Цілі

Лютий 2022

Про те, що йде, Андрій повідомив Оксані несподівано. Ну, от не помічала вона нічого такого, що могло віщувати про іншу жінку. Жили, як усі, робота, діти… але з ним сталася любов. Оксана не могла ні говорити, ні плакати. Всередині все стислося, застигло і скам’яніло. Тієї ночі вона заснула в порожньому холодному ліжку, сама холодна і порожня. Гучний вибух уранці не злякав. Але гупнуло ще двічі, ближче, і вона стрімголов вискочила з-під ковдри й побігла до вікна. З хижим гарчанням прямо над їхнім будинком пролетів гелікоптер. У спальню забігли діти. Старший, Макс, тицьнув їй під носа телефон.

— Мам, війна.

Потім подзвонила Танюха, кума, з Києва.

— Оксан, у вас вибухи чутно?

— Чутно. А у вас?

— Гатять. Оксан, Росія напала. Війна.

За вікном під будинком у досвітніх сутінках стояли машини, біля яких метушилися люди. В багажники поспіхом закидалися валізи, вантажилися якісь розхристані клунки. За хвилину автівки одна за одною рвучко рушили і зникли.

— Оксанко, не мовчи. Що робитимемо? — Таньчин голос трусився, але Оксану заціпило, думки не хотіли збиратися до купи.

Вікно спальні виходило на поле, за яким була Буча. Там, ніби велетенські чорні комахи, кружляли гвинтокрили. А за її спиною стояли діти — Макс, Антон і Софія.

— Мам, тривожні валізи треба збирати.

Так, валізи, які вони кілька тижнів тому зібрали, а потім, почувши заспокійливі промови влади, розібрали.

— Тань, треба дізнатися, що у нас з укриттями.

— Так, ти права. Знайти укриття. Якось перебудемо. Думаю, це ненадовго.

За вікном тривала канонада. Діти пішли збирати речі. А над Ірпенем вставало лютневе сонце.

***

За кілька годин зателефонував Андрій. Сказав, що приїде. Якраз у той час Оксана лаштувала на кухні бутерброди. Руки зрадницьки затремтіли. В грудях люто запекло від образи за зраду — як він міг? Але Андрій їде до них. Тож, незважаючи ні на що, до Оксани поверталися усвідомлення і впевненість, що разом вони таки з усім впораються.

***

Гупало майже безперервно. Дорогами повільно рухалися тягнучки автомобілів на виїзд із міста. Оскільки вирішено було перечекати війну вдома, Оксана з Андрієм вирушили на пошуки укриття. З укриттями в місті була халепа, поруч жодного більш-менш безпечного. І навіть в абсолютно необлаштовані обшарпані і захаращені підвали набивалося стільки народу, що не продихнути. В разі обвалу будівлі таке укриття могло запросто перетворитися на братську могилу. Тож прийняли рішення під час тривог залишатися в квартирі і дотримуватися правила двох стін.

***

Черга за продуктами протягнулася з крамниці далеко на подвір’я. Високо в небі проревів винищувач. Хтозна, свій чи чужий. Але люди не зрушили з місця. Стояли. Андрій з Оксаною переважно мовчали, дослухалися до розмов навколо. Чоловік опустив голову:

— Я… хотів поговорити.

— Про що? — Оксана чекала чогось подібного. Вона навіть уже готова була його пробачити. Ну, чого не буває в житті… У них же стільки всього спільного і прекрасного. І, знову ж таки, діти…

— Ти нічого такого не подумай, — Андрій зітхнув, опустив очі. — Я побуду з вами зараз, але Христину покинути не можу…

Христина… Ту курву, яка зруйнувала їхній шлюб і поламала її життя, звати Христина… І він не може її покинути. Тобто Оксану з дітьми може, а її, Христину, не може… От прямо зараз у черзі за крупами і консервами він каже це Оксані і чекає, що вона має його зрозуміти. А вона не може… Натомість їй до нестями схотілося викинути це все із зболілої голови до біса. Аби нічого не чути й не бачити. І йти. Довго-довго. Туди, де немає жодної живої душі. Тільки земля, трава і дерева. Багато-багато дерев. Ліс. Стати посеред того лісу і… завити. Голосно-голосно. Аж поки весь біль, що застряг гострими скалками в грудях, не розтопиться і не виллється назовні гарячими гірко-солоними ручаями. А потім впасти на землю, скрутитися, скоцюбитися і зникнути… Бо несила терпіти…

Оксану витверезив гуркіт гвинтокрила, що пролітав низько над будинками. Зберися, ганчірко, в тебе троє дітей і на дворі війна. Ти маєш бути сильною. Вона вдихнула. Видихнула.

