Коли між друзями немає згоди

«Міністр чи не міністр?» — відповідь на це сакраментальне запитання, безумовно, хвилює не лише Бориса Тарасюка. У подиві — ціла країна. І, мабуть, не одна. Іноземні дипломати з інтересом, який переходить у занепокоєння, і з занепокоєнням, що перетікає в роздратування, спостерігають гризню найвищих посадових осіб. Марно намагаючись зрозуміти, чи є на Михайлівській площі законний хазяїн. І чи є взагалі хазяїн у цій країні. Те, що деякими спостерігачами сприймається як курйозний політичний анекдот, насправді є нищівним ударом по репутації держави. Яка і без того давненько не видається бездоганною.

Де-факто

Глава зовнішньополітичного відомства був усунутий зі своєї посади 1 грудня постановою Верховної Ради, яку підтримали 247 депутатів. Відразу після оприлюднення вердикту ВР Борис Тарасюк оголосив рішення вищого законодавчого органу незаконним, висловивши готовність йти в пошуках правди до кінця.

І пішов. У Шевченківський райсуд. Цей орган оперативно розглянув скаргу відставленого міністра і визнав за можливе призупинити дію вироку, винесеного парламентаріями. 5 грудня Борис Іванович сповістив про судове рішення громадськість. Того ж дня побачив світ президентський указ №1033, який складається з однієї пропозиції «Відповідно до пункту 3 частини першої статті 106 Конституції України постановляю: міністрові закордонних справ України Тарасюку Борису Івановичу продовжувати виконувати свої посадові обов’язки».

Віктор Янукович (котрий перебував з візитом у США) поспішив назвати крок суддів безвідповідальним. І пообіцяв, що після повернення на батьківщину він проведе необхідні переговори з президентом і спікером, щоб знайти безболісний вихід із ситуації.

Через добу відновленого у правах Тарасюка було знову їх позбавлено. Його просто не пустили на засідання уряду — міністр Кабінету міністрів Анатолій Толстоухов образив свого колегу (колишнього?) дією, зачинивши перед його носом двері. Вражений міністр (екс-міністр?) висловив обурення демонстративною неповагою до судової влади і до президента особисто. І пообіцяв йти в пошуках правди далі. Тобто у Генпрокуратуру.

Через кілька годин Віктор Ющенко вустами свого прес-секретаря вкотре підтвердив політико-правовий статус члена уряду Тарасюка.

З чим, своєю чергою, рішуче не погодився Мін’юст. Це відомство 7 грудня оприлюднило текст юридичної експертизи, із якої випливало, що глава держави перевищив свої конституційні повноваження. Міністерство рекомендувало Віктору Ющенку скасувати свій указ. Натякнувши, що інакше цей документ може стати предметом розгляду в Конституційному суді.

8 грудня із джерел у секретаріаті президента стало відомо, що до КС уже звернулася група депутатів із «Нашої України». Нардепи хочуть одержати від тлумачів права відповідь на запитання — «Чи мав парламент право усувати міністра закордонних справ без відповідного подання президента?». Коли саме будуть дані необхідні роз’яснення, невідомо. Але багато відповідальних осіб на Банковій гадають, що нескоро. Там вважають, що в умовах протистояння двох центрів політичного впливу судді Конституційного суду не поспішатимуть ставати на будь-чий бік. А це означає, що керівник найважливішого державного органу може перебувати в підвішеному стані досить довго.

Якщо тільки не завершиться успіхом торг між Януковичем і Ющенком. Перший раунд переговорів відбувся вчора, але згоди, зважаючи на все, сторони поки що не дійшли. Кожна з них вважає себе правою.

Наскільки обгрунтовано?

Де-юре

Щоб спробувати підтвердити (спростувати) правоту тих і інших, доведеться звернутися до текстів, щонайменше, трьох важливих документів.

У першу чергу, йтиметься, зрозуміло, про Конституцію. Стаття 85 Основного Закону відносить до повноважень парламенту призначення прем’єра, міністра оборони і міністра закордонних справ (за поданням президента), призначення інших членів Кабінету (за поданням прем’єра), а також (цитуємо) — «звільнення зазначених осіб із посад».

