Інша гра

«У другий тур вийдуть Олександр Мороз і Віктор Ющенко. Ющенко, незалежно від того, хто стане його опонентом, здатний набрати 42—43%. Тому, безумовно, переможе Мороз, набравши 56—57%». Сьогодні ця відносно недавня заява Йосипа Вінського (начальника передвиборного штабу Олександра Мороза) викликає посмішку. У когось — зловтішну, у когось — співчутливу, у когось поблажливу. Приблизно така ж реакція виникає і на згадку про оптимістичні прогнози деяких ватажків КПУ. Які вважали, що Петру Симоненку цілком під силу взяти ту ж саму планку, що й восени 99-го. Для тих, хто забув, нагадаємо: чотири роки тому лідеру Компартії вдалося вийти до другого туру. До проміжного фінішу Петро Миколайович прийшов із результатом 22, 24%. Кінцевий результат навіть викликав мимовільну повагу — 37,77%.

Неважко уявити, як сприйняли шанувальники Мороза і прибічники Симоненка результати голосування 31 жовтня. Після опрацювання ЦВК 97,67% бюлетенів з’ясувалося: керівник СПУ заручився підтримкою 5,83% голосів виборців, вождь КПУ — 5,03%. Порівняно з кампанією-99, перший «упав» на 5,5%, другий — майже на 33%...

Поразку лівих (і передусім комуністів) можна охарактеризувати одним словом — нищівна. Тим більше що для послідовників Ілліча начебто ніщо не віщувало такої страшної біди. Два роки тому, на парламентських виборах, Компартію підтримала майже п’ята частина виборців. Навіть найбільший скептик у команді Симоненка навряд чи міг припустити, що перший секретар ЦК КПУ не дотягне навіть до 7%, які дозволяють хоча б повернути кандидатську грошову заставу.

Дозволимо собі проілюструвати те, що сталося, цифрами. Порівняємо показники, отримані лідерами (і командами) у деяких регіонах на попередніх президентських виборах, у ході позаторішньої парламентської кампанії, а також у першому турі нинішнього марафону.

Отже, Мороз і СПУ зібрали:

— у Київській області — 21,3% (1999), 11,9% (2002), 9,5% (2004);

— у Кіровоградській області — 20,6% (1999), 15,5% (2002), 13,7% (2004);

— у Хмельницькій області — 15,08% (1999), 8,71% (2002), 7,13% (2004);

— у Києві — 15,3% (1999), 4,3% (2002), 5,4% (2004).

У Симоненка та КПУ показники такі:

— у Донецькій області — 39,4% (1999), 29,8% (2002), 3,3% (2004);

— у Луганській області — 47,2% (1999), 39,7% (2002), 5,9% (2004);

— у Криму — 37,6% (1999), 33,9% (2002), 6,7% (2004);

— в Одеській області — 24,8% (1999), 26,2% (2002), 6,7% (2004).

Погодьтеся, цифри дуже промовисті. Безумовно, порівнювати попередні й нинішні перегони було б некоректно. Настільки ж безглуздо ставити знак рівності між логікою та філософією вибору, зробленого за підсумками президентської й парламентської кампаній. Однак наведені дані — дуже цікава пожива для аналізу. І достатній привід говорити про кризу лівого руху, про серйозну втрату довіри до соціалістів та комуністів саме в тих регіонах, у яких вони досі були традиційно сильними.

Чи мають під собою грунт розмови про фальсифікацію? Швидше за все, так. Є привід гадати: і СПУ, і КПУ, що називається, «потрапили під роздачу», їхнім електоратом «покористувалися» без їхнього відома. І, за великим рахунком, без матеріальної компенсації за завдані моральні збитки. Однак є підстави думати й інше: навряд чи масштаб фальсифікацій був таким великим, як вважають у штабах Симоненка й Мороза. Повірити в те, що комуністів «обдерли» на 10—15%, а соціалістів — на 8—12% (саме такі цифри називали авторитетні представники команд), досить важко. Хоча, повторимо, досить легко повірити, що поствиборні табелі про ранги двох цих політиків були піддані суттєвій корекції. У словах чільних партійців звучать цілком природна для такого випадку образа і настільки ж природне бажання списати прорахунки штабів на підступність влади.

