Contra spem spero

Уболівальники, напевно, мене зрозуміють. Вам колись доводилося дивитися повтор матчу, результат якого вам відомий заздалегідь? З випуску вечірніх новин ви дізнаєтеся, що палко любима команда програла. Дочиста, без боротьби, без шансів. Однак уранці ви прокидаєтеся ще коли й чорти навкулачки не билися і кидаєтеся до телевізора, щоб на власні очі переконатися в тому, що почуте напередодні — неправда. У глибині душі ви ревно сподіваєтеся, що диктор спортивних новин просто помилився. Ну не можуть ваші улюбленці так зганьбитися, не мають права! І навіть після споглядання трьох сухих голів у дебюті першого тайму ви все одно відчайдушно переживаєте, із завмиранням серця стежачи за кожним зіткненням, кожним пасом, кожним ударом. Вам до смерті не хочеться вірити, що ці хлопці — ваші кумири. Ви відмовляєтеся вірити в те, що вони настільки відверто бережуть ноги і настільки ж відверто не бережуть свою репутацію. Вам нестримно хочеться сподіватися, що гравці, які спроквола пересуваються по полю, почують ваші заклики, ваші молитви. Що вони відчують, як пристрасно ви бажаєте їм удачі, і добудуть таку потрібну, таку жадану перемогу. А після фінального свистка, витративши весь запас ненормативної лексики, ви присягаєтеся ніколи більше не дивитися футбол. Щоб через кілька днів плекати в собі надію, що рідна дружина ще покаже себе, ось тільки тренерів поміняють і класних майстрів прикупляють...

Гра впоперек поля

Аналогія ця народилася в процесі спостереження за свіжими внутріполітичними перипетіями. Затяті політичні «фани» настільки тяжко переживали те, що відбувалося, що їм була просто несила розгледіти, здавалося б, очевидне: останні кілька тижнів у країні, за великим рахунком, не відбувалося геть нічого. Багато хто з нас хибно приймали імітацію боротьби за боротьбу. Результат матчу був визначений давно, позаяк мова йшла про банальний «договірняк», по закінченні якого одні мусили здобути несправедливу перемогу, інші — незаслужену винагороду.

Нам замилювали очі, пудрили мізки і розтлівали свідомість безглуздими суперечками: розпустить — не розпустить, подасть — не подасть, підпише — не підпише, буде круглий стіл — не буде круглого столу et cetera. Співчутлива увага громадськості до цих забав перетворювала багатьох із нас на невільних співучасників великої містифікації, де практично все виявлялося не тим, чим здавалося.

Чого наші політики, безумовно, навчилися за півтора десятка років незалежності, то це — складно викладати свою думку. За мереживними словесами не кожен і не одразу розгледить, що ясновельможні блудники сором’язливо прикривали гаслами про національну єдність, історичну місію, політичну відповідальність елементарний кар’єризм, вульгарне користолюбство і банальне зрадництво.

Політологічні дискусії, правознавчі суперечки і навіть справжнісінькі бійки — значною мірою ритуал. Бажання театрально обставити звичайну для вітчизняної високої політики змову.

Чим вона може закінчитися? Швидше за все — внесенням у парламент кандидатури Віктора Януковича. Голосуванням за Віктора Федоровича переважною більшістю голосів. Легалізацією співробітництва «Нашої України» із недавніми ідеологічними супротивниками. Не суттєво, у який саме спосіб ця угода буде узаконена — входженням у коаліцію, підписанням офіційного двозначного договору чи укладанням негласного недвозначного пакту.

Чи може така оборудка зірватися? Теоретично — так, практично — малоймовірно. Забагато поставлено на кін.

«А мы в чулане,
с дырой в кармане...»

Чимало помаранчевих виборців не готові примиритися з існуванням такого альянсу. Зате до нього давно, спроквола, готувалися вожді помаранчевих. Необхідність саме таким чином «об’єднати схід і захід» вони почали обгрунтовувати відразу після оголошення результатів виборчої кампанії. Виправдання вкладали в різні словесні форми, але суть їх залишалася незмінною. «Ви думаєте, нас цікавлять посади?» — гнівно запитували помаранчеві трибуни. — «Та крий Боже! Ми покликані забезпечити соборність України. Ми відчуваємо відповідальність перед народом. Ми зобов’язані відстояти розпочаті демократичні реформи, захистити завоювання демократичної влади. А зробити це можна тільки тоді, коли ти маєш важелі впливу. Отже, ми повинні залишитися в уряді. Так, це компроміс, але аж ніяк не з нашою совістю. Так, це тяжкий хрест, але ми готові його нести».