Перейдемо до пояснень. Прихильники Тарасюка вважають, що якщо котрась посадова особа призначається за поданням глави держави, то, логічно, що й звільняти її слід тільки за наявності президентського подання. Їхні противники переконані, що якщо таке в Конституції не прописане, то подання й не потрібне.

Швидше за все, мають рацію другі. Бо якби законодавець вважав президентське подання обов’язковим елементом процедури звільнення прем’єра, а також глав МЗС і МО, він би, напевно, це позначив. Як зробив це у випадку з призначенням цих осіб. Проте наше «швидше за все» — не більш ніж гіпотеза. Однозначну відповідь має право дати тільки Конституційний суд.

Є й інший шлях — передбачити потрібний механізм у законі «Про Кабінет міністрів». Конституція не зобов’язує депутатів зробити президентське подання обов’язковою умовою звільнення. Але вона й не забороняє цього. І, до речі, в обох законопроектах (поданих президентом і урядом) така вимога є. Але законопроект не закон. Тому коли Борис Тарасюк наводить цю обставину як додаткове підтвердження своєї слушності, його аргументи видаються непереконливими.

Наступний акт, який нам доведеться вивчити, — Регламент Верховної Ради. Стаття 202 депутатського статуту гласить, що повноваження члена уряду достроково припиняються у разі:

— звільнення його з посади за поданням прем’єр-міністра, а стосовно міністра оборони або міністра закордонних справ — за поданням президента;

— звільнення його з посади за поданням прем’єр-міністра на пропозицію коаліції.

Ті, хто вважає, що Тарасюка було звільнено абсолютно законно, трактують цю норму таким чином. Ініціаторами відставки можуть бути три суб’єкти:

— президент, який може вимагати від Ради звільнення тільки міністрів закордонних справ і оборони;

— прем’єр, який має законний шанс позбутися (зрозуміло, з допомогою парламенту) будь-якого члена Кабінету, крім міністрів закордонних справ і оборони;

— коаліція, у якої є право вимагати крові будь-якого міністра, але тільки в тому разі, якщо її бажання поділяє міністр.

Ті, хто переконаний, що Бориса Івановича усунуто з посади незаконно, вважають, що стаття 202 визначає однозначно: міністр закордонних справ звільняється тільки за поданням президента. Отже, парламент регламент порушив.

І знову ми дозволимо собі засумніватися. Але не станемо вас втаємничувати у свої сумніви. З тієї простої причини, що регламент за своєю природою антиконституційний. Відповідно до статті 92 Конституції, організація і порядок діяльності парламенту регулюються виключно законами. А відповідно до статті 83 тієї ж таки Конституції, регламент (він якраз і визначає організацію та порядок діяльності парламенту) статусу закону не має. Висновок: правовий статус регламенту, м’яко кажучи, сумнівний. А його недотримання не викликає жодних відчутних наслідків. Це, на жаль, зрозуміло і без Конституційного суду. Хоча для чистоти експерименту поборники законності (по обидва боки) можуть у КС звернутися і з цього приводу.

Важлива деталь: те, що регламент — не закон, істотно полегшує життя більшості. Яка може будь-якої хвилини переписати регламент, не боячись президентського вето. Якщо Тарасюк і його прибічники так переймаються дотриманням регламенту, коаліція може:

— підправити його, взагалі вилучивши згадку про подання президента;

— провести повторне голосування за усунення міністра закордонних справ у чіткій відповідності до нового регламенту.

Документ номер три у нашому списку — Кодекс про адміністративне судочинство. Наскільки можемо судити, спираючись саме на нього, Шевченківський суд поставив під сумнів рішення Ради. Відповідно до статті 171 цього акта, діяльність судів передбачає «розгляд адміністративних справ щодо законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради, указів та розпоряджень Президента України...»

Чи поширюється дія цієї статті на наш випадок? Знову-таки — питання. І, оскільки відповіді на нього дають дуже різні, краще було б уточнити це у Конституційного суду. Але, на нашу думку, суд, найімовірніше, вийшов за межі своєї компетенції. Чому? Тому що звільнення Тарасюка здійснювалося на підставі не КЗпП, а Конституції. А отже, райсуд брати до провадження таку справу, слід гадати, не повинен був.

