Жіночі обличчя війни

Війна, вона хоч і жіночого роду, але сутність її зовсім не жіноча. Тому що війна - це смерть, а жінка - життя.

Але незважаючи на це, коли приходить війна, є жінки, які не можуть бути осторонь неї. Тоді життя і смерть переплутуються в гостро-щемливому сюрреалізмі. Згадуються образи. Жінок. З різними обличчями, з різного часу, з різних міст…

* * *

... 2015-й, потяг Маріуполь-Київ. Він завжди повний військових. У вагоні стояв міцний чоловічий дух, перемішаний з запахами пива, ковбаси й свіжого хліба. Хтось співав про Україну і війну. Хрипкий чоловічий голос, розладнана гітара, проникливі слова… В кінці вагону, на "боковушці", сиділа дівчина в однострої, гарна-прегарна. Довге пшеничне волосся, затягнуте в тугий хвіст, величезні блакитні очі й губки бантиком. Дівчина щось клацала в телефоні, подеколи поглядаючи у вікно. Потім замовила чай. Я теж замовила. Покликала її до себе, розкрила пачку печива, запропонувала. Вона пила чай і повільно жувала печиво. Розмова не клеїлася, їй не хотілося говорити. Розповіла лише, що їде у відпустку, сама - медик у танковому батальйоні, контрактниця. Служить майже рік.

- Чому пішла в АТО?

- Так сталося, - а в очах цілий вир думок і почуттів, які не передати словами. Ніби й хотіла щось розповісти, але несила.

Чай швидко охолов, але дівчина, напевно за звичкою, гріла руки коло ледь теплої чашки. Майже дитячі зашкарублі пальчики, короткі, грубо обрізані нігтики, дрібні тріщинки на сухій шкірі. Але дівчині на те було байдуже, вона гріла руки і думала про своє. Про те, що виповідати поки що несила...

За вікнами темніло. У вагоні ще тихенько співали. Кілька молодиків у цивільному намагалися заговорити до дівчини, але зовсім незнайомий солдат років п'ятдесяти дуже дохідливо пояснив, що цього робити не варто. А вона ще трішки поклацала в телефоні, потім дістала з гігантського наплічника спальник, пірнула в нього і швидко заснула. Без матраца, без ковдри. Запакована білизна з синім написом "Укрзалізниця" так і лишилася лежати на верхній полиці…

* * *

Чому всупереч традиційному уявленню українців про жінку-берегиню, яка має сидіти вдома і чекати на свого чоловіка, представниці "слабкої" статі йдуть на війну? Жінки-ветерани на це запитання зазвичай відповідають просто - не могла всидіти вдома. Натомість психологи зауважують, що, крім можливих трагічних життєвих обставин, які спонукають жінку йти на фронт, психологічними стимулами такого рішення є військова романтика і підвищення самооцінки. Звісно, боронити Батьківщину, ризикуючи своїм життям у зоні бойових дій, - це вчинок. Та жінка має тисячу разів зважити, адже військова романтика з книжок і фільмів далека від дійсності. В бліндажах і окопах жінки зазвичай потерпають від неможливості дотримання елементарної жіночої гігієни. Ніби дрібниця, але в лютий холод або нещадну спеку - це жахливо. В умовах бойових дій жінка також мусить забути про гидливість і блювотний рефлекс, адже війна - це тіла, пошматовані снарядами, запах крові і трупи. І коли на тебе дивляться благальні очі солдатика, якому розірвало черевну порожнину і перемішало всі нутрощі, ти маєш зціпити зуби і робити свою справу, аби сталося диво і він залишився живим. Крім того, під час бою жінка абсолютно забуває про свою вагову категорію та слабкі руки. Вона вдягає бронежилет вагою 12 кг, каску - 3 кг і витягає з поля бою поранених, удвічі, а то й втричі важчих за себе.

* * *

2016-й. Дніпро. Площа біля залізничного вокзалу. Близько шостої ранку. Серед строкатого натовпу - люди в камуфляжі, засмаглі, з великими вицвілими наплічниками за спинами. Вони ніби окрема каста, тримаються купками. Роздивляються навколо зверхньо-втомлено, наче знають щось особливе. В одній з камуфляжних компаній жінка років сорока. Її важко відрізнити від чоловіків. Теж у камуфляжі, теж коротка стрижка. Але волосся свіжопофарбоване в каштановий колір. І темні окуляри. Не тактичні, а великі жіночі, із стразами. Разом із камуфляжем вигляд дещо дивний. Жінка поводиться з чоловіками по-чоловічому, щось голосно розповідає, активно жестикулює однією рукою. А в іншій притулилося малесеньке руде кошеня. Потім жінка однією рукою витягла з кишені пачку цигарок. Чоловіки допомогли підкурити. Кошеня почало відчайдушно пручатися, намагатися втекти. Але жінка міцно обхопила його тільце, притисла до грудей. Маля заспокоїлося. Через кілька хвилин жінка кинула недопалок, звичним рухом розтоптала його брудним берцем і ніжно погладила тваринку. Тим часом один з хлопців приніс пляшку кока-коли і пакет молока. Дамі - кола, кошеняті - молоко в обрізаному пластиковому стаканчику. Хлопці втішалися. Згодом до військових підійшов таксист, і вся камуфляжна компанія всілася до сріблястої іномарки. Спереду вмостилася пані з кошеням. Дверцята зачинилися. А жінка знову щось голосно розповідала й активно жестикулювала однією рукою. Таксі рушило…