Самопожертва, гідна замилування. Аби лиш не суща дрібничка — практично повна відсутність реформ і завоювань, які можна було б вважати незаперечною заслугою влади.

Усе було б логічно, май-но послідовні борці за демократію та соборність моральне право заявити ось що:

«Ми нарешті відновили загальну рівність перед законом. Високопоставленим злочинцям віддано по заслугах, і ми повинні будь-що залишитися при владі, аби не допустити повернення колишньої сваволі.

Ми провели довгождану реформу місцевого самоврядування, звільнили регіони від диктату центру, позбавили периферійних князьків найменшого шансу ігнорувати державні інтереси. Наш святий обов’язок — довести розпочате до кінця, вбити останній цвях у труну сепаратизму, остаточно перемогти злидні в найбільш зубожілій провінції.

Ми звели Конституцію в ранг Біблії у сфері політичних і правових відносин. Ми не можемо покинути владу, не можемо залишити пост охорони конституційних завітів, бо тоді ніхто не врятує Основний Закон від зазіхань.

Ми викоренили корупцію як явище. Ми не маємо права допустити, щоб недобиті хабарники уникнули праведної кари, а притихлі бюрократи підняли голову.

Ми задали нові демократичні стандарти у сфері медіа. Ми навіки поховали міф про те, що влада зацікавлена в ручних ЗМІ. Ми ввійшли в історію як перша в історії України влада, що розуміє свободу слова не тільки як право кого завгодно говорити про що завгодно, а як обов’язок влади дослухатися до громадської думки, вираженої в пресі.

Ми...»

І так далі. Перелік того, що було обіцяно і не було зроблено, довгий і скорботний.

Кредит довіри населення, даний очільникам помаранчевої армії, був фундаментом, на якому вони обіцяли побудувати новий державний дім. На яких звалищах сьогодні валяються величезні брили і дрібні камінці, які так і не стали стінами?

Влада ухвалила сучасну концепцію національної безпеки? Провела повноцінні перетворення у сфері охорони здоров’я й освіти? Втілила в життя нову модель територіально-адміністративного управління? Диверсифікувала джерела енергопостачання? Узаконила ефективну методику енергозбереження? Модернізувала механізм ЖКГ? Забезпечила навалу інвесторів? Прикінчила контрабанду? Поклала край незаконному прослуховуванню? Виступила ініціатором і патроном всеукраїнського проекту, який дозволив би нам у доступному для огляду майбутньому зайняти власну нішу в системі світової економіки? Залучила для цього проекту необхідні засоби й ясні голови? Стимулювала формування справді незалежної інституції суддівства? Ухвалила закони про президента, про Кабінет міністрів, про центральні органи виконавчої влади, про референдум, про опозицію? Створила Громадське телебачення? Запустила повновагу загальнонаціональну програму підтримки української культури? Зацікавила потенційних меценатів, необхідних для відродження вітчизняного кіно? Надала пільги національному видавництву?

Це я тільки про «брили», і то — не про всі.

«А як же успіхи на зовнішньополітичній арені?» — заперечите ви мені. А ніяк — відповім я вам. Тому що готовність інтегруватися в Європу ми декларуємо добрий десяток років. Дві п’ятирічки ми продукуємо нормативні акти, штампуємо меморандуми, множимо заяви. А нас там як ніхто особливо не чекав, так особливо й не чекає. Бо недостатньо хотіти бути цивілізованим, необхідно прагнути ним стати. Стабільна демократична влада, ефективна ринкова економіка і розвинене громадянське суспільство так само значаться в наших першочергових планах. І все ніяк не втіляться в життя.