Справедливо буде сказати й про інше: характер виборів, їх ціна, їх значення неминуче позбавляли провідників двох політичних організацій запланованих очок. Підсвідома невіра в перемогу Мороза (й одночасно усвідомлене небажання терпіти цю владу і далі) могла змусити багатьох симпатиків СПУ на Поділлі чи Поліссі віддати свій голос Ющенку. Водночас можна припустити, що щирі прибічники комуністів у Криму або на Донбасі вирішили проголосувати за Януковича, аж ніяк не вважаючи його кращим президентом для цієї країни. Просто тріумф Симоненка у них викликав сумніви, а перемога Ющенка (особливо після набридливих розповідей про його войовничий націоналізм) — страх. Населення робило ставки на фаворитів. До таких ні Петра Миколайовича, ні Олександра Олександровича не зараховував, у масі своїй, навіть традиційний лівий електорат. І, щоб повернути віру виборців, авторитетним вождям доведеться добряче потрудитися.

Те, що на сході країни (особливо в Донецькій та Луганській областях) Симоненка банально обікрали, очевидно. Але очевидним це стало аж ніяк не вранці 1 листопада. Це мало стати очевидним для Петра Миколайовича і його соратників ще після виборів-2002, коли «дони» (використовуючи передвиборний сленг) без найменших докорів сумління «убивали» опонентів-комуністів. Причому в деяких округах — попри досягнуті раніше домовленості. Партія глухо пообурювалася, на тому все й скінчилося. Тоді ж з’ясувалося, що деякі члени виборчкомів, висунуті на цю відповідальну роботу Комуністичною партією, під час підрахунку голосів поводилися, м’яко кажучи, дивно. Вже тоді позначилася сумна для КПУ тенденція, яка 2004-го перетворилася на величезну проблему. З’ясувалося, що безкорисливих прибічників Симоненка в дільничних і територіальних виборчих комісіях не так багато, як хотілося. А в деяких округах і навіть цілих регіонах їх не виявилося зовсім. Із цієї простої причини комуністи не змогли гідно протистояти фальсифікаціям на рівні дільниць. Вони не змогли провести навіть елементарного паралельного підрахунку голосів — очі і руки комуністів у виборчкомах виявилися чужими очима й руками. Довести факт підтасування результатів, не маючи копії бюлетеня, неможливо навіть теоретично. Занадто багато членів комісій, котрі представляють кандидата Симоненка, цих бюлетенів у штаб не надали. Занадто багато людей, судячи з усього, спокійно споглядали, як бюлетені, подані за одного кандидата, відправляли в інший стос.

У Петра Миколайовича, на наш погляд, має нагромадитися чимало запитань до перших секретарів Донецького, Луганського, Сумського, Чернігівського та деяких інших обкомів. Не тому, що для КПУ ці регіони перетворилися на місця «масового електорального побиття». А тому, що крайові осередки виявилися до цього не готовими. Тому що напередодні жорстокого бою не провели розвідки, не викопали окопів, не підвезли боєприпасів, не зібрали ополчення, не поставили загороджувальних загонів.

У Петра Миколайовича має нагромадитися чимало зауважень до колег-депутатів, які не дуже активно підтримували його під час кампанії. Тому що сам вождь працював, хай і без особливого вогника, а все ж як віл. Якби інші примітні персонажі продемонстрували бодай половину його активності та працьовитості, результат міг би виявитися інакшим.

Нарешті, у Петра Миколайовича має нагромадитися чимало претензій до свого штабу, який не врахував досвіду помилок колишніх кампаній. І не врахував специфіки кампанії нинішньої.

Питання про зняття партійного начальника штабу Адама Мартинюка з посади другого секретаря ЦК партії (що неодноразово порушувалося раніше) сьогодні пролунало з новою силою. Мають підстави побоюватися різкого повороту в партійній кар’єрі персеки Донецького, Луганського, Сумського, Чернігівського ОК КПУ Георгій Буйко, Володимир Земляков, Володимир Петренко і Геннадій Долженко. Кадрові чистки якщо й відбудуться, то, безумовно, не сьогодні. Провівши їх, Симоненко, можливо, зніме з себе частину провини за прикрий програш. Але навряд чи рокіровка принесе плоди. Якщо партія негайно не розпочне ліквідацію проблем. Які були давно очевидними, але боротьбу з якими постійно відкладали. Далі відкладати, схоже, нікуди. Інакше КПУ через два роки може не подолати і 4-відсоткового бар’єру.