— Я розумію, — її обличчя скам’яніло, жоден м’яз не сіпнувся. Андрій відсахнувся. Такою свою дружину він ще не бачив. Та й вона себе такою не бачила. — Я. Все. Розумію.

За півтори години вони нарешті скупилися. Повні торби провіанту додому несли мовчки.

***

Діти вдома зустріли батьків, ніби рік не бачили. Зраділи. Вони сприймали те, що відбувається навколо, як пригоду. А за день так зголодніли, що один поперед одного взялися розбирати сумки з продуктами, вишукуючи серед пакетыв із крупами щось смачненьке. Треба було готувати їсти. І, бажано, не на один день. Оксана довго не думала — борщ. Тож поки Андрій видзвонював знайомих, аби дізнатися, хто що далі планує робити, вона поставила замочуватися квасолю і взялася вибирати овочі.

Тлом із ноута неслися новини. Знадвору лунали сигнали тривоги і люто гупало. Діти з Андрієм зробили в коридорі велетенське гніздо-лежанку, Антон із Софійкою намагалися дивитися мультики, старший, Макс, тицяв кнопки в телефоні.

А в Оксани варилося. У великій десятилітровій каструлі (в маленьких вона варити просто не вміла) вже мліли реберця, картопля і квасоля. Морква з цибулею і буряк з томатним соусом тушкувалися на окремих пательнях. Оксана тоненько шинкувала капусту, пробувала бульйон на сіль, мішала засмажку, аби не підгоріло. Потім згадала, що її бабця заправляла борщ затертим в ступці салом із часником. Сало є, часник є, — Оксана полізла до верхньої полиці за ступкою. Почала товкти. М-м-м-м! Вона в дитинстві не помічала, який то має аромат. Борщ і борщ. Але зараз щось у неї ніби перевернулося всередині. Борщ став чимось таким рідним, сталим, непохитним. Тим, що передавалося у них у родині з покоління в покоління. Вона мішала червоне вариво, ніби медитувала. Кудись відлітали гризоти, від душі відлягало, в голові розвиднювалося. Навіть вибухи здавалися вже не такими страшними. З’явилися сила і впевненість — вона витримає. Бо має зберегти своїх дітей. І передати їм ось це, таке рідне, стале, непохитне. Аби і вони відчули силу, аби жили далі.

— Мам, а скоро їсти будемо? Пахне-е-е.

— Мийте руки.

І її дітвора вишикувалася один поперед одного у ванну кімнату.

***

Євгенія Михайлівна мешкала на одному поверсі з Оксаною. Жила з рудим котом і білими глоксиніями на підвіконнях. Її діти років двадцять тому виїхали кудись за кордон. Тож коли Оксана наварила борщу, занесла каструльку і їй.

— Спасіба, дочєнька, — Євгенія Михайлівна просльозилася. — Как ви?

— Тримаємось. Ви якщо що, заходьте. Не сидіть самі.

— Спасиба, спасіба бальшоє. І ви захадітє.

Цими днями Оксана познайомилася з багатьма своїми сусідами. Роками вони жили в одному будинку і іноді навіть не віталися. Але наразі люди щодня виходили на двір ділитися новинами: де які продукти або ліки можна дістати, де блокпости на дорогах, які населені пункти захопили. Люди гуртувалися, робили добро. І в ці миті добра їхні втомлені обличчя сяяли. Виявилося, навколо так багато чудових людей, що від того сяйва Оксані ставало світліше. І тепліше.

***

— За годину виїжджаємо. Останній раз питаю, їдете з нами чи ні? — Танюха вкотре намагалася вмовити Оксану їхати десь на захід, бо там спокійніше. — Якраз для вас у бусіку є три місця. Софійку на руки візьмеш.

