Ад’ютанти їх превосходительств-2

На передвиборному кораблі Віктора Ющенка — начебто все як скрізь: корма, палуба, стерно. Щоправда, стернових двоє. Та й це — півбіди. Біда в тому, що немає вітру у вітрилах.

Етапи складного шляху

Частина перша. «Маленький Медведчук» — прізвисько, невідомо ким дане Роману Безсмертному, слід визнати досить вдалим. Головний технолог команди Віктора Ющенка, як і генеральний менеджер команди Леоніда Кучми, впливовий, відлюдок і нелюбимий. Правда, вплив його не настільки масштабний, а нелюбов до нього не настільки масова.

Десять років тому навіть людям, які цікавляться політикою, його ім’я нічого не сказало. У 1994 році 28-річний викладач історії Бородянської середньої школи досить несподівано для своїх суперників виграв вибори в 220-му окрузі, що на Київщині. Сьогодні вже мало хто пам’ятає, що тоді майбутній порученець Леоніда Кучми позиціонував себе як націонал-патріот, був активним членом Української республіканської партії, яка й висунула його кандидатом у депутати. Відповідно до передвиборної програми УРП, у ті роки головна мета організації формулювалася так — «відродити українську націю, яка зайняла б чільне становище серед вільних народів світу». У партії зовсім молодий учитель-історик вважався визнаним знавцем теоретичної спадщини апостола української ідеї Дмитра Донцова. 1997 року Безсмертний (який на той час уже залишив УРП) поєднає приємне з корисним, захистивши кандидатську дисертацію на тему «Соціально-політичний устрій українського суспільства. Концепція Донцова».

Деяку популярність серед журналістів і певний авторитет серед колег Безсмертний набув завдяки активній участі в роботі над Конституційним договором і проектом майбутнього Основного Закону. Виявлені ним винахідливість, старанність і завзятість не залишилися непоміченими. Саме тоді, за однією з версій, Леонід Кучма і звернув увагу на непримітного члена комітету з питань державного будівництва. У грудні 1996-го Президент нагородив уродженця села Мотижин орденом «За заслуги» III ступеня, а в січні 1997-го призначив його своїм представником у парламенті. За непідтвердженими даними, кар’єрному зростанню Романа Петровича почасти посприяв Ігор Бакай, який набирав сили.

Напередодні чергових парламентських виборів Безсмертний, який вилікувався від політичного романтизму, змінює пронаціоналістичну УРП на провладну НДП, змінивши товариство Левка Лук’яненка, Миколи Поровського й Євгена Пронюка на компанію Валерія Пустовойтенка, Івана Плюща та Олега Дьоміна. Ранг президентського постпреда дозволив неофіту з ходу потрапити до політвиконкому «двічі народної» й домогтися «прохідного», 11-го, місця в передвиборному списку. Завдяки якому в березні 1998-го він удруге став власником депутатського мандата, оскільки боротьбу в мажоритарному 95-му окрузі він програв своєму недавньому колезі за депутатською групою «Конституційний центр» Івану Керімову. Партійна прописка дозволила Безсмертному зберегти за собою не тільки статус законодавця, а й пост «государевого ока» у Раді. У листопаді того самого року постпред глави держави в парламенті стає членом політради НДП.

Багато хто напевно забув, що двома роками раніше туди був обраний і його нинішній шеф. Наскільки можна судити, досить тісні контакти між Ющенком і Безсмертним установилися зовсім не завдяки спільному перебуванню в одній політичній організації. Тим паче що Віктор Андрійович (за спогадами партійних ветеранів) не брав у житті НДП ніякої участі. Спочатку їх мимоволі зблизила причетність до своєрідної касти, що об’єднує людей, які мають прямий доступ до Президента. Далеко не всі члени цього закритого клубу відчувають симпатію один до одного. Проте між керівником Національного банку та парламентського повпреда глави держави встановилися досить близькі стосунки. Що послужило причиною? Здається, не тільки українофільство. Відповідно до припущень людей, які непогано знають і того, й іншого, колишній сільський бухгалтер і колишній сільський учитель відчули взаємну практичну потребу один в одному. У середині дев’яностих перший уже мав здібності дуже перспективного політика, а другий — не менше перспективного орговика. При цьому Ющенко виявляв невміння і небажання боротися з тими проблемами, які не здавалися йому стратегічно важливими. А Безсмертний демонстрував спроможність і готовність братися за будь-яку роботу для того, хто здавався йому стратегічно корисним.

