ДИВІТЬСЯ, ВІН МИНАЄ...

Ця ялинка — торішня чи вже нова? Кулька он синенька, її торік, здається, не було... Отже, нова. Знову Новий рік. Чи наново? Так чи інак, але свято. Привід зупинитися, присісти й роззирнутися уважно: що такого сталося, трапилося, скоїлося року, що минає? Глянути за поворот, на ньому, крутому й історичному, перебуваючи: що за ним, можливо, нам туди не треба... Привід, зрештою, для поздоровлень, звернень, подарунків і обіцянок.

Соціологічна служба Центру Разумкова, вірна традиціям, нею ж і започаткованим, звернулася днями до громадян країни, аби з’ясувати, що, коли та як громадяни мають намір святкувати...

Опитування проведене 10—17 грудня 2003 р. у всіх регіонах України; опитано 2019 респондентів віком за 18 років.

Вимагаємо продовження бенкету!

Не багато у світі країн, де протягом 20 днів відзначають чотири великі свята, із них два Різдва та два Нових роки. Особливо важко розтлумачити міжнародному співтовариству й окремим його представникам, котрі потрапляють до нас у січні (з метою, приміром, контракт укласти), що таке Old New Year, — не розуміють, хоч трісни. Але це їхня проблема, а свято — наше, до речі, у Канаді воно так і називається — український Новий рік.

І поки вони міркують, ми святкуватимемо всі чотири свята. Наймасовіше — Новий рік-new (91%), православне Різдво (88%) і той самий, нікому, крім нас, незрозумілий Новий рік-old (70%). Причому старий Новий рік вважає святом ще майже кожен п’ятий; не вважає — кожен двадцятий, і ще майже такий самий — не визначився.

Новий рік — головне свято для більшості (53%) з нас; 6% громадян його не відзначатимуть, але вважають святом, і лише для майже півтора респондента із сотні Новий рік не свято зовсім.

Католицьке Різдво святкуватимуть 11% із нас; ще 36% — не відзначатимуть, але вважають його святом; як головне свято його відзначатимуть 2% опитаних; найактивніше — на заході й у центрі країни; представники всіх вікових груп приблизно однаковою мірою, крім 30—39-річних, які виявилися до цього свята байдужими.

Православне Різдво — головне свято для 37% із нас. При цьому очевидні регіональні розбіжності: на заході його відзначатимуть 72% жителів, на сході — лише 24% (у центрі — 34%; на півдні — 31%).

На запитання, чи не слід Православній Церкві перейти на нове літочислення і святкувати Різдво 25 грудня, 45% опитаних рішуче заявили про своє негативне ставлення до такого нововведення; позитивне — засвідчили 14% громадян; 27% віддали перевагу нейтральній позиції; 14% — визначитися не змогли. Найбільша частка прибічників переходу — на заході країни (31%); набагато менше — на сході й півдні (7—8%).

Водночас кожен четвертий респондент вважає, що 25 грудня треба оголосити державним святом і вихідним днем; не згоден із цим кожен другий (51%), кожен четвертий — не визначився. Підтримують ідею передусім на заході країни (40% проти 17% на сході); найбільше — молодь 18—29 років (29%); проти — люди віком за 50 років (53%).

До речі, про Різдво. Кожен п’ятий (20%) із нас не знає, з чим пов’язане це свято: 9% у цьому зізнавалися прямо; 6% — із відповіддю вагалися. Причому найбільше таких, котрі не знають, що й сказати, — у центрі країни (19%); за віковою ознакою — люди 18—39 років (16%). Ще 5% — переконані в тому, що знають витоки свята, але у відповідях на відкрите запитання пов’язували Різдво і з розп’яттям та воскресінням Христа, і з народженням Матері Божої, і просто називали його чи традицією, чи релігійним святом.

Цікаво буде наступного року запитати, з чим ми пов’язуємо Новий рік…

Що для нас Новий рік?

Передусім — сімейне свято (49%) й надії на краще життя (18%). Потім ми його сприймаємо як усенародне свято (14%); семи зі ста він нагадує про плин часу; шестеро — вважають його святом для дітей та онуків; троє — просто вихідним днем. Двоє з кожної сотні опитаних відчуватимуть власну самотність на тлі загальних веселощів.

