Бої без правил

Росія оголосила війну Грузії. Планомірну, безкомпромісну, виснажливу.

Вона не ведеться звичними воєнними засобами. Їх з успіхом заміняють енергетичний пресинг, економічні та фінансові санкції, транспортна блокада, політичний тиск, жорсткість міграційної політики.

Ця війна почалася не сьогодні і не вчора. Періодично вона пригасає. Проте минулого тижня знову далася взнаки.

Скориставшись шпигунським скандалом, слідом за відкликанням посла та інших дипломатів, припиненням видачі російських віз і початком навчань кораблів ВМС біля грузинського берега Москва призупинила на невизначений час авіаційне, автомобільне, морське і залізничне сполучення з Грузією, припинила поштові і грошові перекази в країну. Ці заходи російське керівництво вжило відразу ж після проведення екстреного засідання Ради безпеки Російської Федерації. І хоча формально привід для блокади зник ще в понеділок, коли Тбілісі передало викритих офіцерів ГРУ представникам ОБСЄ, санкції тривають. І малоймовірне їх скасування найближчим часом. Мало того, російські політики кажуть про їх посилення.

На жаль, дії російської влади підтримує населення РФ. Доходить до того, що в школи не пускають дітей і вчителів грузинської національності. Обурливо, коли держава, замість вирішити соціальні та економічні проблеми, формує в суспільстві ксенофобські настрої і створює образ зовнішнього ворога. Але, з погляду Кремля, мета виправдує засоби.

Очевидно, що Москва, намагаючись виглядати перед світовим співтовариством потерпілою стороною, обрала стосовно Тбілісі лінію поведінки, яка не передбачає пошуку взаємоприйнятних рішень шляхом дипломатичних переговорів. Уражена й ображена арештом своїх шпигунів, вона дотримуватиметься нинішнього курсу тривалий час, свідомо нагнітаючи напругу навколо цієї невеликої кавказької країни, домагаючись від Тбілісі повної капітуляції.

Причини такої непримиренності потрібно шукати не лише в грузинсько-російських відносинах, останні півтора десятиліття досить прохолодних, а й у тій геополітичній ситуації, яка склалася навколо Грузії...

Блокада

Після першої, емоційно-істеричної, реакції Кремля на арешт офіцерів російської військової розвідки (так, президент Володимир Путін назвав дії грузинської влади «державним тероризмом», а міністр оборони Сергій Іванов заговорив про «бандитизм» і згадав про 1937 рік) Москва почала посилено й методично пресингувати Тбілісі. При цьому російські політики весь час лицемірно повторюють: ці кроки не спрямовані проти грузинського народу.

Останні роки Грузія перебуває під постійним економічним та енергетичним тиском з боку Росії. 2005 року Москва перекрила постачання газу, а на початку нинішнього заборонила реалізацію на російському ринку грузинських вин, мінеральної води, сільськогосподарської продукції. І, як заявив днями керівник Росспоживнагляду, головний державний санітарний лікар РФ Геннадій Онищенко, грузинське вино найближчим часом навряд чи повернеться на російський ринок. Тепер черга дійшла до транспортної блокади, фінансових санкцій та підняття цін на російський газ.

Кілька днів тому з’явилася інформація, що «Газпром» має намір переглянути ціну на газ для Грузії і підвищити її до рівня 170—250 дол. за тис. куб. м. Загроза серйозна для слабкої грузинської економіки, котра багато в чому залежить від поставок «Газпрому». Нагадаємо, що нині російський монополіст поставляє в цю країну блакитне паливо за ціною 110 дол. за тисячу куб. м. Утім, пам’ятаючи про попередні кризи в двосторонніх відносинах, які часто супроводжувалися енергетичним шантажем з боку Росії, Грузія постаралася укласти цього року з сусідніми країнами — Вірменією, Азербайджаном, Туреччиною та Іраном — низку угод про постачання в разі потреби природного газу й електроенергії. До того ж не слід забувати, що за проходження грузинською територією газопроводу Баку—Тбілісі—Ерзерум Тбілісі отримує як плату певну частину газу. І тепер міністр енергетики Ніка Гілаурі заявляє: якщо Росія призупинить постачання природного газу та електроенергії, то його країні енергокриза не загрожує.