Упертий факт: у часи правління відносно антизахідного президента Кучми й відверто антизахідного прем’єра Януковича Україна прийняла закон, у якому членство в НАТО називалося стратегічною метою, що стоїть перед державою. При яскраво вираженому прозахідному президенті Ющенку Україна вперше за багато років не спромоглася узаконити тимчасове перебування іноземних військ на своїй території. Рівень пронатовських настроїв упав до майже рекордно низької позначки. Країна дожилася до того, що цілі регіони проголошували себе зонами, вільними від Північноатлантичного альянсу.

Це — своєрідний вирок геополітичним потугам влади, яка не вміє досягати поставлених завдань. Незважаючи на титанічні зусилля деяких міністрів і керованих ними відомств. На макрорівні наше зовнішньополітичне безсилля вилилося в повне ігнорування самого слова «Україна» на саміті «великої вісімки». На мікрорівні — у реальну жорсткість процедури видачі віз українським громадянам, упроваджену більшістю країн ЄС під акомпанемент розмов про лібералізацію візового режиму.

Влада з великою помпою організувала в Українському домі «потішний Давос», на який приїхали зовсім не ті, кого чекали. А ті, хто приїхав, чомусь не повірили заклинанням Віктора Андрійовича, який обіцяв, що через рік світовий бізнес не впізнає українську економіку.

Після балачок про «чітку і передбачувану зовнішню політику» влада провела «геніальні» новорічні переговори з Білокам’яною. М’яко кажучи, сумнівні газові угоди виявилися «гідним» виконанням відразу трьох майданних обіцянок — зняти Україну з російської газової голки, пильно стояти на варті національних інтересів, назавжди покласти край корупції у владі.

Після всього важко зрозуміти, який саме зміст на Банковій вкладають у словосполучення «непорушність зовнішньополітичного курсу».

«Так, кто у нас начальник,
и где его плеть?..»

Переходимо від брил до тектонічних плит. Багато хто небезпідставно вважав, що після приходу до влади «питомого українця» Ющенка питання протистояння російської і української мов відімре назавжди. Що саме при ньому (та ще після Майдану, який зарядив суспільство здоровим патріотизмом) «мова наша солов’їна» стане затребуваною, конкурентоспроможною, престижною, якщо хочете – модною. А отже, неминуче стане державною не лише де-юре, а й де-факто. Популяризація українськості обмежилася появою кількох порівняно вдалих проектів на УТ-1 і на «5 каналі», та й це було ініціативою менеджерів і заслугою журналістів. Вінцем державної думки на цьому напрямі став двозначний слоган «Думай по-українськи!» і недвозначні санкції щодо російськомовної літератури. Українська книжка, яка насилу спинається на ноги, ласки й допомоги від можновладців не дочекалася. Хоча, напевно, могла на це сподіватися.

Кілька днів тому безвісний прибічник Януковича, років двадцяти, під стінами Ради у запалі протестного пориву нахабнувато обізвав українську не «государственным, а «государевым» языком» . Цей дотеп, як на мене, — символ поглиблення тріщини між Сходом і Заходом, яка загрожує перерости у тектонічний розлом. Нелюбов до мови Котляревського, Хвильового, Багряного і Стуса поступово перетворюється на ненависть. Ющенко — аж ніяк не головний винуватець того, що це відбувається. Однак він, поза всяким сумнівом, головний винуватець того, що влада цьому не перешкоджала. Передусім він відповідальний і за те, що міжконфесійні проблеми набули гостроти, порівнянної хіба що з похмурим періодом початку 90-х.

Велике навантаження всенародно обраному, на жаль, виявилося не до снаги. Однак, на прикрість багатьох людей, котрі у нього повірили, він далеко не завжди впорювався і з «тренувальною вагою».

Колись закидали вашому покірному слузі надмірну різкість на адресу президента, неначебто стурбованого зневаженими правами інвалідів. Глава держави на світанку свого «воцаріння» розпікав місцевих начальників за відсутність в адміністраціях з’їздів для інвалідних візків. Віктор Андрійович закликав чиновників повернутися обличчям до людей. І повелів з’їзди забезпечити негайно. Я, наївний, думав, що повертатися обличчям слід не лише до інвалідів. І що розумний президент — це не той, хто такі накази віддає. А той, у кого підлеглі позбавляють президента дурної роботи. У кого система влади працює як годинник.