Поздоровляти зі святом близьких і друзів ми плануємо масово, але поштове відомство країни може спокійно святкувати разом із нами: писати листи з нагоди Нового року буде лише кожен десятий із нас, розсилати листівки — кожен четвертий. Переважна більшість (86%) опитаних збираються привітати всіх особисто, під час зустрічі; понад половина — телефоном. Двоє з сотні — елегантно через Інтернет обміняються листівкою Merry Christmas and Happy New Year; а троє з неї ж таки — не поздоровлятимуть нікого ніяк.

Зустрічатимемо ми Новий рік-new переважно (82%) вдома; 70% — бо це, як зазначено вище, родинне свято, 12% — бо на інше грошей немає. Одинадцять із сотні підуть у гості до друзів, родичів та інших знайомих; один — у присутствене місце на кшталт ресторану/бару/казино; один із тисячі — лаштується на турбазу в Україні; за кордоном зустрічати Новий рік, як і торік, не буде практично ніхто (чому турагентства не банкрутують, не знаю). Майже кожному сотому новорічної ночі доведеться працювати.

Запросити на домашнє сімейне свято ми маємо намір передусім родичів (49%), потім — друзів (18%) і сусідів (7%). Колеги по роботі хай особливо на наші запрошення не розраховують — їх планує бачити в себе вдома лише один зі ста співвітчизників. 37% опитаних не запрошуватимуть до себе додому нікого.

Маленька деталь: тільки один із тисячі збирається запросити на домашнє свято самотню людину, тобто не родича, не друга, не сусіда чи колегу, який і на роботі набрид. А тепер піднімім очі на вищезазначене: людей, для котрих Новий рік є лише відчуттям самотності на тлі загальних веселощів, у нас — двоє з сотні… Очі можна опустити.

Подаруйте й будете обдаровані

Найцікавіше в усій новорічній метушні, звісно, подарунки. Проте не всі планують подарунки робити: як і торік, не хоче дарувати майже кожен четвертий із нас, а ось тих, хто не хоче подарунка одержати, — вчетверо менше (6%).

І все-таки — переважна більшість із нас дарували й даруватимуть. Середній громадянин країни, який уже гасає по магазинах, універмагах, супермаркетах і бутиках, планує витратити на подарунки в середньому 96 гривень — бутики викреслюємо, вписуємо базари. Хотів би витратити цей середній громадянин у середньому, якщо бути точним, чи то 3629 грн., чи неповних 700 дол., — бутики старанно й назавжди вимазуємо, витираємо ластиком і пояснюємо внукам, що це музеї. З іншого боку, торік ми планували витратити на подарунки в середньому 71 грн. Тобто констатуємо явне підвищення — чи то любові до ближніх, чи то доходів, чи то цін.

Адресати наших подарунків зрозумілі: передусім, природно, діти/онуки (65%); потім — дружини/чоловіки (45%), батьки (36%) та друзі (21%). Майже троє зі ста мають намір обдарувати своїх домашніх тварин, із чим я всіх трьох разом із їхніми улюбленцями й поздоровляю. Як кошатниця кошатникам рекомендую мишей із повною відсутністю холестерину — вивели таких спеціально для котів, котрі переймаються своєю фігурою. Правда, немічні ці миші, кажуть, ледве бігають, але навіщо їм, власне, бігати? А ще в Японії з’явився комп’ютер-перекладач із котячої (з собачої є давно). Правда, перекладає поки що лише японською, але наявне в його лексиконі слово «набридло», гадаю, і японською зрозуміють...

Так, домашнім тваринам планують зробити подарунок троє зі ста, а самотнім, убогим людям — один із тих -таки ста. Сенсорний голод, так би мовити. Це коли потреба в доторку є, а доторкатися до ближнього з різних причин бридко: то він мене скривдив, то я його, чи то просто все остогидло без перекладу японською… А кіт, він що — тваринка дурна, образи забуває швидко…

Що ми хочемо знайти під ялинкою?