Вибори-2004 для комуністів уже завершилися. І головний висновок, який вони повинні зробити, якщо хочуть залишитися однією з провідних політичних сил, — у партії криза. Ідеологічна, кадрова і фінансова. Є дані про те, що кошти (іноді навіть чималі) час від часу в КПУ з’являються. Але на що вони витрачаються — питання, яке має цікавити передусім самих комуністів. Можна зробити припущення, що далеко не всі фінансові ресурси, зібрані на кампанію, в результаті були на неї спрямовані. Можна припустити й те, що далеко не всі кошти, кинуті на вибори, були на них витрачені. Формула «мінімум коштів, максимум риторики» цього разу в Симоненка не спрацювала. У Януковича риторики було нітрохи не менше, а грошей набагато більше. У КПУ не з’являлися нові ідеї і нові люди, котрі могли з собою ці ідеї принести. Виборець змінився, партія — ні. І в цьому головна причина приголомшливого фіаско Симоненка. Розрахунок на інерцію не виправдався. Гальмівний шлях залишився тієї самої довжини, а от стіна, в яку врізалися, виявилася міцнішою.

У випадку з СПУ і Морозом усе до болю схоже. Той самий розрахунок на звичку, на удачу, на консерватизм виборців, на безкорисливість прибічників. Та ж сама працьовитість лідера і той самий примітивізм кампанії. Ті ж самі ілюзії й такий самий ляпас. Ну, можливо, трохи тихіший. Те ж саме небажання відповідальних осіб визнавати свої помилки. Ті ж самі розмови про «пониження у класі», що нібито загрожує начальникові штабу (цього разу — Йосипу Вінському), і про зняття з посад керівників обкомів, які завалили кампанію. Те ж саме бажання перенести рішення цієї проблеми на поствиборний період. І ті ж самі побоювання лідера. Зніму цих, де візьму інших? Що краще: поганий апарат чи його можлива відсутність? Той самий дефіцит енергійних новобранців і свіжих думок.

Ось тільки проблема, напевно, навіть масштабніша, ніж у комуністів. Оскільки Мороз сприймався як політик яскравіший, ніж Симоненко. А СПУ як партія більш сучасна, ніж КПУ. Вибори-2004 мали цю тезу підтвердити, а вони її спростували. Як нам здається, у комуністів деякі люди в деяких регіонах могли щось змінити на краще, якби схотіли. У випадку ж із СПУ напружуватися необхідно було партії в цілому. Вона повинна була стрибнути вище голови, а не просто експлуатувати одну розмовляючу голову. Власне, соціалісти відкатали кампанію за тією ж методикою, що й комуністи. Ніби забувши не лише про те, що їхній кровний виборець усе-таки трохи відрізняється від комуністичного, а й що сама кампанія трохи відрізняється від попередньої. За добором учасників, за напругою боротьби. За ціною, якої набуває кожен голос. Відданий за одного або не відданий за іншого.

Напружилися соціалісти в Запорізькій і Рівненській областях — одержали 5%. Завалили роботу в Харківській і Миколаївській — одержали ті ж самі 5%.

Умовна «п’ятірка» за стобальною шкалою — це оцінка, виставлена не так Морозові, як його партії. Виставлена виборцями. Криза в СПУ настільки ж очевидна, як і криза в КПУ. Але її наслідки можуть виявитися набагато серйознішими. Якщо Симоненко повинен обновити партію, щоб не опинитися на політичних задвірках, то Морозові необхідно будувати її наново, щоб не розчинитися в політичному світі, який змінюється зсередини.

А ще обом належить добре подумати про те, що і як вони, разом із командами, робитимуть перед, під час і після другого туру. Якщо не хочуть, щоб їхні партії просто «обнулили» за непотрібністю. Адже готовність одного з фаворитів президентської гонки вибудувати однопартійну (точніше, однобригадну) систему в країні не викликає сумнівів у одних і викликає страх у інших.

