Зів'ялий гранат

Як там стверджував його улюблений Альбрехт Дюрер: "Задля того й служать красні мистецтва, аби створити можливість пізнати добро і зло". Саме мистецтва - не живопис, музика чи література, а множина. Бо інструментів пізнання в тобі - наче зернят у гранаті.

* * *

Георгій (Юрій) Іванович Нарбут народився 25 лютого (9 березня) 1886 року на хуторі Нарбутівка Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині - с. Червоне Глухівського району Сумської області) у сім'ї дрібного поміщика. Але то був старовинний, хоч і збіднілий козацький рід. Його родовід простежується від ХV століття, а прізвище Нарбут має тюркське походження і в перекладі з фарсі означає… "гранатовий сад". Знаєте, що особливо цікаво? Ні, не факт, що фамілія глибоко вкорінюється в історію колишньої гетьманської столиці Глухів чи й сивочолу історію всієї Гетьманщини. А те, що прізвище Нарбут давньоперського походження зустрічається по всій території колишньої Речі Посполитої, де скрізь набуло нового, символічного значення.

Як на свій час, батько, Іван Якович Нарбут, був освіченою людиною. Хоч і володів він хутірцем, та родина ледь зводила кінці з кінцями. Збіднілий поміщик працював у повітовому містечку Глухові "запасним збирачем". Світ неблизький - 20 кілометрів. Дітей виховувала мати, Неоніла Миколаївна, і мала чималий клопіт. Бо в сім'ї підростало дев'ятеро синів та дочок, і кожен мав хист. Зокрема Володимир, трохи молодший за брата Георгія, став відомим поетом Срібної доби, входив до "Цеху поетів" Миколи Гумільова, був репресований 1937 року і наклав головою в ГУЛАГу.

Першим навчителем майбутнього художника став дяк із сусіднього села. Велике враження на Юрка в дитинстві справили витинанки, мальовані печі, вишиванки, побачені по селянських хатах, про що він згадував упродовж життя і до мотивів яких повсякчас у різних формах повертався.

1896 року батько віддав Юрія і Володимира в науку до Глухівської чоловічої гімназії (нині - на вул. Києво-Московській), яка 1889-го перетворилася на гімназію класичного типу. Досі хлопчик ніколи рідного хутора не полишав, тож вражень було море! У гімназії (нині - один з корпусів Глухівського національного педагогічного університету) вчився так собі. Навіть із малювання майбутній ректор Української академії мистецтв носив додому незадовільні оцінки, бо фантазія малого художника не відповідала казенним вимогам. І це при тому, що учитель малювання Петро Рейлян мав славу невтомного краєзнавця й дослідника повітових старожитностей і навчав не лише Юрка Нарбута, а й у 1901-1909 роках і майбутнього історика та мистецтвознавця Федора Ернста.

На все свій час, і на пізнання добра і зла - теж.

Тут варто зауважити, що матеріальний стан родини дрібного повітового чиновника І.Нарбута був на межі бідності. Із фарбами й олівцями Юрко познайомився лише ставши гімназистом.

1903 року на його юнацьких малюнках з'явилися лицарі в обладунку, готичні палаци. Старшокласника не по-дитячому полонила книжкова ілюстрація, зокрема роботи художника-графіка Івана Білібіна до дитячих книжок. У повітовій бібліотеці Глухова гімназист брав підшивку журналів "Світ мистецтва", де траплялися розвідки про видатні твори античності, шедеври доби Відродження або, приміром, стаття про самобутність японського мистецтва.

Після закінченні гімназії (1906) Георгій Нарбут із незмінним успіхом експонував свої оригінальні твори. Здебільшого то були ілюстрації до відомих казок: "Війна грибів", "Горошеня", "Снігуронька", "Костій Бездушний". За роки навчання у Глухівській чоловічій гімназії двічі подавав твори на виставки образотворчого мистецтва. Перше визнання трапилося 1904 року, коли малюнки учня експонувалися на сільськогосподарській виставці в Глухові й були відзначені похвальною грамотою повітового земства. І що найдивніше, усі вісім років навчання у повітовому містечку, аби не осоромитись поміж чиновників, батько забороняв гімназистові… малювати. Попри пильне око Івана Яковича, Юрко улюбленої справи не полишив.

Для батька офіційно Юрко подався в серйозні студенти, коли вступив на факультет східних мов Санкт-Петербурзького університету (саме звідси - зацікавлення живописом Далекого Сходу), утім, згодом він перевівся на історико-філологічний факультет.