Ви сміятиметеся, але бажання наші в частині подарунків від торішніх нічим не відрізняються. Нафантазували ми на відповідне відкрите запитання 193 позиції, але перша десятка в цьому рейтингу вийшла та ж сама. Ми, як і раніше, хочемо, щоб нам подарували: гроші; авто; поліпшення здоров’я; квартиру (будинок); телевізор; не знаємо що, але подарунок; підвищення пенсії й ту ж таки пральну машину. Єдине, що стряслося, — місце комп’ютера зайняв мобільний телефон, а «кращого життя» — шуба. Із мобілкою начебто зрозуміло — епідемія, передова медична громадськість уже хвилюється, але краще життя — на шубу? Це ніби з паршивої вівці...?

Як і раніше, потрібні людям домашні тапочки й домашні ж тварини, увага близьких і зокрема — онуків, потрібні спокійна старість, а комусь — повернення молодості, ой, як я це розумію, усе разом, із тапочками й молодістю.

Якщо ближче до політики, то потрібні, знову-таки, як і раніше, відставка Леоніда Даниловича й від нього ж — «правда, хоч і гірка», потрібний чесний президент і увага з боку держави. Ну, і де ж цього всього набратися?

А стосовно фантазії — є в списку і Снігуронька, і двигун до млина, і акумулятор до авто, і навіть мотоблок, хто такий — не знаю, а поруч — чашка, поцілунок коханого і просто щастя…

Під бій годинника — якого?

Під бій — це зрозуміло. Але за яким часом ми відкриватимемо корок на пляшці з нині ігристим, відчинятимемо кватирку й хором лічитимемо удари? Запитання в моїй країні аж ніяк не пустопорожнє: за вітчизняним, тобто київським часом усе це робитимуть майже дві третини (65%) з нас, передусім — на заході країни (83%); на півдні мчатимуть до кватирки о цій і тільки о цій 12-й годині ночі збираються лише 39% жителів регіону. Правда, лічити удари виключно кремлівських курантів і на півдні, і на сході мають намір лише троє-четверо з сотні.

Ми значною своєю частиною (30%) придумали краще — зустрічати Новий рік двічі: і за московським, і за київським часом. Найбільшого успіху в цьому досяг південь, де подвійну дозу ігристого планують спожити 54% жителів. Молоді, зважаючи на все, вигадка сподобалася: 34% громадян віком 18—29 років мають намір зустрічати Новий рік двічі; лише за київським часом — 63%; лише за московським — 2%. А тепер спробуйте полічити, скільки разів доведеться цьому самому Новому року стрибати туди-сюди в прочинені кватирки, якщо ми плануємо зустрічати його двічі з різницею у два тижні плюс за потрійним добовим графіком. А як дивовижно ми задуримо голову Діду Морозу з його віковим склерозом…

Де ПМЖ Діда Мороза?

До речі, про нього. Немає жодного міста, жодного села в країні, де в новорічні дні його не було б, але третина з нас не знає, де його постійне місце проживання. Кожен п’ятий громадянин країни запроторив Діда Мороза на Північний полюс; кожен одинадцятий — вирішив, що Дід Мороз не гірший від нашого президента, і повідомив, що резиденцій у нього кілька. А троє зі ста опитаних патріотично впевнені: вона міститься в Україні.

Тим часом запитання не таке безглузде, як здається. П’ять років тому, з ініціативи Юрія Лужкова, місце проживання Діда Мороза встановлено за адресою: Вологодська область, місто Великий Устюг, вулиця Виноградова, будинок 4. І не має значення, що Вологда до російської частини Лапландії стосунку не має і північних оленів там не більше, ніж «Таврій» на Банковій. Містечко Великий Устюг із населенням 36 тисяч і справді може стати великим, бо туристи до місця проживання російського Діда Мороза вже потягнулися.

Тому не так уже й помиляються вищезгадані троє громадян із сотні — можливо, варто оселити Діда Мороза в одному з двох відомих і непоганих будиночків у районі Карпат. Антураж там відповідний, а їздив би він спокійно в авто й поїздом, благо відомство пана Кірпи до всіх непоганих будиночків під’їзні колії підводить оперативно. Уявляєте, точно в призначений час підкочує до перону потяг і виходить із нього Дід Мороз із тайстрою замість мішка, трембітою і в крисані... У Донецьк у такому вигляді, звісно, не поїдеш, але в місця, де пацанів менше, — без проблем. І романтики — не менше, ніж у Лапландії з оленями чи в Устюгу без.