* * *

Уявіть собі дівчину з певним набором комплексів і купою особистих проблем. Коли вона опиняється в колективі 120 чоловіків, звісно почувається богинею, і всі її комплекси зникають. Навіть жахи війни стають вже не такими жахливими, адже рівень жіночої самооцінки підвищується до нечуваних висот. А якщо пані ще й фахово виконує свою роботу, ставлення до неї взагалі особливе. Слід зауважити, що деякі речі на війні жінка справді може робити краще, ніж чоловік. Попри емоційність, жінка в бойових умовах більш дисциплінована і майже не схильна до вживання міцних напоїв. Вона має неабияку здатність до концентрації уваги і розвинену дрібну моторику, отже саме жінки - неперевершені снайпери і зв'язківці. Ці ж якості жінкам-медикам допомагають врятувати на передовій тисячі життів. Ну і, звичайно, як не сказати про жінок, які на фронті куховарять і перуть білизну, вони у військових частинах стають такими собі матусями. Їх поважають, з ними радяться і навіть довіряють сердечні таємниці.

Коли жінка-воєнчиня повертається в мирне середовище, проблеми і комплекси з'являються знову. Крім того, додаються "особливі бонуси" у вигляді ПТСР і упередженого ставлення оточення. Аякже, мовляв, "усім відомо, чим жінки на війні займаються". Це боляче і несправедливо, отже, саме тоді панянці в камуфляжі знову страшенно починає кортіти на війну. І хай там жах, бруд і смерть, вона там - Жінка…

* * *

Літо 2015-го. Волноваха. Дарма що зовсім поруч війна, на вокзалі красується величезна клумба квітучих троянд. Багато військових із зброєю. Від цього незвиклій людині з мирної території стає трохи моторошно, місцеві звикли. Вони снують туди-сюди, ніби й не помічаючи війни навколо.

Щоб у Волновасі потрапити на вокзал, треба обов'язково перейти залізничний міст зі стрімкими сходами. Цими сходами незграбно спускається на перон пухкенька жінка в линялому камуфляжі з двома спортивними валізами, наплічником і рожевою косметичкою, яка напевно не влізла ні у валізи, ні у наплічник. Торби важкі, вона тягне їх по одній, спускаючись і піднімаючись по прольотах. Але незважаючи ні на що, жінка усміхається. Вона ніби задоволена усім, що відбувається, і певно тому ніхто не підходить, аби їй допомогти. Я не витримую, залишаю свій багаж на сусідів і підхожу. Жінка так само з усмішкою погоджується на допомогу. Несподівано нас помічають чоловіки, вихоплюють валізи і, наче пір'їнки, несуть до лавочок у затінок під каштани. Ми розговорилися.

- До дітей їду, - очі аж світяться радістю. Помічаю обручку на пальці.

- А чоловік?

- Удома. Чекає.

- ?

- Я медсестрою була в лікарні, прийшла рознарядка - потрібні медики в АТО. Я не дуже й хотіла. Але розміркувала, все ж таки зарплата більша. І пільги. Я в реанімації працювала, то вже нічого не боюся, курси пройшла і гайда - на фронт. А зараз оце їду додому, до дітей.

Про чоловіка вона не говорила, а я й не питала…

* * *

Соціум уже звик до того, що жінка-берегиня під час війни може перетворитися на солдата. Соціуму навіть подобається плекати нових українських героїнь. Забувається якось, що важлива функція жінки таки народжувати дітей і берегти родинне вогнище. Сьогодні вже нікого не дивує, якщо жінка йде на війну, а чоловік залишається вдома з дітьми. Ніхто не заглядає тим жінкам у душу. Результатом такого жіночого героїзму є подружні конфлікти і руйнування родин. Якщо рік тому розпадалися 30–60% сімей атовців, то сьогодні психологи доповідають, що цифри сягнули 60–90%.

* * *

Пам'ятаєте легендарний твір Світлани Алєксієвич "У війни не жіноче обличчя"? Багато років тому, коли читала, думалося, як же добре, що та страшна війна давно в минулому і той жах уже ніколи не може повторитися. Сьогодні дивлюся навколо, і думається, що, не зважаючи ні на що, все повторюється, а у війни взагалі немає обличчя. Є лише обличчя, в яких війна.