Але, вислизнувши з-під батьківської опіки, у місті на Неві юнак продовжив займатися живописом. Ні, піти в науку до будь-кого Георгій Нарбут не хотів. Він шукав зустрічі з майстром, якому довіряв найбільше, кого здавна мав за авторитет як книжкового графіка. Урешті-решт українцеві пощастило показати свої малюнки метру - Івану Яковичу Білібіну, на книжкових ілюстраціях якого до казок Олександра Пушкіна гімназист виріс як митець.

Прискіпливо роздивившись роботи, І.Білібін не просто прийняв гостя в учні, а дав йому притулок у себе вдома, наділивши окремою кімнаткою. У першій половині дня Георгій Нарбут слухав лекції в університеті, а надвечір вони вдвох з Іваном Яковичем малювали за одним столом, із тією хіба різницею, що майстер працював пензлем, а учень - пером. Відмінність була ще й у тому, що юнак однаково точно малював як правицею, так і лівицею.

Що ще зробив майстер, художник-графік І.Білібін для здібного учня? Навесні 1907 року принагідно познайомив його з московським видавцем Йосипом Кнебелем, який відкрив перше в Російській імперії спеціалізоване видавництво, що друкувало книжки про мистецтво. Родом з містечка Бучач, що на Станіславщині (нині - Тернопільська область), той столичний книговидавець підтримав гасло прогресивної педагогіки "Мистецтво в школу!" і став щирим поборником створення дитячої художньої книжки.

Ось чому Георгій Нарбут отримав можливість почати з азів, рухаючись, так би мовити, до чистих творчих джерел і разом із тим сіючи розумне, добре й вічне. Невдовзі на замовлення Й.Кнебеля молодий український маляр створив серію ілюстрацій до народних казок - "Журавель і Чапля" (1907; наклад 5000 примірників, ціна 50 коп; це стало стандартом для серії), "Війна грибів" і "Дерев'яний орел" (обидві - 1909), "Теремок" і "Мізгірь" (обидві - під однією обкладинкою; 1910), "Як миші кота ховали" (1911); збірки народних пісень та потішок "Танцюй Матвій, личаків не жалій" ("Пляши Матвей, не жалей лаптей"; 1911); видав дві книжки силуетів: "1812 рік у байках Крилова" і "Врятована Росія в байках Крилова" (обидві - 1913).

У дружній розмові старший на 11 років товариш Мстислав Добужинський, який сам навчався за кордоном не в одного майстра і, зокрема, одним із перших оцінив талант Мікалоюса Чюрльоніса, порадив Георгію Нарбуту їхати до Мюнхена, до свого колишнього навчителя. Так українець і зробив. І знову допоміг видавець-земляк Йосип Кнебель - профінансував поїздку. У столиці землі Баварія до кінця 1909 року студент шліфував майстерність у приватній малярській школі Шимона Холлоші, яку угорський художник створив 1886 року.

Крім уроків у відомого графіка Ш.Холлоші, Гергій мав і інші студії. Він із власного досвіду знав, чого бракує в Санкт-Петербурзі найбільше: спілкування з оригіналами. Отож коли класи закінчувалися, Георгій Нарбут вирушав до Мюнхенської пінакотеки, де зала за залою оглядав зібрання класичних творів - різні епохи, різні народи, різні культури.

Повернувшись до міста на Неві у всеозброєнні новітніх європейських знань і вмінь, Георгій Нарбут органічно влився в об'єднання "Світ мистецтва", почав працювати в редакції журналу "Гербознавець", на роботі створюючи герби, а вдома ілюструючи книжки. Це й не дивно. Поки українець мешкав у 1906-1917 роках у Санкт-Петербурзі, він навчався то у філігранного книжкового ілюстратора і театрального оформлювача Івана Білібіна, то у неперевершеного майстра міських пейзажів і мистецтвознавця Мстислава Добужинського. Обидва наставники були активними учасниками художнього об'єднання "Світ мистецтва".

У 1910-1912 роках Георгій Нарбут працював здебільшого як книжковий художник-графік. У той період він проілюстрував казки Ганса Крістіана Андерсена, байки Івана Крилова, народні перекази та легенди. Здавалося, здібний художник на щось чекає, прорисовуючи уявою чарівні пригоди інших митців. А можливо, шукав. Як я вже зауважував вище - у гранаті чимало соковитих зернин...