Про романтику та знахідку для політтехнологів

Але ми не романтичні. Лише 38% із нас загадували певні жагучі бажання минулої новорічної ночі; 15% ні про що таке не пам’ятають. Майже половина (48%) — не загадували. А даремно. Бо в більшості з тих, хто загадував, бажання збулися — повністю (в кожного сьомого) або частково (знову-таки, майже в половини). Не збулися — лише в третини, а кожен двадцятий — встиг забути і бажання, і чи збулося воно. Мабуть, увагу з боку держави загадували... Реалістичнішими треба бути, добродії нечисленні романтики...

З іншого боку, і на забобони ми особливо не страждаємо. Як відомо, наступаючий рік — високосний, і можна буде поздоровити безпосередньо з днем народження всіх, хто примудрився народитися 29 лютого, тобто, знов-таки, Мороза, але Олександра Олександровича. А стосовно того, що чогось там не варто робити, бо високосний, — більшість (56%) із нас у цю прикмету не вірять. Проте 29% особливо полохливих нізащо не підуть наступного року під вінець; семеро з сотні — постараються не народжувати дітей; четверо з неї ж — не робитимуть дорогих покупок; один — не вступатиме до вузу; ще один — вважає недоречним навіть підвищення зарплат і пенсій (хто б міг подумати, невже Віктор Федорович в опитування потрапив?).

І, нарешті, до уваги політтехнологів, — троє зі ста громадян країни вважають, що у високосному році не слід обирати президента. Ось іще привід... А поки що — який же Новий рік без звернення до громадян Президента країни?

Президент, який завжди зі мною

Для мене Новий рік без Леоніда Даниловича — не свято. І не лише для мене: минулої новорічної ночі його поздоровлення слухали 75% із нас, а прийдешньої мають намір знову це зробити 71%, ще 9% — перебувають щодо цього в роздумах. Лише кожен п’ятий має намір зазначене привітання ігнорувати. Тобто майже аншлаг, і єдиний, кому Леонід Данилович програє, — це Дід Мороз. На запитання, чиє поздоровлення хотілося б почути новорічної ночі, 26% громадян вказали саме на Діда Мороза, на Президента — неповних 17%. Далі йшли артисти та спортсмени (10%), представники опозиції (9%).

Але повернімося до Леоніда Даниловича. Його поздоровлення, як правило, позитивно впливають на настрій кожного восьмого (12%) жителя країни. На настрій кожного дев’ятого (11%) — негативно; 18% опитаних повідомили, що щораз реагують по-різному, а найбільше (41%) — залишаються байдужими.

Чого я зрозуміти не можу. Дев’ять років щоноворічнонощно я слухаю мого Президента, і жодного разу він не залишив мене емоційно невдоволеною. Минулої, приміром, новорічної ночі він повідомив мені, по-перше, що час неможливо повернути назад; по-друге, що все минає; по-третє, що Україна ввійшла в першу п’ятірку експортерів зерна. Усе це досі зворушує мою душу... Решта — пам’ять.

У мого Президента, за його власним визнанням, пам’ять влаштована так, «що все прочитане на початку життя зберігається хай і в маловпорядкованому, проте в майже непошкодженому вигляді». У мене трохи інакше: у непошкодженому й досить упорядкованому вигляді я пам’ятаю те, що читала й чула не лише на початку, а й у середині життя, і читаю та чую дедалі ближче до того, що «все минає».

Я добре пам’ятаю, що в ніч на 2002 рік Леонід Данилович, «як політик і як людина», на восьмому році президентства взяв-таки під свою особисту відповідальність боротьбу з бідністю, проведення пенсійної реформи, реформи систем освіти й охорони здоров’я. Попередньо ми з ним довго сперечалися, хто її, нічию відповідальність, має взяти — я (рядовий громадянин соціальної правової держави), чи він (її ж глава). Я апелювала до Швеції та рідної Конституції (стаття 1), Леонід Данилович — до мого негідного минулого, коли я валялася на дивані, палець об палець не думаючи, а держава безплатно розносила мені освіту, охорону здоров’я, житло та 120 карбованців просто так на додачу. Я обзивала свого Президента диким ринковиком, він мене — патерналісткою, і невідомо, чим би все це закінчилося, але тієї ночі... І я заспокоїлася.