— Ні, Тань. Ми якось тут перебудемо.

— На вулицях стріляють. Хліба немає. Чого ви чекаєте?

— Це ненадовго. У нас не так усе погано. Їдьте без нас.

— Добре, Ксю, — Оксана чула, як Танюха нервує, — ви бережіть себе, гаразд? Ми подзвонимо, як кудись доїдемо.

— І ви себе бережіть. Цьомай дітей, привіт чоловіку, — в Оксани чомусь стисло в грудях. — Щасливої дороги.

Корвалмент не допоміг. У грудях нещадно нило, ніби притисло брилою.

Того дня Танюха на зв’язок більше не виходила. І наступного теж. Оксана набирала номери — її, її чоловіка, її дітей нескінченну кількість разів. Але у відповідь чула: «Ваш абонент поза зоною досяжності»…

Березень 2022

— Мам, а помирати боляче? — Софійка дивилася Оксані прямо в очі.

— Не знаю, сонечко.

— Макс теж так сказав, — мала на мить задумалась. — А як я дізнаюся, що померла?

— Ти не помреш, ми виживемо, котику.

— А звідки ти знаєш?

— Я вірю.

— Добре.

Оксана тулила до грудей малу, вдихала солодкий запах ніжного русявого волоссячка і чимдуж намагалася не розревтися, аби її не лякати. Оксана має бути спокійною, щоб не травмувати і так зляканих дітей. Розважливою і дуже спокійною. Але зрадницькі сльози застилали очі і котилися щоками, як ріки. В яких втопитися б. Але треба жити. Бо діти.

Софійка випросталася з обіймів, глянула на матір.

— Ти плачеш? Не плач. Все буде добре. Макс так говорить.

— Ну якщо Макс говорить, то так і буде, — усміхнулася Оксана.

— Мам, а можна печеньку?

— Бери.

— Дякую. Я і хлопцям візьму, — мала набрала печива в обидві жмені і побігла до братів у коридор.

***

— Немає чого чекати. Треба їхати, — Андрій смалив сигарети одну за одною. За вікном не припинялася стрілянина. Місто перетворилося на зону бойових дій — військові з автоматами, броньовані автомобілі, тіла загиблих, які могли лежати на узбіччях по кілька днів.

Учергове гучно гупнуло, будинок здригнувся, десь заволала сигналізація, посипалося скло.

— Як? — Оксана теж підкурила. — Залізниця не працює, Романівський міст підірвано, місця евакуації прострілюються.

— Але ховатися нема де, продукти закінчуються. Ми не можемо ризикувати дітьми.

До вечора було зібрано речі і вирішено з самого ранку перебіжками добиратися до мосту — єдиного місця в Ірпені, звідки ще можна було виїхати з міста.

***

— Ма-а-а-ам, лоскотно.

Оксана водостійким маркером писала на спинах дітей їхні прізвища, імена і по батькові, адреси і телефони. Вона відганяла від себе думки про те, що ці написи можуть знадобитися. Але жорстока уява малювала жахливі картинки, що перетиналися з реальністю цих днів. Софійка кумедно щулила носика, Оксана посміхнулася. Та її руки зрадницьки тремтіли. До нестями схотілося розревтися. Але ні, зараз діти мають бути впевненими, що все буде добре, тому вона за будь-яку ціну мусить триматися.

За годину Макс і Антон із наплічниками стояли біля дверей, Софія тримала поперед себе переноску з морським свином Семеном.

— Усе взяли? Готові? — Андрій ще взувався, а Оксана побігла перевірити, чи перекрила газ і чи всюди вимкнули світло.

***

Євгенія Михайлівна відчинила відразу. Ніби чекала. На руках вона тримала свого рудого кота, замотаного в картату теплу хустку:

— Всьо-такі єдітє. Харашо. Я прісматрю за квартірай.

Оксана простягла їй ключі:

— Там на кухні я виставила на столі крупи і консерви — це для вас. І якщо неважко, поливайте орхідеї, добре?

— Ну канєшна, канєшна.

— А може, все-таки теж поїдете?

