Атака на міражі

Учора, коли верстався цей номер, увага мільйонів людей у всьому світі була прикута до невеличкого північноосетинського містечка Беслан, де 1 вересня група терористів невідомого походження в одній із місцевих шкіл захопила в заручники кілька сотень дітей, їхніх батьків і вчителів. Нині, коли пишуться ці рядки, із російських ЗМІ нам відомо лише, що, коли співробітники МНС РФ за домовленістю з терористами виносили зі школи тіла убитих, терористи підірвали закладені раніше вибухові пристрої. Дах будинку завалився. Близько трьох десятків заручників вирвалися зі школи, бойовики відкрили по них вогонь, після чого спецназ розпочав штурм будинку. За попередньою інформацією, вбито й поранено понад триста людей. Бойовики, перевдягнені в цивільне, спробували прорватися до міста та сховатися в житлових кварталах. Дві шахідки захопили з собою дітей. Спецназ прочісує вулиці навколо школи та прилеглі до неї квартали міста.

Матеріал Віталія Портникова редакція «ДТ» одержала за півгодини до початку штурму школи.

У години, коли бесланські події добігають драматичної розв’язки, аналізувати те, що відбувається, — невдячна справа. Кожне слово критики, кожна спроба оцінити політичний курс, який проводило російське керівництво останніми роками, можуть бути сприйняті як підтримка терору. Терору, що буквально захлинув Росію останніми тижнями — знищення літаків авіакомпанії «Сибирь», вибух на Каширському шосе, вибух на станції метро «Рижская» в Москві, зрештою — найстрашніше — захоплення дітей... Терору — і це давно вже довели події на Близькому Сході, в Іраку, європейських країнах — не може бути жодного виправдання, й він не може ставати знаряддям для виконання політичних завдань. Уряди європейських країн, Сполучених Штатів, Ізраїлю йшли на переговори з силами, що застосовують терор (або, скоріше, їхнім політичним прикриттям), не тому, що відчували себе заляканими, а свої суспільства деморалізованими, а тому, що прагнули глобального політичного вирішення проблем, що породжують терор. І навіть коли терористам удавалося здобувати перемогу, приміром, перед недавніми парламентськими виборами в Іспанії, після яких новий уряд цієї країни вивів миротворчий контингент з Іраку, було ясно, що перемоги ці тимчасові, а на політиків, які не бажають боротися з небезпекою, рано чи пізно чекає заслужене фіаско та презирство власних виборців. Адже популізм — головний і найнебезпечніший союзник терористів.

Однак саме тепер потрібно розібратися в тому, що породжує російський терор. Сергій Іванов, міністр оборони Росії, каже про те, що світовий тероризм оголосив війну його державі. Немає жодного сумніву — оголосив. Але що слід зробити для того, щоб перемогти в цій війні, забезпечити безпеку громадян Російської Федерації?

Варто пригадати, що наступництво Володимира Путіна було великою мірою забезпечене другою чеченською війною. Коли Борис Єльцин назвав мало кому відомого тоді невиразного чиновника своїм наступником, було абсолютно неясно, яким чином Кремль збирається забезпечити новому протеже Бориса Миколайовича перемогу на прийдешніх виборах. Багато спостерігачів навіть до самих слів Єльцина поставились як до чергових дурниць: от, мовляв, як дідусь відірвався від реального життя, хтозна-яку людину наступником оголошує тоді, як еліта й населення збуджено поглядають у бік Євгена Максимовича Примакова. На момент проведення президентських виборів ні про якого Примакова, звісно, ніхто й не пам’ятав. Російська спільнота готова була голосувати за Путіна тому, що побачила в ньому сильного, рішучого політика, здатного врятувати її від терористичної небезпеки. Президент обіцяв людям, заляканим вибухами будинків у Москві та Волгодонську й рейдом Басаєва на Дагестан, «мочити у сортирі» терористів і раз і назавжди вирішити проблему Чечні. Цієї лінії Путін дотримувався за будь-яких обставин. Результат — уся територія республіки зайнята федеральними силами, почалася відбудова зруйнованого, повернення до мирного життя, схоплено й убито командирів бойовиків, таких як Радуєв і Хаттаб, президент оголосив про політичне врегулювання в республіці, на Новий рік на центральну площу Грозного прийшов Дід Мороз — борода з вати, відбулися референдум щодо нової чеченської конституції та президентські вибори, перемогу на яких одержав голова адміністрації Чечні Ахмад Кадиров. Це принаймні те, що показували по телевізору.