Через рік, знову-таки в ніч, але на 2003 рік, Леонід Данилович доповів, що поставив перед урядом ті самі завдання — «різке збільшення мінімальної пенсії і мінімальної зарплати, реформування пенсійної системи та системи охорони здоров’я». Гаразд, можливо, вся особиста відповідальність Президента й полягає в постановці завдання перед урядом, а вже прем’єр сказав — прем’єр зробив.

Та ба. Мій Президент мені чітко пояснив, що, виявляється: ще торік було нарешті створено прозору і зрозумілу кожному (тобто й мені) систему влади: «Ви, — сказав мій Президент, звертаючись до мене, — обрали депутатів, депутати сформували більшість, більшість сформувала уряд... І нині ті, кого обрали ви та хто сформував уряд, більше не зможуть сказати: ми не маємо до цього уряду ніякого стосунку... Віднині більшість і його уряд більше не зможуть кивати у бік Президента... основна відповідальність лежить на більшості та його уряді». Ось і все.

І зайве нагадувати, що з того, що я 2002 року обрала, ніяк не могла вийти ота... гм-м, більшість і той ще коаліційніший уряд. Обрана мною справжня більшість виявилася раптом у безвідповідальній меншості...

І звернула ж я увагу на те, що в останньому, з 2003 роком, поздоровленні мій Президент жодного разу не вимовив улюблене своє слово — «стабільність». Та й навіщо? Стабільності в розумінні Леоніда Даниловича ми, схоже, справді досягли. І схоже — надовго.

Стабільність — це коли нічого не відбувається ні
в країні, ні в світі...

То що ж там сталося, трапилося, скоїлося року, який минає? Та, власне, нічого. Якщо вірити нашим власним враженням. Більш як половина (55%) з нас нічого такого в сенсі політичних подій не помітила й на відкрите запитання стосовно цього або вагалася відповісти, або зізнавалася, що нічого підходящого під визначення події не знають, або прямо заявили, що ніяких подій не було. Більш-менш помітними ми вважали лише події навколо Тузли (17% — спасибі Росії) й підвищення цін на продукти, зокрема на хліб (6%). І все.

Проблеми, навколо яких ламаються списи, стільці, мікрофони й інший реманент владних коридорів, залишили нас більш ніж байдужими: «пристрасті з реформами Кучми» (як сказав один із респондентів) вважали вартими згадування тільки 2% опитаних.

Настільки ж похмура картина і з політиками року. Майже 30% із нас достойників не бачать або не знають; кожен шостий вважає, що таких немає. Голоси решти розподілилися без новин і несподіванок: на першому місці, як і торік, — Віктор Андрійович із тими ж таки 18% прибічників (торік — 19%); у п’ятірку ввійшли й торішні П.Симоненко (7%) і Ю.Тимошенко (4%); з’явився В.Янукович (9%), повернувся О.Мороз (4%). Леонід Данилович із п’ятірки випав, нині його номер шостий (3%).

Те, що відбувається у світі, нас також якось мало хвилює, хіба що війна. Кожен п’ятий (21%) ніяких подій у світі не помітив, двоє зі ста вважають, що ніяких подій і не було, а майже половина (49%) — назвали війну в Іраку. Торік було не краще: нічого нечуваного у світі не помітили 37%; а першим номером пройшов теракт у Москві (21%).

І весь цей рік, що ось-ось мине, був для нас ніяким — не те щоб невдалим, але й вдалим, швидше, ні: 57% громадян оцінили його саме так: ні те ні се; для 17 із сотні він був вдалим, для кожного п’ятого (21%) — навпаки; а кожен двадцятий і оцінювати його не брався. Рік тому минулий 2002-й ми оцінювали приблизно так само: ніяким він був для 52% із нас; вдалим — для 16 із сотні; невдалим — для 26%; не зміг оцінити — той самий кожен двадцятий. Тобто нічого особливого не сталося, хіба що трохи зменшилася частка «невдах» і, відповідно, збільшилася частка тих, у кого ні се ні те.