— Нєт. Куда мнє? Буду дома. Рускіє тоже люди. Нє тронут. Єслі би Україна нє сопротівлялась, ми би даже нє замєтілі смєни власті. А так… Каса на камєнь. Брат на брата. Бєди натварілі. Ех-х-х… — вона махнула рукою і важко зітхнула.

Оксану пересмикнуло. Але дискутувати і щось пояснювати не було часу.

— До побачення, Євгеніє Михайлівно. Тримайтеся.

— Щаслівай дарогі, — бабця швидким рухом намалювала пучкою в повітрі дрібний хрест, — бєрєгітє себя.

***

До Романівського мосту кілометри два діставалися перебіжками. Десь зовсім поряд стріляли. Під ногами ковзалася підмерзла багнюка. Оксана тримала за руку Антона, Андрій — Софію, Макс біг попереду сам. Ще трохи. Ще зовсім трохи. Онде вже люди. Розгублені, розхристані і зосереджені водночас. З наплічниками за плечима, з клунками в руках, з дітьми, з тваринами — з тим, що вдалося взяти в дві руки і рушити із свого усталеного розміреного життя в нікуди. Дід на милицях, молода жінка з малям і торбою через плече, підліток із величезним псом на повідці, бабця в інвалідному візку, який пхає така ж сама стара.

Міст — вивернуті вибухом плити. Шматки асфальту і бетону. Арматура, мов іржавий кістяк. І швидка чорна вода.

Люди переходять ріку по уламках мосту і дерев’яних щитах. Військові керують процесом:

— Швидше, тут прострілюється!

— Тримаємо дистанцію! Не зупиняємось!

— Голови вниз!

Звуки під мостом стають лункими, металевими, ніби з потойбіччя. Оксана переставляє ноги, не відчуваючи тверді, — дрібне каміння, хиткі дошки, слизький бетон. Вона боїться випустити руку Антона, тримає в полі зору Андрія з Софійкою і Макса.

Раптом Андрій почав комусь несамовито махати рукою. З натовпу, де люди чекали на евакуацію, йому у відповідь теж хтось змахнув. Жінка. Висока, в чорному пуховику і зеленій шапці. Христина. Андрій глянув на Оксану:

— Тільки нічого зараз не кажи, добре? Я не можу її лишити.

Оксана мовчала. Навіть якби хотіла, їй несила було щось говорити. Макс зиркнув на матір, підбіг до батька, перехопив руку Софійки… і Андрій помчав. До жінки в чорному пуховику і зеленій шапці.

***

Так вийшло, що їхали не всі разом. В одному бусі — Оксана з Софією і Антоном, в іншому — Андрій з Максом і Христиною. Водій закомандував жінкам з дітьми сідати біля вікон, а чоловікам ховатися подалі в салон. На перший погляд це виглядало жахливо, але мало спрацювати як захист. На всіх евакуаційних бусах писалося «Діти», тож обличчя чоловіка у вікні могло спровокувати обстріл. Отже, Оксані з Софійкою і морським свином у переносці довелося сісти прямо за водієм, а Антон вмостився поруч на чиїсь клунки.

На виїзді з Ірпеня їх усе одно обстріляли. Але люди вціліли і обидві автівки дивом усе-таки виїхали з небезпечної зони.

***

У Вінниці тихо. Ніби інший вимір.

Зупинилися біля школи. На вході жінки з термосами пропонують гарячий чай. Літній чоловік проводить усередину будівлі до їдальні.

— Ви з дітьми?

— Залишаєтеся чи їдете далі?

Оксані хтось тицьнув у вільну руку бутерброд.

— Туалет по коридору праворуч. Сідайте, де бачите.

— Люда, неси пиріжки і котлети!

Оксана з дітьми і Андрій з Христиною сіли за сусідніми столами.

— Софія, поклади вже ту переноску.

— Я на підлогу не поставлю, там холодно.

— Ось вільний стілець. Став сюди.

— Мам, Семен теж їсти хоче.

Пишна жінка в спортивному костюмі насипала в пластикові одноразові мисочки борщ. Інша, бліда і тоненька, мов тростинка, роздавала гарячі паруючі пиріжки і котлети.