Розбирати ще один документ — президентський указ — не станемо. З огляду на його безглуздість. Спростування указами постанов Ради — нісенітниця. Підтвердження указами рішень суду — тим більше.

Чужий серед чужих?

Банкова взагалі поводилася досить дивно. Безпідставність обвинувачень, висунутих коаліціянтами Тарасюку, була очевидною. Але настільки ж очевидною була й безпорадність президентської команди у священній справі відстоювання своїх. Часом закрадалася крамольна думка, що Ющенко і (або) його прибічники сумнівалися, а чи варто взагалі боротися за конкретного персонажа. Ще місяць тому перший заступник глави президентського секретаріату фактично оголосив про капітуляцію СП у цьому питанні. Цитуємо повідомлення «Інтерфаксу-Україна» від 10 листопада ц.р.: «Арсеній Яценюк заявляє, що, відповідно до Конституції, парламент має право звільнити міністрів, призначених за квотою президента, але не може призначити нових без подання глави держави (тут і далі виділено автором. — Прим. ред.). У розділі про повноваження Верховної Ради написано, що до компетенції парламенту належить «призначення за поданням президента України міністра оборони та міністра закордонних справ», але також «до компетенції Верховної Ради належить і звільнення цих осіб». Тобто і питання призначення, і питання звільнення — це питання постанов Верховної Ради», — пояснив А.Яценюк. Він нагадав, що президент ухвалює рішення, «кого пропонувати, і Верховна Рада не може самостійно ухвалювати рішення про призначення будь-якого з двох зазначених вище міністрів». «Однак вона може самостійно ухвалити рішення про звільнення члена уряду, але тільки на підставі, передбаченій законом. А тут є два пункти: перший — за підсумками роботи, а другий — з політичних питань», — зазначив А.Яценюк. Він підкреслив, що хоч відповідно до Конституції Верховна Рада і ухвалює рішення щодо звільнення міністрів самостійно — без подання президента, «але призначити нових міністрів вона не може» без глави держави.

6 грудня той-таки Яценюк в інтерв’ю тій самій агенції вже значно рішучіше захищав права Тарасюка: «Є рішення суду. І якщо ми говоримо, що в нас правова держава, то необхідно виконувати рішення суду...».

Не менш дивною була поведінка шефа Арсенія Петровича Віктора Балоги. У день зняття міністра Віктор Іванович часом говорив про Тарасюка як про політичного покійника. Заявляв про те, що Тарасюк підкориться рішенню Ради. (Тарасюк у цей самий час стверджував діаметрально протилежне). Казав про те, що, попри відставку глави МЗС, зовнішньополітичний курс країни не зміниться. Але не виключав, що президент може запропонувати кандидатуру Тарасюка повторно. Кожною із цих фраз глава СП фактично визнавав законність рішення парламенту.

Якби Банкова була зацікавлена в збереженні Тарасюка на посаді (чи бодай у збереженні обличчя), то пп. Балога і Яценюк як мінімум утрималися б від подібних коментарів. А як максимум заздалегідь потурбувалися б про підготовку подання до Конституційного суду. Адже питання про усунення «помаранчевих» міністрів виникло не вчора. Коментар першого заступника керівника СП датований 10 листопада, і на той момент у Раді вже повним ходом ішла підготовка до побиття Тарасюка.

Історія з Тарасюком ще не закінчена. Але певні висновки можна зробити вже сьогодні. Можна говорити не тільки про конфронтацію між правлячою коаліцією та президентською командою, а й про відсутність координації дій усередині останньої. А ще можна припустити, що верховенство права, про яке невтомно повторюють обидві ворогуючі сторони, і тих, і інших мало турбує. Закони і для тих, і для інших — не більше, ніж зброя. Просто одні упевненіше з нею поводяться. Але торжеством законності, як видно, не переймаються в жодному з таборів. У протилежному разі дуель було б перенесено туди, де їй і слід відбуватися, — у Конституційний суд.