Написав я тоді це й засоромився. Людина хотіла як краще. А вийшло як? З’їзди для інвалідів в адміністраціях так і не з’явилися. Може, з’явилася ефективна система влади? Може, ця ж таки влада на місцях повернулася обличчям до людей? Спробуйте відповісти на ці запитання самі.

Розпустив якось Віктор Андрійович ДАІ. Так просто, в один день. Багато водіїв тоді цей крок сприйняли мало не з захопленням — давно, мовляв, час. Ось тільки не можна, звичайно, так, із кондачка. Ну, нічого, там нагорі хлопці тямущі — подумають, через місяць-два, дивись, і створять щось доладне, сучасне. Не створили ні через місяць, ні через два, ні через три. А тим часом уже через кілька тижнів після нововведення майже всі мої знайомі з правами давай скаржитися: бардак — їздити неможливо! Хай уже краще хлопців із палицями повернуть — ми все вибачимо. Повернули. (Хоча наказу про розгін начебто ніхто не скасовував.) Запитую знайомого драйвера: «Ну як?» А він мені у відповідь: «Чисті звірі! Видно, знудилися за улюбленою справою». Після того дивлюся телесюжет і чую цілком щиру сповідь даїшника — розперезалися, мовляв, автолюбителі й автопрофесіонали, перестали правил дотримуватися. Ось вона — ціна однієї необдуманої президентської ініціативи — міліцію принизили, водіїв розбестили, репутацію влади (що вкотре підтвердила нездатність втілити в життя власний задум) підмочили.

Були, втім, у гаранта ініціативи більш мирні. Дуже багато хто тишком підсміювався над його мрією створити на берегах Дніпра вітчизняний аналог паризького «Д’Орсе» — «Мистецький Арсенал». Але в глузуваннях цих звучала нотка поваги: «А що, ідея хороша. Може, хоч із цим у нього складеться...» Не склалося. Коли складеться? Бог знає. Хіба що «Регіони» подадуть допомогу — як бартер за несподівану політичну близькість. У цих хлопців усе гаразд і з дисципліною, і з коштами. Вони чітко знають, чого хочуть і як цього домогтися.

І що там «Арсенал»? Скандал з приводу будинку, незаконно побудованого біля Маріїнського парку, який загрожує викликати зсув, пригадуєте? Пригадуєте президентське обурення? Обіцянки розібратися? Битий тиждень газети тільки про це й писали. Що, винних покарано? Будинок знесено? Схил укріплено?

Дрібниці? Так, але в цих дрібницях криється диявол багатьох невдач нинішньої (поки що) влади.

Невміння доводити розпочате до логічного завершення — слабкість. Однак така слабкість – гріх, якщо вона властива президентові поки що слабкої країни.

Сьогодні окремі патріоти, які цілком щиро вболівають за країну і так само щиро (незважаючи ні на що) вірять у главу держави, закликають Віктора Андрійовича розпустити парламент і скасувати політреформу. І повернутися до сильної президентської вертикалі.

Для чого? Щоб ще раз розпустити ДАІ? Чи спробувати побудувати ще один музей? Для цього особливі повноваження не потрібні. Колосальними важелями впливу, які були в його руках, Віктор Андрійович розпоряджався просто бездарно. То й що з того, що саме йому і нікому більше підпорядковувалися силовики? Бандити — у тюрмах? Корупцію викорінено із владних кабінетів? Закон тріумфує? Хіба не при сильному (з погляду повноважень) президентові Ющенку прокуратура перетворилася на братську могилу кримінальних справ, які регулярно передавали МВС і СБУ? Хіба не чув Віктор Андрійович, що поважний орган, покликаний наглядати за дотриманням законності, злостивці порівнюють із дохідним комерційним підприємством? Прибуток якого зростає після кожної нової благополучно похованої справи?

Чи потрібна могутня влада людині, котра, за влучним висловом одного високопоставленого чиновника, рятує Україну в суворій відповідності до вимог КЗпП?

Віктор Андрійович міг і мав стати перехідним президентом — етапом на шляху від авторитаризму до демократії. Та він ним не став. Тому що не схотів. Тому що не зміг. А головне — тому що не зрозумів. Як, на мою думку, не розуміє багато з того, що відбувається сьогодні.

