Кожний має знати розмір свого капелюха

У Криму в Судаку успішно пройшли Х Всеукраїнські муніципальні слухання і сьогодні триває активна підготовка до Всеукраїнських зборів представників місцевого самоврядування, намічених на 23 квітня.

Актуальність цієї теми підігрівають процеси всебічного оновлення життя держави та суспільства, що набирають сили в Україні. З цього приводу серед політиків і активу місцевого самоврядування ведеться чимало палких дискусій і суперечок, котрі зайвий раз підкреслюють високу суспільну ціну реформування основ місцевого самоврядування.

Гостроти даній проблемі додало заявлене новим керівництвом країни проведення адміністративно-територіальної реформи, яка прямо зачіпає інтереси як широких верств населення, так і регіональних еліт, починаючи від невеличкого села і закінчуючи містами-мільйонниками.

Зрозуміло, Крим у цьому ряду не став винятком. У нас ця дискусія практично відразу зосередилася навколо його статусу як Автономної Республіки. Оцінка і розкид думок досить широкий — від «станьмо грудьми на захист» до «втраченої ідеї». При цьому, немов за дужки, виноситься те, що Крим за своїм національним і конфесійним складом усе-таки унікальний регіон України, територія якого у разі дестабілізації обстановки автоматично стає полем зіткнення різноманітних геополітичних сил як заходу і сходу, так і півдня.

Тому, коли я чую заяви про те, що національних проблем на півострові немає, то ясно усвідомлюю: це або політичне лукавство, або повна некомпетентність у цьому питанні. Оскільки, якщо дотримуватися такої логіки й пригадати радянську пропаганду, то в нас немає і сексу, і ми єдиний (залежно від переконань, слід поставити який) народ.

Наскільки ми ще далекі від єдності, довго шукати прикладів нема потреби — історія Криму 90-х яскраве свідчення цього. «Мєшковщина», коли за ідеї блоку «Росія» проголосувало фактично 80% кримчан, низка масових виступів кримських татар, найтяжчі умови для реалізації основ української державності на півострові — усе разом ставило народи Криму на межу міжнаціонального протистояння, зупинити яке вдалося практично за крок від провалля.

У Криму в ці роки сформувався цілий загін політиків і громадських діячів, для яких такі суспільні настрої перетворилися на головний політичний ресурс у боротьбі за попадання у владу. Такими політичними спекуляціями вони, попросту кажучи, заробляли собі на життя.

Політична й національна стабільність у Криму в останні кілька років установилася значною мірою завдяки наявності кримської Конституції, яка гарантує через автономію дотримання прав народів, що живуть на півострові, і створення депутатської більшості, в якій об’єдналися представники різноманітних партій і національностей. Саме через неї шукали баланс інтересів як виконавчої і представницької гілок влади, так і представників різноманітних народів, які населяють Крим.

У Верховній Раді автономії сконцентрувалися пошуки відповідей на питання, як зняти занепокоєність російської громади за майбутнє своєї мови і культури, безконфліктно розв’язати проблеми, справедливо порушувані кримськими татарами, починаючи від наділення землею, повернення історичної топоніміки й до їхнього представництва в органах влади. Поряд із цим не менш важливо зберегти в Криму культурну спадщину інших народів — греків, німців, болгар, вірменів, а також нечисленних і, по суті, зникаючих — караїмів, кримчаків та ін. І, нарешті, найголовніше і складне — остаточно визначити, як інтегрувати весь цей багатоликий, багатомовний, багатоконфесійний неповторний кримський соціум у єдину українську політичну націю, що формується, зробити так, щоб представник будь-якої народності міг із гордістю сказати: «Я громадянин України!»

Саме у вирішенні даного питання я бачу позитивну, творчу роль Конституції Криму, що визначає його статус як Автономної Республіки. Для розуміння цього досить відповісти на кілька запитань. Що було б у Криму, якби замість відтворення автономії був би проведений референдум під дуже радикальними гаслами, і хто та як зміг би потім розв’язати такий вузол? Як могла б розвиватися політична ситуація, коли б статус автономії не забезпечив свого часу представництво у Верховній Раді Автономної Республіки Крим політиків, що виражають інтереси кримських татар? Адже завдяки цьому чиннику був знайдений, можливо, нестійкий, але все-таки реальний баланс інтересів. Саме він не дозволив втягти Крим у безглузде й жорстке протистояння, яке ми спостерігали на Балканах, Кавказі, у Придністров’ї.

Те, що новому керівництву України дісталася не войовнича Абхазія, Осетія (як у Грузії), Чечня (у Росії), а відносно стабільний Крим — це багато в чому той політичний дивіденд внутрішньої політики України від статусу автономії в Криму. Навіть не заглядаючи далеко в історію, а озирнувшись на минулі вибори в Україні, давайте задумаємося — який резонанс вони могли б мати в Криму, якого розвитку могли б набути в нас на півострові ідеї, що пролунали в Сєверодонецьку, якби вони не були, по суті, замортизовані нехай недосконалими, але все-таки чинними правовими нормами, що регулюють статус Криму? Коли б не цей статус, важко передбачити, якого руху могли набрати тектонічні сили, спроможні розбудити дрімотні політичні процеси на півострові.