Що стосується транспортної блокади, розпочатої ще в липні, коли було закрито автомобільне сполучення між двома країнами, то зараз важко оцінити її економічні наслідки для грузинів. У грузинському міністерстві економічного розвитку кажуть, що санкції не завдадуть країні якихось серйозних збитків, хоча можуть постраждати деякі компанії, котрі працюють із Росією. Наприклад, авіакомпанія «Айрзена». Або Тбіліський електровозоремонтний завод: після засідання РБ РФ рада директорів ВАТ «Российские железные дороги» ухвалила рішення рекомендувати правлінню компаній відмовитися від закупівель у Грузії запчастин для електровозів. Однак особливої трагедії в цьому немає. Переорієнтувалася ж грузинська економіка на країни чорноморського і кавказького регіонів після того, як перед її сільськогосподарською продукцією та винами було закрито російський ринок. (Що ж стосується поставок металопродукції, то вона в основному йде в Туреччину й Іран.)

Для росіян ефективність блокади залежить від того, як поведуться сусідні з Грузією країни — Туреччина, Азербайджан, Вірменія. Зважаючи на все, стосовно них Тбілісі може не хвилюватися. Через це транспортна блокада з боку Росії має на меті, швидше за все, чинити психологічний тиск на грузин, які відчуватимуть лише дискомфорт від нових незручностей. Адже багато авіаційних маршрутів із цієї країни проходять через Москву. І в цій ситуації примітно, що російська сторона припинила залізничне пасажирське сполучення з Грузією, але продовжує виконувати вантажні перевезення залізницею.

Та ось призупинення грошових переказів може мати значно серйозніші наслідки. За офіційними даними, у Росії щорічно працюють до 300 тис. нелегальних мігрантів із Грузії, за неофіційними — до шестисот тисяч. Торік вони переслали своїм родинам близько 350 млн. дол. І для багатьох у Грузії ці гроші — основне джерело існування. (Втім, деякі російські чиновники зараз воліють оперувати іншими цифрами. Вони стверджують, що, «за неофіційними даними, ця сума майже втричі більша і становить близько 1 млрд. дол.», що піддається сумніву в самій Грузії.)

Наскільки серйозна ця сума для такої небагатої країни, як Грузія, можна судити з таких цифр: у 2005 році товарообіг між Грузією і Росією становив 505,8 млн. дол., а 2006 року доходи для грузинського бюджету заплановано на рівні близько 2 млрд. дол. Інакше кажучи, обсяг поштових переказів порівнянний із 17% доходу держбюджету Грузії на 2006 рік!

Однак переоцінювати небезпеку для Грузії фінансових санкцій також не слід: в епоху Інтернету і глобалізації зупинити потік цих коштів із Росії практично неможливо, оскільки існують й інші шляхи. Наприклад, Western Union. І в цій ситуації можна погодитися з оцінкою грузинського міністерства економічного розвитку, яке вважає, що економічна ситуація в країні навряд чи погіршиться внаслідок цих «адекватних» заходів. (До того ж після заборони Росією на початку року ввезення із Грузії вин, мінеральної води та сільгосппродукції грузинського експорту в цю країну практично немає.)

Проте санкції можуть сприяти зростанню незадоволення нинішньою владою у грузинських громадян. Як може цьому посприяти і планомірний наступ російської влади на грузинський бізнес у Москві та в російській провінції, а також проведення масової «зачистки» країни від грузинських нелегалів.