Якщо «Наша Україна» виявиться політичним трофеєм «Регіонів» (не важливо, як вона ввійде до коаліції — тушкою чи опудалом), на політиці Ющенка, швидше за все, можна буде ставити хрест. Навіть якщо він відбуде повну президентську каденцію. Навіть якщо його буде обрано на другий термін.

Після того як коаліція стане власником контрольного пакета в парламенті (себто конституційної більшості), до нього втратять інтерес і вчорашні друзі, і вчорашні вороги. Згадати про нього, мабуть, зможуть хіба що в тому разі, коли коаліція розвалиться. Та й то — навряд чи.

Сумніваюся, що останні політичні кроки Ющенка будуть адекватно оцінені основною масою помаранчевого електорату. Багато хто, напевно, збереже особисту відданість. Як уболівальники, котрі не відвертаються від рідної команди, незважаючи на поразки. Та справжні шанувальники футболу чекають, щоб їхня команда грала. Або принаймні боролася. І не йшла на «договірняк», коли йдеться про честь прапора.

«Я не знаю, зачем ты вошла
в этот дом, но давай проведем этот вечер вдвоем»

Якщо розібратися: що поганого в тому, що буде підписано меморандум про консолідацію зусиль, спрямованих на збереження єдності країни? Та хто ж сперечається — ідея чудова. А от її ефективність викликає сумніви. Відносно недавно підписаний і дуже швидко денонсований пакт Ющенка—Януковича пам’ятаєте? Вже забули? Гаразд, зовсім свіжий приклад — договір про створення помаранчевої коаліції. Правильні декларації, скріплені підписами солідних, відповідальних політиків. Де зараз ці документи? І що зараз із цими політиками? Хто дасть гарантії, що горезвісний універсал не спіткає така ж доля? З правового погляду цей папір — не цінніший за обгортковий, даруйте за мимовільний цинізм.

Чому б не повірити в щирість провідних політичних сил, у їхнє прагнення об’єднати країну? Не виходить. Чому? Про це прочитаєте нижче, якщо не втомитеся.

А поки що маленький відступ, аж ніяк не ліричний. Уявімо собі маленьке депресивне провінційне містечко. Роботи в ньому не знайти, якщо щось і функціонує, то грошей не платять. Тому все доросле чоловіче населення, яке ще не втекло, йде або на казенні харчі в міліцію, або на вільні хліба до бандитів. І виникає між ними справжня запекла війна — із великими втратами по обидва боки. От і вирішують генерал із авторитетом організувати конструктивний діалог, що завершується об’єднавчим процесом. Виключно з метою відновлення миру і спокою міста, однаково рідного і для тих, і для інших. Стражі порядку йдуть рядовими биками у бригади, а бригадири посилюють керівництво УВС.

Крива аналогія? Паскудна? Цинічна? Згоден. Тільки не я її вигадав, а мій знайомий. І, до речі, не один він так думає. Автор брутального порівняння — трохи журналіст, трохи бізнесмен, трохи політик. Живе у Харкові. Працював свого часу в Донецьку в одного з теперішніх народних обранців. І голосував, до речі, за Ющенка 2004-го і за «Нашу Україну» 2006-го. Так от, він не може зрозуміти: як поводирі «НУ» і «РУ» можуть об’єднати країну, якщо вони, за його власними словами, навіть дихають по-різному. І різниця між, скажімо, Безсмертним і Джарти, Єхануровим і Клюєвим, Зваричем і Колесниковим — набагато глибша, ніж це здається на перший погляд. І набагато відчутніша за різницю між середньостатистичними жителями Тернополя і Макіївки.

За винятком однієї маленької деталі: більшість керманичів обох партій однаково добре розуміють чарівну силу грошей і однаково добре знають чарівну силу влади. У цьому — ключ до протиприродного єднання умовних фальсифікаторів і умовних борців із фальсифікаціями. А ключ до грошей і до влади — гасло «Два Віктори — одна Україна!». Або (якщо комусь більше подобаються політичні раритети) «Схід і Захід — разом!». Тому що змова, вчинена під таким гаслом, — уже не гріх, а богоугодне діяння. Отже, виборці мають ще й подякувати політичним шахраям за те, що їх укотре обдурили. А хіба не обдурили? Хіба на виборах одні не обіцяли остаточно повалити «оранжистів»? Хіба інші не клялися убезпечити молоду зростаючу демократію від «реваншистів»? Заклики до єднання і консолідації дуже доречні. Коли виникає необхідність пояснити очманілим виборцям як Правобережної, так і Лівобережної України, чому «помаранчеві пацюки» і «сепаратисти з бандитами» опинилися в одній упряжці.