Оксані здалося, що такого доброго борщу вона ніколи не їла. Діти сьорбали мовчки. Софія просувала між прутиками переноски шматочки хліба — годувала Семена. Андрій із Христиною тихо перемовлялися. Оксана нахилилася над тарілкою, і її очі раптово наповнилися сльозами. Вона хотіла стриматися, але гарячі солоні краплі полилися самі собою. Котилися щоками, лоскотали, крапали в борщ.

— Мам, — Макс перестав їсти, — все ж добре, мам.

— Так, усе добре, синку, — Оксана спробувала посміхнутись, — просто хвилинка слабкості.

Вони лягли спати на матах у спортзалі. Світла не вмикали, бо там уже відпочивали люди, напевно, ті, що приїхали раніше. Діти, ледь повкривавшись ковдрами і торкнувшись подушк, поснули, як після маківки. А Оксані не спалося. Десь заплакала дитина. Якийсь чоловік увесь час кашляв. Хтось шепотівся. Пахло злежаною білизною, шкільною їдальнею і втомою.

Але треба було хоч трохи поспати. Завтра зранку знову в дорогу. Вирішили їхати до Тернополя.

***

Наступного дня, після майже безсонної ночі, дорога здалася Оксані ще важчою. Зупинки на блокпостах були короткими, тож у Тернопіль приїхали завидна. Місто зустріло чистим блакитним небом і зграйками галасливих птахів, — згадалося, що настала весна. Потім був обід, реєстрація і поселення на тимчасове місце проживання.

Гуртожиток нагадав Оксані студентські роки — коридорна система, один санвузол на дві кімнати, одна кухня з кількома плитами на весь поверх. Оселилися з Андрієм і його Христею в суміжних кімнатах. Чого не зробиш заради дітей. Але тонкі стіни і щоденні зустрічі в душі та на кухні стали для Оксани ще тим випробуванням. Аби триматися, вона знайшла собі віддалену роботу, плела маскувальні сітки для військових із місцевими волонтерами і ходила в сквер кормити голубів. Їй чомусь здавалося, що так вона пришвидшить перемогу. Ну, бо голуб — це ж символ миру, отакий от логічний ланцюжок собі намалювала. І вірила.

І ще… дуже хотілося додому.

***

Оксана увійшла в під’їзд, піднялася сходами до квартири. Двері були незамкнені. Вона переступила поріг. У коридорі купою лежали матраци, подушки, пледи, так, як вони їх залишили. Тиша.

Оксана рухалася поволі. Ніби могла когось стривожити. Спальня. Велетенське ліжко, зібгана ковдра, засохлі рослини у вазонах на підвіконні. Холодно. Раптом тишу прошив свист, глухо гупнуло, під ногами захиталося. Оксана притислася до стіни, зіщулилася, закрила голову руками. Навколо відбувалося щось гучне і страшне. Ставало важко дихати. Коли вона розплющила очі, навколо стояла густа завіса з пилу та диму. А від дверей до вікна по підлозі рваною раною зяяла чорна діра. По краях — клапті лінолеуму і шматки бетонного перекриття, що так-сяк трималися на металевих прутах… Пролом лякав і манив водночас. Оксана впала навколішки, зазирнула в безодню і дихати перестала. В розколині червоніла і тьмяно виблискувала жива плоть. Вона дрібно тремтіла, ніби була частиною велетенської істоти, якій боліло. А далі, в самих надрах пораненого єства, потужно пульсувало. «Серце», — подумала Оксана і з подивом усвідомила, що так само відлунює в її скронях і б’ється в її грудях.

Вона прокинулася з тим почуттям, коли важко зрозуміти, то був сон чи ні.

За годину зателефонувала Євгенія Михайлівна. В їхній будинок прилетіло. Під’їзд вцілів, але вікна майже всі повибивало.

***

Жовтень 2022

Місто поверталося до життя. Зранене, розтріпане, зґвалтоване — воно піднімалося, латало діри і спрагло дихало. Але все стало іншим. Рідний двір з іще не засипаними вирвами від вибухів. Принишклий побитий будинок, що таки вистояв. Щербаті сходинки в тьмяному парадному. Замок не піддавався. В Оксани трусилися руки. Напевно, від вибухової хвилі перекосило стіну. Але двері нарешті відчинилися.