Теоретично наслідки такої політики Кремля можуть бути досить серйозними для грузинського істеблішменту й викликати не лише зниження рейтингу влади, а й посилення проросійських опозиційних партій. (Втім, як засвідчили останні муніципальні вибори, що відбулися в четвер, позиції влади в країні досі сильні.) Але очевидно, що ці потенційні загрози грузинське керівництво усвідомлювало, коли вирішувало питання про широке висвітлення у ЗМІ арешту викритих російських ГРУ-шників та їхніх грузинських агентів: ілюзій стосовно поведінки Москви у Тбілісі вже давно немає. Грузини готові були піти на ці ризики. До цього їх підштовхувала ситуація, що сформувалася у відносинах як із Росією, так і зі Сполученими Штатами та НАТО.

Чого хоче Грузія

В основі конфлікту Грузії і Росії, що триває ось уже півтора десятиліття, лежить цілий комплекс питань, де центральне місце посідає проблема Абхазії і Південної Осетії. Москва вже давно стала безпосереднім учасником грузино-абхазького та грузино-південноосетинського конфліктів, виступаючи на боці сепаратистів, підтримуючи їх фінансовими, військовими й політичними засобами. Кремль, хоча й говорить про територіальну цілісність Грузії, однак, посилаючись на переговори про майбутній статус Косово, послідовно домагається незалежності для цих двох невизнаних республік. Заодно поступово інтегруючи громадян цих республік до складу РФ: багато абхазців і осетинів уже давно мають російські паспорти. Вже тільки це — серйозна причина для зіткнення Тбілісі і Москви.

До того ж не слід забувати і про наявність на грузинській території російських військових баз та російських миротворців. Вони для Грузії зовсім не елемент стабільності, а загроза грузинській державності, оскільки Москва з допомогою військової присутності реалізовує свої інтереси в цій країні. Тому не випадково грузинські президенти — і Шеварднадзе, і Саакашвілі — системно працювали не лише над збереженням територіальної цілісності країни, а й над виведенням російських військ. При цьому нерозуміння і, відповідно, напруженість між Росією та Грузією лише зростає: Москва і Тбілісі рідко знаходять точки дотику. Сьогодні це нагромадження проблем неможливо розв’язати лише зусиллями двох країн. Адже і розпочатий недавно процес виведення російських військ став можливим багато в чому завдяки позиції Заходу.

Неможливість самотужки вирішити завдання, що стоять перед Тбілісі, підштовхнула грузинське керівництво до пошуку сильних і впливових союзників. Такими для Грузії стали Сполучені Штати, Північноатлантичний альянс та Європейський Союз, а на регіональному рівні — Україна, Туреччина, Азербайджан. Лише з їхньою допомогою країна має шанси розв’язати проблеми, що постали перед нею, і стати самодостатньою державою. Лише за умови членства в НАТО Тбілісі може почуватися захищеним від російського втручання у внутрішні справи. Лише у статусі безпосереднього члена європейської системи безпеки Грузія може бути впевненою у безпеці трубопроводів, які проходять її територією й поставляють каспійські нафту та газ західноєвропейським країнам-споживачам.

Кожна країна має право припиняти розвідувальну діяльність іноземної держави. Але аналіз ситуації переконує, що, розкриваючи шпигунську мережу й показово викриваючи російських військових розвідників, Тбілісі свідомо загострювало відносини з Москвою. Адже все можна було залагодити потай, як це вже неодноразово траплялося в минулому. Діючи публічно, грузинський істеблішмент мав намір не просто привернути увагу Заходу до проблеми російської присутності в країні. Головним було — стимулювати країни НАТО і ЄС до активної участі в урегулюванні проблем т.зв. «заморожених конфліктів» на грузинській території, показуючи Росію як дестабілізуючий чинник у Грузії, і заохотити країни альянсу до розвитку їхніх відносин із Тбілісі. Це по-перше.