Була ще й інша реальність, про яку говорити не любили, хоча й змушені були її демонструвати. У цій реальності не лише президент Ічкерії Аслан Масхадов, який лише вважається поміркованим, а й головний організатор терактів Шаміль Басаєв залишилися на свободі, з бійцями та можливістю готувати нових бойовиків. У цій реальності для того, щоб забезпечити перемогу Кадирова на виборах, Кремль мав буквально змусити кількох кандидатів на посаду президента Чечні відмовитися від участі в голосуванні — вважалося, що досить непопулярний у республіці екс-муфтій програє будь-якому серйозному кандидатові. У цій реальності 9 травня Кадирова, на легитимізацію якого витрачалося стільки зусиль, якось легко, демонстративно підірвали під час святкового параду в Грозному.

Що ж, і цю подію влада використала для продовження оптимістичної розповіді про політичне врегулювання — у Грозному та Москві з’явилися площа та вулиця Кадирова, а в Чечні відбулися президентські вибори. Між іншим, минулої неділі. Але я б не став пов’язувати хвилю терору з цією малопомітною подією. Перемога Алу Алханова, колишнього міністра внутрішніх справ Чечні, була заздалегідь обумовлена підтримкою кадирівського клану й особистою підтримкою Володимира Путіна. При цьому, на відміну від минулих виборів, не намагався балотуватися жоден серйозний кандидат. Ні, один намагався — це популярний у республіці бізнесмен Малік Сайдуллаєв. Але йому, як і минулого разу, відмовили в реєстрації. Цього разу під приводом того, що в паспорті пана Сайдуллаєва в графі «місце народження» було написано «Чеченська Республіка», а не «Чечено-Інгушська АРСР», як було треба, згідно з існуючим на момент народження бізнесмена адміністративно-територіальним поділом. Після цієї історії інтерес до виборів остаточно згас: стало ясно, що на посаду президента Чечні призначають, а не обирають. Але, влада, власне кажучи, цього й не приховувала: сам президент Путін, який іще перед виборами Кадирова спілкувався з журналістами, пояснив, які люди, на його думку, мають балотуватися на посаду президента Чечні, а які — ні.

Владі явно подобалася вибудована нею на місці чеченської проблеми декорація мирного життя й політичного врегулювання, яку ретельно демонструвало телебачення. Навіть захват театрального центру на Дубровці не змусив замислитися про майбутнє. Навпаки, все здавалося дуже логічним — до нас прийшли озвірілі терористи, ми їх знищили, показали, що говорити з ними не будемо, щоб іншим не кортіло. Поза межами цієї бравади в ті страшні дні залишилася реальна проблема, яка полягає в тому, що Росія з її величезними неконтрольованими територіями та кордонами, з її даішниками, за хабар готовими пропустити машини без огляду, з її правоохоронними структурами, які наживаються на населенні, й населенням, яке не довіряє правоохоронним структурам, — просто ідеальна країна для терору. Терористам досить лише схотіти, підготуватися — і вони перетворять на суцільне пекло життя підданих Володимира Путіна...

Ні, російська влада у зв’язку з подіями на Дубровці дійшла лише одного важливого висновку — телебачення ще погано контролюється, потрібно поставити заслони в місцях, де декорація проривається. І заслони поставили — це ясно видно по тому, як висвітлюється нині ситуація навколо захоплення школи в Беслані. Адже ми досі — на відміну від подій на Дубровці — взагалі нічого не знаємо. Не знаємо, хто ті люди, які захопили заручників, які їхні вимоги, скільки їх там, чому вони не дозволяють передавати їжу захопленим, із ким і про що хочуть говорити. Навіть Руслан Аушев та лікар Рошаль, які бачили цих людей і розмовляли з ними, нічого про них не розповідають. Чи ж цього не показують у теленовинах? Влада остаточно перестала довіряти суспільству, не те щоб із ним радитися, а бодай про щось його інформувати. Водночас влада стала панічно боятися відповідальності. Після вибухів літаків намагалися довести, що сталася аварія — боюся, що якби не одночасне зникнення лайнерів з екранів радарів, ми б узагалі не дізналися про теракт. Нині, вже який день поспіль, силові міністри не їдуть до Беслана, воліючи керувати порятунком людей із московських кабінетів. Влада не хоче, щоб суспільство боялося. Влада не хоче, щоб її вважали відповідальною за трагедію. Але й декорацію зберегти влада вже теж не може.

Тому що декорації більше немає. У Кремля — своя імідж-кампанія, продумана, професійна, яскрава. У терористів — своя, жорстока, звіряча, але невблаганно реальна. Хвиля терактів настільки масштабна, що її навряд чи можна назвати актом розпачу одиниць. Ні, така широкомасштабна атака потребує й існування серйозного мозкового центру, й великих грошей, і — хоч як трагічно це пролунає — масової підтримки. Не можна готувати серію терористичних актів так, щоб це було зовсім непомітно, не можна діяти без грошей, без оперативного планування, зв’язку, консультацій з організаторами... І якщо все це є, то що тоді з політичним урегулюванням? І чи варто приділяти йому стільки уваги в телевізійних новинах?