У зв’язку з цим не можуть не турбувати деякі негативні тенденції, що проявилися в місцевому політикумі останнім часом. У тому, що вибори викликали до життя і вивільнили величезну енергію мас, напевно, ніхто не має сумніву. Як і в тому, що на хвилі народного ентузіазму на місцях, на жаль, з’явилася піна, в особі тих сил і тих діячів, для яких кардинальні зрушення в суспільстві — лише привід за допомогою вуличної демократії реалізувати свої кар’єрні апетити, котрі в спокійній, демократичній обстановці ніколи й ні в кого не знайшли б розуміння. Вчорашні активісти провладних партій (зокрема депутати), що раптом «прозріли» і повернули свою риторику на 180 градусів, із захватом таврують колишніх соратників, сподіваючись, що їхню активність помітять і відзначать, а минулі «досягнення» у бізнесі амністують. І лихо не в тому, що вони взагалі з’явилися, — таких діячів завжди вистачало під час похмурих часів змін. Лихо в тому, що нова влада, маючи дефіцит кадрів, особливо в регіонах, де голосували за іншого кандидата, не знаходить нічого кращого, як робити ставку на таких політиків. Не думаю, що в такий спосіб вона зміцнює свої позиції і свій авторитет серед виборців. Необхідність ротації кадрів, тим паче зі зміною політичних еліт, ні в кого не викликає сумнівів. Й така необхідність за ці роки справді назріла. Проте, подавши на місця чіткий недвозначний сигнал про те, що ротація проходитиме законно, прозоро й демократично, влада не зуміла її організувати, відповідно до нею ж і задекларованих критеріїв демократії.

У результаті в Криму вже понад три місяці немає «государева ока» в особі Постійного представника Президента в автономії, порушується законодавчо закріплена форма призначення та узгодження окремих керівників. З’явилися десятки претендентів на роль керівника Ради міністрів Криму, що буквально розривають депутатів за інтересами будь-якими способами, групуючи їх навколо того чи іншого кандидата на керівну посаду. Окремі з них при цьому, як кажуть у народі, погано знають розмір власного капелюха...

Керівники райдержадміністрацій, передбачаючи можливу зміну владних персоналій, зайняті не проблемами території (посівною, підготовкою до курортного сезону, питаннями життєзабезпечення населення тощо), а пошуком більш широкої спини, аби укритися за нею від можливих потрясінь. На жаль, і частина чиновників із міністерств і відомств Ради міністрів Криму затаїлася в очікуванні зміни свого керівництва.

Не бачу нічого жахливого в зміні кадрів, це об’єктивний і закономірний процес. Погано інше — як він триває, і те, що він затягся вже на місяці, а це так чи інакше негативно позначається і на загальній обстановці в автономії. Приміром, на центральній площі Сімферополя вже розбито три наметових містечка, в Євпаторії був захоплений міськвно, у Керчі побили громадську активістку. На цьому тлі, коли багато хто зайнятий в основному розслідуванням колишніх економічних порушень, відбуваються масові самозахоплення землі під Феодосією в Тихій бухті, у Судаку, Партеніті, Ялті. Знову відчули свою затребуваність екстремісти різних мастей. Розкид закликів коливається від «Грабуй награбоване!» до «Захистимо свої сім’ї, свої домівки самі!»

Місцева влада, по суті, деморалізована, а в центральної не доходять руки до системної роботи з кадрами на місцях, при цьому вона приймає різних ходоків, які найчастіше не інформують, а дезінформують її про фактичний стан справ, пробиваючи свої політичні «проекти».

Коли врахувати, що ми вже фактично вступили в передвиборний марафон 2006 року, то очікувати зміни ситуації на краще, напевно, надто наївно. Дуже багато політичних сил палають бажанням поексплуатувати пробуджені народні очікування, дуже багатьом діячам на цій хвилі хочеться реалізувати свої незбутні мрії та амбіції.

Хтось може сказати — згущаю барви. Це не так. Як людина, котра все життя прожила в Криму, для котрої ця земля не просто територія, а мала батьківщина, хочу донести досить зрозумілу думку. Все життя — і політичне, і економічне — проходить у регіонах, а рішення, які визначають її життя, приймають у центрі. І дуже важливо й для центру, і для місцевого самоврядування всіх рівнів, щоб механізм прийняття цих рішень вироблявся в зустрічному напрямі.

Саме тому хотілося б, щоб мене почули всі патріоти України, незалежно від їхнього партійного забарвлення та національності — політично стабільний, економічно розвинений Крим, передусім, потрібний державі Україна. І життя показало, що це не порожня мрія, а реальність. Та реальністю це може бути лише тоді, коли й у Криму, і в Києві буде затребуваний потенціал мудрості й толерантності, гнучкості та конструктивності, що дозволяє вибудовувати відносини так, щоб баланс найрізноманітніших інтересів перетворював Крим не на яблуко розбрату, а в чудовий куток України, де мільйони українців і з заходу, і зі сходу забувають про свої політичні розбіжності.