По-друге, безумовно, Саакашвілі та його команда мали намір завдати удару по репутації Росії як посередникові в урегулюванні ситуації навколо невизнаних республік. І якщо ще зарано говорити, чи досягнуто першої стратегічної мети, то щодо другого Тбілісі вдалося досягти свого: Грузія дискредитувала Росію, виставивши її перед світовим співтовариством не як об’єктивного посередника, а як зацікавлену сторону конфлікту, що активно втручається у внутрішні справи країни, викликаючи в ній дестабілізацію. Аби переконатися в цьому, досить переглянути західну пресу, переважно позитивно налаштовану до Грузії і негативно — до Росії.

Звісно ж, публічно викриваючи російських шпигунів, крім зовнішньополітичних цілей, Тбілісі ставив перед собою і внутрішньополітичні. П’ятого жовтня у країні проходили вибори до місцевих органів влади. В умовах передвиборної кампанії загострення грузино-російських відносин могло зіграти на руку провладним кандидатам і заодно підвищити рейтинг самого Михайла Саакашвілі.

Адже в грузинському суспільстві об’єктивно накопичилося певне розчарування президентом. Водночас грузинський президент отримав можливість ударити по політичній інфраструктурі російського впливу в країні — проросійській опозиції. Нагадаємо, ще у вересні в Грузії було фактично ліквідовано партію Ігоря Гіоргадзе, колишнього міністра держбезпеки, який переховується в Москві: його соратників звинуватили в підготовці державного перевороту. Тепер можливості Кремля впливати на політичні процеси в Грузії істотно ослаблені.

Росія—Грузія: чим гірше, тим краще

Повторимо: у міру розвитку скандалу реакція Росії ставала системнішою, цілеспрямованішою та конфронтаційнішою. Москва застосувала до Грузії практично всі можливі санкції, хіба що не розірвавши дипломатичних відносин і не розпочавши воєнних дій. І постаралася звести до мінімуму політичні й дипломатичні контакти. Відмовилася Москва й від запропонованого посередництва Євросоюзу. Досить показово, що, коли в Москві минулого тижня перебував заступник міністра закордонних справ Грузії, високопоставлені російські дипломати не знайшли часу обговорити з ним «шпигунський скандал», який дедалі більше розгорявся.

Сьогодні вже можна зробити однозначний висновок: у ситуації, що сформувалася, для Кремля не важливо, який ефект матимуть запроваджені фінансові й економічні санкції, транспортна блокада. Для Москви значно важливіша наявність перманентної кризи у двосторонніх грузино-російських відносинах. При цьому Кремль намагається відвести від себе вину за конфронтацію з Тбілісі. Щоб сформувати громадську думку на свою користь, росіяни навіть продовжили виведення російських військ із території Грузії.

Мотиви обраного росіянами курсу стосовно Грузії полягають не лише в тому, що російська політична еліта не може змиритися з тим, що при владі перебуває Михайло Саакашвілі, котрий став президентом у результаті демократичної революції. Як не обмежується справа лише бажанням покарати цю країну для прикладу всім іншим. Мотивація дій російського уряду значно глибша. Адже для Росії ціна питання полягає в тому, чи збереже вона свій вплив на пострадянському просторі загалом і південнокавказькому регіоні зокрема.

Сьогодні це здається малоймовірним, враховуючи, що Грузія входить до зони впливу Сполучених Штатів, а також те, що вона має реальні перспективи досить скоро стати членом альянсу: у Тбілісі впевнені, що вступу країни в НАТО не завадять навіть неврегульовані проблеми із сепаратистами з Абхазії та Південної Осетії. Нагадаємо, що у вересні Організація Північноатлантичного договору запропонувала Грузії розпочати Інтенсифікований діалог із питань членства.

Схоже, що саме натовські перспективи Грузії і стали однією з основних причин запровадження санкцій, котрих російська влада не має наміру скасовувати навіть після того, як було звільнено офіцерів ГРУ і знято ланцюг оточення біля штабу Групи російських військ у Закавказзі (ГРВЗ). Певно, у Кремлі думають, що криза в грузинсько-російських відносинах стане серйозною перешкодою для вступу Грузії до НАТО і якщо не скасує, то серйозно заморозить її євроатлантичні перспективи. Адже в альянсі не всі країни підтримують ідею її вступу до цієї політико-військової організації.