Помаранчеві сьогодні відчувають потребу в біло-синіх, тому що без них вони не зможуть бодай зачепитися за владу, за яку вони так палко боролися, до якої вони так звикли і яку вони так бездарно прогаяли. «Регіони» ж (на превелике своє роздратування) поки що не можуть обійтися без «НУ», оскільки їм необхідно отримати абсолютний контроль над парламентом. А заразом і нейтралізувати нехай і слабкого, але все-таки президента.

Сказане вище — припущення, але припущення небезпідставне.

Чому? Проблема розколу з’явилася не вчора. Не Ющенко її породив. І, до речі, не особисто Янукович її загострив. Уся колишня влада так і не відповіла за спробу шкуродерів від політики іржавими ножицями розкроїти країну на клаптики. Не вдалося. Але рани залишилися. Якби помаранчевим ішлося про зцілення, вони б негайно розпочали лікування. Якби про зцілення дбали біло-сині, то, мабуть, не сипали б на рани пригорщами сіль. Першим зшивати країну було ніколи, бо вони вже прийшли до влади. Другим це було ні до чого, бо вони сподівалися до влади повернутися.

І ті, й інші не зробили геть нічого, щоб гасла про соборність, єдність і консолідацію стали реальністю. Вони ігнорували хворобу вчора, — чому я маю вірити в їхній цілительський порив сьогодні? Чому соборник Ющенко і консолідатор Янукович не всілися за круглий стіл у січні 2005-го? Чому не переймалися написанням універсалу в березні 2006-го? Чому вони навчилися нелегкого мистецтва однаково дихати саме тоді, коли виникла гостра потреба розподілити посади і розділити владу?

І що з того, що реальні (а не міфічні, як переважна більшість керівників «Нашої України») герої Майдану — Безсмертний і Порошенко здобудуть якісь посади в системі майбутньої карикатурної влади? Кажу я зараз не про особисті або ділові якості цих політиків. Просто намагаюся зрозуміти: яким чином їхнє входження у владу послужить справі об’єднання України? Якщо згадати про те, що в тій самій владі вже знайшлося місце Сергію Ківалову. Хоча, на думку мільйонів прихильників революції, він давно має перебувати зовсім в іншому місці. Вони неправі? Але ж досі ніхто з вождів помаранчевих не переконував їх у протилежному. Кумири не розвінчані, вороги не виправдані. І ось і ті, й інші — у політичних обіймах один одного. Панове політики, спробуйте поглянути на те, що відбувається, очима виборців. Поглянули? І як вам це?

«По Голгофе ходит Будда
и кричит «Аллах акбар!»

Можу розважити черговим нерепрезентативним vox populi. У четвер увечері мені зателефонували двоє колег. Один — із Криму, другий — із Луцька. Що характерно, обидва обмежилися дуже короткими, але місткими визначеннями. Перший сказав «Сміхота!», другий — «Стидовисько!»...

Сподіваюся, терплячий читач пробачить мені і мою балакучість, і мою нескромність. Усвідомлюю, що приватні думки, мої і моїх знайомих, не можуть служити істиною в останній інстанції. Щиро бажаю успіху учасникам політичного проекту під назвою «Універсал», який, відверто кажучи, вважаю безнадійним. Сподіваюся виявитися кепським віщуном і буду радий визнати власні помилки. Та це не рятує мене від необхідності висловити свої сумніви.

Історія знає чимало випадків перетворення грішників на праведників. Та важко пригадати праведні діяння, породжені гріховними помислами.