Не можна сказати, що в ті роки вони знайшли один одного. Точніше буде припустити, що тримали один одного «про запас». Оскільки в ті роки в них були різні тактичні завдання. Віктор Андрійович робив усе від нього залежне, щоб уникнути участі в президентських перегонах-99, до чого його активно підштовхували вже тоді. А Роман Петрович прикладав усі необхідні зусилля для перемоги свого тодішнього шефа. У березні 99-го Безсмертний разом ще з десятьма членами політвиконкому НДП (серед яких були, зокрема, Іван Плющ, Валерій Пустовойтенко та Анатолій Кінах) рекомендували з’їзду підтримати на виборах глави держави Леоніда Кучму. Цікаво, що проти цього категорично висловилися шестеро представників керівного органу партії, зокрема лідер народних демократів Анатолій Матвієнко, а також нинішні прибічники Безсмертного Володимир Філенко, Тарас Стецьків і Борис Беспалий.

Безсмертний був активним членом президентської передвиборної команди, а тому нікого не здивувало, що відразу ж після переобрання Леонід Данилович своїм указом підтвердив його повноваження постійного представника глави держави у Верховній Раді. За загальним визнанням, опонентами лідера країни його постпред сприймався як вірний, але зовсім не злий ланцюговий пес Кучми. Усе змінив касетний скандал. Неговіркий і непримітний Безсмертний практично не злазив із телевізійних екранів та газетних шпальт, ставши найактивнішим і найагресивнішим захисником гаранта й перевершивши в старанності багатьох набагато впливовіших членів оточення Президента.

Тим більш дивним була для багатьох поява Безсмертного у виборчому штабі Ющенка. Як відомо, першими заявили про свій намір ввійти до «Нашої України» націонал-патріотичні партії, представники яких брали активну участь в антикучмовському русі в 2000 — 2001 роках. А Роман Петрович за часів «України без Кучми!» перебував на іншому боці барикади. Проте чутки про те, що саме Безсмертний узяв на себе значну частку передвиборних турбот Віктора Андрійовича, з’явилися ще навесні 2000-го. Тобто буквально через кілька днів після того, як свіжовідставлений прем’єр оголосив про намір очолити коаліцію партій і взяти участь у парламентській кампанії.

Восени того самого року представник Президента у Верховній Раді офіційно оголосив про політичне розлучення з НДП і підтвердив чутки про політичний роман із Ющенком. На той час Безсмертний вже активно займався передвиборними справами майбутнього героя кампанії. Саме йому належала технологія розподілу квот, завдяки якій Віктору Андрійовичу вдалося більш-менш безболісно скласти виборчий список. У якому, до речі, самому Роману Петровичу відпочатку місця не знайшлося. Спочатку лідер блоку збирався «заслати» свого штабіста до мажоритарного округу. Потім, передумавши, вождь запропонував зброєносцю визначити собі позицію в «нашеукраїнському» табелі про ранги самостійно. Укладач списку Безсмертний твердою рукою «засунув» кандидата Безсмертного насамкінець сьомого десятка. І лише активне втручання інших членів команди змусило Віктора Андрійовича підняти головного планувальника на тринадцятий щабель у передвиборному рейтингу-листку.

За твердженнями цілого ряду представників оточення Ющенка, на початку кампанії Безсмертний був формально другим номером у штабі. Посада першого дісталася політику, більш близькому до лідера — Петру Порошенку. Проте в критичний момент, із відома кормчого, він перебрав на себе оперативне керівництво, що негайно позначилося на підсумковому результаті. Навіть явні антипатики Романа віддавали належне його працездатності та чуттю. Активна діяльність боєздатних регіональних осередків, створених ним у стислий термін, багато в чому сприяла успіху блоку — «Наша Україна» прийшла до фінішу першою, заручившись підтримкою майже чверті виборців.

Напередодні виборів керівництва парламенту IV скликання Безсмертному пророкували посаду заступника голови й навіть посаду спікера. Проте в підсумку він став рядовим членом добре знайомого йому комітету з питань держбудівництва та місцевого самоврядування. Правда, Безсмертний став диригентом фракційного голосування «НУ» у сесійній залі. На посаді ж представника Президента в парламенті новоявленого опозиціонера змінив Олександр Задорожний. Пізніше Безсмертний входить у внутріфракційну групу «Разом», складену переважно з «нашеукраїнських» бізнесменів.