І справді, чого б йому бути якимось, якщо нічого для нас навколо особливо не змінилося, а якщо щось злегка, то на гірше.

Як каже наш прем’єр, конкретно: нічого не стряслося (тобто нічого в році, що минає, порівняно з роком попереднім, не змінилося), на думку громадян, із рівнем демократії в країні (55%), рівнем свободи слова (55%), міжнародним іміджем України (41%) і навіть зі ставленням влади до громадянина — 44%. Із останнім, правда, проблеми: стільки ж опитаних вважають, що тут усе ж таки спостерігається погіршення.

Що змінилося на краще? Нічого. Тобто за жодним показником поліпшення не відзначила найбільша частка опитаних. І не слід нервувати й нагадувати крилаті слова мого Президента, що змін на краще не бачить лише сліпий. Ми не сліпі, просто поліпшення, які є, або стосуються дуже небагатьох, або відбуваються так повільно, що пересічне людське око їх за рік не фіксує, а тільки той, хто дивиться у лорнет або монокль.

Зміни на гірше виразніші — погіршення економічної ситуації в країні відзначили 45% опитаних, ситуації зі злочинністю — 48%, ставлення громадян до влади — 49%. Владою ми були незадоволені в усіх її проявах і вимірах, але найбільше — її діяльністю в цілому (78%) й економічною діяльністю уряду (57%). Утім, діяльністю опозиції ми також були незадоволені (57%).

Нічого не відбулося і з нашим добробутом: матеріальне становище сім’ї залишилося незмінним у 47% із нас; істотно поліпшилося лише в двох із сотні; трохи поліпшилося — ще в 19%; погіршилося — в кожного п’ятого; істотно погіршилося — в кожного десятого. Тобто на кожного, в кого істотно поліпшилося, — п’ятеро тих, у кого істотно погіршилося.

…ні в особистому житті,

Ви знову сміятиметеся, але в більшості (52%) із нас нічого не сталося: 30% на це відкрите запитання не знали що сказати, 22% повідомили, що нічого протягом року не відбулося.

Лише кожен двадцятий радів у році, що минає, народженню дитини, причому в цю малу частку входять і батьки, і бабусі з дідусями. Троє з сотні подією вважали день народження, свій або родичів; стільки ж — весілля, своє чи дітей; майже троє — влаштування на роботу, стільки ж — вступ до вузу. Трьох із ста спіткало горе — смерть близьких людей.

Інші події відзначили менше 2% опитаних. Серед приємних: один із сотні повідомив про підвищення пенсії, стипендії, зарплати, стільки ж — про будівництво (купівлю) будинку та припинений нарешті ремонт; менш як одному зі ста — вдалося купити авто й відпочити (якщо запам’яталося, то, напевно, добре); ще менше — зустріти кохану людину, одержати підвищення по службі, дочекатися сина з армії, відсвяткувати річницю шлюбу чи, навпаки, розлучитися, ой, це, напевно, не в приємні? Просто відповіді поруч стояли й цифри однакові.

Про інші події у свято говорити не хочеться, проте... Подіями стали для людей захворювання, операції та просто погіршення здоров’я; підвищення цін; звільнення з роботи; втрата житла; захоплення сусідами земельної ділянки; обман; виплата боргу, уже згадана самотність, безнадійність і, нарешті, — своєчасне отримання зарплати.

До подій у власному житті окремі громадяни зарахували появу Матері Божої в Закарпатті, сам Новий рік і «неминучість відставки Кучми». Мені б таку впевненість.

…але середній клас зростає

І ось що цікаво: при всьому при тому, що нічого не відбувається, що поліпшення слід в уповільненій зйомці демонструвати, що ми всім незадоволені, — дедалі більше громадян зараховують себе до середнього класу, і дедалі менше — до нижчого. У грудні 2000 року до середнього класу зарахували себе 47% опитаних, нині — 58%; до нижчого — 45% і 36% відповідно. Нічого не відбувається лише з вищим класом — як був 1%, так 1% і залишився.