Ще в Мюнхені 23-річний Георгій захопився… дитячими іграшками. Повернувшись на береги Неви, хобі не полишив, а зібрав чималу приватну колекцію забавок і навіть сам узявся їх виготовляти. Як результат - 1911 року з'явилася перша книжка Георгія Нарбута "Іграшки", яку сам проілюстрував (гуаш, акварель), а написати віршований текст замовив приятелю, поетові-символісту й езотерику Борисові Діксу. Представлена московським видавництвом "Видавець Й.М.Кнебель", вона вдячно несла посвяту двом благодійникам і вчителям - Олександрові Бенуа і Мстиславу Добужинському. Уже тоді виразно проявилася характерна й для всіх наступних книжок Г.Нарбута риса - максимум графіки, мінімум тексту.

Здавалося, Георгій Нарбут натрапив на золоту жилу і відтепер безжурно розкошуватиме в тихому морі книжкової ілюстрації. Та як тонкий знавець українських старожитностей і геральдики, він створив іще й безліч гербів: ілюстрував або оформлював "Малоросійський Гербовник" Владислава Лукомського і Вадима Модзалевського (1914; понад 400 гербів чернігівського дворянства), "Герби гетьманів Малоросії" (1915) тих самих авторів, "Старовинну архітектуру Галичини" (1915) і "Стародавні садиби Харківської губернії" (1917, обидві - мистецтвознавця Георгія Лукомського) та інші нині раритетні видання.

Багатьох досвідчених колег і мистецтвознавців вражала продуктивність завзятого художника-графіка. У Георгія Нарбута вона зростала з року в рік. Якщо 1912-го друком з'явилося 12 видань з його авторськими ілюстраціями, то 1913-го - сімнадцять, а 1914-го - вже тридцять! І кожне видання перетворювалося на шедевр, а з огляду на мізерні тиражі - на раритет. Уявіть: унікальне видання "Герби гетьманів Малоросії" Владислава Лукомського і Вадима Модзалевського надрукували накладом лише 50 (!) примірників.

Попри столичний лоск і новий статус, митець щоліта вирушав в Україну, до Глухова, де вивчав пам'ятки української старовини. Тож не випадково власний герб Нарбут підписав так: "Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старшинський син, гербів і емблем живописець" (1912). Хист не перетворюється на талант у порожнечі.

Слово "гранат" походить від латинського granatus, що означає зернистий. Цікаво, що в деяких мовах терпкий соковитий плід називали "зернисте яблуко". З давніх-давен на Близькому Сході він вважався королем усіх плодів. Де ви ще бачили, аби фрукт природною формою нагадував царський атрибут - корону, величний символ верховної влади? У 1914-1915 роках українець знову здивував колег, коли несподівано створив цикл алегоричних композицій на теми Першої Світової війни, а потім раптом перекинувся на роботу над… "Українською абеткою".

Палітрою інтересів Георгій Нарбут нагадував митців доби Відродження, котрі будь-яким своїм твором втілювали красне мистецтво: що не твір - то шедевр. Тож не випадково 1916 року 30-річного Георгія Нарбута разом із колишнім навчителем - сивочолим Іваном Білібіним, а також Євгенієм Лансере і Кузьмою Петровим-Водкіним колеги по пензлю обрали до керівного комітету художнього об'єднання "Світ мистецтва".

Одної літньої днини 1915 року, перебуваючи на вакаціях у родинному маєтку на хуторі Нарбутівка Глухівського повіту, митець розпочав новий шедевр. То мала бути акварель "Троянди (в келиху)", яку автор збирався подарувати першій дружині Вірі Павлівні Кирьяковій, котра в березні 1914 року народила чоловікові первістка - доньку Марину.

З різних причин картину закінчити на Глухівщині не вдалося, тому довершував натюрморт "Троянди (в келиху)" у Петрограді. З пам'яті. Як митцеві вдалося зберегти незвичайну свіжість натури і цілісність колірної гами - одному Богові відомо. Утім, справжній ажіотаж чекав на художника 1916 року, коли в Петрограді він виставив роботу на щорічній виставці творчого об'єднання "Світ мистецтва". Глядачів перед "Трояндами" зупинялося чимало, та їх дратувала приписка "Не продається". Та хоч як пручався Георгій Нарбут, але цю роботу йому таки довелося продати. За шалені, як на ті часи, гроші - 800 рублів, за стартової ціни 300 рублів. І не кому-небудь, а сім'ї Миколи ІІ.

У вересні 1917 року колеги обрали Г.Нарбута професором - керівником графічної майстерні Української академії мистецтв. Відтоді він жив проблемами академії, займаючись усім - від створення печатки до вирішення фінансових питань. У грудні того ж року, у найважчий для академії час, митець обійняв посаду ректора.