Це виглядало дивно, з огляду на те, що на початку кампанії Безсмертний пропонував Ющенку зробити «Нашу Україну» політичною силою, вільною від радикальних опозиціонерів, політичних пенсіонерів, лівих і олігархів. Інтуїція не підвела Романа Петровича. Частина представників великого капіталу залишила фракцію, піддавшись тиску з боку влади. Ті, хто залишився, з часом відмовили Безсмертному в внутрішньофракційній підтримці, яку надавали раніше, і перетворилися на його найнепримиренніших опонентів. Виняток становив хіба що «держатель скарбниці» Давид Жванія, на сьогоднішній день — майже головний союзник Романа Петровича.

Причин для нападок на Безсмертного в його критиків було безліч. Та головна полягала в наступному: вирішення більшості організаційних, фінансових, кадрових, політтехнологічних завдань і проблем тією чи тією мірою залежало саме від нього. Підзвітний тільки Ющенку, Роман замкнув безпосередньо на себе більшість зв’язків і потоків, що робило його реально найвпливовішою постаттю в команді. І не дозволяло додати у вазі іншим членам оточення, які вважали себе як мінімум не менш впливовими гравцями. Повноваження Безсмертного та його безперечний вплив на вождя стали серйозним приводом для заздрощів. Безконтрольність Безсмертного та його відверте несприйняття чужих думок стали об’єктивним приводом для критики з боку багатьох помітних членів команди Ющенка. Напередодні найскладнішої виборчої кампанії необмежені організаційні повноваження однієї людини багатьом вважалися серйозною загрозою.

Після історії з таємничим зникненням в українській столиці кандидата в президенти Росії Івана Рибкіна стало зрозуміло, що найближчим часом непотоплюваного начальника штабу відсунуть від тіла. Як відомо, підконтрольні владі ЗМІ звинуватили в причетності до гучної лютневої історії Романа Безсмертного і Давида Жванію. Про те, наскільки ця версія відповідає дійсності, судити не нам. Але те, що після даного скандалу над головою одного Безсмертного згустилися хмари — факт. У березні Ющенко у вузькому колі соратників уперше натякнув про можливі зміни в центрі управління кампанії. У червні Віктор Андрійович прийняв рішення про включення в команду ще одного топ-менеджера — Олександра Зінченка.

Частина друга. «Ласкавий опозиціонер». Коли син землеміра Безсмертний ще міряв казарму кирзовими чобітьми, син контррозвідника Зінченка вже опановував секрети влади. У 26 років випускник фізфаку, як казали в ті роки, «потрапив у номенклатуру», віддавши без малого десять років комсомольській роботі. Фатальний серпень 91-го застав уродженця подільського містечка Славута в кріслі завідувача відділу пропаганди й агітації ЦК ВЛКСМ, голови комітету у зв’язках із молодіжними організаціями СРСР. Відразу після краху путчу публічний критик ДКНС очолив виконком координаційної ради ВЛКСМ, тобто, по суті, став главою ліквідаційної комісії збанкрутілої організації. Як жартував сам Олександр Олексійович, із комсомолу він пішов останнім — 1992-го. Того ж року очолив виниклу на попелищі ленінської спілки молоді Асоціацію молодіжних ініціатив, де зробив перші кроки в так званому «комсомольському бізнесі». До речі, школу АМІ пройшли чимало майбутніх успішних підприємців, наприклад Ігор Абилгазієв, який керував асоціацією 1993—94 років, а згодом став президентом Ліги кооперативів і підприємців Росії та заступником голови спостережної ради Росбізнесбанку.

Після повернення з російської столиці в українську (де він понад рік трудився в ЦК ЛКСМУ) збагачений значними зв’язками, солідним досвідом і деякими коштами Зінченко продовжує підприємницьку діяльність. За деякими даними, його провідником у світ «дорослого» бізнесу стає Ігор Плужников, знайомий колишньому комсомольському босу ще за буковинським періодом життя. Кажуть, що вони познайомилися в ті часи, коли Олександр Олексійович студіював фізику у Чернівецькому університеті, а Ігор Олександрович у тому ж вузі трудився лаборантом військової кафедри. Плужников (встигнувши попрацювати вантажником, робітником на молокозаводі, столяром, муляром, малярем, художником-оформлювачем) ще 1987 року відкрив один із перших у Чернівцях кооперативів. На момент повернення Зінченка до України гендиректор виробничого об’єднання «Буковина» був уже досить заможною людиною й завів численні ділові зв’язки в столиці, де й проводив значно більше часу, аніж у Чернівцях. Серед його знайомих був і стрімко нарощуючий фінансову вагу Григорій Суркіс. Саме Плужников, наскільки можна судити, 1992-го і познайомив Григорія Михайловича з Олександром Олексійовичем. А незабаром Зінченко стає директором ТОВ «Омета-Меркантайл», фірми, що входила в холдинг «Омета-XXI століття», створений за особистої участі Суркіса. Попрацювавши там менше року, Зінченко 1994 року в партнерстві з Плужниковим організовує регіональне представництво АТ «Балчуг» — великої московської бізнес-контори, створеної навколо однойменного банку, що мав репутацію одного із найстійкіших у Росії. Однак до літа 1995 року «Балчуг» фактично припиняє активні операції й згортає діяльність своїх філій. Київський осередок банку (погрузлого в боргах і позбавленого ліцензії 1997-го) протягує ноги. А в житті Олександра Зінченка настає новий етап — мас-медійний.

