї публікації про спіч людини, котра також їздить не на «Таврії», вдягається не на Святошинському ринку й могла б (як на мене) багато цікавого повідати про народ і про способи його ошуканства, виглядала б занадто суб’єктивною. Тому посилаюся на враження свого приятеля, котрий виявився моїм партнером за телепереглядом. «Депутати, ясна річ, усі крадуть. А він-то сам чим кращий?» У наведеному вислові мені здається важливим навіть не той факт, що мій товариш (людина, нескінченно і щасливо далека від світу політики) чомусь поставив під сумнів праведність гаранта всіх наших конституційних прав. Знаменно те, що «всі депутати крадуть» для нього виявилося твердженням, що не потребує особливих доказів. Теорія про непорядність влади існувала завжди, але для багатьох вона вже стала аксіомою. Значною мірою завдяки титанічним зусиллям верховного володаря.

Чи може народ відчувати повагу до такої влади? І чи потребує влада цієї поваги? Те, що Президент не відчуває поваги до народу, для мене — теж аксіома. Оскільки не може поважати весь народ людина, котра постійно й із задоволенням демонструє неповагу до окремих його представників. До преси, що «обливає брудом» і ставить «безглузді запитання». До депутатів, що «злізли з пальми» й відчувають «брак здоров’я у відповідній сфері». І це — тільки останні «перли». Повне зібрання таких «творів» Леоніда Даниловича було б трішки тоншими від спадщини Володимира Ілліча.

І хоча б тому щирість апеляцій до народу (якому верховний арбітр нації хоче нав’язати роль рефері в конституційній чварі з Верховною Радою) викликає сумніви. А ще — побоювання, що комусь знову хочеться «нагнути» й «поламати». Оскільки це — його. Його стиль, його сенс існування, його інстинкт самозбереження.

Грубість, прямолінійність, безапеляційність — це те, що в Леоніда Даниловича завжди добре виходило. І те, що завжди його виручало. Ось і зараз різкість його суджень викликає в переважної більшості політиків — ні, не гіркоту, не образу, не природну злість, не природне людське бажання протистояти цьому хамству, цій грубості, цій силі. А страх, підсвідомий страх перед цією хамською, грубою силою.

Сила Розуму знову програє поєдинок із силою Хама. Оскільки проявом розуму вважається вміння не сперечатися з хамом. Дуже багато сильних світу цього, зовні впевнених у собі чолов’яг, звикли змінювати нижню білизну після спілкування з цією людиною. Чи під силу їм змінити систему влади в цій зацькованій країні? Чи не стане нова влада владою нової популяції хамчиків? Так само грубих, злопам’ятних і жорстоких. Але не таких сильних.