Тут би й радіти, що зростає та зміцнюється основний у країні інвестор, значний платник податків, опора громадянського суспільства, державі партнер, владі — соціальний замовник її політики та над нею ж контролер. Ну, так, якби.

Якби в країні, за даними нашого лояльного, аж далі нікуди, Держкомстату, протягом трьох останніх років не спостерігалася відсутність зростання споживчої спроможності переважної більшості (80%) населення, простіше — його витрат. Якби знизився показник бідності, але він уперто становить ті ж самі, що й два роки тому, 27%. Якби середній бажаний рівень доходу бодай на сотню гривень зрушився з позначки «три прожиткових мінімуми». Якби, нарешті, абсолютна більшість (92%) опитаних нами громадян, зокрема й тих, котрі зараховують себе до середнього класу, не засвідчили різну міру, але убогості життя й запитів: вистачає грошей лише на їжу (26%); вистачає грошей на їжу, але купувати одяг чи взуття вже складно (42%); вистачає грошей на їжу, одяг, ми можемо щось відкладати, але цього замало для купівлі таких речей, як, приміром, холодильник (24%). Хороший інвестор, державі партнер, владі — соціальний замовник.

Утім, влада в моїй державі громадян як інвесторів через їх-таки споживання не потребує. У разі потреби в коштах вона просто забирає гроші в громадян із кишень через не по-людськи низький рівень зарплат і пенсій, невиплати заробленого, призупинення дії будь-якого закону, яким передбачені убогі пільги, доплати тощо. Якщо ці копійки потрібні державі, вона їх візьме. Платоспроможний громадянин владі не потрібний. Бо він буде громадянином. Де ви бачили європейський народ, що продає голос на виборах за «несторку» — неповних 4 долари?

Україна — не...

Хто як, а я вважаю подією року, що минає, книжку мого Президента. І за нього мені щиро кривдно. Людина 500 сторінок густого тексту написала — а хоч би хто згадав. Як незмінний шанувальник Леоніда Даниловича, дуже рекомендую, особливо тим, хто вважає, що енциклопедисти ще в позаминулому столітті попереводилися. Ні, добродії, і в нас є свій Лох-Несс.

Правда, адресовано книжку не нам, і коштує вона понад половину тієї середньої суми на новорічні подарунки, з якою ми бадьоро по базарах носимося, проте — не пожалкуєте. Крім того, що Україна — не Росія, але в профіль схожа й родимки ті ж самі, Леонід Данилович багато цікавих думок у книзі розвиває. Свіжих із них, тобто де не про постійну й невтоленну потребу зміцнення держави, дві.

Перша — обгрунтування найобов’язковішої необхідності, доцільності й іншої терміновості формування у країні великого національного капіталу, з застереженням нижче, що в цілому протиставляти великий капітал середньому та малому (з яких зокрема середній клас проростає) все-таки не годиться.

«На світанку ринкових реформ, — пише мій Президент, — ...мимоволі вимальовувався безкрилий образ України як країни малих крамарів і ремісників, країни будиночків під черепичними дахами та безлічі магазинчиків. Таке, не спрямоване в майбутнє, підприємництво інколи викликає розчулення...» Точно, вимальовувався, особливо в частині будиночків під черепичними дахами... Нині не вимальовується, хоч лусни. Дедалі більше на поривання в майбутнє тягне, і дедалі більше — у світле. Що цілком узгоджується з установками Леоніда Даниловича.

Інша думка полягає в тому, що терміново, негайно, тут і зараз потрібен значний капітал, а дрібнота, якій вимальовувалося, — має зачекати. Усе, що її стосується, супроводжується цим словом та його похідними. Для селян — «Я вірю в Україну. Давайте ще трохи почекаємо». Давайте... Куди нам, власне, поспішати? Для городян — «Треба очікувати зростання міст», — пише Президент. Треба. Очікуємо. А проводжаючі вже мають виходити, чи можна ще поговорити про майбутнє?