Спочатку був не дуже успішний досвід створення інформаційного агентства «Україна-Експрес». 1995 року Зінченко реєструє закрите акціонерне товариство «Українська незалежна ТВ-корпорація» і приступає до реалізації амбітного телепроекту. Використовуючи свої московські зв’язки, у тому числі й у телевізійному світі (у комсомольські часи Олександр Олексійович курирував знаменитий «Взгляд» і обріс необхідними знайомствами), він за активної участі керівництва «Общественного российского телевидения» стає одним із «хрещених батьків» каналу «Інтер». Вважається, що його партнерами були Ігор Плужников і Володимир Горбулін, із яким у Зінченка склалися давні і теплі стосунки. Володимир Павлович (один із найближчих соратників недавно обраного Президентом Леоніда Кучми), судячи з усього, слугував лобістом проекту, його своєрідним «дахом». Ігор Олександрович — основним фінансистом. Олександр Олексійович — ідеологом.

За рекомендацією свого давнього буковинського приятеля телемагнат-початківець вступає в СДПУ(о). Саме з цією партією пов’язує свої політичні плани Віктор Медведчук, який у парі із Суркісом починає освоювати соціал-демократичний простір 1995-го. Роком пізніше там з’являються Плужников (він постійно підтримував ділові контакти з президентом ФК «Динамо» (Київ)), а потім і Зінченко. Через два роки новоявлений есдек уже має репутацію одного із найвпливовіших членів партії, свідченням чого є 7-ме місце у виборчому списку. «Прохідна» позиція дозволяє Зінченку в березні 1998-го здобути мандат депутата Верховної Ради. Через місяць Зінченко стає президентом каналу «Інтер», а ще через півроку — першим заступником глави партії. Нового глави — Віктора Медведчука. У грудні того ж року в переліку його регалій з’являється ще одна посада — керівника парламентської фракції есдеків.

Зінченко повертається у велику політику. СДПУ(о) стає однією з провідних політичних сил країни, а Зінченко — одним із найпомітніших політиків. У лютому 2000 року, після горезвісної «оксамитової» революції (у якій лідер соціал-демократичного осередку взяв особисту участь), Олександр Олексійович стає главою парламентського комітету з питань свободи слова. Проте вже через кілька місяців з’являються чутки про його можливий вихід із СДПУ(о).

У квітні 2000-го після затяжного конфлікту фракцію залишає Петро Порошенко, один із найближчих до Зінченка людей у партосередку. Він створює групу «Солідарність» і кличе туди Олександра Олексійовича, а також його давнього партнера Плужникова. Приятелі відмовляються, попри чергове загострення відносин із Суркісом і Медведчуком.

Двом групам впливу в партії («київській» і «чернівецькій») дедалі складніше знаходити спільну мову. Зокрема, Плужникову і, особливо, Зінченку не дуже подобається прагнення перетворити канал на телевізійний департамент партії. Крім того, амбітному першому заступнику явно не до душі авторитарний стиль правління вождя. Проте, вміючи бути за необхідності жорстким, формальний другий номер у партійній ієрархії воліє уникати привселюдних різкостей. Давнього любителя карате завжди вважали ледь не головним внутрішньопартійним критиком, але навколишні про це швидше здогадувалися, аніж знали напевно. Палкий шанувальник «Бітлз» мав стійку репутацію людини обережної, імідж «ласкавого опозиціонера».