Втім, зацікавленість Росії в перманентній нестабільності як у самій Грузії, так і навколо цієї країни пояснюється не лише її реальними шансами стати членом Північноатлантичного альянсу. Суттєву роль відіграють і міркування, пов’язані з енергетичним складником російської зовнішньої політики.

Сьогодні в Росії відбувається державна централізація видобутку нафти й газу, що, з огляду на державні транспортні монополії «Газпром» і «Транснефть», дає в руки Кремлю «енергетичну ломаку». І, як показали події в Україні на початку року, російські політики не задумуючись застосують її для досягнення своїх амбітних цілей: Москва має намір отримати енергетичні активи на території Євросоюзу, що дасть Росії змогу істотно впливати на політику європейських країн.

У контексті реалізації цієї політики російське керівництво з побоюванням спостерігає за розвитком проектів, які передбачають альтернативні російським (або іранським) шляхи доставки нафти і газу. У даному разі йдеться про прокладені територією Грузії трубопроводи Баку—Тбілісі—Джейхан і Баку—Тбілісі—Ерзерум, якими каспійські енергоносії потрапляють до країн–споживачів Європи. Ці трубопроводи, проведені в обхід Росії, поклали кінець її монополії на транзит нафти і газу з Каспію. Для Росії це тим більше сумний факт, що енергоресурси Каспійського регіону становлять особливий інтерес для розширеного Європейського Союзу.

Не викликає сумніву те, що створення й утримування Росією високого рівня конфронтації з Грузією, створення в цій країні дестабілізації, має на меті блокувати розвиток енергетичних проектів, що йдуть із Каспію до Європи через Грузію. Річ у тім, що саме Грузія є найуразливішою ланкою на шляху транспортування каспійських енергоносіїв поза територією Росії. На думку віце-президента українського фонду «Стратегія-1» Михайла Гончара, дестабілізація Грузії створює проблеми як для реалізації проектів транзиту каспійської нафти і газу через Чорне море та Україну до країн Центральної Європи, так і для майбутнього проекту «Набукко» і вже функціонуючого нафтопроводу Баку—Тбілісі—Джейхан і газопроводу Баку—Тбілісі—Ерзерум.

У разі посилення рівня конфронтації як у самій Грузії, так і в її взаєминах з Росією, в інвесторів може бути підірвана довіра до здатності Тбілісі гарантувати безпеку цих стратегічних для Євросоюзу трубопроводів. Побоювання ще більше зростуть у разі спровокованих ззовні заворушень у Грузії. А Європа не хотіла б повторення іракської ситуації, коли практично щотижня лунають вибухи на нафтопроводі Кіркук—Джейхан, і Багдад ніяк не може налагодити безперебійні поставки нафти.

Чи виправдаються надії росіян? Візьмемо на себе сміливість стверджувати, що ні. Як показує світова практика, застосування жорстких заходів найчастіше не приносить бажаного результату їхнім ініціаторам. Держави, проти яких застосовують санкції, ще більше зближаються зі своїми партнерами, позиції яких стають дедалі чіткішими. А ось їхніх опонентів піддають у світі розгромній критиці. Не виключено, що в Москві багато хто усвідомлює безперспективність жорстких кроків. Як і те, що Росія приречена на поразку в Грузії. Можливо, через це Кремль із відчаю застосовує щонайрадикальніші заходи?

Третя сила

Безумовно, Захід, а в цьому разі йдеться не лише про Сполучені Штати, але й про Європейський Союз, не стоятиме осторонь і байдуже не спостерігатиме за такими діями Кремля. Активного втручання потребують інтереси як тих інвесторів, які уклали свої гроші в трубопроводи Баку-Тбілісі-Джейхан і Баку-Тбілісі-Ерзерум, так і тих, хто фінансує розробку нафтових і газових родовищ в азербайджанській і казахстанській частинах Каспійського моря. Інша річ, що ця реакція, можливо, часто не буде публічною. У цьому зв’язку не варто забувати про позицію Північноатлантичного альянсу, який Сергію Іванову так і не вдалося переконати в необхідності засудити Тбілісі.