Не згодні? Якби ті, хто зібрався в президентському палаці, думали про долю шматованої країни, хіба такою була б розмова? «Необхідно поважати думку виборців...» Поважайте, хто проти й хто заважав це робити досі? «Хотів би звернути увагу на необхідність дотримання Конституції і законів...» Для того щоб зрозуміти це, потрібний круглий стіл?! Кілька десятків навчених життям політиків із значущим виглядом проголошували прописні істини. Дивно, що ніхто не повідомив, як про очевидне відкриття, про те, що:

— комунізм є Радянська влада плюс електрифікація всієї країни;

— з біологічного погляду життя є формою існування білкових тіл;

— Волга впадає в Каспійське море.

Дивлячись на сповнених значимості учасників дійства ловив себе на мимовільній думці. Ніколи б не подумав, що ті, хто чинив свавілля і ті, хто не зумів винних за свавілля покарати, так безсоромно та легко обрядяться в тоги третейських суддів.

А ще ніколи б не подумав, що слова «сміхота» та «соромота» можуть бути синонімами термінів «консолідація», «єдність» і «соборність».

«Мы ждали так долго. Что может быть глупее, чем ждать!»

Чи був шанс зшити розірвану країну та чи залишається він сьогодні? Відповідь на це питання невідома. Господь уберіг мене від страшної кари, іменованої політикою, а тому автор цих рядків не сильний у таїнствах політичної рецептури. Однак, як будь-яка людина і громадянин, маю право на власну версію.

Не можна дорікати владі за те, що вона нічого не робила. Успіхи окремих політиків і цілих відомств не залишилися непоміченими. Та вони не справили враження системних перетворень. Коли про реформи каже населення, — це означає їхній успіх. Коли про них твердять ініціатори реформ, — це означає їхню імітацію. Красиві точкові удари оцінять естети. Проте більшість, яку обнадіяли обіцянками «килимових бомбувань», мають право їх не помітити.

Багато й справедливо було за останні півтора року сказано про відсутність справжнього лідера, спаяної команди, ідеології, що об’єднує.

Та головним пороком виявилося зміщення пріоритетів. Завданням номер один мало бути встановлення єдності країни. З чого воно розпочинається? З поваги до держави. А що для цього потрібно? Повага держави до громадян. Тривалі та стомливі розмови про турботу не замінять вияви цієї турботи. Спічі про «мій народ» не замінять народу ні відсутньої в Сімферополі води, ні відсутнього в Алчевську тепла, ні відсутнього в Прикарпатті газу. Розмови про світлий шлях до Європи не замінять нормальних доріг, відсутніх на Поділлі та Слобожанщині, у Поліссі та Донбасі. Цитування Шевченка не замінить його книжок в бібліотеках, що залишилися живими, на Сіверщині, Буковині, у Таврії та на Волині. Забезпечення лікарень ліками, шкіл — комп’ютерами, котельних — вугіллям, моргів — холодильниками, дитячих будинків — їжею, не є настільки шляхетним заняттям, як спроба відтворити первозданний образ Батурина, Хотина і Хортиці. Гріх думати про пам’ятки Середньовіччя і забувати про те, що далеко не вся країна з цього середньовіччя вибралася. Турбота про громадян, повсякденна та реальна, позбавила б жителів заходу України необхідності любити владу авансом. І зламала б звичку жителів сходу ненавидіти владу інтуїтивно.

І хіба лишень у президенті річ? Дуже багато високопоставлених чиновників із «майданівського призову» щиро вірили в те, що говорили з трибуни головного майдану країни. Та практично всі не витримали випробування владою і грошима. Тому програли.

Чому вони навіть не спробували зробити практично очевидного? Якщо в них не прокинулося відчуття відповідальності, то чому не спрацював хоча б інстинкт самозбереження? Адже в неблагополучній країні влада, як правило, приречена. Відсутність інтуїції стала зайвим свідченням їхньої слабкості як політиків.

«Взойти, упасть.
И снова взойти звездой?»

Помаранчевим надано другий шанс, і вони його обов’язково реалізують. Ця теза досить поширена, хоча особисто я не поділяю.

У помаранчевих уже був другий шанс — після відставки уряду Тимошенко. Та він був упущений. Був третій — після виборів, але вся країна чула й бачила, як і чому розвалилася так звана демократична більшість. Тому сьогодні в розмови про відповідальність за долю країни спроможні повірити лише ті, хто уже встиг забути тривалі та безсоромні чвари навколо портфелів. Як і віру в непорочність Мороза можуть зберегти тільки ті, хто примудрився забути коротку історію створення двох коаліцій.