Схильність до компромісу дозволяє Зінченку підтримувати рівні відносини з представниками практично всіх політичних сил. Подібна «всеїдність» дратує лідера партії, але він усвідомлює практичну користь від демонстративного конформізму свого першого заступника — СДПУ(о) уже має стійкий негативний імідж. Керівник «Інтеру» набуває особливої цінності не тільки як зважений перемовник, а й як своєрідний «мийник» репутації партії. З іншого боку, Зінченко та його діловий партнер Плужников, схоже, залежать від можливостей впливового Медведчука. Призначення лідера есдеків главою адміністрації Президента його перший партійний заступник вітає навмисно радісно, розхвалюючи в пресі ділові й особисті чесноти Віктора Володимировича.

У виборчому списку СДПУ(о) на виборах-2002 Зінченко вже посідає третю позицію. У травні того ж року, за партійною квотою, він обирається заступником голови Верховної Ради. Але змінюється не тільки статус Олександра Олексійовича. Переживши тяжку недугу, він, схоже, багато що переосмислює у своїх поглядах. Його критика стає більш жорсткою й предметною, а публічні заяви — більш відвертими і безсторонніми. У березні 2003-го Зінченко вголос говорить про помилки у виборчій кампанії, про кризу в партії, натякає на диктат Медведчука, починає активно перешкоджати тиску на редакційну політику «Інтеру».

Віце-спікер розраховує на підтримку Плужникова і прораховується. Давній партнер, вочевидь, не бажаючи сваритися з всесильним Медведчуком, сприяє відлученню Зінченка від «Інтеру» й фактично викидає його зі спільного бізнесу. На знак протесту в червні 2003-го один із керівників СДПУ(о) добровільно залишає пост першого заступника глави організації, члена політбюро і члена політради. У вересні його виключають із партії. Наприкінці року Зінченко відмовляється голосувати за політичну реформу (за що удостоюється публічного компліменту від лідера найбільшої парламентської фракції) і під оплески опозиції заявляє про вихід із більшості.

А вже в січні 2004-го з’являються чутки про можливу його появу в команді Ющенка. Людина з його досвідом і знаннями багатьом у «Нашій Україні» здається корисною, цілий ряд членів «НУ» бачать у ньому розумну альтернативу невразливому Безсмертному. У тій чи іншій формі лобістами вчорашнього есдека виступають близькі до Ющенка члени фракції — Микола Мартиненко, Петро Порошенко, Олександр Морозов, Олександр Третьяков, Юрій Костенко, а також лідер БЮТ Юлія Тимошенко. Після різкої оцінки Олександром Олексійовичем мукачівських подій стає ясно, що його перехід у стан учорашніх супротивників — справа часу. На початку літа Зінченко стає керівником виборчої кампанії лідера «Нашої України». При цьому Ющенко привселюдно заявляє, що задоволений роботою Безсмертного і мова про його зміщення з посади керівника штабу не йде.

Партнери та недруги.
Права й обов’язки

«ДТ» докладно описувало історію появи Зінченка в команді Ющенка та скрупульозно розглядало цілі, які переслідували ініціатори змін. Проте, дозволимо собі коротенько нагадати основні. Прихід нового гравця, людини зі сторони, у керівництво виборчої кампанії лідера «Нашої України» мав би:

— знизити гостроту протиріч між різноманітними групами в оточенні вождя, конфлікти між котрими негативно позначалися на процесі підготовки до виборів;

— погасити напругу пристрастей навколо постаті начальника штабу, заспокоїти незадоволених діяльністю Р.Безсмертного, водночас зберігши і його, і критиків Романа для команди;

— створити альтернативну групу впливу, сформувати ще один центр генерування ідей і вироблення рішень;

— розумно перерозподілити сили, «закрити» слабкі позиції, рівномірно навантажити оперативною роботою всіх членів команди й усі наявні структури;

— продемонструвати готовність Віктора Андрійовича до співпраці з представниками різноманітних еліт;

— розширити контакти, зробити переговорний процес з усіма потенційними союзниками ефективнішим.

Розв’язання всіх перелічених завдань можна домогтися лише за виконання важливої умови — швидкого й чіткого розмежування повноважень між центральним штабом і офісом керівника виборчої кампанії.

Судити про боєздатність структур Безсмертного, про організаційні, фінансові, кадрові можливості крайових штабів, важко не лише нам. Більшість ключових постатей у «Нашій Україні» мали про це дуже приблизне уявлення. Начштабу замикав безпосередньо на себе все і всіх. Перевірити віддачу осередків і проконтролювати, як витрачаються кошти, було неможливо. Когось це дратувало, когось — турбувало, а інших — просто лякало. Дедалі більша кількість впливових «наших» висловлювали сумніви в ефективності роботи штабу — багатогодинні засідання проходили мало не щодня, але рішення на них не ухвалювали.