Водночас грузинська політика Росії ставить Вашингтон перед непростим вибором. З одного боку, Сполучені Штати підтримують свого євроатлантично налаштованого союзника, з огляду на стратегічне положення, яке займає Грузія в транспортуванні енергоносіїв із Каспію до Європи. Американський держдеп закликав Кремль скасувати санкції проти Тбілісі, а представник Сполучених Штатів у Раді Безпеки ООН, незважаючи на демарші росіян, невтомно блокує прийняття цим органом антигрузинської резолюції.

З другого боку, Вашингтон чудово розуміє, що Грузія — ще одна проблема у без того досить напружених американсько-російських відносинах. Адже, по суті, Вашингтон і Москва наблизилися до нової холодної війни: російське керівництво, голову якому запаморочили гроші, що з’явилися в бюджеті після зростання світових цін на енергоносії, знову згадує про великий статус російської держави. А сьогодні РФ бачить у США винуватця нинішньої кризи відносин із Грузією. У цьому зв’язку досить показові обвинувачення Лаврова, що Грузія, мовляв, заарештувала російських офіцерів після контактів із США. Показова і телефонна розмова Володимира Путіна із Джорджем Бушем-молодшим: російський президент заявив своєму американському колезі про неприйнятність будь-яких дій третіх країн, які могли б трактуватися Грузією як заохочення своєї деструктивної політики.

З огляду на це, питання про те, наскільки далеко готові йти Штати, залишається відкритим. Сумніви можуть розвіяти не тільки рішучі заяви, але й збільшення фінансової підтримки Тбілісі, якому потрібні кошти для проведення необхідних економічних і політичних реформ. І усе ж таки показово, що група американських сенаторів на чолі з республіканцем Біллом Фрістом подала на розгляд сенату законопроект про підтримку вступу Грузії до НАТО. (До речі, поряд із Грузією, у цьому законопроекті також згадані Албанія, Хорватія, Македонія й обійдена увагою Україна.)

Грузинсько-російський конфлікт багато в чому стане перевіркою і для Києва. Для України Грузія не просто стратегічний партнер. Дві країни пов’язують минулі демократичні революції, спільне бажання інтегруватися в європейські і євроатлантичні структури, участь у такому регіональному проекті, як Організація за демократію й економічний розвиток — ГУАМ. (До речі, спільна заява країн—членів ГУАМ щодо цієї кризи була б непоганою перевіркою на життєздатність цієї організації.) Проте українські внутрішньополітичні складності, коли прем’єр-міністр може дозволити собі проводити зовнішньополітичний курс, відмінний від президентського, змушують Тбілісі з обережністю очікувати реакції Києва. Що ж, побоювання небезпідставні.

Поки що в українській столиці говорять про підтримку Тбілісі: Віктор Ющенко спільно зі своїми польським і литовським колегами висловив у телефонній розмові підтримку президенту Грузії і всьому грузинському народу. У четвер з’явилася спільна заява президентів України, Польщі і Литви, де вони позитивно оцінили кроки представників ОБСЄ, Європейського Союзу з урегулювання ситуації в Грузії. Водночас відкритим залишається питання про те, що зробить Київ, якщо кораблі російського Чорноморського флоту, які базуються в Севастополі, візьмуть участь в антигрузинських акціях. Адже в угодах щодо ЧФ РФ, наскільки нам відомо, так і не виписані положення про можливості (або неможливості) участі російського Чорноморського флоту у воєнних операціях. У тому числі і на території третіх країн.

Але хоч би як там було, те, як поведеться Київ, багато в чому визначить і ставлення до нашої країни у разі виникнення спірних питань із тією ж таки Росією.