Є і такі, хто вважає, що шанс не тільки для помаранчевих, а й для країни, — це дострокові вибори, єдиний список БЮТ і «Нашої України», інтенсивна робота над помилками. Прибічники цієї версії все ще вірять у спроможність президента розпустити нинішній склад Ради. Коли писалися ці рядки, операція «Універсал» ще тривала. Не виключено, що читачу вже відомий її результат. Ми можемо його лише прогнозувати, і, здається нам, що все закінчиться союзом «НУ» із «Регіонами» і прем’єрством Януковича. У готовність Ющенка достроково припинити повноваження парламенту повірити важко. Чому? Та хоча б тому, що дотепер найрішучішим кроком президента був... розгін уряду, ним же самим і сформованого.

Та навіть коли припустити, що глава держави наважиться піти на крайні заходи, навряд чи це стане новим шансом. Найшвидше, це обернеться новими чварами. Новими спробами підмінити справу словом. І новою «антикризовою коаліцією».

Вибори видаються безперспективними ще й тому, що сьогодні в країні немає жодної політичної сили, спроможної стати носієм системи цінностей Майдану. З мого, суто суб’єктивного, погляду, можна говорити про окремо взятих людей, які розкидані по різних партструктурах чи перебувають поза ними. Проте важко уявити, що вони зберуться під одним прапором. Принаймні нині.

Чудово розуміючи, що навряд чи це можливо, думаю: шансом і для помаранчевих, і для країни міг би стати перехід «Нашої України» в опозицію. Тому що це:

— буде справедливо з історичного та політичного погляду;

— дозволить прибічникам Ющенка зберегти обличчя;

— дозволить їм же зберегти Ющенка як політика (якщо він їх ще цікавить у цій іпостасі);

— стане справжньою, а не міфічною, демонстрацією відповідальності.

Перебуваючи саме в опозиції (а не при владі, де їм майже напевне уготоване коротке політичне життя та ще більш короткий поводок) сини і дочки Майдану матимуть моральне право підписуватися під планами об’єднання країни і вимушені будуть їх виконувати. Саме в стані супротивників режиму (жорстких і послідовних, але не істеричних) учорашня влада зможе зібратися з новими силами і знайти нових лідерів. Може заслужити право на нове життя. Саме там, по інший бік барикад, вона зможе допомогти відстояти деякі завоювання помаранчевої революції.

Якщо нинішня влада видається дружнім шаржем на владу істинну, то майбутня може виявитися злісною карикатурою на неї. Що гірше? Запитання не з легких.

Знову-таки, дай Боже, щоб я помилився у прогнозі, проте прихід до влади «Регіонів» з братією може стати серйозним випробуванням для демократії. Є підстави думати, що нинішня біло-блакитна команда являтиме загрозу для громадянського суспільства, яке повільно, але впевнено спинається на ноги. Для середнього класу, який вже зародився, та існує всупереч усьому. Який навчився жити, незважаючи на владу. Який створює робочі місця. Витягує нашу економіку й залишає надію на майбутню успішність нашої країни. Свобода слова і свобода підприємництва не стали заслугою помаранчевих. Це — очевидне завоювання суспільства. Є привід думати, що помаранчеві просто побоялися відновити систему «темників» і не зуміли налагодити механізм міліцейських і податкових зачисток. Хоча спочатку й намагалися.

«Регіонали» не побояться і зможуть. Якщо їм не завадять. Досвід і можливості тих помаранчевих, які не розгубили залишки майданівської совісті, повинні знадобитися. Знадобитися всім тим, хто готовий відстоювати свої права. Історична місія помаранчевих — бути суворими контролерами нової влади, а не її мовчазними помічниками.

Після усього, що було сказано та зроблено цими днями, важко повірити в добровільний перехід «Нашої України» в опозицію. Та багатьом хочеться в це вірити. Щоб не зневіритися в політиці остаточно.

Майдан зруйнував стіну. І перед нами відкрилося провалля. Провалля розділяє владу та наші уявлення про неї. Не хотілося б, щоб на дні цього провалля були остаточно поховані останні надії.

У тексті використано цитати з пісень Б.Гребенщикова