— Заносьте речі. Максе, став чайник.

— Мам, світла немає.

— Треба на щитку включити. Зараз включу.

— Софіє, поклади вже ту переноску.

— Мам, Семен кашляє, він застудився.

— Нічого, вилікуємо.

— Антоне, діставай батон і ковбасу, будемо робити бутерброди.

— Мам, а де та ковбаса?

— У сумці. Зараз дістану.

Нарешті вони вдома. Добре, що Оксана влітку домовилася, аби поставили нові вікна. В квартирі було сухо і не гуляли протяги.

У двері постукали.

— Оксаночка, діточки, я так рада вас бачити, — за пів року Євгенія Михайлівна помітно здала. Вона схудла, змарніла, під очима лягли темні кола. Окремою несподіванкою стала її українська, якою бабця раніше не розмовляла принципово.

— Ви як? — Оксана наливала бабці чай і на ходу лаштувала бутерброди.

— Та що я? Я — живу… — Євгенія Михайлівна махнула рукою. — А пам’ятаєш Катю з сином, ваші діти разом у пісочниці гралися часто? — бабця затнулася. — Вбили їх, прямо в дворі. В дворі і поховали тоді… А Влада? Видний такий мужчина, з третього поверху, в теробороні служив, — вона знову на мить замовкла. — Загинув... А Люсю, що хліб пекла і людям роздавала? Теж немає… Вона хворіла, а таблєток не було…

Євгенія Михайлівна розплакалася. Тихенько пхинькала, як дитина. Сльози текли по бляклому обличчю, губилися в глибоких зморшках, крапали в чай…

— І Рижик вмер. Він боявся вибухів, напевно, серце… І квіти висохли. Змерзли. Ще тоді, коли вікна вибило…

Оксана обіймала і гладила бабцю по голові, як дитину. Мовчки. Не було слів. Та й нащо ті слова.

Вони повернулися. Треба жити далі.

***

Листопад 2025 рік

Андрій з Христиною попередили про те, що приїдуть, хвилин за двадцять. І тепер стояли на порозі розгублені.

— Ну, заходьте вже, — Оксана на ходу витирала рушником руки. — Що сталося?

— О-о-о! Тато прийшов! — Софія вибігла назустріч батькові, широко розставила руки для обіймашок. — І Христина!

Один за одним з дитячої вийшли хлопці.

— Привіт! — Андрій подав одному і другому руку для вітання. Вони відповіли. Андрій простягнув дітям пакети з іграшками і смаколиками. — Ану, розбирайте, що там!

— А це в холодильник, — Христина передала торбу з продуктами Оксані.

— З якого приводу?

— Я, — Андрій затнувся, — їду завтра. В учебку. Потім на фронт.

Оксана мовчала.

— Просто хотів зайти, дітей побачити.

— Проходьте.

Малі з Андрієм пішли в кімнату розбирати пакунки, жінки — на кухню.

На плиті варився борщ. Оксана помішала засмажку — пішов густий смачний дух. Христина пополотніла:

— Можна я вікно ширше відчиню?

— Звісно, — Оксана продовжувала куховарити. Глянула уважно на бліду Христю:

— Вагітна?

— Не знаю точно, — жінка знизала плечима.

Оксана дістала запальничку, витягла з пачки сигарету, підкурила. Зробила затяжку, зітхнула, похапцем загасила недопалок у попільничці:

— Чай з лимоном і м’ятою будеш? Помічний від токсикозу.

— Так.

Оксана виставила на стіл таріль із фруктами:

— Пригощайся.

Загула сирена. Знову. Вкотре за вечір.

— Андрій знає?

— Ні, — Христя опустила очі.

— Нічого. Все буде добре.

Сирена гула і гула.

— Та що вони там уже таке пускають, щоб так оце галасувати? — Оксана поставила грітися чайник. Зникло світло.

— Бляха! Чуєш мене, Христя? Витримаємо. Головне — ми всі цілі.

Сирена замовкла. Закипів чайник. За вікном шкрябав небо противним звуком «шахед». Ми — цілі.