Чим можуть і як повинні Мороз і Симоненко допомогти Ющенкові або Януковичу? Так зване «перетікання електорату» — штука слизька й малодосліджена. Ризикнемо припустити: заклики лідерів віддати голоси за тих або інших кандидатів, адресовані їхнім прихильникам, не дуже вплинуть на позицію виборців. Ризикнемо припустити й інше. Переважна більшість тих, хто голосував за Олександра Олександровича, швидше за все, у другому турі віддасть перевагу Вікторові Андрійовичу. А значна частина електорату Петра Миколайовича з високим рівнем імовірності може підтримати Віктора Федоровича. Переважна більшість, значна частина, та аж ніяк не всі. Багато хто вагатиметься. І за них, за тих, хто не визначився, хто вирішив не йти на вибори або лаштується проголосувати проти всіх, повинні боротися кандидати, котрі «залишилися серед живих». У першу чергу від них, і вже в другу — від Мороза та Симоненка залежить їхній остаточний вибір. Заклики лідерів важливі, але не визначальні.

Наведемо приклад. 1999-го перед другим туром Мороз, Вітренко, Кармазін, Габер і Базилюк закликали своїх прихильників підтримати Петра Симоненка. Сумарний показник п’ятьох перерахованих кандидатів становив 22,87%. До речі, більше, ніж набрав у першому турі сам Симоненко. Якби голоси невдах автоматично «перетекли» до Петра Миколайовича, його кінцевий результат становив би понад 45%. Симоненко одержав лише близько 38%. Що, втім, набагато перевершувало реальну кількість його прибічників.

За Кучму перед другим туром ніхто з кандидатів, котрі зійшли з дистанції, голосувати не закликав. Але він покращив свій рейтинг майже на 20%. І здобув 56,21%, що колосально перевершувало реальну кількість його прибічників.

37,77% голосів, відданих за Симоненка 1999-го, — кількість яскраво виражених антикучмістів. 56,21% голосів, тоді ж відданих за Кучму, — кількість яскраво виражених антикомуністів. От і вся математика. Фальсифікації спотворили цифри, але не змінили логіки.

Для чого в такому випадку тому ж таки Ющенкові була потрібна публічна підтримка Мороза? Адже й так було зрозуміло, що Сан Санич не підтримає Януковича. А якби таке й сталося, за ним не пішла б левова частка його виборців.

По-перше, заклик Мороза голосувати за Ющенка позбавив владу можливості вульгарно приписати його 6% Януковичу. І пояснити гіпотетичну поразку Віктора Андрійовича «неперетіканням електорату». По-друге (і це може бути головним), підтримка Мороза — це можливе надання в розпорядження Ющенка наявного в СПУ ресурсу — фінансового, організаційного, медійного. Це «Сільські вісті», це представники в органах місцевої влади, це штаби, агітатори, спостерігачі і, звісно, члени виборчкомів. Останніх лідер «Нашої України» і його команда потребують, мабуть, найгостріше. Дуже багато «своїх» членів виборчих комісій, скажімо так, дуже здивували на цих виборах і Ющенка, і Мороза, і Симоненка. Об’єднання зусиль двох учасників гонки — того, хто вже зійшов з дистанції, і того, хто продовжує боротися, — здатне допомогти Вікторові Андрійовичу бодай частково вирішити цю проблему.

До речі, комуністи довго й серйозно обговорювали, що робити зі своїми виборчкомівцями. Відкликати їх вони мали повне право — і моральне, і юридичне. Проаналізувавши, як рахували голоси на деяких дільницях, у керівництві партії засумнівалися якщо не в чесності, то принаймні в компетентності своїх товаришів. У декого в ЦК виникало бажання висмикнути «рахівників». На знак протесту. В ім’я репутації партії. Заради того, щоб остаточно не розбещувати людей, нездатних втриматися перед підкупом. Проте вирішили залишити. За офіційною версією — «щоб продовжувати захищати право громадян на волевиявлення». Нехай товариші рахують і далі так, як рахували.

Симоненко не ризикнув відповісти ударом на удар. Він закликав не підтримувати нікого зі «ставлеників кланово-олігархічної системи». Звично, але вже без запалу покритикував владу. І знову забув вимовити вголос прізвище «Янукович». Хоча Віктор Федорович (після того, що він зробив із Петром Миколайовичем у першому турі), їй-богу, заслуговував на адресний спіч глави КПУ. Боїться він його, чи що?