Найактивнішу участь він бере в усьому, чого потребує молода країна: створенні державної символіки Української Народної Республіки (зокрема проектів Державного Герба й Печатки), ескізів українських грошових знаків - гривень, національної абетки, поштових марок, цінних паперів УНР, грамот і навіть листівок. Саме Нарбутяка, як на запорізький кшталт називав себе митець, виконав колосальний спектр графічних робіт, що ідентифікували Українську державу, - від ескізів мундирів армії Української Народної Республіки до створення упаковок та етикеток для українських товарів, поштових марок УНР у 30, 40 і 50 шагів, обкладинок журналів "Мистецтво", "Зоря", "Наше минуле", "Солнце Труда", екслібрисів, що стали класикою національної графіки.

У 1918-1920 роках на квартирі в Георгія Нарбута, що на другому поверсі дерев'яного будиночка в Георгіївському провулку, 11, біля Софії Київської, збиралися однодумці, які "вірили в свободу, розум, мистецтво, науку". Як їм велося, світло пролив Павло Тичина, стверджуючи, що Господь змилувався над Георгієм Нарбутом, бо забрав його раніше, ніж ті, що приїздили по розумників і геніїв на чорних "воронках".

Навесні 1918 року у п'ятикімнатній квартирі Нарбутів у Георгіївському провулку оселився з дружиною давній товариш Георгія Івановича - історик, археограф, архівіст і генеалог Вадим Модзалевський, який перебрався до столиці з Чернігова, отримавши посаду завідувача архівно-бібліотечного відділу Міністерства освіти УНР (пізніше - Головне управління мистецтва і національної культури). Міцна чоловіча дружба відриває їх від родин. Нарбут і Модзалевський завжди разом, вони єдині як вода і полум'я. Нарешті бурхливий і нестримний Георгій знайшов тиху й самовіддану, а головне - розумну дружбу. Як затяті шанувальники українських старожитностей, вони щотижня вирушають на Поділ, де скуповують на ринку антикваріат і раритети.

Квартира поступово набуває рис музею, перетворившись восени 1919 року на знану в столиці мистецьку ложу. Тут збирається й рухає мистецтво їхня дев'ятка: ексцентричний Нарбутяка в жовтих чоботах, Юхим Михайлів, Павло Тичина, Михайль Семенко, Олександр Чапківський, Лесь Курбас, Пилип Козицький, Федір Ернст. Дев'ятим ледь не по черзі ставав хтось із гідної четвірки "інтересних кандидатів" - Вадим Модзалевський, Микола Зеров, Яків Степовий або Микола Бурачек. Тим списком гідних українців товариство не обмежується. У мистецькому салоні в Георгіївському провулку з'являлися Сергій Єфремов, Андрій Ніковський, Петро Стебницький, Павло Зайцев та інші.

Та 23 травня 1920 року в Києві Георгій Нарбут, український художник-графік, творець державної символіки УНР, автор перших державних знаків, банкнот і поштових марок; зачинатель українського книжкового мистецтва, один із засновників і ректор Української академії мистецтв, після ускладнень від букету хвороб, помирає. Коли зайшлося про поховання, зважаючи на значення для національної культури померлого, група його однодумців, "дев'ятка", вирішила знайти в передмісті пару сірих волів, аби ті, за давнім українським звичаєм, везли труну на цвинтар, але не вийшло. У воєнний час вдалося роздобути лише пару не реквізованих більшовиками коней.

Відтак вулицями Києва на кладовище рушила традиційна жалобна хода. Попереду сумно виступав військовий оркестр Української Народної Республіки, за музикантами з весняними квіти йшли студентки академії у світлих шатах. Затим на відкритому возі, вистеленому килимами, - труна, а за нею - весь мистецький Київ.

Вічний спокій Майстер знайшов на зеленій Байковій горі, на тамтешньому кладовищі - ділянка №2. Небіжчика поховали не в жалобному чорному костюмі, а в улюбленому… темно-синьому козацькому жупані зі срібними ґудзиками, в якому Георгій Іванович, справжній поціновувач українських старожитностей, останнім часом приязно зустрічав гостей...

* * *

Як не пручався гранат, але зів'яв. На одному з останніх залишених по собі похмурих етюдів Нарбут зобразив ніч, місячне світло, руїни Софії Київської і вічні вітряки. Можливо, згадуючи про чарівний млинок прадіда Мусія Нарбута, який умів і з пістоля бабахнути, і лиха закаблукам дати, і смерть пережити.