При цьому більшість представників оточення Ющенка, та й сам Віктор Андрійович розуміли: центральний штаб (ЦШ) Безсмертного — єдина реально існуюча передвиборна структура. Руйнувати її під час кампанії небезпечно, створювати нову немає часу. Хоч би хто як ставився до потайливого канцельєрі вождя «наших», усі віддали належне ефектності й ефективності акції «4 липня». Люди необізнані пов’язали успіх операції із приходом Зінченка. Насправді ж задум, підготовка, виконання плану з висування Ющенка — цілком і повністю заслуга ЦШ, передусім — Безсмертного та двох його бойових заступників — Володимира Філенка й Тараса Стецьківа.

Вражаючий старт кампанії, на жаль для шанувальників Ющенка, не мав гідного продовження. Пов’язано це було, наскільки можна судити, винятково з болючою процедурою розподілу повноважень. Найімовірніше, лідеру «НУ» не вистачило жорсткості й рішучості, щоб запобігти перетворенню звичайного технологічного процесу на неабияку палацову інтригу.

На усушку й утруску прав і обов’язків пішло майже два місяці. Знадобилося, якщо не помиляюся, як мінімум чотири масштабні, багатогодинні сходки керівного складу, поки схема розподілу сил не набула врешті більш-менш чіткого вигляду. А скільки ще часу знадобиться, щоб вона чітко запрацювала? Ідею про перепідпорядкування штабу Олександрові Зінченку лідер «Нашої України» відразу відкинув як безперспективну. Та й самому Олександру Олексійовичу вистачило обачливості не брати на себе управління сотнями людей, переважна більшість котрих він в очі не бачив. А от план про фактичне перепідпорядкування глави штабу керівникові виборчої кампанії супротивники Безсмертного все-таки реалізували. Справедливості ради слід зазначити: під час переділу сфер впливу Зінченко виявив максимум такту, а Безсмертний — максимум мудрості. І все-таки казати про чітку взаємодію двох офісів, а тим паче про повноцінну співпрацю, не доводиться. Це очевидно для всіх, і Ющенка це має насторожувати. Бо за кінцевий результат відповідальний він, а вже потім — двоє його штабних.

Обрізання повноважень Безсмертного після приходу до команди Зінченка було визначено наперед: Роман Петрович мав багато влади, але практично не мав реальних точок опори. Його сьогоднішні союзники — це, передусім, скарбник кампанії Давид Жванія і штабні заступники — Юрій Єхануров, Тарас Стецьків і Володимир Філенко. Цікаво, що двоє останніх як мінімум двічі опинялися по різні боки барикад — під час розколу в НДП і в дні касетного скандалу. Але сьогодні Тарас Степанович і Володимир Пилипович — чи не найактивніші захисники прав Безсмертного, настільки покладаються на його досвід і чуття. Що не заважає обом досить ефективно співпрацювати й із Зінченком. А тому процес реальної консолідації зусиль двох передвиборних структур, найімовірніше, проходитиме за їхньої особистої участі.

Близький до Безсмертного Іван Васюник, котрому вождь особисто довіряє. Через прагматичну потребу активно співпрацює із Безсмертним і його штабом Народний рух Бориса Тарасюка. Зважаючи на все, Борисові Івановичу не вдалося досягти серйозної ваги в «НУ», у цьому він помітно поступається колезі-супернику з Української народної партії Юрію Костенку, і для нього начальник ЦШ — ще один канал впливу на Віктора Андрійовича. До речі, восени 2002-го Роман Петрович міг стати лідером НРУ — з такою пропозицією до нього звернулися рухівські ветерани, котрі бажали з його допомогою підсилити вагу партії в коаліції. Проте реалізації плану перешкодив Ющенко. На цьому список союзників вичерпується.

Навряд чи до таких можна віднести Віктора Пинзеника та його ПРП (що мало не стала днями партією «Наша Україна»). Віктор Михайлович ставиться з підозрою і до Романа Петровича, і до Олександра Олексійовича, хоча стосовно другого, напевно, підозр трохи більше. Головний технолог «реформаторів» Ігор Гринів, коли не має змоги потрапити напряму до вождя, охоче носить свої незліченні PR-розробки і Безсмертному, і Зінченку. Актив партії сприйняв прихід Олександра Олексійовича досить спокійно. Поки що в регіонах не розпочався процес систематичної заміни керівників місцевих штабів, чимало з яких, за дивним збігом обставин, виявлялися представниками «Реформ і порядку».