Можна. Шанований мною політолог, характеризуючи вкинутий Володимиром Литвином термін «епоха Кучми», відзначив: є щось, що сильніше за нашого Президента-директора. Це — час, з огляду на абсолютний диктат якого все має початок і все має кінець. Так, але. Час — це справа, і зроблене залишається в ньому, у часі, надовго, для дуже багатьох — назавжди. І ще, час у кожній точці своїй — це гора можливостей, або, кажучи словами Президента, шансів, тільки в кожній наступній — інших. І шанс, приміром, відбутися як громадяни — не вічний, він, якщо його не використовувати, іде геть. Разом із часом, у якому був…

Ми не вважали політреформу подією, а даремно. Ще один маленький крок — і владу плутократії, за висловленням мого ж таки Президента, буде закріплено конституційно… Вибір у нас простий — або ми робимо події чи бодай у них беремо участь, або. Свою долю ми так чи інак вибираємо самі, беручи участь або не беручи участь… Просто сподіватися на те, що там, нагорі, хтось колись раптом почне ставитися краще…

Про розумні слова

Єдине, чого не знає мій Президент-енциклопедист, це слова «емпатія». Що насторожує на тлі чудової обізнаності Леоніда Даниловича зі словами «олігархія» та «плутократія», аж до їх (слів) грецьких коренів.

Емпатія — слово справді загадкове, не в кожному словнику знайдеш. Але насправді усе просто — це здатність така людська, вміння почуватися на місці іншого, боліти його болем, перейматися — є таке гарне українське слово — його проблемами... Продовжувати? Чи й так зрозуміло, що Леонід Данилович справді й щиро слова «емпатія» не знає і знати не може й не хоче? Судячи з того, що та як роблять мій Президент із товаришами... За великий капітал, чи то свій, чи товаришів, він заплатив і платитиме будь-яку, красиво кажучи, соціальну ціну. У нас добре з добротою, уважністю, чуйністю й іншою благодійністю лише в день Святого Миколая. Із Першого національного лилося, як із щеняти калюжі. Державні особи всі як один виявили чуйність до знедолених дітей країни. Слід гадати, за власний кошт.

Прочитавши книжку, я перейнялася емпатією до Президента. Людина все життя займається не своєю справою й живе не там… не де любить. Усе човен утримує. Мріяв-то бути вчителем літератури й історії, а також географії та, можливо, фізкультури. Найбільше на світі любить село й «порпатися в землі». Так і написав. І ще додав: «На дачі, де я живу, усю округу примусив працювати, і охорона працює разом зі мною». Тобто вся округа на дачі?

Надій сила-силенна

Із надіями в нас усе гаразд. Кожен четвертий вважає, що в 2004 р. зміниться на краще економічний стан України; майже кожен п’ятий — що те ж саме станеться і з рівнем демократії; більш як кожен п’ятий — прогнозує поліпшення міжнародного іміджу України; кожен шостий — вважає, що зміниться на краще рівень свободи слова.

Єдині пункти, за якими тих, хто чекає погіршення, більше, ніж тих, хто сподівається на поліпшення, — ситуація зі злочинністю (21% проти 17%) і ставлення громадян до влади (17% проти 16%). А ось навіть тих, хто очікує, що влада ні сіло ні впало почне ставитися до власних громадян краще, 17% проти 15%, які нічого доброго від влади не чекають.

Суто дамське

Новорічне бажання в мене одне й суто дамське.

Хочу, щоб у місто ввійшли військові. Аби дзенькали шпори, схропували коні й гарцювали на них вродливі й мужні, як Гафт, гусари. Хочеться кинути чепчик... І відчути себе захищеною. Начебто між мною та проблемами — чоловіки. І беруть на себе як удари, так і рішення. А я вишиваю картинку хрестиком на стіну у вітальні. І від зміни рішень і настроїв мене не трясе щодень, як Країну вранішнього сонця. І кількість проектів реформ та реформ проектів на одиницю часу й простору не змушує мене засумніватися у цілком середніх своїх розумових здібностях і ясності пам’яті. І від їхнього страху за крісло, гроші й себе мені не стає, скажімо, сумно...

Із Новим роком, панове вільні громадяни вільної країни, ми ж — народ і джерело влади! Піднімімо третій тост за наших чоловіків-політиків!