Коли в Росії відбувається черговий теракт, завжди обговорюють одне й те саме. Прихильники силового рішення кажуть про те, що вже післязавтра всі бойовики будуть остаточно перебиті, й тоді настане мир та спокій, заручників (пасажирів, перехожих), звісно, шкода, але треба ще трохи потерпіти, не питати зайвого, наші хлопці роблять свою справу, ви своїми розмовами їм тільки заважаєте. Прихильники політичного рішення нагадують, що його відсутність саме й призводить до ескалації насильства, й вимагають переговорів хоча б із ким-небудь. Тим часом, важливо було б нині замислитися ще й над тим, як працюють спецслужби. Ізраїльтяни також проводять акції зі знищення терористів із використанням армії. І проводять політичні переговори, коли для цього є можливість. Але головний акцент робиться на запобіганні терористичним актам. На роботі з агентурою на місцях, знищенні ватажків терористів, розробці превентивних ударів. Якби в Ізраїлі робили ставку винятково на силове або політичне вирішення проблеми або навіть на об’єднання самих лише цих підходів, країна перетворилася б на щоденне пекло, її захльоснув би терор. Хоча б уже тому, що за межами будь-якого тотального знищення або будь-якого переговорного процесу завжди залишаються групи людей, здатні до насильства. І завжди залишаються ті, хто готовий цих людей використовувати у власних політичних інтересах.

Саме таке щоденне пекло й загрожує Росії. Адже після кількох терористичних актів підряд доводиться констатувати сумну реальність — можливості запобігти терористичним актам у російських спецслужб немає або майже немає. Ті сили, на які Москва спирається в Чечні, або ізольовані від реальних процесів, що відбуваються в республіці, або воліють не ділитися інформацією зі своїми російськими покровителями. Агентури в найбільших терористичних формуваннях у російських спецслужб немає. І організатори терактів їм теж непідконтрольні. Можливостей простежити шлях проходження фінансових потоків від спонсорів терору до терористів теж немає. Адже якби все це було, російські спецслужби запобігали б терактам, а не реєстрували їх.

Є ще одна важлива обставина. Президент Росії — не просто людина, яка довірилася цим самим спецслужбам, а виходець із їхніх лав. Він завжди наголошував на цьому факті своєї біографії як на важливій перевазі. І це справді перевага, що дає можливість перемогти терор. А якщо терор не перемагається, тоді що? Тоді громадяни починають по-іншому дивитися на щотижневі президентські наради з силовиками, по-іншому згадувати слова про мочіння в сортирах, по-іншому оцінювати президентську грізність на екрані телевізора. Ні, звісно ж, вони не починають виходити на Червону площу з вимогою вивести війська з Чечні — хоча б тому, що цілком неясно, чи є це ключем до забезпечення безпеки і з ким у Чечні розмовляти. Але вони починають замислюватися: якщо президент ставиться до них, як до дітей малих, нічого не розповідає, тільки робить значущу міну й обіцяє всіх замочити, чому ж падають літаки й захоплюють школи. А якщо президент і його силові міністри не здатні убезпечити суспільство, тоді, можливо, їм варто поділитися з цим суспільством хоча б інформацією. Не говорити про політичне врегулювання, визнати, що в Чечні точиться війна, що влада зазнає поразки в боротьбі з терором, відмовитися від вигаданої Росії та вигаданої Чечні на телебаченні. Бо ж це недокументальне кіно добре тоді, коли все в порядку й починає дуже дратувати в дні випробувань.

Але всього цього, звісно ж, не буде. Президент Путін — не з тих політиків, хто вміє розучувати нові ролі. Свою роль значущого й крутого хлопця, який розбирається з бандитами в сортирах, він вивчив добре. Він уміє суворо дивитися на міністрів і навчився тепло посміхатися дітям. Президент, напевно, просто хоче перечекати це жахіття й упевнено прямувати далі, в нього просто немає часу на перебудову й, вибачте на слові, гласність. Такий Путін еліту повністю влаштовує. Те, що він не влаштовує суспільство, ми й не дізнаємося ніколи — адже телебачення контролюють набагато ретельніше аеропортів, шкіл і станцій метро. Але про що це я? Закінчувати цей текст на такій ноті, на мою думку, не просто непрофесійність, а й блюзнірство. Помолимося ліпше за дітей...