Серед численних противників Безсмертного (а отже, щирих або ситуативних союзників Зінченка) — більшість найвпливовіших осіб у «Нашій Україні»: Петро Порошенко, Микола Мартиненко, Юрій Костенко, Олександр Морозов, Олександр Третьяков, Олег Рибачук, Євген Червоненко, Микола Катеринчук. Кількість прибічників змін у центрі планування зросла після підписання «пакту про ненапад» з Юлією Тимошенко. Юлія Володимирівна, а також інтегровані нею у передвиборну команду Олександр Турчинов і Анатолій Матвієнко також були прибічниками обмеження повноважень Безсмертного. Лідер БЮТ навіть пропонувала (напівжартома-напівсерйозно) Ющенкові свої послуги в ролі керівника штабу. І, як ви переконаєтеся, він, почасти, дослухався її поради.

Дозволимо собі зауважити, що більшість противників Безсмертного відрізняються від його прибічників не тільки положенням у блоку. Симпатики Романа (у масі своїй) у разі програшу Ющенка ризикують втратити професію. Антипатики — втратити бізнес, перспективи, а, можливо, й свободу. От чому вони такі наполегливі в спробах зробити штаб кампанії мобільнішим і ефективнішим.

Завдяки зусиллям усіх згаданих осіб (чиї благі наміри навряд чи варто ставити під сумніви) схема остаточного перерозподілу обов’язків виглядає таким чином. Своєрідним законодавчим органом виступає координаційний комітет, у який входять Ющенко (голова), Тимошенко (перший заступник), Зінченко (керівник виборчої кампанії), Безсмертний (глава центрального штабу), Костенко, Мартиненко, Матвієнко, Порошенко, Пинзеник, Плющ, Тарасюк і Турчинов. Кожен із членів комітету є координатором регіонів. Причому найбільший шматок роботи дістався представникам БЮТ: Олександра Турчинова призначено відповідальним за Донецьку, Дніпропетровську, Луганську, Кіровоградську, Сумську і Волинську, Анатолія Матвієнка — за Хмельницьку та Харківську області. Прикиньте чисельність населення цих країв, і ви зрозумієте, яка роль приділяється Юлії Тимошенко. Певний резон у цьому є. Ніхто не заперечуватиме, що Юлія Володимирівна — блискучий менеджер. У період кампанії половина успіху залежить від швидкості:

— збору інформації;

— обробки й аналізу даних;

— вироблення оперативних рішень;

— реалізації прийнятих рішень.

У цьому питанні Тимошенко та її технологи, гадаємо, дадуть фору і Безсмертному, і Зінченку (за всієї нашої поваги до обох). Роман Петрович хоче, але, здається, не може бути ефективним «польовим» менеджером, який намагається одноосібно охопити неосяжне. Олександр Олексійович же, складається враження, і не хоче займатися тактичними питаннями, йому більш до душі стратегія.

Тимошенко та її емісари з ходу розвинули бурхливу діяльність, однак перші кроки декого з них (зокрема, на Харківщині, Полтавщині й Кіровоградщині), за свідченням очевидців, нагадували дії слона в посудній крамниці. Що в ряді випадків не сприяло порозумінню старих штабістів і новоспечених кураторів.

Ще чотири «регіональні» кущі Ющенко віддав на відкуп своїм. Микола Мартиненко «закриває» Київ, Севастополь і Крим. Петро Порошенко — Вінниччину, Житомирщину, Одещину і Буковину. Борис Тарасюк — чотири області Галичини. Віктор Пинзеник — рідне Закарпаття, а також Запорізьку та Чернігівську області.

Вплив Безсмертного на регіони виявився істотно обмеженим. Начальники обласних штабів були віддані в оперативне підпорядкування керівникам виборчих кампаній на місцях, що явно не викликало в Романа Петровича захоплення. Передбачалося, що глави обласних штабів, як правило, будуть першими заступниками «намісників». Проте правило це дотримувалося не завжди. Крім того, координатори виборчої кампанії в регіоні можуть порушувати питання про заміну начальників, при цьому відповідне рішення має приймати Зінченко, а не Безсмертний.