А ось колеги Симоненка з братньої КПРФ поминати Януковича всує не бояться. Заступник голови ЦК Російської компартії Іван Мельников назвав речі своїми іменами: «Ті прихильники комуністів, які віддали свої голоси не кандидатові від КПУ, міркували прагматично. Вони розуміли, що лише тимчасова підтримка Януковича на цьому етапі в майбутньому відкриє більше шансів для перемоги комуністів. Гадаю, що жоден із голосів, які вимушено втратив Симоненко, не дістався Ющенкові...Україні потрібна насамперед політична стабільність...»

Симоненко вчинив те, чого від нього й очікували. Мороз, узагалі-то, теж. Початок інтенсивних переговорів про підтримку Ющенка з боку СПУ та її лідера ознаменувався словесною перепалкою між Юрієм Костенком і Миколою Рудьковським. А також програмною статтею Сан Санича в «Сільських вістях», у якій було сказано багато приємного про команду лідера «Нашої України», та й про нього самого загалом також.

Конфлікт прогнозувався. Прогнозувався і довгий список вимог, від задоволення яких залежала доля альянсу. Ющенкові пропонувалося:

— забезпечити участь фракції «Наша Україна» у конституційному процесі та підтримку проекту політреформи, узгодженого за змістом і строками реалізації;

— домогтися скасування вето Президента на закон про заборону продажу землі сільськогосподарського призначення;

— заявити про ненадання гарантій недоторканності від кримінальної відповідальності Президенту Кучмі та його оточенню;

— сприяти якнайшвидшому розслідуванню резонансних убивств;

— пообіцяти (у разі обрання Президентом) прийняти рішення про виведення військ з Іраку протягом двох тижнів;

— після перемоги на виборах видати низку соціально орієнтованих указів;

— взяти участь у боротьбі з незаконною приватизацією об’єктів стратегічного значення;

— підтримати позаблоковий статус України та гарантувати розвиток дружніх відносин із сусідами, насамперед із Росією.

Можна було, звісно, згадати, що в часи «України без Кучми!» Мороз закликав Ющенка приєднатися до опозиції і жодних вимог при цьому не виставляв. Але можна згадати й про те, що в часи «України без Кучми!» питання якнайшвидшого розсаджування бандитів по в’язницях Віктора Ющенка теж турбувало не так сильно.

Правила гри були всім зрозумілі. Сторони обмінялися шпильками, потім люб’язностями й у результаті досягли принципової домовленості. Мороз розумів, що не всі його вимоги задовольнять. Ющенко розумів, що деякі вимоги необхідно задовольнити. Головною проблемою виглядала можлива підтримка Віктором Андрійовичем реформи. Лідер «Нашої України» погодився, але категорично заперечував проти голосування між турами. Формулювання «на цій сесії парламенту, але після виборів, із набранням ними чинності з 2006 року» загалом улаштувала обох. Тим паче, що Ющенко заявив про надання будь-яких гарантій щирості своїх слів. Крім того, з меморандуму вилучили фразу про позаблоковий статус України. Поки що.

Після чого політвиконком Соцпартії заявив про наміри підписати з Ющенком угоду про підтримку Віктора Андрійовича в другому турі виборів. Офіційне рішення має бути підписане сьогодні.

Мороз зробив те, чого чекали багато виборців. Те, до чого закликали багато соратників, котрі висловили готовність підтримувати Ющенка незалежно від офіційного рішення партії. Але не лише цим продиктований його вибір. Подальша доля Сан Санича, схоже, багато в чому залежить від долі політреформи. Принаймні він так щиро вважає. І, здається, розуміє, що в разі приходу Януковича до влади реформи не буде. Щасливої долі — також. Ні в нього, ні в країни. Дай Боже, щоб за тижні, що залишилися, це зрозуміла якнайбільша кількість людей. Включаючи тих, кого закликають голосувати проти всіх. Включаючи тих, хто рахуватиме голоси, заплющуючи при цьому очі. Включаючи тих, хто усе ще заплющує очі на те, що відбувається нині у країні.