Повноваження Олександра Олексійовича цим не обмежуються. Якщо координаційний комітет є законодавчим органом кампанії, то Зінченку доручено керувати центральним виконавчим органом. У його безпосередньому підпорядкуванні — апарат, прес-служби, спічрайтери, моніторингова та експертна служби. До кола його обов’язків входять — вироблення стратегії, переговорний процес, медіальні проекти. Три заступники Зінченка — Анатолій Гриценко, Микола Томенко та Ігор Гринів займаються (відповідно) питаннями інформаційного, аналітичного і креативного забезпечення. Щоправда, РR-технології почасти є і предметом турбот Центрального штабу. Відповідно до затвердженої структури, Зінченко і Безсмертний однаковою мірою відповідають за вирішення питань, пов’язаних із проведенням масових акцій, розміщенням реклами, агітаційним та правовим забезпеченням, спільно курирують представників у виборчкомах, соціологів і групу оперативного реагування. Проблемою протидії здійсненню політичної реформи зайнята окрема група: Мартиненко, Порошенко та Костенко визначені як переговорники, за юридичний бік питання відповідають Катеринчук, Зварич і Ключковський. Особисто і безпосередньо Безсмертний ні за що не відповідає. Його навіть не внесли до списку людей, які мають право давати політичні коментарі щодо виборчої кампанії. Робити це самостійно має право лише Ющенко, за узгодженням із ним уповноважені виступати «речниками» також Тимошенко, Зінченко, Порошенко, Мартиненко, Костенко, Пинзеник і Тарасюк.

Чи означає це, що Безсмертний зовсім безправний? І так, і ні. По-перше, найважливішою його опорою залишається «касир» кампанії Жванія. Зінченко, наскільки відомо, отримав не стільки кошти, скільки право на фінансування необхідних проектів. Реальними ж розпорядниками великої частини скарбниці залишаються Давид Важайович і Роман Петрович. Та альтернатива їхнім ресурсам уже активно формується іншими. По-друге, штаби все одно переважно «зав’язані» на Безсмертного, і ніякі надповноваження кураторів не зможуть змусити багатьох штабних робити те, що вони не бажають робити. Стійкість становища Романа Петровича багато в чому грунтується на лояльному ставленні до нього вождя, проте недавнє тижневе зникнення керівника ЦШ (без пояснення причин і без указівки місця проживання) дуже розгнівало Віктора Андрійовича.

Поки ці серйозні проблеми не будуть зняті, кампанія Ющенка не може бути ефективною. Лідер «НУ» має розуміти це краще за інших і відчувати особисту відповідальність за недоліки процесу. Віктор Андрійович, наскільки нам здається, не доклав необхідних зусиль для того, щоб процес «розлучення» виявився мінімально болісним чи максимально коротким. Проблеми начебто б зняті на словах, але в серцях у багатьох залишився осадок. Напевно, Ющенко мав підстави висловити безпрецедентний вотум довіри Зінченку й Тимошенко. Та, напевно, і Безсмертний (за всієї, мабуть, справедливої критики на його адресу) мав підстави образитися на висловлювання вотуму недовіри. Після тривалого періоду абсолютної довіри. І річ не лише в Безсмертному, а й у багатьох «робочих конячках», чия ефективність, напевно, викликала запитання, але чия щирість точно не викликала сумнівів. З технологічної точки зору лідер «НУ» (який ризикнув піти на перебудову штабного господарства), найвірогідніше, правий. Та половинчастість рішень разом з ігноруванням людського чинника призвела до того, що його команда все ще не є єдиною.

І дії її все ще не ефективні. Оскільки мають місце випадки, коли штабами в життєво важливих регіонах керують люди, для яких кампанія — не більш ніж спосіб освоєння передвиборного бюджету. Причому відноситься це як до людей Безсмертного, так і до ставлеників Зінченка й Тимошенко. Водночас активно не використовується найважливіший ресурс Ющенка — колосальний ентузіазм частини населення, яка готова трудитися на перемогу лідера «НУ» безплатно і самовіддано, але не знаходить застосування для своїх сил.

«Наша Україна» має у своєму розпорядженні великі кошти й спирається на велику підтримку населення. Для перемоги необхідно лише вміло з’єднати ці чинники. Саме в цьому, на наш погляд, головне завдання передвиборних структур. Саме з ним вони, вочевидь, не можуть впоратися. Безсмертний створював підпілля, Зінченко формує клуб інтелектуалів. Синтез двох підходів може привести до перемоги, але жодний із них, найшвидше, не в силах вирішити це завдання самостійно. Безсмертний показав себе не надто успішним творцем, Зінченко показує себе не надто успішним редактором. І тільки сам Ющенко, який добре знає здібності та недоліки обох, може об’єднати їхні зусилля. У протилежному випадку йому доведеться взяти на себе велику частину провини за гіпотетичну поразку. Своєї, команди і, можливо, й країни.